Кентій Анатолій. Збройний чин українських націоналістів. 1920

© Кентій А. В. Збройний чин українських націоналістів. 1920-1956. Історико-архівні нариси.
Том 1. Від Української Військової Організації до Організації Українських Націоналістів. 1920-1942.
Державний комітет архівів України - Центральний державний архів громадських об'єднань України. Київ, 2005.

ВІД РЕДАКТОРА

Книга, яка пропонується до уваги читачів, безсумнівно, є новим і вагомим словом в історіографії українських визвольних змагань XX ст. У ній автор, відомий дослідник історії Другої світової війни 1939-1945 рр., історик українського національного руху міжвоєнної доби, досвідчений фаховий архівіст, який вивчив практично всі наявні джерела не лише українських архівосховищ, - підбиває підсумки своєї багаторічної діяльності з дослідження як самого феномену українського націоналізму, так і його активності у міжвоєнний, воєнний та повоєнний період.

Повагу викликає вже сама авторська позиція. На відміну від багатьох інших дослідників історії Організації українських націоналістів та Української повстанської армії, які висвітлюють їх діяльність або панегірично, або ж викривально, Анатолій Кентій намагається уникнути таких крайнощів, йти від тої історичної правди, що відбилася у документах ОУН та її противників. Він прагне зважити всі ці історичні свідчення, і на підставі фахової суворої критики наявних джерел зробити об'єктивний висновок щодо місця українського націоналістичного руху в історії міжвоєнної та повоєнної Європи. Причому автор не дуже переймається, як сприймуть його наукові дослідження у різних політичних таборах. Дня нього найважливішим є оприлюднення правди, а не виголошення зручних для когось висновків.

Знаючи творчий й життєвий шлях Анатолія Вікторовича, ми не можемо навіть вести мову про те, що він колись був чи нині став беззастережним симпатиком ОУН. Перші праці автора були присвячені радянському партизанському рухові, що пояснюється цілком природно: автор нинішньої книги довгий час працював в Інституті історії партії при ЦК КПУ - філіалі Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, а саме у секторі партійного архіву, потім в Архіві ЦК КПУ, заступником директора Центрального державного архіву громадських об'єднань, що став правонаступником цих компартійних інституцій після ліквідації КПРС та її республіканського загону. І лише згодом, по мірі того, як дослідник опановував історичними джерелами, заглиблювався у справжню історію Другої світової війни, перед ним відкривалися дійсні факти й явища того складного періоду в історії українського державотворення. Його зацікавила проблема націоналістичного руху Опору, довгі часи замовчувана і відверто фальсифікована офіційною радянською історіографією, а також історіографією інших країн "соціалістичного табору", зокрема Польської Народної Республіки та Чехословацької Соціалістичної Республіки. Усі спостереження, набуті понад п'ятнадцятирічним вивченням раніш недоступних для об'єктивного дослідника архівних багатств, та свої висновки Анатолій Кентій виніс на наш розсуд у цій книги.

У ґрунтовному дослідженні історика-архівіста вражає передусім те величезне історіософське тло, на якому вибудована авторська концепція історії українського націоналістичного руху 1920-1950-х рр. Мало сказати, що автор опанував його теоретичним доробком (причому не лише хрестоматійними працями Д. Донцова, а цілою палітрою творів інших, менш відомих ідеологів націоналізму: Ю. Вассияна, В. Мартинця, М. Сціборського та ін.). Насправді А. Кентій глибоко проникся загальною ідеологічною ситуацією міжвоєнного періоду. Серед згадуваних ним авторів також іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет, інші відомі на той час мислителі й політологи. Не боїться автор цитувати й такі одіозні для сучасного читача книги, як "Mein Kampf" Адольфа Гітлера, твори Беніто Муссоліні. Не забуває він також авторів, бувших класиками за радянських часів: К. Маркса, Ф. Енгельса, класичних німецьких філософів. Такий всебічний аналіз світової політичної думки дозволяє автору цілком переконливо довести, що український націоналізм не виник десь на узбіччі світового прогресу, а мав історичні загальноєвропейські коріння, був природним наслідком поразки перших визвольних змагань українського народу у XX ст., розчарування пересічного громадянства у соціалістичній та ліберально-консервативній концепціях розвитку української державності, уособленням яких на еміграції стали Державний центр УНР в екзилі, гетьманський та західноукраїнський національні рухи.

Всебічним і ґрунтовним є авторський аналіз практичної діяльності ОУН, її зв'язків з провідними політичними силами європейських держав, насамперед Німеччини, у міжвоєнний період. Не оминає історик і складних питань активності українських націоналістів у воєнний період. Власне, проблеми створення та боротьби Української повстанської армії постають другим великим сюжетом авторського дослідження, якому присвячений наступний том цієї книги.

Кілька слів про те, чому стало потрібним це, вже друге видання праці А. Кентія. Нагадаю, що перше побачило світ ще 1998-2000 рр. у рамках видавничої активності робочої групи Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. Але публікувалося воно мізерним накладом, що миттєво розійшовся, до того ж окремими невеличкими брошурками, які дуже важко було зібрати разом і комплектно прочитати всім бажаючим. Не припиняла своєї роботи і авторська думка, переоосмислюючи нові факти, уточнюючи певні висновки. Тому виникла ідея здійснити друге, виправлене і значно доповнене видання монографії у рамках новозаснованої Державним комітетом архівів України публікаторської серії "Історико-архівні нариси". У ній Держкомархів планує і надалі регулярно оприлюднювати наукові дослідження історико-архівознавчої тематики, що здійснюються працівниками архівної системи: фахівцями державних архівів, галузевих наукових установ та архівів.

Сподіваємося, що вже скоро її продовжить другий том книги Анатолія Кентія, що матиме назву "Організація Українських Націоналістів та Українська повстанська армія. 1943-1956".

Георгій Папакін

ВСТУП

У сучасних умовах творення Української Держави, у нелегких пошуках цивілізованих шляхів розбудови багатопартійної системи і демократичного суспільства, у формуванні історичної свідомості нашого народу важливе значення має об'єктивне висвітлення минулого, неупереджене ставлення до історичних подій і фактів, до діяльності тих чи інших політичних партій і організацій, державних, громадських та військових діячів.

Останні роки ми є свідками значного поширення нових історичних знань, які рішуче руйнують усталені погляди і концепції, звеличують одних і принижують інших, якнайшвидше заповнюють лакуни вітчизняної історії. Часом це робиться квапливо, без всебічного і ґрунтовного осмислення минувшини, без залучення нових документальних джерел або ж шляхом їх чергової фальсифікації з ідеологічних міркувань. Усе це неминуче призводить до творення нових міфів і легенд.

Переосмислення минулого - це завжди болісний, але, мабуть, вкрай необхідний процес. Адже без урахування його уроків, без знання історичної правди, всього героїчного і трагічного, жодне суспільство не може розраховувати на майбутнє, запобігти збочень у своєму поступальному розвитку.

З огляду на це найбільшу увагу громадськості привертають драматичні сторінки історії України, пов'язані з боротьбою нашого народу за волю і державність, особливо у швидкоплинному XX столітті, яке стало "зірковим" часом для багатьох народів світу, котрі вибороли свою незалежність і право жити за власними законами. Досяг цієї мети й український народ. 24 серпня 1991 р., в умовах краху компартійної системи в СРСР, Верховна Рада УРСР урочисто проголосила повну незалежність України.

1 грудня 1991 р. на загальноукраїнському референдумі населення майже одностайно схвалило і підтримало цей історичний акт. Так був зроблений, нехай і виключно важкий, однак, на нашу думку, лише черговий крок на довгому шляху розбудови української державності, пошуку для нашого народу власного місця під сонцем. Однак і цей крок можна правильно усвідомити, коли розглянути його в контексті минулих подій, місце і роль яких в історії нашого державотворення сприймається громадськістю далеко неоднозначно.

Серед них, на нашу думку, важливе місце належить подіям, пов'язаним з виникненням і діяльністю на західноукраїнських землях у 1920-1950-і роки Української Військової Організації (УВО), Організації Українських Націоналістів (ОУН), з утворенням і бойовими діями в роки Другої світової війни і в післявоєнний час Української повстанської армії (УПА). Збройна боротьба УПА в 1943 р. проти німців і в 1943-1956 рр. проти радянської влади - одна з найбільш складних і суперечливих сторінок в історії українського національно-визвольного руху, в якому визначальна роль належала ОУН, котрою керував Провід цієї

* Після розколу в ОУН, який стався в лютому 1940 р., члени обох її фракцій, зберігаючи офіційну назву "ОУН", стали називатися "бандерівцями" і "мельниківцями". Водночас обидві фракції йменувалися як мельниківська ОУН або ОУН(м) і бандерівська ОУН або ОУН(б) чи ОУН(р) - революційна ОУН. Однак зазначені назви ніколи не вживалися в офіційних документах обох фракцій. З початку 1943 р. і до серпня 1943 р. бандерівська ОУН офіційно називалася ОУН(СД) - "Самостійників-Державників". Утворення 1946 р. на еміграції Закордонних частин ОУН, які очолив С. Бандера, фактично визнало офіційне існування ОУН на Українських Землях, якою керувало Бюро Проводу на чолі з Р. Шухевичем.

Організації на Українських Землях (ОУН УЗ).^*

Після визвольних змагань 1917-1920 рр., коли чвари і розбрат панували у середовищі національно-державницьких сил українства, нечисленна на той час УВО на чолі з полк. Є. Коновальцем першою кинула виклик посідачам українських земель, стала на шлях безкомпромісної боротьби за відновлення української державності.

Наприкінці 20-х років XX ст. УВО покликала до життя ОУН - політичну організацію нового типу, радикалізм і безкомпромісність дій якої за втілення в життя національного ідеалу не мали аналогу в українській історії. Діяльність УВО і ОУН в Західній Україні у 1920-1930-х рр. була важливою складовою частиною національно-визвольного руху в цьому регіоні, стратегічна мета якого полягала у звільненні українських земель від польського панування, об'єднанні з Наддніпрянською Україною, створенні Української Самостійної Соборної Держави (УССД).

Звичайно, УВО-ОУН не були єдиними представниками настроїв і прагнень українського населення західного регіону. Його національні та інші інтереси на свій лад репрезентували й інші політичні сили, зокрема, ліберально-демократичного, клерикального і лівого спрямування. Якщо вищезазначені сили переважно орієнтувалися на здобуття Західною Україною статусу автономної одиниці у складі польської держави або ж приєднання її до СРСР, то ОУН вважала своїм основним завданням протипольську і протикомуністичну боротьбу "за відновлення державної самостійності соборної України" шляхом підготовки і проведення збройного повстання як у західних теренах, так і в Наддніпрянській Україні, яке мало перерости в національну революцію. При цьому ОУН прагнула охопити своєю революційною роботою й українську еміграцію, включити її потенціал в боротьбу за УССД.

Діяльність УВО і ОУН проявлялася в різних формах (організаційно-політична, ідеологічна, пропагандистська тощо), проте найбільший резонанс в українському суспільстві мав саме збройний чин українських націоналістів: від диверсійно-терористичних акцій бойовиків УВО до бойових дій УПА. На нашу думку, саме діяльність повстанської армії стала вершиною досягнень українського визвольного руху в роки Другої світової війни і в перші післявоєнні роки.

З позиції сьогодення видно, що тогочасні спроби УВО і ОУН, незважаючи на закладену в них високу мету служіння національній ідеї і прагнення шляхом збройного повстання і національної революції здобути Українську Самостійну Соборну Державу, виглядали в цілому недостатньо зваженими, нерідко відірваними від життя, не враховували багатьох реалій часу. Збройний виступ водночас проти поляків і більшовиків вимагав довготривалої підготовки, сприятливих умов. Не могла знайти у ті роки програма боротьби УВО-ОУН проти Польщі і СРСР й зовнішньополітичної підтримки.

Утім керівники УВО-ОУН не були ідеалістами з огляду на те, що не розуміли необхідності спертися на зовнішні сили щодо реалізації поставленого перед собою завдання. Ще на початку 1920-х років УВО зробило ставку на Німеччину. Це був, як здається, тактично виправданий крок, бо згадана країна неминуче мала розгорнути боротьбу за перегляд основних статей Версальського мирного договору 1919 р., від якого постраждав і український народ, чиї етнографічні землі опинились в складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. На пронімецькі позиції стала й створена у 1929 р. ОУН.

Прихід до влади у Веймарській республіці нацистів, вражаюча зовнішньополітична діяльність останніх вселила великі надії у керманичів ОУН, начебто підтверджувала правильність обраного ними шляху і зовнішньої орієнтації. Після розгрому німцями Польщі у швидкоплинній кампанії 1939 р. плани ОУН щодо виборення незалежності України, здавалося, набули зовсім реального змісту, бо не за горами бачився збройний конфлікт між Третім рейхом і Радянським Союзом.

Незважаючи на розкол в ОУН, що стався у лютому 1940 р., її обидві частини відверто пов'язали себе з нацистською Німеччиною і щиро прагнули сприяти їй у розгромі СРСР, покладаючи тверду надію на можливість таким шляхом здобути УССД. Однак Революційний провід ОУН С. Банд ери у порівнянні з ПУН А. Мельник виявився краще підготовленим в організаційному і в політичному відношенні до подій, які мали розгорнутися з початком німецько-радянської війни.

Прихильників С. Бандери відрізняло від їхніх опонентів почуття власної незалежності і гідності, намагання не просто підпорядкувати себе німецькій політиці на Сході і стати іграшкою в руках німецьких чинників, а палке прагнення бути рівноправними у боротьбі з СРСР, вперто домагатися перетворення України на незалежну державу.

Але вже скоро Революційний провід ОУН зрозумів справжні цілі нацистів на Сході і їх ставлення до української національної ідеї. Розчарування, зрозуміло, було надзвичайно великим. Обидві фракції ОУН і всі інші політичні проводи українства опинилися у шоковому стані. Швидше за інших отямилися бандерівці. Наступив час усвідомлення помилковості опертя на А. Гіт-лера та його рейх і необхідності, всупереч попереднім розрахункам, виступити збройне не тільки проти більшовиків, але і проти німців. Поряд з цим приймається рішення поборювати і своїх політичних опонентів з табору організованого українства. Не вдалося уникнути бандерівцям збройного протиборства й з польською меншиною на західних українських землях.

За цих обставин на Волині-Поліссі навесні 1943 р. створюється УПА, політичне керівництво якого перебрав Провід ОУН С. Бандери. Упродовж кількох місяців повстансько-партизанські відділи та групи ОУН перетворилися на поважну військову силу, лави якої частково поповнили мельниківці й бульбівці. З цією силою почали рахуватися як Німеччина, так і СРСР. При цьому кожна із згаданих сторін намагалася використати УПА в своїх інтересах. З цього часу у визвольних змаганнях наступив якісно новий етап - етап збройної боротьби за УССД, у якому провідну роль зіграла УПА. Вона намагалася стати загальноукраїнською, позапартійною військовою організацією. Саме збройна боротьба Української повстанської армії, особливо в роки війни, надала поважного резонансу українському визвольному руху, стала найсвітлішою його сторінкою.

Разом з тим бойові дії УПА в 1943-1945 рр. проти радянських партизанів і напади повстанців на окремі підрозділи і поодиноких військовослужбовців, тилові об'єкти Червоної армії, як і в той час, так і сьогодні, не знаходять адекватного розуміння в українському суспільстві. Протирадянськии фронт ОУН-УПА, хоч і був з огляду на політику і плани українського визвольного руху виправданий, проте під кутом антифашистської боротьби збройні акції українських націоналістів проти партизанів і Червоної армії виявилися на користь країн фашистського блоку.

В українському русі опору в роки Другої світової війни провідна роль належала ОУН(Б) та створеної нею УПА. Проте було б неправильним ігнорувати діяльність в ті часи мельниківського ПУН і збройної формації Т. Боровця. Вони теж стали важливими чинниками українського руху опору, хоч згадані організації не завжди були послідовними, а їхні члени своєю активністю і самовідданістю поступалися бандерівцям. Прагнули знайти своє місце у цей час і прихильники гетьмана П. Скоропадського, Державного центру УНР в екзилі.

Звичайно, Революційний провід ОУН, ставши на шлях збройних форм боротьби, розумів, що в такий спосіб він не подолає у відкритому протиборстві своїх основних противників. Але впертий характер бойових дій між Німеччиною і СРСР породив у середовищі керманичів ОУН-УПА ілюзії стосовно швидкого виснаження обох імперіалізмів - Берліну і Москви. Покладалися надії й на те, що вдасться створити під орудою бандерівської ОУН єдиний фронт боротьби поневолених народів. Але час показав помилковість усіх тих розрахунків.

На рубежі 1943-1944 рр., не відкидаючи думки про виснаження лише СРСР (бо поразка Німеччини здавалася неминучою), проводирі українського революційно-визвольного руху роблять ставку на майбутню війну між СРСР і його західними союзниками. Поряд з цим надавалося важливе значення можливості внутрішнього розвалу Радянського Союзу через невдоволення населення соціально-економічним становищем і антикомуністичним рухом в національних республіках.

Однак ці передбачення не підтвердилися. Як визнав у своєму виступі на Всесвітньому форумі українців 21-24 серпня 1992 р. в Києві колишній "урядуючий" провідник ОУН(Б) М. Лебедь, "сподівання на розвал СРСР і на допомогу Німеччини не виправдались". Більш того, СРСР вийшов з війни помітно зміцнілим і набув широкого міжнародного авторитету. Конфронтація між ним і західними демократіями, хоч і носила гострі ідеологічні форми, проте не вийшла за межі "холодної" війни.

За цих обставин Бюро проводу ОУН, очолюване Р. Шухевичем, приймає надзвичайної ваги рішення: незважаючи на несприятливі для революційно-визвольного руху внутрішні й зовнішні умови, продовжити збройну боротьбу з радянською владою і комуністичним режимом в Україні. З цього часу протиборство обох сторін набуло виняткового напруження і жорстоких форм, жертвами яких стали сотні тисяч мирних жителів західного регіону.

Проте відомо, що у збройній боротьбі успіх чи поразка не завжди вимірюються кількістю загиблих, поранених і захоплених у полон. За слова відомого німецького військового теоретика Ф. фон Бернгарді, в кінцевому рахунку перемагає той, хто не зважаючи на втрати, добивається морального потрясіння противника. Хоч радянська влада і завдала поразки ОУН-УПА у збройному протиборстві, проте вона не домоглася отого "морального потрясіння" визвольного руху в західних областях України. Ідея, за яку боролися ОУН-УПА, виявилася нездоланною і в наш час реалізувала себе в незалежній Українській державі.

За часів радянської влади в офіційній історіографії УРСР націоналістичний рух у західних областях України одностайно трактувався як буржуазно-націоналістична контрреволюція, а загони УПА розглядалася як "бандфор-мування", слухняне знаряддя фашистських спецслужб. Щодо української еміграції, то її дослідники з національного середовища сходилися в тому, що діяльність ОУН у 1929-1956 рр. - це українська національна революція, революційно-визвольний рух, продовження визвольних змагань 1917-1920 рр. за утворення УССД, а УПА - це зародок майбутньої Української армії. Не варто казати, що обидві сторони звинувачували одна одну в безмірних жорстокостях стосовно власного народу, у співпраці з його ворогами (чи то німцями, чи то поляками, чи то росіянами).

Не вдаючись до спеціального аналізу вказаних дефініцій, які потребують багатопланового дослідження, можна лише з упевненістю сказати, що діяльність ОУН не була "буржуазно-націоналістичною контрреволюцією" в Україні, а її учасники - "сліпим знаряддям" у руках іноземних держав. : ізсм з тим не була витвором рук німецького гестапо й УПА.

Водночас важко погодитися з твердженням, що рух ОУН-УПА був національною революцією. По-перше, національною революцією були події 1917-1918 рр., по-друге, рух ОУН-УПА не набув загальноукраїнського значення, хоч його проводирі доклали багато зусиль, щоб охопити своїми діями терени всієї України; по-третє, побіжний погляд на програму соціально-економічних перетворень, які декларували ОУН-УПА, свідчить, що вона була механічним поєднанням окремих рис капіталізму і соціалізму. Прагнення українських націоналістів знищити всі "форми експлуатації класу класом та одиниці одиницею" і встановити таким шляхом „справедливий лад в Україні" були такою ж фантазією, як і намагання побудувати соціалістичне суспільство в одній окремо взятій країні.

Боротьба ОУН-УПА проти компартійного режиму в СРСР після вигнання ї території України нацистських окупантів і до середини 1950-х років проявлялася не тільки у формі національно-визвольного руху, але й мала виразні риси громадської війни між тими силами в тогочасному українському суспільстві в УРСР, які, з одного боку, виступали за державну самостійність України, з іншого - відстоювали Радянську Україну як інтегральну частину багатонаціонального Союзу РСР.

Хоч в українському національно-визвольному русі після визвольних змагань 1917-1920 рр. постійно зростала роль українських націоналістів, а в роки Другої світової війни ОУН-УПА виступали чільною силою у боротьбі за здобуття незалежної і суверенної України, ставлення до них з боку інших антикомуністичних центрів українства (гетьманці-державники, Державний центр УНР та дотичні до нього громадські організації) було малосприятливим.

Віддаючи належне активній діяльності ОУН С. Бандери щодо національного пробудження широких кіл громадськості, напередодні німецько-радянської війни згадані політичні опоненти націоналістів приходили до висновку, що в майбутній Українській Державі ОУН взагалі не буде місця. Вважалося, що коли бандерівці "заб'ють осиновий кілок у спину ОУН, то тим вони зроблять перше національно-корисне діло для України".

Зазначена вище думка не полишена інтересу. Досвід людства в XX столітті незаперечно довів, що монопартійні тоталітарні режими, хоч і здатні на короткому історичному проміжку часу досягти видатних результатів, не мають історичної перспективи і неминуче зазнають краху. Це в певній мірі стосується й ОУН [...] та програмних засад українського націоналістів.

Отож, на наш погляд, заслуга ОУН, яка стала спадкоємницею традкшн УВО, полягає в тому, що ця Організація своєю впертою і тривалою боротьбою (1929-1956), спочатку проти польської окупації Західної України, а потім в роки Другої світової війни та повоєнні часи проти нацистів і радянської влади, закарбувала у свідомості певного прошарку українства віру у можливість здобуття державної незалежності, у неминучість падіння компартійного режиму в СРСР. Ударною силою ОУН в реалізації її програмної мети стала УПА, яка своїми діями підтримувала бойові традиції українських військових формувань всіх часів.

Широкий розкид поглядів і оцінок на роль і місце ОУН-УПА у визвольних змаганнях середини XX ст. є цілком закономірним. Однак діяльність ОУН-УПА, особливо в роки Другої світової війни (1939-1945), становить не тільки науковий інтерес, але й має прагматичне значення з огляду на те, якими повинні бути політика й стратегія визвольних змагань, коли їх ставка -це життя або смерть цілого народу, нації. Бо відомо, що у випадку перемоги лаври, звичайно, перебирають "верхи", тобто політичні діячі, партії й рухи. У випадку невдачі, як правило, все звалюють на "низи", народні маси, на їх незрілість тощо.

З розумінням ставлячись до того, що було написано про ОУН-УПА впродовж понад п'ятдесяти років по обидва боки барикад (бо й фальсифікація в оцінці тих чи інших подій і явищ є таки одним з кроків у пошуках історичної правди), не можна не відмітити, що в цих працях переважають емоції й пристрасті, ідеологічна упередженість. Аналогічна тональність притаманна й частині публікацій (брошури, статті тощо), що з'являються й у наш час, у них виразно вбачається прагнення насамперед не стільки писати правду про ОУН-УПА, а головним чином палке бажання заплямувати їх противника - радянську владу.

На жаль, окремі автори новітніх публікацій, як і їх радянські попередники, не рахуються з тим, що намагання переробити історію - цілком безнадійна справа. Бо на цьому шляху можлива лише подальша фальсифікація, підміна історичної правди черговими вигадками. І взагалі історики, виступаючи у ролі суддів, забувають, як здається, вічну істину: "не судіть, щоб не суджено й вас; і не осуджуйте, щоб і вас не осуджено; прощайте, то простять і вам".

Відзначаючи переважно полемічний характер більшості праць про ОУН і УПА, підкреслюючи їх надмірну політизованість, не можна разом з цим не визнати, що важливим друкованим джерелом для сучасних дослідників історії УПА є багатотомний "Літопис Української Повстанської Армії", відомі праці

* Літопис Української Повстанської Армії. - Тт. - 28. - Торонто-Львів. 1978-1995; Лебедь М. УПА. Українська Повстанська Армія. її генеза. Ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. І частина. Німецька окупація України. Репринтне видання. - Дрогобич. 1993; Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1952-1952. Репринтне відтворення видання 1953 р. - Львів. 1991; Шанковський Л. Історія українського війська (Українська Повстанська Армія). 2-е, доповнене видання. - Віннипег. 1953 - Київ. 1991; Содоль П. Українська Повстанча Армія. 1943-1949. Довідник. - Нью-Йорк. 1994.

М. Лебедя, П. Мірчука, Л. Шанковського, П. Содоля,^* кожну з них слід розглядати як важливий внесок у розроблення історії Української повстанської армії.

Стосовно історії УВО і ОУН, то тут слід відмітити спогади і праці В. Мартинця, З. Книша, П. Мірчука, Л. Шанковського, С. Бандери, Я. Стецька, сучасного дослідника О. Багана та інших авторів, а також збірники "Євген Коновалець і його доба" (Мюнхен, 1974), "Непогасний огонь віри (Збірник на пошану полковника Андрія Мельника, голови Проводу українських націоналістів)" (Париж, 1974) "На зов Києва. Український націоналізм у II світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів" (К., 1993) та ін.

Ґрунтовим підходом до вивчення історії збройної боротьби ОУН-УПА характеризуються наукові дослідження, вміщенні у збірках: "Україна у Другій світовій війні: уроки історії та сучасність. Матеріали міжнародної конференції (27-28 жовтня 1994 р.)" К, 1995; "Друга світова війна і Україна. Матеріали наукової конференції, 27-28 квітня 1995 р." К., 1996. Серед документальних публікацій привертають увагу: "Літопис УПА. Нова серія. Видання Головного командування УПА." К., 1995, В. Сергійчук "ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали", К., 1996 та праці інших авторів. Певний інтерес з огляду на спробу систематизованого викладу тактики, способів і форм збройної боротьби УПА становить книга С. Ткаченка "Повстанческая армия (Тактика борьбы") (Минск, 2000), яка побачила світ в білоруському видавництві "Харвест".

Важливим етапом в дослідженні історії ОУН-УПА стала діяльність робочої групи Урядової комісії з вивчення ОУН-УПА, створеної при Інституті історії України НАН України. Внаслідок цієї діяльності впродовж 1998-2001 рр. побачила світ низка цікавих праць, в тому числі інформаційно-довідкових видань. Серед них книжки автора: "Українська військова організація (УВО) в 1920-1928 рр. Короткий нарис" (К., 1998), "Нариси історії Організації українських націоналістів (1929-1941 рр.) (К, 1998), "Нариси історії Організації українських націоналістів в 1941-1942 рр.". (К., 1999), "Українська повстанська армія в 1942-1943 рр."(К., 1999), "Українська повстанська армія в 1944-1945 рр." (К, 1999), "Нарис боротьби ОУН-УПА (1946-1956 рр.) (К., 1999), І. Ільюшин "ОУН-УПА і польське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів) (К., 2000); Ю. Шаповал "ОУН і УПА на території Польщі (1944-1947)" (К., 2000), В. Нікольський "Підпілля ОУН(Б) у Донбасі" (К., 2001).

Джерелом до вивчення історії виникнення і діяльності УВО, ОУН і УПА, за умов критичного підходу, можуть слугувати й праці противників та опонентів українського націоналістичного руху, які частково використані автором. Це, зокрема роботи радянських дослідників С. Даниленка (Карін), Клима Дмитрука (Гальський), В. Замлінського, а також В. Поліщука (Канада), С. Мислінського (Польща) А. Герена (Франція) та інших. Найбільшим недоліком цих праць слід визнати прагнення авторів за будь-яку ціну затаврувати боротьбу ОУН і УПА проти радянської влади і польської меншини, всіляко оминаючи в той ж час національно-державницький чин українських націоналістів, їхню антинімецьку діяльність, оголошуючи учасників націоналістичного руху посібниками і спільниками нацизму.

До згаданих джерел потрібно віднести й збірники документів про Велику Вітчизняну війну 1941-1945 рр., німецько-фашистський окупаційний режим та з іншої тематики, які видавалися в СРСР та УРСР до 1991 р. Хоч згадані видання носили нерідко пропагандистський характер, в них, разом з тим, вміщені цінні історичні документи.

Однак у вирі політичних пристрастей зберегти наукову об'єктивність дуже важко, і це підтверджують слова відомого письменника С. Цвейга, що "правда і політика рідко вживаються в одній хаті". Нелегко, мабуть, досліднику домогтися й того, щоб його бачення тих чи інших історичних явищ і діючих осіб вподобалося більшості. Але якщо історик, маючи необхідну наукову компетенцію, толерантно ставитиметься до об'єкту свого дослідження, то він дістане можливість дати ймовірну правдиву відповідь на найболючіші питання історії свого народу. Бо слід погодитися з думкою великого німецького філософа І. Канта, що ніколи "не пізно взятися за розум".

Збройна боротьба УВО, ОУН-УПА це невід'ємна частина історії українського народу і її треба сприймати такою, якою вона була: непримиримою і безкомпромісною, героїчною і трагічною, без прикрас і вигадок. Об'єктивному висвітленню цього явища сприяє сьогодні відкритість архівних джерел, відсутність ідеологічних пут. Це дає можливість досліднику підняти величезний пласт документальних зібрань, уважно проаналізувати їх, зробити об'єктивні узагальнення і висновки незалежно від кон'юнктури.

Утім, зрозуміло, що ніяке найгрунтовніше дослідження невзмозі воднораз вичерпати таку тему, як історія збройної боротьби ОУН-УПА. Проте кожна праця у цьому напрямку розширюватиме обсяг наших знань, сприятиме поглибленому розумінню вже далеких за часом, але близьких нам сьогодні за духом подій боротьби за незалежну Українську державу.

Працюючи над зазначеною вище тематикою, автор намагався дати своє тлумачення подіям, пов'язаним з історією створення і діяльності УВО, ОУН і УПА, приділяючи головну увагу організаційно-політичним та військовим аспектам.

Джерельною базою дослідження стали фонди і колекції Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО), Центрального державного історичного архіву України, м. Львів, державних архівів Львівської, Одеської і Рівненської областей, Державного архіву Служби безпеки України, частково Центрального архіву внутрішніх військ МВС Російської Федерації. За своїм походженням це - документи проводу ОУН і Головної команди УПА, крайових проводів ОУН на ЗУЗ і ПЗУЗ, крайових команд УПА-Захід і УПА-Північ, УПА-Південь, місцевих організацій ОУН і бойових формувань УПА; радянських штабів партизанського руху, з'єднань і загонів червоних партизанів, органів НКВС-НКДБ (МВС-МДБ), органів й установ Компартії України, політуправління і військ охорони тилу 1 -го Українського фронту; звіти, повідомлення і зведення нацистської окупаційної адміністрації, поліції безпеки і СД Німеччини, командування німецькими окупаційними військами в Україні та начальника тилового району групи армій "Південь", румунської окупаційної влади тощо, які входять до складу колекцій документів державних архівів України.
Широко використані документальні зібрання диктатора ЗУНР Є. Пет-рушевича, генерал-хорунжого В. Петріва та полк. В. Филоновича, відомих політичних, державних і громадських діячів К. Мацієвича, М. Галагана, Ю. Колларда, В. Приходька С. Русової, І. Рудичіва, О. Назарука, інших, серед яких є листи П. Скоропадського, С. Петлюри, А. Лівицького, генерал-хорунжого В. Сальського, М. Шаповала, С. Довгаля, І. Фещенка-Чопівського, а також листування Є. Коновальця з секретарем ПУН В. Мартинцем, спогади учасників руху ОУН-УПА, друковані періодичні видання та колекції летючок. Цікаві відомості почерпнуті автором з розмов і бесід з останнім Головним командиром УПА В. Куком, відомими діячами ОУН-УГВР М. Прокопом і Є. Стахівим.

Внаслідок зазначеного в науковий обіг вперше введені досі невідомі або ж недостатньо досліджені документи і матеріали, що стосуються проблематики праці, слугують до характеристики чільних діячів УВО, ОУН і УПА.

Зазначена праця є другим, виправленим і доповненим виданням серії книжок автора, які в 1998-1999 рр. були видані Інститутом історії України НАН України. Книга складається з двох томів та шести частин, які хоч і мають самостійне значення, але органічно пов'язані глибоким внутрішнім змістом - ідеологією і чином УВО, ОУН і УПА в їх змаганнях за самостійну і незалежну Українську Державу. Хронологічно нарис історії створення і діяльності згаданих організацій охоплює період від 1920 р. до середини 50-х років XX ст. Перший том містить три частини: перша присвячена УВО (1920-1928); у другій і третій частинах йде мова про виникнення і діяльність ОУН від 1929 р. до кінця 1942 р., коли були зроблені перші конкретні кроки до створення повстанської армії. Другий том також складається з трьох частин: темою четвертої і. п'ятої частин є організація і бойова діяльність УПА, роль і місце у цьому процесі ОУН(Б) в 1942-1945 рр. Події, пов'язані з боротьбою ОУН-УПА в 1946-1956 рр., висвітлені в шостій частині видання. Автор висловлює глибоку подяку керівництву Державного комітету архівів України і особисто Г. Боряку і Г. Папакіну, директору Інституту історії НАН України В. Смолію і його заступнику С. Кульчицькому, керівникам державних архівних установ України, котрі всіляко сприяли у збиранні і опрацюванні архівних документів, зробили можливим видання згаданої праці.

Українська військова організація в 1920-1928 рр.

ПРОРАХУНКИ ВІЙСЬКОВОГО БУДІВНИЦТВА В 1917-1920 рр.

В історії багатьох народів XX століття пов'язане з подіями, які вивели їх на шлях самостійного розвитку і творення власних держав. Одні досягай цієї мети переважно мирними засобами, інші - внаслідок збройної боротьби. Нелегко склалася доля українського народу, котрому довелося виборювати незалежність у складних історичних умовах.

Перша світова війна 1914-1918 рр. стала детонатором, що надав поштовх національно-визвольним і соціальним рухам. Вони справили істотний вплив на долю народів Центральної і Східної Європи. На уламках імперій Габсбургів, Гогенцоллернів і Романових виникли нові держави. Українська демократична революція 1917-1918 рр. покликала до життя Українську і Західноукраїнську Народні Республіки. Шлях, який пройшла Україна від І Універсалу Центральної Ради у червні 1917 р. до прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності, був устелений мільйонами загиблих синів і дочок українського народу.

Причини, з яких український народу час великих потрясінь 1914-1920 рр. не зміг вийти згуртованим у єдиній державі на зразок, наприклад, поляків, були об'єктом багатьох досліджень вітчизняних і зарубіжних істориків і політологів. Вчені представляли різні ідеологічні течії та наукові школи і нерідко приходили до протилежних висновків. Якщо взяти міжнародний аспект цієї проблеми, то легко побачити: тогочасна громадська думка не сприймала українців як окрему націю. Водночас українська національна ідея не стала матеріальною силою і не оволоділа масами. Шлях до незалежності не був подібним до одноактної дії. Час підтвердив, що прагнення до розбудови власної держави - це поєднання державницької ідеї з національною самосвідомістю у тій мірі, в якій вони розвинені у кожному народі.

Після Першої світової війни 1914-1918 рр. і громадянської війни 1918-1920 рр. на теренах колишньої Російської імперії українське питання виявилося ще більш заплутаним, ніж до 1914 р., коли територія України в її етнографічних кордонах була поділена між імперіями Романових і Габсбургів. Версальський мирний договір 1919 р., угоди, підписані Антантою з колишніми союзниками Німеччини, Ризький мир 1921 р. між Польщею і Радянською Росією заклали основи такого порядку в Європі, у якому не знайшлося місця незалежній українській державі. Більша частина українських земель увійшла до Радянської Союзу. Закарпатська Україна включалася до складу Чехо-Словацької Республіки. До Румунії відійшли Північна Буковина з Хотинщиною і Південна Бессарабія. Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Посяння, Підляшшя і Лемківщина стали частиною Польської держави.

Керівні діячі й активні учасники визвольної боротьби, які опинилися в еміграції, по-різному оцінювали причини поразки, її наслідки і перспективи боротьби. Були спроби звинуватити один одного, звести особисті рахунки. Відчувався брак головного - бажання об'єктивно розібратися в тому, що сталося, об'єднатися навколо національної ідеї, відкинути особисті амбіції.

Серед української політичної еміграції чи не найбільш активним елементом виявилися колишні вояки Армії УНР і Української галицької армії (УГА).^*

І в цьому проглядалася певна закономірність. Бо саме на долю військовиків випав найважчий тягар у визвольних змаганнях. Вони не шкодували власного

* Українська галицька армія (УГА) - назва регулярної армії Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в 1918-1921 рр. Перші формування УГА виникли на початку листопада 1918 р. під час боїв з польськими військами за Львів. У липні 1919 р. під тиском польської армії УГА разом з урядом ЗУНР перейшли через р. Збруч і спільно з Армією УНР воювала проти більшовиків. У грудні 1919 р. командування УГА уклало угоду й підпорядкувалося керівництву денікінських військ на півдні України. Після розгрому білогвардійців залишки УГА, переформовані в три бригади, увійшли до складу Червоної армії як Червона українська галицька армія (ЧУГА). У ході польсько-російської війни 1920 р. дві з трьох бригад УГА вийшли з підпорядкування Червоної армії і приєдналися до Армії УНР, але були розформовані польським військовим командуванням. Ще в червні 1919 р. гірська бригада УГА прорвалася через польський фронт в Карпатах і вийшла на територію Чехо-Словаччини, де була інтернована. З часом до неї приєдналися й інші групи старшин і стрільців УГА. Всі вони під назвою частини УГА до 1924 р. перебували у так званих військових і робочих таборах в різних містах ЧСР (Йозефів, Ліберці тощо).

** Січові Стрільці - формація Армії УНР в 1917-1919 рр. Бере початок від створення в листопаді 1917 р. в Києві Галицько-буковинського куреня Січових Стрільців з числа полонених українців, колишніх вояків австро-угорської армії. У перші місяці 1918 р. командиром Січових Стрільців став Є. Коновалець, який перебував на цій посаді до кінця бойових дій. За час свого існування Січові Стрільці мали різні форми організації: І курінь Січових Стрільців, Полк Січових Стрільців, Окремий загін Січових Стрільців, Дивізія Січових Стрільців, Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус Січових Стрільців, Група Січових Стрільців. У грудні 1919 р. Група Січових стрільців була розформована.

життя, намагаючись виправити помилки політиків. Саме вони більш за всіх прагнули до активних дій. У їх свідомості міцно закарбувалося гасло: "Соборну самостійну Україну здобудемо тільки мечем".

Серед військовиків особливою рішучістю вирізнялися колишні Січові стрільці, одна з найбільш організованих і дисциплінованих частин Армії УНР.^**

Високий авторитет, яка мала згадана формація у середовищі українських вояків, не був випадковим. Січові Стрільці Є. Коновальця (як й їхні побратими УСС, про яких говоритиметься нижче) у переважній більшості ще у довоєнний час пройшли гарний спортивно-військовий та національно-державницький вишкіл у січових та інших спортивно-руханкових організаціях в Східній Галичині. Цікаво, що напередодні Першої світової війни, а саме в червні 1914 р., Департамент МВС царської Росії неодноразово звертав увагу своїх структур в Україні нате, що в Галичині швидко множаться "українські військові організації". На думку російських поліцейських чинників, ці організації становлять "досить значну військову силу, яка наділена всіма якостями добре дисциплінованої військової організації". Більше того, Департамент поліції у своїх обіжниках наголошував, що мілітарний вплив згаданих організацій розповсюджується й на російську частину України, має своїх прибічників на Поділлі, в Києві.¹

Невдовзі після звільнення з польських таборів для інтернованих вояків Армії УНР, група старшин-січовиків виїхала за кордон, намагаючись включитися в політичне життя української еміграції. Але там вони побачили розбрат і неспроможність консолідувати наявні сили на виробленні й реалізації єдиної програми боротьби за державність. "Українська еміграція, - писав Є. Коновалець, - забула про завдання, які стоять перед кожною політичною еміграцією, і всю свою енергію обернула на безпродуктивну гризню".² Незважаючи на окремі розбіжності в поглядах, переважна більшість військовиків-емігрантів була одностайна в тому, що однією з головних причин поразки у визвольних змаганнях стала неспроможність тогочасної української політики створити боєздатні національні збройні сили. Зокрема, у вітальному листі Товариства колишніх вояків армії УНР у Франції, надісланому 10 жовтня 1928 р. до своїх побратимів у Празі, підкреслювалося, що боротьба за самостійну Україну велася з "великими жертвами та багатьма помилками, котрі були наслідком нашої непідготовленості, неорганізованості, а головне, - недооцінюванню ваги своєї національної української армії".

Вперше питання про збройну силу українського народу було поставлено на І Всеукраїнському військовому з'їзді у травні 1917 р. в Києві. Більшість його делегатів сходилось на тому, що українському народу "потрібне своє національне військо". Однак у середовищі тогочасних українських політиків не було одностайності у поглядах на шляхи розв'язання цієї складної проблеми. В умовах політичної нестабільності відчувалась занепокоєність, що новостворене військо опиниться під проводом якоїсь однієї політичної сили, стане в її руках знаряддям для здійснення власних планів і програм.

Прикладом такої занепокоєності може бути стаття відомого українського соціал-демократа М. Галагана "Питання про організацію української армії", яка з'явилася на початку січня 1918 р. на шпальтах "Робітничої газети". Її автора турбувала та обставина, що постійна армія зі своїм командуванням прагнутиме брати активну участь у політиці, накидатиме народу "свої розуміння і свою орієнтацію в питаннях державних, політичних та соціальних". На думку М. Галагана, армію треба зробити народною і тим "позбавити пануючі класи можливості використовувати її для своїх власних інтересів та імперіалістичних змагань".³

Коли Центральна Рада своїм III Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки, основою збройної сили молодої держави був 34-й українізований корпус колишньої російської армії під командуванням П. Скоропадського. Саме він зупинив наступ на Київ частин 2-го гвардійського корпусу, який перебував під впливом більшовиків. Однак у зимові місяці 1917/1918 рр. це військове формування, яке одержало назву 1-й Український корпус, фактично втратило боєздатність і в короткий час розпалося. Як згадував П. Скоропадський, його пропозиції щодо забезпечення корпусу продовольством і обмундируванням, посилення дисципліни серед особового складу були відкинуті військовим керівництвом Генерального секретаріату УНР, а сам він змушений був подати у відставку.⁴

Хоч в працях сучасних українських дослідників багато говориться про успіхи "українізації" в старій російській армії, перераховуються українізовані корпуси, дивізії, інші військові частини, наводяться дані про їх чисельність (60 тис. - 120 тис, біля 500 тис. вояків), але на час збройного протиборства Центральної Ради з більшовицьким Раднаркомом (грудень 1917 р.) військові можливості української влади виявилися вкрай обмеженими, якщо не сказати - ніякими. Все, що робилося, носило характер ділетантських імпровізацій. Українізовані частини старої армії, хоч й визнавали Центральну Раду, але були деморалізовані революційними процесами й розкладені більшовицькою пропагандою, їхня бойова вартість виглядала дуже низькою. Підтвердилася добре відома істина: дезорганізація армій і повне руйнування дисципліни є водночас умовою і результатом всіх революцій, а створення нових збройних сил вимагає надзвичайних зусиль, наявності відповідних обставин, непересічних постатей.

Не краще виглядали справи й з парамілітарною формацією Вільного Козацтва. Хоч в науковій літературі стверджується, що у жовтні 1917 р. на Всеукраїнському з'їзді Вільного Козацтва у Чигирині йшла мова про наявність в його лавах майже 60 тис. організованих членів, проте чисельність і можливості цієї формації треба сприймати вкрай обережно. Коли 30 грудня 1917 р. Генеральний секретар внутрішніх справ УНР надіслав губернським і повітовим комісарам обіжник про негайне формування кадрів Вільного Козацтва для захисту УНР, якій "братовбивчу війну" проголосила петроградська Рада народних комісарів, то з цього фактично нічого не вийшло.

Якими б не були стосунки між проводирями Вільного Козацтва і керівництвом Центральної Ради, але й той факт, що на оборону столиці України від наступаючих більшовицьких військ не з'явилося й кількох тисяч козаків, говорить сам за себе. А трагедія Крут лише підтвердила той сумний факт, що в розпорядженні української влади взагалі не виявилося реальної збройної :или, здатної захистити державу.

На думку деяких тогочасних українських політиків, на військовому будівництві позначався брак висококваліфікованих старшинських кадрів.

Відомий діяч УНР І. Фещенко-Чопівський, згадуючи перші місяці після створення Центральної Ради, писав, що вже тоді "військовики не мали добрих проводирів-офіцерів, їх наставниками були переважно підофіцери та прапорщики воєнного часу". "Рідко можна було зустріти, - зазначав він, - кадрового старшину-українця в ранзі капітана або підполковника, вищих рангів взагалі бракувало. В цьому й було наше нещастя". За його словами, "питання національної армії гальмувалось впертістю партійних демагогів".⁵

І дійсно, навесні-влітку 1917 р. більшість українських соціал-демократів вважала, що необхідно вести мову не про організацію української регулярної армії, а про згуртування вояків-українців російської армії в окрему групу; щоб ця група перетворилася в справжнє українське народне військо і ніколи б не стала силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належати. Такої думки дотримувався й голова Генерального секретаріату УЦР В. Винниченко.

Правда, з часом В. Винниченко намагався відвести від своїх колег по партії звинувачення за "невміння організувати українську армію". Він вважав, що Українська національна армія могла бути створеною лише єдино на базі селянства для захисту української землі. Але Центральна Рада не наважилася на невідкладне й радикальне вирішення земельного питання в інтересах широких верств народу. Тому замість справжньої армії, основою якої мало стати селянство, за словами В. Винниченка, створювалися військові частини з "аматорів у шапках з червоними шликами, які не маючи ні знання, ні дисципліни, або гинули без потреби, або розбігалися".⁶

На аналогічних позиціях стосовно створення національної регулярної армії стояли в той час й представники інших партій соціалістичної орієнтації - українська партія соціалістів-революціонерів, українська партія соціалістів-федералістів, українська партія соціалістів-самостійників.⁷

Цікавими здаються й думки з зазначеного питання П. Скоропадського. Він теж дійшов висновку, що боєздатне українське військо можна було створити лише з земельних власників-хліборобів. Але і йому не вдалося провести аграрну реформу, яка б цивілізованим шляхом вирішила земельне питання в Україні. До того ж за короткий час гетьманату німці штучно стримували розбудову української армії, хоч, як пише П. Скоропадський, велося формування кадрів восьми корпусів і Сердюцької дивізії, малася необхідна зброя і спорядження.⁸

Правдива й сумна картина стану збройних сил України подається в праці "Історія січових стрільців": "Українська армія організується й формується без усякого плану й без усяких підстав... Формують частини активніші особи, які, зібравши певний гурт людей навколо себе, отримують пізніше санкцію уряду й стають Н-ською частиною... Завдяки цьому підрахунок сил і управління ними бували часто не під силу вищому командуванню... Українська армія ніколи не могла довести частин навіть до половини мирного складу. Ні одна мобілізація їй не вдається, а те, що змобілізоване, після перших боїв дезертує".⁹

Як вважали деякі військовики, не завжди правильно вирішувалися в українському війську питання ставлення до військових спеціалістів, тобто до старшин з академічною освітою і бойовим досвідом. Так, вже в післявоєнний час, полемізуючи з зазначеного питання з одним з членів Союзу старшин УНР в ЧСР, генерал-хорунжий В. Кущ, хоч і визнавав, що не всі військові фахівці "були на височині", але стояв на тому, що не можна "загально обвинувачувати військових фахівців-українців". У листі від 19 листопада 1937 р. до В. Проходи, котрий схилявся до критики військових спеціалістів, В. Кущ писав: "В тяжких обставинах під поглядом проводилася праця військових фахівців у 18-19 рр., в кінці під зірким оком Державної інспектури, коли генерали і полковники генштабу стояли в черзі до похідних кухонь за крупником, а до салону-вагону отамана з австрійських фендриків вносили печеного індика".^9а

На думку генерал-хорунжого В. Куща, коли більшовики віддячили "вдохновителям і творцям своїх перемог (тобто, військовим спеціалістам. - Авт.) кулею в лоб, то хай же ми об'єктивно поставимося до ролі військових фахівців у нашій армії".

Справжнім лихом Українського війська стала горезвісна "отаманщина", рідна сестра червоної партизанки. На відміну від більшовиків, яким завдяки винятковій енергії Л. Троцького і заходам залізної дисципліни вдалося побороти це явище в Червоній армії, керівництво УНР з цим завданням не впоралося. "В поширенні явища "отаманії", - згадував Є. Коновалець, - була частинка вини й покійного Головного отамана. Він серед тодішніх обставин не спромігся завжди енергійно виступати проти тієї страшної небезпеки, що затруювала і без того кволий організм нашого війська".¹⁰ З цим солідаризувався й колишній начальник контррозвідки Армії УНР, начальник охорони С. Петлюри полк. М. Чеботарів. Не торкаючись особи Головного отамана, у листі від 31 серпня 1925 р. до сотника В.Шевченка він писав: "З одного боку, "отаманія", а з другого - відсутність твердої руки, опреділеної лінії у війську губило нас..."¹¹

Як згадував пізніше відомій військовий фахівець, генерал-хорунжий О. Греків, його спроби за дорученням Центральної Ради наприкінці 1917 р. звести існуючі на території колишньої КВО українські військові формування в "сильну військову одиницю" залишилися повною невдачею. За словами генерала, "ці формування перетворювалися в різного роду банди, що діяли самовільно" та крім того "фактично займалися грабунками місцевого населення та влаштовувати єврейські погроми".¹²

Відомо, що Центральна Рада фактично водночас з Раднаркомом РСФРР (а саме на початку 1918 р.) приступила на підставі власного закону від 3 січня 1918 р. до створення народного війська. Але, на відміну від короткого за змістом і динамічного щодо практичного втілення в життя ленінського декрету про організацію Червоної армії, закон УЦР передбачав кількаступеневу схему розбудови збройних сил України, розраховану на довгий час, і тому, як виявилося, нереальну з погляду чинної ситуації.

Між тим оті "аматори у шапках з червоними шликами", на думку деяких іноземних спостерігачів, не справляли враження організованої і дисциплінованої збройної сили. Так, один з німецьких представників у березні 1918 р. зисав до оперативного відділення німецького Східного фронту, що українське військо - це "військо найманців; воно складається з колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів". За його словами, українська армія зараховувала десь близько 2000 вояків, мала невелику кількість гармат, кулеметів, панцерних автомобілів, і її бойова сила була надзвичайно малою.¹³

Звичайно, з часом справи дещо поліпшились, але докорінно змінити ггановище не вдалося. Проте вже на весні 1918 р. й українські соціал-демократи усвідомили, що без справжнього війська утримати державну незалежність не вдасться. Саме про це йшлося в замітці "Мусимо боронити державу", яка з'явилася в одному з чисел "Робітничої газети" - органу ЦК УСДРП. Її автор (А. Б-ський) змушений визнати, що "всі наші надії на утворення народної міліції як сили для державної оборони були передчасні. Нашвидко організовані за принципом "добровільництва" частини, були не здатні до оборони". На думку згаданого автора, необхідно "мати власне регулярне військо із загальною військовою повинністю", "дійсно утворити армію, яка б змогла проявити державну волю".¹⁴

Втім, провину українських партій соціалістичної орієнтації у справі організації регулярної армії можна визнати лише частково. Постійне військо завжди розглядалося як опора диктаторських режимів, і не хто інший як французький мислитель Ш. Монтеск'є писав, що "немає нічого більш безрозсуднішого, ніж армія". Проти постійного війська виступали у той час й російські більшовики. Наприкінці 1917 р. вони стали на шлях демобілізації старої армії. Не вважали це вкрай деморалізоване військо кістяком нової російської армії й чільні діячі білогвардійського табору.

І нарешті, варто відверто визнати, що збройні сили більшовиків, які в 1917-1919 рр. протистояли військам УНР, можна лише умовно, з застереженням визнати регулярною армією. Рудименти партизанщини тривалий час були притаманні частинам Червоної Армії на Україні. І цей факт ще в ті часи визнавав такий відомий фахівець як полк. П. Шандрук. У службовій записці, схваленій 1 вересня 1919 р. в Кам'янці-Подільському, він писав: "Українські большевицькі частини майже зовсім не можна рахувати регулярними... По більшості всі частини мають характер початку, а також імпровізації".¹⁵

Отож, на нашу думку, головна причина невдачі щодо створення української регулярної армії в значній мірі пов'язана з суб'єктивним фактором. Серед українства у той час не знайшлося людей, рівних за талантом відомим в історії організаторам "нових армій" О. Кромвелю в Англії і Л. Карно у Франції в ХVII-ХVIII ст. А в Росії з цим надзвичайно складним завданням блискуче впорався Л. Троцький, хоч стартові умови для його розв'язання і в Росії, і в Україні були фактично однаковими.

Колишніх військовиків глибоко вразила не тільки слабкість організації національних військових сил, що до певної міри обумовлювалося об'єктивними факторами, але й безпорадність державної влади, міжпартійні чвари, нездатність вищих посадових осіб УНР здійснювати тверде керівництво боротьбою з внутрішньою і зовнішньою небезпекою. Коли на початку січня 1919 р., усвідомлюючи "безголів'я влади", Є. Коновалець від імені Січових Стрільців запропонував В. Винниченку повну підтримку щодо проведення в життя його політичної і соціальної програми, то голова Директорії злякався необхідності вжиття рішучих заходів.

Виявляв хитання в цьому питанні й С. Петлюра, не наважуючись оголосити стан військової диктатури, як це було, наприклад, у РСФРР, і забезпечити твердий державний курс. Згадуючи пізніше ті часи, розглядаючи Головного отамана як "людину криштально чесну, безкорисну, доброї волі, великої віри й енергії", Є. Коновалець водночас зауважував, що у С. В. Петлюри "не було потрібної підготовки для керма військовими й політичними справами української держави".¹⁶

Не краще виглядало й оточення Головного отамана. Характеризуючи українських політичних і партійних діячів, вище згаданий М. Чеботарів писав: "Так, люди освічені, чесні й свідомі патріоти, але хіба це люди практики, хіба у них мається воля державника, без котрої не може бути всякий державний муж?"¹⁷ І з цією оцінкою важко не погодитись, коли згадати, що на чолі Росії стояли у той час такі постаті, як В. Ленін і Л. Троцький, на чолі Польщі - Ю. Пілсудський. Наприклад, стосовно більшовиків, В. Винниченко зазначав: "Віра в свою місію, у величність, у планетарність робила їх невтомними, стійкими, вона діяла на довкілля й викликала часом пошану навіть у ворогів".¹⁸

Отож, коли спробувати оцінити політичне керівництво УНР в 1917-1920 рр., то можна, перефразовуючи відомі слова лорда Холденау 1912 р. на адресу Берліна,^* сказати, що і в Києві впадав у очі "брак характерів".

* У лютому 1912 р. військовий міністр Великої Британії Холден провів в Берліні переговори з питань англо-німецьких відносин, які закінчилися невдачею. Німці відмовилися від пропозиції англійців скоротити свою військово-морську програму. Не вдалося також досягти угоди про нейтралітет на випадок "втягнення у війну" обох країн з ініціативи інших держав.

Керманичі української демократичної революції в той вирішальний час, коли вийшла загроза Українській державі, не спромоглися, говорячи словами відомого німецького філософа Г. Гегеля, закликати громадян до виконання їхнього обов'язку - захисту незалежності своєї держави.¹⁹

Правда, на нашу думку, не можна не рахуватися й з ще одним поважним ж негативним фактором, який справив згубний вплив на військове будівництво в УНР. Український уряд фактично не мав принаймні кількох основних умов для ідас нення практичних кроків щодо організації регулярної армії. А ці умови є незмінні для всіх часів і народів: реальний час, контрольована територія, кваліфіковані кадри. Якщо згадати сумну приказку часів визвольних змагань: "у вагоні Директорія, під вагоном територія", то багато стане зрозумілим. Недаремно в листі від 5 грудня 1926 р. до генерал-хорунжого В. Петріва колишній Державний інспектор Армії УНР В. Кедровський з сумом констатував: "...Бо були такі часи, що не було часу й не було з кого вибирати".

Разом з тим не можна не визнати, що на зламі 1918/1919 рр. становище відновленої УНР було надзвичайно важким, а то й катастрофічним з огляду на несприятливі зовнішньополітичні обставини. За свідченнями відомого німецького дипломата Г. фон Дірксена, який в цей час перебував у Києві, хоч і українських діячів був патріотизм і бажання боротися за свої ідеали, однак вони не мали "ні здібних людей, ні регулярної армії, ні грошей, ні організації..."²⁰

------------------------------------------------------------------------

[1] Центральний державний історичний архів України, м. Києві, ф. 274, оп. 5, спр. 26, арк. 121.

[2] Див.: Історія Січових Стрільців. - Львів-Київ, 1992. - С. 342.

[3] Робітнича газета, № 223 за 9 січня 1918 р.

[4] Скоропадський Павло. Спогади. - Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ-Філадельфія, 1995. - С. 100.

[5] Фещенко-Чопівський І. Хроніка мого життя. Спогади міністра Центральної Ради і Директорії УНР. - Житомир, 1992. - С. 36.

[6] Винниченко В. К. Заповіт борцям за визволення. - Київ, 1991. - С. 60.

[7] Сідак В. С. Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. (Невідомі сторінки). - К., 1998. - С. 60.

[8] Скоропадський Павло. Спогади. - С. 188.

[9] Історія Січових стрільців. - С. 285.

[9а] Мова йде про полковника А. Мельника, який мав чин поручника Легіону УСС в австро-угорській армії, а в січні-липні 1919 р. очолював штаб Діючої армії УНР.

[10] Історія січових стрільців. - С. 309.

[11] Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України), ф. 269, оп. 2, спр. 301, акр. 20.

[12] ЦДАГО України, ф. 263, архівно-слідча справа № 62149, арк. 35,164.

[13] Архив русской революции. - Т. 1. - М., 1991. - С. 370-371.

[14] Робітнича газета, № 251 за 17 квітня 1918 р.

[15] Два документи часів визвольних змагань (1917-1921) // Військово-історичний альманах. - Ч. 1. - К., 2000. - С. 140-141.

[16] Історія Січових стрільців. - С. 312.

[17] ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 301, арк.. 12-12 зв.

[18] Винниченко В. Щоденник. Том другий. 1921-1925. - Едмонтон-Нью-Йорк. - 1983. - С. 300.

[19] Георг Фрідріх Вільгельм Гегель. Философия права. - М., 1990. - С. 362.

[20] Дирксен Г., фон. Москва-Токио-Лондон. Двадцать лет германской внешней политики. - М, 2001. - С. 14.

СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ.
КЕРІВНІ ОРГАНИ, СТРУКТУРА І МЕРЕЖА УВО

Не дивлячись на поразку у визвольних змаганнях, саме колишні вояки армії УНР виявилися найбільш послідовними у справі продовження боротьби за самостійність України. Зокрема, вже у липні-серпні 1920 р. у Празі відбутися переговори представників Українських Січових Стрільців (УСС),^* Січових Стрільців, інших українських військових формацій, наслідком яких стало створення "Української військової організації" (УВО).^**

Липнева зустріч в Празі, переважно членів старшинських рад УСС і СС, яка нерідко називається з'їздом, проходила у той час, коли Червона армія вела бойові дії проти поляків на теренах Східної Галичини і Західної Волині, що певною мірою позначилася на деяких рішеннях з'їзду. Відомості про це можна почерпнути із записки діяча ЗУНР Л. Мишуги на ім'я голови Української національної ради ЗУНР Є. Петрушевича^*** від 20 серпня 1920 р. Він особисто познайомився з машинописним примірником директив, привезених з Праги до Відня. * Українські січові стрільці (УСС, усуси) - українське національне військове формування в складі австро-угорської армії в 1914-1918 рр. Створене в серпні-вересні 1914 р. як легіон УСС, нараховувало близько 3 тис. вояків. З осені 1914 р. легіон брав участь а боях проти російських військ. У жовтні 1918 р. передислокований з півдня України до Буковини. Старшини і стрільці легіону склали ядро УГА, взяли участь в організації в листопаді 1917 р. в Києві Галицько-буковинського куреня Січових Стрільців. ** Назва "УВО" з'явилася після 1924 р., тобто після розколу колишньої Військової організації (ВО). Та частина членів ВО, яка об'єдналася навколо Є. Коновальця і порвала стосунки з середовищем ЗУНР, найменувала себе УВО, заявила про загальноукраїнський характер своєї діяльності. Інші члени ВО створили в 1926 р. Західноукраїнську національно-революційну організацію (ЗУНРО), про яку йтиме мова нижче. *** Петрушевич Євген (1863-1940) - державний і політичний діяч Східної Галичини. З 1917 р. - голова Української парламентської репрезентації у Відні. У жовтні 1918 р. очолив Українську Національну Раду Східної Галичини, яка на початку листопада проголосила створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Був президентом ЗУНР, одним з лідерів Української народно-трудової партії (УНТП). У червні 1919 р. Державний секретаріат ЗУНР іменував його уповноваженим Диктатором ЗУНР. Коли в липні 1919 р. уряд ЗУНР і УГА перейшли на Велику Україну, то Є. Петрушевич рішуче виступав проти будь-яких угод з більшовиками, незважаючи на загрозу для України з боку денікінських військ. На цьому ґрунті в нього виникли суперечки з деякими членами уряду УНР. Пізніше він погодився з рішенням командування УГА про тимчасове підпорядкування галицьких частин керівництву білогвардійських військ на півдні України. Після поразки збройних сил УНР і ЗУНР в боротьбі з більшовиками Є. Петрушевич виїхав до Відня, де очолював закордонне представництво Національної Ради ЗУНР. У 1922-1928 рр. він, з огляду на відмову західних держав визнати незалежність Східної Галичини, перейшов на радянофільські позиції, пов'язуючи надії на визволення західноукраїнських земель від польського панування з допомогою СРСР. Після розколу в середовищі Української Національної Ради Східної Галичини і організації в 1925 р. Українського національно-демократичного об'єднання у Львові Є. Петрушевич намагався об'єднати своїх прихильників навколо створеної Української партії праці (УПП) (1927-1930). Коли ж цього не сталося, він відійшов від політичної діяльності. Помер в Берліні.

Вони формулювалися у такій редакції:

"1) З'їзд констатує, що причиною національної катастрофи є факт, що на українських землях маємо три уряди (петлюрівський, більшовицький і диктатора).

2) Всі військові частини за кордоном належить задержати в якнайбільшій організованості і дисципліні.

3) Не ставити опору більшовицькому наступу на Галичину.

4) Осягнувши соборність українських земель під більшовиками, розпочати акцію за здійснення самостійності УНР".²¹

31 серпня 1920 р. в столиці Чехо-Словаччини відбувся, як пише у своїх спогадах Є. Коновалець, з'їзд відпоручників (представників) українських військових організацій за кордоном.²² У ньому, за деякими даними, брали участь представники українського вояцтва з теренів Америки, Німеччини, Польщі та Чехо-Словаччини. У резолюції цього зібрання наголошувалося, що "з'їзд висловлюється за соборну і незалежну Україну, в яких би соціальних чи політичних формах вона не виникла".²³

Слід припустити, що у Празі питання про створення всеукраїнської військової організації через розбіжності у середовищі колишніх вояків українських армій не було остаточно вирішено. За цих обставин Є. Коновалець і його однодумці започаткували УВО як регіональне об'єднання, розраховуючи з часом поширити його впливи і діяльність на всі українські землі.

Ця точка зору підкріплюється певними фактами. По-перше, в конфіденційних документах канцелярії Є. Петрушевича УВО завжди іменувалася як В. О. (Військова організація): По-друге, до складу Начальної команди УВО, що сформувалася у Львові, увійшли виключно галичани з частин Січових Стрільців та УГА. По-третє, у середині січня 1923 р. у Празі відбувся організаційний з'їзд представників п'яти осередків української військової еміграції (з дев'яти запрошених), який заснував "Український військовий союз" (УВС).

УВС розглядав себе як загальнонаціональну організацію, що має на меті об'єднати українські військові організації за принципом "нація вище над усе". Союз прагнув "створити сильну духом еміграцію, свідому своїх національних завдань, яка не вагатиметься і не йтиме ні до одного з окупантів, але твердо й непохитно проводитиме національну роботу". Підкреслювалося також, що УВС - "організація не територіальна, не класова, а національна". Почесним головою УВС обрали найавторитетнішого військового діяча УНР генерал-поручника М. Омельяновича-Павленка.²⁴

Інтерес становлять й інші цікаві ініціативи військовиків. Так, на початку липня 1922 р. у Будапешті відбулися переговори між провідниками УНКТ (Українське народне козацьке товариство) І. Полтавцем-Остряницею та Б. Бутенком з колишнім командувачем Армії УНР генерал-поручником М. Омельяновичем-Павленком. Обидві сторони дійшли висновку про необхідність вжиття заходів щодо "об'єднання національно-державних і активних елементів як серед цивільних, так і військових українців з метою ведення їх в єдиному Українському козацькому товаристві для відбудови Української самостійної держави".²⁵ При цьому прихильники УНКТ називали себе націоналістами-козаками і заявляли: "історія народа і державність творяться не подачею голосів, а того більше дипломатичних нот, а залізом і кров'ю".

Але годі було чекати злагоди. За словами полк. М. Чеботаріва, "коли вмістити в один мішок Удовиченка і Омельяновича, то вони навіки перегризуться за первенство".²⁶ Так воно й сталося. Згаданий УВС виявився недовговічним. Замість нього 6 листопада 1926 р. у Празі був заснований Союз організацій колишніх вояків армії УНР. У прийнятому статуті підкреслювалося, що мета союзу - це об'єднання всіх поодиноких військових організацій груп на платформі збереження і розвитку української військової традиції, відновленої боротьбою Армії УНР у 1917-1921 рр. та закріплення її волею українського народу на рідній землі. Союз також заявляв, що він перебуває в стані постійної готовності до послуг уряду УНР.²⁷

Аналогічні організації незабаром виникли в Бельгії, Німеччині, Франції, Хорватії, Чехо-Словаччині, Туреччині, Польщі, США і Канаді. Водночас у Варшаві створюється Українське військово-історичне товариство, а пізніше в Празі постає Українське військово-наукове товариство (УВНТ).

Треба визнати, що українське вояцтво виявилося у підсумку нездатним подолати амбіції своїх керівників, не зуміло стати під єдиний політичний провід. Цікавими здаються у цьому контексті думки полк. М. Чеботаріва. У листі від 31 серпня 1925 р. до сот. В. Шевченка він писав: "Здавалося б, що бувші військові мусили б об'єднатися і утворити сильну військову організацію на ґрунті військовості і старих традицій. Так ні..." І далі Чеботарів зазначив: "На жаль, я не знаходжу між нашими військовиками такого чоловіка, який би зрозумів всю вагу такої організації і енергійно взявся б за здійснення її".²⁸

І це була правда. Звичайно, чудові фахівці та розумні люди були. Наприклад, серед військовиків високим авторитетом користувався вже згадуваний бувший командувач Армією УНР генерал-поручник М. Омельянович-Павленко, якого називали "Дідом". Але і в нього амбіції брали гору перед здоровим глуздом, розсудливістю і політичною доцільністю. Зокрема, він інтригував проти Головного отамана і Голови Директорії УНР С. Петлюри, не був постійним у ставленні до різних політичних сил.

Отож, з усіх ініціатив вояків українських армій позитивні результати дала лише справа Є. Коновальця та його товаришів по зброї. Тільки УВО зуміла стати на шлях практичних дій, кинула виклик спочатку польській адміністрації, а потім й іншим загарбникам українських земель. УВО у своїй діяльності не зуміла уникнути багатьох прорахунків, однак її внесок в український національно-визвольний рух був найпомітнішим.

Тим часом у перші місяці існування УВО її доля, як гадається, не була до кінця з'ясованою. Як пише у своєму щоденнику діяч стрілецького руху і відомий правник В. Старосольський, восени 1920 р. він мав розмови з Є. Ко-новальцем з приводу відновлення стрілецьких організацій (УСС і Січових Стрільців). За словами Старосольського, Є. Коновалець заявив, що "організація Січових Стрільців існує - треба відновити організацію УСС, відтак з'єднаємо обидві ці організації в одну".²⁹

У контексті зазначеного не важко побачити, що об'єднана організація українського стрілецтва могла б стати альтернативою існуванню УВО. Однак з'їзд УСС, який відбувся на початку квітня 1921 р. у Празі, не вирішив питання об'єднання УСС і Січових Стрільців.

Далися взнаки розбіжності в стрілецькому середовищі. Одна частина стрілецтва схилялася до співпраці з урядом Є. Петрушевича, інша ставала на радянофільські позиції, зв'язувала себе з Комуністичною партією Східної Галичини (з 1923 р. - Комуністична партія Західної України). Чимало старшин і стрільців зайняли сторону Є. Коновальця, який на згаданому з'їзді виступив з промовою. В ній він, зокрема, сказав: "Усусство (тобто, УСС) як організація громадська з характером наскрізь військовим, повинна поставити собі на меті ті максимальні національні ідеали, за які весь час боровся український народ. Це є суверенітет державний і соборність усіх українських земель. Усусство повинно об'єднати весь народ". Говорячи про безкомпромісність майбутньої Військової організації у боротьбі за максимальні національні ідеали, Є.Коновалець при цьому закликав до тактичної гнучкості й наголосив: "Ми повинні вибирати такі тактичні шляхи, які дають нам можливість бути активними у всіх, навіть чужих організаціях [йдеться про українські організації. - Авт.], щоб підготуватися до нового наступу самостійність нашої держави.³⁰ Як зазначав у доповідній записці від 1 липня 1933 р. до ЦК КП(б)У представник Комінтерна при КПЗУ, який мав можливість ознайомитися з протоколами з'їзду УСС, згаданий з'їзд "заклав організаційні початки УВО".³¹ З перших днів утворення УВО їй було важко розраховувати на визнання і підтримку як самостійного чинника політичного життя у середовищі української еміграції і в товщі українського народу. Увагу привертала діяльність так званих державних центрів: УНР у Польщі, ЗУНР в Австрії, а також організація гетьманців-державників Німеччині. З ними пов'язувалися серед українців надії на продовження боротьби за самостійну Україну. Крім того, командний склад Січових Стрільців, який увійшов до керівного ядра УВО, став об'єктом нещадної «сиггики за начебто політичну короткозорість і прагнення здійснювати тиск на уряд УНР в часи визвольних змагань.

Треба віддати належне Є. Коновальцю і його соратникам, котрі за вкрай несприятливих обставин не тільки вдало відводили ті удари, але й зуміли вставити справу так, що викликали інтерес до своєї організації. Спочатку УТЗО створювалася з метою "зберегти військові кадри, щоб вести далі боротьбу проти обидвох окупантів". Проте швидко стало зрозумілим, що на перспективи війни на теренах України не слід розраховувати. Тому діяльність УВО мала набути головним чином диверсійно-підривного спрямування стосовно польського окупаційного режиму. А замах члена УВО С. Федака у 1922 р. на Й. Пілсудського і львівського воєводу Грабовського засвідчив, що в арсеналі Військової організації з'явився ефективний засіб тиску на польську адміністрацію.

Хоч в офіційних заявах УВО зазначалося, що вона "не ставить терористичної діяльності як виключно свого завдання", а прагне "пропагувати думку загального революційного зриву українського народу", колишнім Січовим Стрільцям і воякам УГА більше імпонували силові форми боротьби польським окупантом. І цього, особливо на початку 1920-х років, чекала їй них значна частина населення.

В одному з підпільних видань середини 1920-х років стверджувалося, що визвольний рух у Західній Україні "не повинен і не сміє йти старими шляхами, він мусить поставити собі не тільки ширші рами діяльності, але одну мету. Він мусить з початкової дефензиви [оборони - Авт.] перейти в наступ, з протесту і соціального бунту перемінитися в національне повстання з ясною метою звільнення Західної України від ляцької окупації і творення власної держави". При цьому особлива увага зверталася на політичні атен-тати (замахи), які є "видним доказом внутрішнього протесту зі сторони гнобленого", а тому "алярмують не тільки поневолену націю, але і увесь світ".³²

Обравши шлях диверсійно-підривної і терористичної діяльності, УВО одразу ж перейшла на нелегальне становище. Усі її члени пов'язувалися суворою військовою дисципліною і беззастережним підпорядкуванням своїм зверхникам. На згаданому вище з'їзді УВО для керівництва організацією було обрано комітет. Але коли більшість учасників повернулася до краю, то у вересні 1920 р. у Львові спочатку постала Начальна колегія УВО в складі О. Навроцького, М. Матчака, Я. Чижа, Ю. Полянського, В. Целевича. Після приїзду з-за кордону в липні 1921 р. Є. Коновальця він очолив реорганізовану з Начальної колегії

* У травні 1922 р. Ю. Отмарштейн був вбитий за нез'ясованих обставин. Колишній начальник контррозвідки Армії УНР полк. М. Чеботарів вважав, що вбивство Отмарштейна - справа рук Р. Сушка.

** Мельник Андрій (1890-1960) - військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР. У 1914-1916 рр. комендант сотні в легіоні УСС. Після втечі з російського полону в 1917 р. став одним з співзасновників в Києві формації Січових Стрільців. У 1918-1919 рр. один з найближчих соратників полк. Є. Коновальця. На початку 1919 р. тимчасово очолював штаб Діючої Армії УНР. Як крайовий командант УВО на весні 1924 р. був засуджений польською владою за розвідувальну роботу. Через деякий час за допомогою глави Державного центру УНР А. Лівицького був звільнений з ув'язнення. На деякий час відійшов від активної політичної діяльності. Після загибелі в 1938 р. Є. Коновальця А. Мельник очолив провід ОУН і перебував на цій посаді до кінця свого життя. У 1940- 1941 рр. намагався уладнати розкол в середовищі ОУН, який призвів до створення в лютому 1940 р. Революційного проводу ОУН на чолі з С. Бандерою. У лютому-жовтні 1944 р. був ув'язнений німцями до табору в Заксенхаузені. Помер в Люксембурзі.

Начальну команду УВО, яка з часом перебрала назву "Верховна команда". Начальником штабу УВО став полк. Ю. Отмарштейн.^*

За іншими даними, керував УВО сенат у складі трьох осіб, з середовища котрих обирався командант.

Вже у наказі ч. І Начальної колегії від 2 вересня 1920 р., про який є певні відомості в радянських джерелах, наголошувалось, що УВО бачить своє головне завдання в організації в зручний момент збройного виступу з метою визволення українського народу. Начальна колегія розглядала себе як керівний орган для всіх українських військових організацій як на українських землях, так і за їх межами.³³

Територія, на яку поширювалася діяльність УВО, спочатку ділилася на чотири, а потім на 13 округ, а останні - на повіти. Найменшою клітиною вважався гурт з п'яти членів. Окружні й повітові осередки УВО очолювали ко-манданти, кількість яких уже у 1922 р. становила 58 осіб. 1922 року у зв'язку з виїздом за кордон команданта і членів Начальної команди УВО внаслідок переслідування поляками, у Львові створюється крайова команда УВО на чолі з полк. А. Мельником.^** Водночас здійснюється спроба створити крайову команду УВО й для Наддніпрянської України. З таким завданням в ГРСР виїхали сотники І. Андрухів та М. Опока, котрі з часом були заарештовані чекістами. Між тим, у рішеннях з'їзду членів Ради Верховного команданта УВО,^* який відбувся 8-11 червня 1930 р. в Празі, зазначалося,

* Питання точної назви керівних органів УВО через брак джерел недостатньо вивчені. У другій половині 1920-х років замість Начальної Команди з'являється Верховна команда УВО, а Є. Коновалець йменується Верховним командантом. На нашу думку, Рада Верховного команданта УВО замінила колишній сенат УВО.

** УВО фактично вже восени 1921 р. виступила проти більшовиків. Два її активні члени - Р. Сушко та Ю. Отмарштейн взяли участь в Листопадовому рейді Ю. Тютюнника в Україну, який завершився трагедією Базара. Коли Є. Коновалець отримав звіт про цей рейд, то він, за його словами, зміцнився у "переконанні, що думку про військову інтервенцію з-за кордону треба раз і назавжди відкинути".

*** Мартинець Володимир (1899-1960) - політичний діяч, журналіст і публіцист, з 1927 р. - член Верховної команди УВО, головний редактор журналів "Сурма" (УВО) і "Розбудова нації" (ОУН). У 1929 р. на Першому конгресі ОУН обраний секретарем проводу ОУН. На початку 1930-х років, за словами Є. Коновальця, В. Мартинець був його найбільш довіреною особою серед членів проводу ОУН. Пізніше переїхав до Франції, де працював в націоналістичному середовищі. Після розколу в ОУН в 1940 р. був активним членом мельниківської ОУН. Автор відомої книги "Українське підпілля: від УВО до ОУН" (1949). Помер в Канаді.

що з'їзд "прийняв з з приємністю до відома факт зв'язку Спілки [мається на увазі УВО. - Авт.] з революційними організаціями на Великій Україні і висловив побажання, щоб той зв'язок Верховна команда поширила та належно закріпила".³⁴

Разом з тим з документів радянських спецслужб відомо, що проникненні УВО в радянську Україну розпочалося з 1924 р.^** і пов'язувалося з членами КПЗУ, іншими громадськими й культурними діячами з Галичини, котрі переїхали на побут до УСРР і начебто були агентами УВО. Заарештований органами ДПУ України М. Біляч у своїх зізнаннях стверджував, що Є. Коновалець послав на схід також О. Думина, Дністренка, Хом'яка. За його ж словами, в 1924 р. на Україну нібито приїздив Д. Паліїв. Серед членів київської групи УВО називався вищезгаданий М. Опока.³⁵

Експозитури УВО організовувалися також за кордоном, зокрема, у Чехословаччині, Франції, Литві, вільному місті Данциг. У цьому місті в 1925 р. зла створена старшинська школа і проведено тритижневий курс вишколу членів УВО.

В організаційному відношенні кожна команда УВО, як правило, складалася з референтур: організаційної, бойової, політичної або пропагандивної, Оінансової. Особливе місце в УВО займала розвідувальна референтура, яку очолював сотник О. Думин. Навколо його особи було чимало різних чуток. Одні вважали, що він працював на польську і радянську розвідку, інші - на німецькі спецслужби. Важливе значення у забезпеченні УВО від ударів польської поліції належало конспірації. За словами відомого діяча УВО-ОУН В. Мартинця,^*** в 1922-1928 рр. конспірація в УВО "була найліпше поставлена й найсильніше бережена, як ніколи перед тим або потім".

У порівнянні з іншими союзами бувших вояків українських армій УВО мала одну незаперечну перевагу, яка забезпечила їй високу життєздатність, а в наступному - можливість трансформації в більш масову організацію, відому під назвою ОУН. Ця перевага полягала в тому, що лише УВО зуміла створити свої осередки на західноукраїнських землях. Масовою базою УВО стала галицька молодь, її найбільш свідома і динамічна частина, котра боляче реагувала на поразку своїх батьків у боротьбі з поляками в 1918-1919 рр. і прагнула до активних дій під прапорами визвольного руху.

Щоб охарактеризувати настрої молоді на Західній Україні у той час, коли до лав визвольного руху прилучалися Р. Шухевич, С. Бандера, В. Кук, М. Лебідь та багато інших, доцільно процитувати кілька рядків з листа середовища ЗУНРО від 26 листопада 1926 р. із Східної Галичини до Товариства Січ ім. Б. Хмельницького у Нью-Йорку. "Щодо молоді середніх шкіл по містах, - говориться в згаданому листі, - то вона прямо захоплена революційними ідеями, а є

* У листі Західноукраїнської національно-революційної організації, про яку вже згадувалося, звичайно, йдеться про національну революцію, спрямовану проти польського панування. Разом з тим слід зауважити, що серед членів ЗУНРО були й люди, які симпатизували комуністам.

** Макаренко Олександр - брат члена Директорії УНР Андрія Макаренка, громадський і політичний діяч, організатор і лідер Української народної партії (з 1917 р. — Української партії самостійників-соціалістів) (ЕУ, с. 1437).

навіть такі запалені голови, що хотіли б сейчас піднімати революцію^* і клопіт маємо, щоб їх погамувати".³⁶

Говорячи про утворення УВО, не можна обминути обставини, які в цей період склалися у Східній Галичині, окупованій Польщею. То був час, коли уряд ЗУНР прагнув домогтися від Антанти скасування польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і створення тут самостійної галицької держави. Але вже 14 березня 1923 р. Рада послів великих держав (Велика Британія, Франція, Італія, Японія) вирішила згадане питання на користь Польщі.

Відомо, що на це рішення вплинуло багато причин. Цікавою здається у цьому контексті думка відомого громадського діяча О. Макаренка.^** У листі від 3 квітня 1923 р. до Ю. Колларда він писав: "Антанта не могла: ні приєднати Галичини до України, ні зробити з Галичини окрему державу. Ніхто собі не ворог. Антанта теж. Коли б Галичина була самостійною державою, то Москва б мала через Галичину коридор до Німеччини, зайшла б в тил Польщі і її знищила. А Польща для Антанти необхідна як сторож Німеччини і оборонний вал проти Москви і большевизма. Аби Україна була дійсно самостійною державою, Антанта, на мою думку, не вагалася б на приєднання Галичини до України, бо українська держава грала б ту роль, що тепер Польща, я думаю, навіть з більшим успіхом".³⁷

Важко не погодитися з вищенаведеним твердженням, але при цьому слід додати, що справа Західної України мала б іншу долю, коли б українська політична еміграція спромоглася виступити перед міжнародним співтовариством єдиним фронтом проти домагань поляків і коли б на цих теренах польський окупаційний режим зустрівся із збройним спротивом українського населення.

Однак у той час нечисельна УВО і недостатньо згуртовані прихильники Є. Петрушевича, яких роздирали міжпартійні чвари, були не в змозі вчинити рішучий опір польській владі і спонукати Лігу Націй до прийняття рішення, яке б відповідало інтересам українства. Тодішні українські політики призабули (або ж злякалися?) про таку могутню зброю, якою був повстанський рух в подіях 1917-1921 рр. в Україні, і не застосували цю зброю проти Польщі, побоюючись звинувачень з боку Антанти в наслідуванні більшовицьких методів боротьби.

Коли влітку 1920 р. у Східну Галичину вступили війська Червоної армії, то, як свідчить лист від 27 серпня 1920 р. керівника закордонних справ ЗУНР С. Витвицького до посла ЗУНР у Празі С. Смаль-Стоцького, уряд ЗУНР замість використання цієї ситуації для боротьби з польськими окупантами прагнув "не допустити до того, щоб повстання прибрало большевицький характер".³⁸

На зазначену вище позицію галицьких політиків, яка загальмувала можливі антипольські виступи населення Західної України, помітний вплив мала точка зору уряду УНР. У листі від 27 липня 1920 р. до В. Прокоповича Голова Директорії УНР С. Петлюра писав, що необхідно роз'яснити Є. Петрушевичу та його прихильникам, "що всяка терористична акція [йдеться про протипольські дії. - Авт.], до котрої тут готуються, не вдасться доти, доки ми тут перебуваємо". І далі С. Петлюра пропонував розтлумачити галичанам, що вони повинні "врешті кинути свої закамарки та признати потребу хвилі",³⁹ тобто зрозуміти, що в даний час ворогом української державності є більшовики.

Уряд ЗУНР виявляв нерішучість та непослідовність і в наступні роки. Так, 12 липня 1922 р. військовий представник уряду ЗУНР в Празі повідомив команду Українського військового табора в Йозефові (ЧСР), де перебували частини колишньої Української галицької армії, що серед української еміграції поширюються чутки "щодо майбутнього повстання в Східній Галичині" і певні дані свідчать, що "розсадником сих поголосок є і Табір". З огляду на зазначене повідомлялося, що уряд ЗУНР "всяку акцію веде лишень в отвертім полі, до підпільних організацій ніколи нікого не ангажував, ніколи з подібними акціями не мав нічого спільного, ані мати не може". Військовий представник вимагав посилити контроль за поведінкою особового складу вояків УГА, застерігати проти розповсюдження неправдивих чуток, притягати винуватців до відповідальності.⁴⁰

Але в середовищі УГА польська окупація Західної України сприймалася вкрай негативно, багато вояків бажали продовжити збройну боротьбу з поляками. Проявом згаданих настроїв стало створення навесні 1923 р. в Йозефівському таборі "легіона смерті". Він мав об'єднати найбільш відчайдушних бойовиків і стати "вдарною силою проти нахабного і лютого ката, месником всіх заподіяних нашому народові кривд". Члени "легіону" планували перебратися до Литви, де за згодою місцевих чиновників мали пройти необхідний військовий вишкіл.⁴¹

У цілому ворожу позицію стосовно згаданого вище рішення Ради послів зайняла й УВО. У записці від 19 березня 1923 р., яка зберігається серед документів президіальної канцелярії і глави ЗУНР, зазначалося: "Військова організація стоїть дальше на становищі активної боротьби з польською окупацією та з польським елементом взагалі в цілому просторі західноукраїнських земель". Сам Є. Коновалець закликав "не дуритися надіями на автоно-мію", до чого схилялися окремі діячі українського національного табору, підкреслював, що "сьогодні балачки з поляками неможливі".⁴²

З огляду на зазначене слід підкреслити, що приїзд Є. Коновальця на західноукраїнські терени вже зразу був хворобливо сприйнятий Є. Петрушевичем і це помітно позначилося на стосунках між обома діячами. Причина згаданого, як здається, крилася в тому, що в цей час глава ЗУНР домогався визнання Антантою незалежності ЗУНР і був рішуче проти того, щоб пов'язувати долю Західної України з продовженням боротьби за державну незалежність всіх українських земель. У цьому контексті Є. Петру-шевич вважав, що командант УВО, "користуючись з нагоди, хоче на галицькому ґрунті творити собі базу до нових евентуальних авантюр під кличем соборної України".⁴³

Отож, в цьому принциповому питанні - ЗУНР або соборна Україна - була одна з головних розбіжностей в поглядах між Є. Петрушевичем і Є. Коновальцем, яка негативно позначилася на національно-визвольному русі в Східній Галичині.

Цікаво, що суперечності між Головою Національної Ради Східної Галичнни і керівником УВО не залишилися поза увагою відповідних радянських чинників, котрі пильно стежили за розвитком подій в Західній Україні. Більшовики, відзначаючи такі суперечності, вважали між тим, що обидві сторони в кінцевому підсумку мріють про створення "самостійної Великої України".⁴⁴ І це, на нашу думку, має бути головним в оцінці цих двох видатних постатей.
Колишній командир Осадного корпусу Січових Стрільців полк. Є. Коновалець, котрий очолив УВО, був одним з найавторитетніших діячів українського національно-визвольного руху 20-30-х років. Як писав член УВО і ОУН З. Книш, Є. М. Коновалець "став легендарною постаттю, символом спротиву всього українського народу в його боротьбі на чотирьох займанщинах". Народився командант УВО в 1891 р. у м. Зашків на Львівщині в родині українських інтелігентів. Вчився у львівській гімназії, а потім в університеті. За вимоги українізувати вищу освіту в Галичині студент Коновалець був заарештований. Очолював під час навчання молодіжну фракцію української національно-демократичної партії. Як прапорщик австро-угорської армії в 1915 р. потрапив у російський полон, де в таборі військовополонених на Поволжі познайомився з А. Мельником, Р. Сушком, В. Кучабським ті іншими майбутніми старшинами Січових Стрільців. "Галицько-буковинського куреня", а потім і куреня Січових Стрільців. З березня 1918 р. він - командир полку Січових Стрільців, роззброєного німцями.

Коли в листопаді 1918 р. в Україні розпочалося збройне повстання проти гетьмана П. Скоропадського і німецько-австрійських окупантів, керовані Є. Коновальцем Січові Стрільці відіграли вирішальну роль у захопленні Києва, де перебрала владу Директорія УНР. Деякий час Є. Коновалець був військовим комендантом столиці України. Саме в цей час, за словами В. Винниченка, "коли говорити про якихось національних героїв на цьому етапі української революції, то перше місце належить Коновальцеві, голові полку Січових Стрільців.⁴⁵ Компліменти на адресу Є. Коновальця, звичайно, не були випадковими. У цей період дії командира стрільців відзначалися рішучістю у ставленні до противників української влади - більшовиків. Недаремно з цього приводу відомий більшовицький діяч С. Косіор, згадуючи київські події кінця 1918 - початку 1919 рр., говорив, що "Петлюра і Винниченко ніякої влади не мали, а вся влада перебувала в штабі Коновальця".⁴⁶

У наступні часи полк. Є. Коновалець на чолі Осадного корпусу Січових Стрільців брав активну участь в бойових діях впродовж 1919 р., а його вояки зарекомендували себе найбільш стійкою формацією Армії УНР.

Після звільнення з польського табору інтернованих вояків Армії УНР в Луцьку, полк. Коновалець за особистим дорученням С. Петлюри виїхав за кордон з метою створення нового військового формування з частин бійців українських армій, котрі були інтерновані в Чехо-Словаччині і Польщі. Однак ця робота була припинена у зв'язку з закінченням війни між Польщею і радянською Росією.

Як уже зазначалося, в 1921 р. він обирається командантом Начальної Команди УВО, а у 1922 р. після атентату С. Федака остаточно виїздить за кордон. Штаб-квартирою УВО став Берлін. Завдяки зусиллям Є. Коновальця УВО помітно активізувала український національно-визвольний рух, зробила його більш динамічним і радикальним. Слова команданта УВО "здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї" знайшли палкий відгук у серцях західноукраїнської молоді, спонукали її до вступу в УВО, а потім ОУН, до активної боротьби за самостійну Україну.

Цілком закономірно, що саме Є. Коновалець став засновником ОУН, з діяльністю якої зв'язані найпам'ятніші події у визвольних змаганнях українського народу в XX столітті. Очоливши ПУН (Провід українських націоналістів), він під час поїздки до США в 1929 р. сприяв активізації діяльності стрілецьких громад в США і Канаді, орієнтації їх на УВО-ОУН, заініціював створення "Організації державного відродження України" (ОДВУ), домігся матеріальної підтримки націоналістичного руху.

Є. Коновалець виявив себе гнучким політиком, здатним миттєво зреагувати на зміни в зовнішньополітичній і внутрішній обстановці в Україні, пристосовувати до цього форми і методи роботи ОУН. Голова ПУН мислив завжди загальнодержавними категоріями і розглядав націоналістичний рух у Західній Україні як складову частину визвольних змагань українського народу.

За словами діяча ОУН Б. Кордюка, Є. Коновалець "не був теоретиком і жадною мірою ідеологом", бо за "своєю природою та темпераментом просто не хотів бути". Згаданий автор цілком справедливо вважає, що Є. Коновалець - військовий і політичний організатор, особа, "що має дар та здібність гуртувати людей навколо великого завдання". Сам голова ПУН прекрасно усвідомлював свою особисту відповідальність на цій високій посаді. "Провідник, - писав Є. Коновалець, - і в найгірших ситуаціях не сміє, з одного боку, тратити душевної рівноваги, а, з другого боку, мусить все передумати до найменших дрібниць, а, зокрема, приймати як можливі найбільш небезпечні ситуації".⁴⁷ Він прагнув до активної діяльності в керівництві націоналістичним рухом, скаржився, що перебування на одному місці (у цей час це була Швейцарія) не дає йому ані свободи рухів, ані свободи діла, обмежує його діяльність "тільки до безплідної переписки".

Важливою якістю голови ПУН було його критичне ставлення до власних дій, вміння спокійно вислухати аргументи своїх соратників. Коли в 1930 р. фінансовий референт ПУН Д. Демчук зауважив, що Є. Коновалець як провідник, наділений диктаторськими повноваженнями, недостатньо ними користувався, "нічого не робив, лише займався фінансовими справами, а це не його робота", то голова ПУН визнав цю критику цілком справедливою. При цьому водночас зазначив, що від правильного вирішення фінансових питань залежить фактично доля існування ОУН. В іншому випадку Є. Коновалець писав члену ПУН Д. Андрієвському: "Я критику люблю, бо тільки при її допомозі можна добачити, що зроблено правильно, а що ні". А також слушно додав: "Прошу тільки критикуючи діяльність ОУН, більш превизно формулювати те, що критикуєте, як теж подавати, як на Вашу думку, повинно робитися".⁴⁸

Є. Коновалець рішуче виступав проти застосування в полеміці між членами ПУН і ОУН (а також з політичними опонентами) непристойних висловів, які він називав "вуличною лайкою". З цього приводу він критикував М. Сціборського, який вживав такі слова, як, наприклад, "шулери, зрадники, нахаби". Щодо діячів УНР і гетьманського руху, то на думку Є. Коновальця, називати їх зрадниками теж "було б надто відважно".⁴⁹

Користуючись високим авторитетом, Є. Коновалець багато зробив для організаційного зміцнення і матеріального забезпечення діяльності ОУН, ідейного загартування її кадрів, для усвідомлення всім членством гострої потреби безкомпромісної боротьби за українську державу. Поряд з цим він не зміг в останні роки свого життя усунути розбіжності між ПУН і крайовою екзекутивою ОУН на Західних українських землях. Його тривала відірваність від краю, недостатнє знання місцевих кадрів були, мабуть, однією з причин наступного розколу в ОУН.

Наділений рисами командира і провідника, голова ПУН був надзвичайно товариською і чуйною людиною, схильною безмежно довіряти людям з найближчого оточення. Цим нерідко користувалися ті, хто свою участь у визвольній боротьбі пов'язував не з інтересами Організації, а з власними амбіціями і планами. Невипадково серед його найближчого оточення опинився відомий Р. Яри, котрий завдяки знанню кількох мов, елегантній зовнішності і красномовству став, за словами одного німецького джерела, "незамінним співробітником п. Коновальця".⁵⁰ Його вплив на Є. Коновальця був дуже значним. З незрозумілих причин голова ПУН наблизив до себе й таємного агента НКВС Павлуся Валюха (П. Судоплатов), свого вбивцю, який спритно грав роль представника неіснуючого націоналістичного підпілля у Східній Україні.

Загибель Є. Коновальця 23 травня 1938 р. у Роттердамі стала непоправною втратою для ОУН, усього національно-визвольного руху. Хоч терористичний акт здійснив згадуваний вище "Валюх", проте, на думку відомого політолога П. Балея, не стояв осторонь цієї справи й шеф абверу В. Канаріс, ютрий мав можливість "скерувати кроки Коновальця на Роттердам".⁵¹

Таким чином, можна зробити припущення, що хоч й немає прямих доказів співпраці німецьких і радянських спецслужб в історії з вбивством Є. Коновальця, але, на нашу думку, обидві сторони були зацікавлені в усуненні вождя українських націоналістів.

Загибель провідника ОУН набуває ще більшого трагізму, коли згадати, зо в середовищі української політичної еміграції ходили вперті чутки, що катастрофа в Роттердамі "була наслідком внутрішньої боротьби в ОУН", як про це писав у листі від 24 червня 1938 р. до О. Назарука провідний діяч гетьманського руху С. Шемет.⁵²

Завершуючи характеристику Є. Коновальця, вважаємо доцільним навести рядки з щоденника відомого українського педагога і громадської діячки С. Русової, зроблені 5 червня 1928 р.: "Убило ГПУ Коновальця - який жах, в усій Європі панують своїми адськими машинками. Убили вождя націоналістів, ким його замінити?"⁵³

------------------------------------------------------------------------

[21] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[22] Історія Січових стрільців. - С. 340.

[23] ЦДАГО України, ф. 263, спр. № 57190, т. 2, арк. 16.

[24] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи Українського військового союзу.

[25] ЦДАГО України. - Документи Українського народного козацького товариства.

[26] Там само. - Особисті документи сотника Армії УНР В. Шевченка.

[27] Там само. - Документи Союзу організацій колишніх вояків Армії УНР в Ч. С. Р.

[28] Там само, ф. 269, оп. 2, спр. 301, арк. 20-20 зв.

[29] Там само. - Особисті документи В. Старосольського. Щоденник.

[30] Цит.: Стенографічний звіт Листопадового об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У. - 18-20 листопада 1933 р. - Харків. - С. 146.

[31] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6204, арк. 98.

[32] Український революціонер. Орган Західноукраїнської національно-революційної організації. Рік 1. Ч. 5. - 1 грудня 1926 р. - С. 3.

[33] ЦДАГО України, ф. 263, архівна-слідча № 56029, арк. 209.

[34] Там само, ф. 269. - Документи Української військової організації.

[35] Там само, ф. 263, архівна-слідча справа №49830, том. 1,арк. 161.

[36] Там само, ф. 269. - Документи товариства Січ ім. Б. Хмельницького в Нью-Йорку.

[37] Там само, ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда.

[38] Там само, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[39] ЦДАВО України, ф. 3809, оп. 2, спр. 9, арк. 1.

[40] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи Головної команди частин УГА в ЧСР.

[41] Там само.

[42] Там само, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[43] Там само.

[44] Там само, ф. 5, оп. 1, спр. 372, арк. 3.

[45] Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991. - С. 27.

[46] ЦДАГО України, ф. 5, оп. 1, спр. 162, арк. 7.

[47] Там само, ф. 269. - Документи проводу ОУН. Лист Є. Коновальця від 28 квітня 1930 р. секретарю ПУН В. Мартинцю.

[48] Там само. -Документи проводу ОУН. Лист Є. Коновальця від 28 травня 1930 р. члену ПУН Д. Андрієвському.

[49] Там само. - Документи проводу ОУН. Лист Є. Коновальця від 22 серпня 1930 р. заст. голови ПУН і організаційного референта ПУН М. Сціборському.

[50] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк. 93.

[51] Балей Петро. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. Причини і наслідки. - 1996. - С. 135.

[52] Центральний державний історичний архів України, м. Львів, ф. 359, оп. 1, спр. 337, с. 26.

[53] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи С. Русової. Щоденник.

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ УВО.
ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ І УРЯД ЗУНР

Українська військова організація розгортала свою діяльність за надзвичайно несприятливих умов, коли середовище української політичної еміграції роздирали чвари і розбрат, коли в радянській Україні згасали останні вогнища повстанського руху проти більшовицького режиму, а між "верхами" (на еміграції) та "низами" (в Україні) українських визвольних змагань обривалися останні зв'язки. Трагедія Базару (1921) та повернення в Україну М. Грушевського, здавалося, підтверджували найпесимістичніші прогнози щодо перспектив визвольної боротьби. Виступаючи на зборах української еміграції в Чехо-Словаччині (11 лютого 1924 р.), В. Винниченко, оцінюючи вищезгаданий крок колишнього голови Української Центральної Ради, зауважив, що він "буде спиняти енергію мас до визволення, буде гальмувати процес протесту". І ці побоювання в цілому справдились.

Отож, з огляду на зазначене, дії Є. Коновальця та його однодумців, які, не дивлячись на обставини, рішуче стали на шлях продовження боротьби за самостійну Україну, не можуть не викликати самої високої поваги. Чин УВО, на нашу думку, є наочним свідченням того, що воля і рішучість окремих особистостей набувають реальної сили, коли матеріалізуються в діях, хоч і не чисельних, але згуртованих людських колективів, свідомих своєї історичної місії.

Як вже зазначалося, діяльність УВО здійснювалася як у формах активного, так й пасивного спротиву польській окупаційній політиці в Західній Україні. Активні форми боротьби включали терористичні акти проти найбільш вороже настроєних до українців польських урядовців, а також до тих членів української спільноти, котрі співпрацювали з поляками. Поряд з цим дії бойовиків УВО спрямовувалися на нищення державного майна, дезорганізацію комунікацій (транспортних і зв'язку), проведення експропріації коштів для потреб визвольної боротьби. Основною формою пасивного опору були бойкоти політичних, економічних та інших заходів окупаційної адміністрації.

Уже впродовж 1922 р. на західноукраїнських землях здійснено низку саботажно-диверсійних актів, зокрема, 38 на залізничному транспорті. Поряд з цим були спалені військові склади і магазини біля Перемишля; на шляху Львів-Бібрка пошкоджено системи телеграфно-телефонного зв'язку, поруйновано залізничні станції, їх окремі об'єкти в Сопотові, біля Кутів і в Городку, здійснено 8 спроб підриву залізничної колії, спалено приміщення поліції в Яворові, Городку, Угневі, Судовій Вишні. У цьому ж році виконано 20 замахів на зрадників й польських посібників, 10 - на поліцейських та їхніх агентів, 7 - на польських військовиків.⁵⁴

Влітку-восени 1922 р. сталося 2300 підпалів польських поміщицьких :сподарств, фільварків, інших об'єктів польської власності. Широкий резонанс мав рейд групи бойовиків УВО (до 50 чоловік) на Тернопільщину: метою руйнування господарств польських колоністів. Однак згадані вище дії польська влада відносила не тільки на рахунок УВО, а й звинувачувала і цьому більшовицьку агентуру. Українське населення в цілому схвально ставилося до бойкотів УВО проти загального перепису населення Західної України (1921), виборів

* У листі від 12 червня 1925 р. до К. Мацієвича С. Петлюра писав: "...Я уважаю не лише доказом помилковості тактики галицьких українців, а й свідоцтвом невеликого тактичного розвитку української нації взагалі, бойкотування галичанами виборів до польського сейму".

до польського сейму^* та набору українців до польської армії (1922).⁵⁵

Події в Східній Галичині широко коментувалися пресою сусідніх країн. Так, в пресовому звіті уряду ЗУНР за час від 25 липня по 2 серпня 1922 р. повідомлялося про публікації на сторінках часопису "Вечірнє чеське слово" іа 27 липня 1922 р. У згаданій публікації зазначалося, що виступи українців проти польського панування "перебирають форму партизанської війни", що "озброєні відділи галицьких повстанців підпалюють осідки польських колоністів, нищать залізниці і телеграфні проводи, мости і касарні [казарми. - Авт.] польської жандармерії, вбивають польських командантів, комісарів та інших", що "ціле українське населення підтримує цей рух".⁵⁶

З свого боку, на виступи українців поляки відповідали відплатними акціями. Під час здійснення пацифікаційної акції в 1922 р. польська поліція затримала близько 20 тис. українців. За словами В. Мартинця, було "заарештовано весь актив УВО, що не встиг перебратися за кордон або укритися в краю. За цього удару УВО ще в 1923 р. не могла опам'ятатися".⁵⁷ Не меншу загрозу для існування і діяльності УВО становила постійна активність польської розвідки, її прагнення проникнути в підпільні структури українського визвольного руху. З цього приводу в листі члена Тимчасової колегії ЗУНРО до США відмічалося, що "ляцька розвідка" є навіть дуже рухлива, а при цьому "працюючи, не щадить гроша".⁵⁸

Зазначені дії поляків помітно підірвали можливості УВО. Тому не випадково Є. Петрушевич під час зустрічі з полк. А. Мельником зробив закиди про нездібність до праці проводу УВО та "про мізерний, а властиво ніякий вислід її роботи". З приводу зазначених закидів зв'язковий між Начальною Командою УВО і урядом Є. Петрушевича Я. Чиж у листі від 24 березня 1922 р. просив главу ЗУНР подати докладні відомості про недоліки в діяльності УВО "для перевірки і евентуального справлення хиб".⁵⁹

Спад активності УВО відмічали й німецькі джерела. Зокрема, наголошувалося, що в 1923 р. УВО мала вигляд невиразного створіння, "постійні арешти і розгроми Організації, систематично здійснювані поляками проти українців, паралізували всю її роботу. Лише одинокий розвідувальний відділ УВО в Польщі ще якось працював".⁶⁰

Особливо стала помітною розгубленість в лавах УВО після відомого рішення Ради послів від 14 березня 1923 р. У конфіденційному документі від 20 серпня 1923 р. під грифом "Строго довірочно. По прочитанню знищити", адресованому Є. Петрушевичу, повідомлялося: "З усіх областей ВО приходять звіти про поширення акцій комуністів... В деяких центрах ВО перейшли найкращі члени в комуністичний табір".⁶¹

Вважаючи головним завданням членів підпільної національно-революційної організації "шкодження та знищення державної сили гнобителя", керівництво УВО з середини 1920-х років широко пропагувало ідею "організації власних військових відділів, щоб могли б своєю силою та формою закріпити здобутки повстання-революції". Разом з тим зверталась особлива увага на військовий вишкіл власних кадрів, набуття ними "військових знань", щоб запобігти сумному досвіду 1917 р., коли українським національно-революційним силам "бракувало тих військове образованих провідників".⁶²

Однак згадане вище завдання вирішувалося важко. Підготовка кадрів і накопичення зброї і припасів виявилися складною справою. Як згадував діяч УВО-ОУН З. Книш, який на початку 1930 р. був призначений бойовим референтом крайової команди УВО в Західній Україні, "арсенал УВО представлявся в тому часі слабо... Те, що подано в звітах, було малої вартості... Головним чином йшло про коротку зброю [тобто, пістолети - Авт.], ручні гранати та вибухові матеріали".⁶³

Тим часом УВО продовжувала демонструвати свою силу низкою подальших диверсійно-терористичних актів, які здійснювалися індивідуально або за участю кількох бойовиків. Звичайно, така тактика не могла похитнути польський окупаційний режим. Але, на погляд органу націоналістичної думки "Український голос" (Ч. 31 від 10 серпня 1930 р.), за цими діями проглядався "один

* Під Яремою мається на увазі відомий герой поеми Т. Г. Шевченка "Гайдамаки".

великий природомірний, хоч і самочинний зв'язок", "масовість тих явищ", "тінь Яреми".^*

З відомих ширших акцій УВО стали події 1 листопада 1928 р. у Львові. У цей день, з нагоди 10-ї річниці ЗУНР, у місті після панахиди у собора св. Юра відбулася 10-тисячна демонстрація українства, котра розцінювалася, "як перший прилюдний масовий виступ УВО".⁶⁴ У лавах демонстрантів йшли озброєні бойовики УВО. Коли польська поліція спробувала розігнати демонстрацію, то за спогадами учасників "бойовики перші открили по неї вогонь з револьверів". Тільки прибуття підрозділів кінної поліції врятувало ситуацію, бо наелектризовані демонстранти були готові роззброїти піших поліцейських, ато й захопити владу в місті! Але керівництво УВО виявилося не готовим до такого розвію подій, до революційного зриву.

Поряд з боротьбою на внутрішньому фронті проти поляків УВО прагнула бути активною на зовнішньополітичному відтинку. Йшлося не тільки іро підтримання ділових контактів з відповідними німецькими та литовськими однодумцями, але й про участь в роботі міжнародних громадських організацій, зокрема, в Комітеті поневолених народів, який створився в Парижі в 1924 р. Спроби УВО впливати на діяльність згаданого комітету, де українська сторона посідала посади президента і секретаря, болісно сприймав колишній президент Української національної Ради Східної Галичини. У листі від З липня 1925 р. до Р. Перфецького Є. Петрушевич негативно відзивався про діяльність УВО, наголошуючи, що Військова організація майже третину року "не сповнює взятих на себе самочинно обов'язків так, що найавторитетніші політичні чинники вважають її вже від довгого часу фактично не існуючою".⁶⁵

У середовищі Є. Петрушевича ходили чутки про наміри Є. Коновальця звернутися з меморандумами до німців та більшовиків про підтримку його організації. Восени 1927 р. Є. Петрушевич одержав повідомлення від Л. Перфецького, що на з'їзді у Данцігу представників УВО, УНДО й Української національної Ради Східної Галичини велись розмови про формування українського легіону на випадок війни Польщі з Радянським Союзом. З цього питання голова УНДО Д. Левицький, перебуваючи у Берліні, зустрівся з Є. Коновальцем і запропонував йому взяти участь у згаданій акції.⁶⁶ Однак до реальних кроків справа не дійшла.

Повертаючись до згадуваного вище рішення Ради послів від 14 березня 1923 р. про визнання польського суверенітету над Східною Галичиною і Західною Волинню, слід відмітити, що цей акт став міцним підґрунтям для розвитку українського національно-визвольного руху на цих теренах. Хоч польська конституція в цілому могла гарантувати національні права українській меншості і відкривала можливості для їх практичної реалізації, уряд Польщі чудово розумів, що понад 5 млн. українців, національно усвідомлених і непогано згуртованих, які складали до 15% населення країни, постійно становитимуть загрозу польському пануванню на західноукраїнських землях.

І ці обставини викликали чималі суперечки у вищих ешелонах влади Польщі. Незважаючи на те, що помірковані політичні діячі у Варшаві схилялися до проведення стосовно українців гнучкої політики, котра б рахувалася з їхніми національними правами, перевага все-таки виявилася на боці прихильників конфронтаційного курсу, серед яких переважали військові. Вони бачили вихід лише в полонізації українського населення і придушенні силою будь-яких спроб чинити опір цим заходам.

Особливо жорстокою і злочинною була так звана пацифікаційна акція польської влади в 1930 р. на теренах Східної Галичини, яка викликала величезне обурення всього українства. Зокрема, у заяві-протесті від 6 жовтня 1930 р., адресованій Лізі націй, іншим міжнародним організаціям, Союз українських емігрантських організацій у Чехо-Словацькій республіці писав: "Відділи озброєної жандармерії в числі кількох тисяч та кавалерійські полки з артилерією за наказом польської влади пішли хрестовим походом проти беззбройного українського населення Східної Галичини. Шляхи цих карних експедицій позначені актами вбивств, мордування і ганебного насильства над українським населенням; руйнуванням і нищенням бібліотек, будинків просвітніх і економічних організацій та різного приватного майна".

Зазначені вище дії польська адміністрація намагалася виправдати необхідністю боротьби з терористичною діяльністю УВО. Але, як підкреслювалося у згаданій заяві-протесті, "перекидання відповідальності за вчинки поодиноких осіб чи груп будь-якого народу на цілий той народ, протирі-чить поняттям моралі, права й справедливості, властивих усім культурним націям". Автори заяви-протесту також наголошували, що застосована поляками "практика колективної відповідальності" зрівнялася "із большевиць-кою та подекуди навіть її перевищила своєю жорстокістю і брутальністю".⁶⁷

Звичайно, коли йдеться про український національно-визвольний рух у західній Україні в 1920-30-і рр., то не можна зводити його лише до діяльності УВО, а потім й ОУН. У цей період, за підрахунками дослідників, на західно-українських теренах існувало близько 12 політичних партій досить широкого спектру, від клерикальних (Українська католицька народна партія, Українська католицька партія) до Комуністичної партії Західної України. Кожна з них бачила свій шлях, який мав привести до об'єднання всіх українських земель в єдиній суверенній державі, мала власні форми і методи боротьби.

Одним з найбільш популярних і масових було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) - партія української ліберальної інтелігенції. У його лавах перебували відомі діячі кооперативного руху, культури й освіти. На виборах до польського сейму УНДО, як правило, збирало найбільше голосів виборців і мало найбільшу кількість мандатів серед організованого українства.

УНДО, як й інші легально діючі політичні партії Західної України, стояла на позиціях парламентської демократії і вважала можливим розв'язання українського питання еволюційним шляхом, мирними засобами. Щоб засвідчити свою лояльність польській державі, УНДО в 1934 р. засудила вбивство терористами ОУН польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, в 1935 р. її депутати голосували в сеймі за воєнний бюджет. 1 вересня 1939 р. лідер УНДО В. Мудрий зробив

* За роки війни у політичних поглядах В. Мудрого сталися великі зміни. У 1944 р. він налагодив зв'язки з німецькими спецслужбами. У березні того ж року був одним з ініціаторів зустрічі уповноваженого проводу ОУН І. Гриньоха з представниками поліції безпеки і СД Галичини, у липні стає одним з віце-президентів Української головної визвольної ради, створеної з ініціативи ОУН.

заяву, що українське населення у кордонах Польщі має виступити проти німецької агресії.^*

Як тепер добре відомо, в ті часи вирішити українське питання мирним шляхом було фактично неможливо. У міжнародній практиці при розв'язанні жирних питань, особливо тих, що стосувалися суверенітету і територіальної шгктності держав, переважала сила. Саме в такий спосіб Японія загарбала Маньчжурію, відбивши її у Китая, Італія завоювала Абісінію, Німеччина анексувала Австрію, а потім захопила Чехо-Словаччину. Аналогічними були зі СРСР по відношенню до Фінляндії та Прибалтики. Силоміць Польща приєднала до себе частину Литви, Західну Україну.

З огляду на вищезазначене політика і стратегія УВО, а потім й ОУН виг-лялали реалістичнішими, ніж план легальних українських партій. Однак при ньому не варто кидати звинувачення їхнім лідером, як це роблять окремі дослідники, зокрема, О. Баган. У своїй книзі "Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї" (Дрогобич, 1995) він пише: "За дрібними подачками «ілі демократичні політики ніколи не могли добачити високої ідеї повноцін-жгі української свободи і незалежності. Просити, вичікувати сприятливих вбставин, задовільнятися найменшим, поступатися чимось значним заради найпринизливішого - ось була їх тактика".

З цим твердженням неможливо погодитись, не кажучи вже про його некоректність. Загальновідомо, що мирні й немирні форми політичної боротьби - це насамперед реалізація в часі існуючих альтернатив, що залежить від об'єктивних обставин, а не від волі чи бажання політичних лідерів, партій гухів. Що було неможливо для України за часів Ю. Пілсудського і Й. Сталіна, стало реальністю в епоху М. Горбачова. У той же час збройна боротьба ОУН-УПА в 1941-1954 рр., незважаючи на її тривалий характер, не привела безпосередньо до завоювання Україною державної незалежності й суверенітету.

Зрозуміло, що не тільки проти Польщі була спрямована діяльність УВО. Головним її противником все-таки вважався СРСР. "Прапор боротьби проти поляків ми піднімаємо, - писав у одному з своїх листів Є. Коновалець, - але боротьбу з поляками будемо вести в тій мірі, у якій вони нас змусять вдаватися до самозахисту... Всі свої зусилля і надалі ми будемо спрямовувати проти більшовиків, готуючи проти них свій останній удар".⁶⁸

І надалі Є. Коновалець неодноразово заявляв, що УВО "не раз давала докази негативного відношення до большевиків" і підкреслював, що ідеалом УВО є те, щоб "на Великій Україні постала теж подібна організація, яка спільно, скоординувавши свою діяльність, повела діло визволення українського народу і створення шляхом національної революції великої єдиної соборної Української держави".⁶⁹

Хоч діяльність УВО (а потім й ОУН) в Наддніпрянській Україні не набу-зь тих масштабів, як на Західній Україні, однак вона дала підставу радянській їладі здійснити широкі репресивні заходи проти тих верств українського населення, які за певних обставин могли б становити загрозу тоталітарній системі. Не лише в 1932-1934 рр., але й у 1937-1938 рр. мали місце засудження за приналежність до "антирадянських терористичних націоналістичних організацій" та "контрреволюційної УВО". Зокрема, в останньому звинуватили відомого українського художника М. Івасюка, який переїхав з Австрії до СРСР і працював у Києві. На підставі рішення трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 14 листопада 1937 року його засудили до страти.

Проти М. Івасюка дали під примусом свідчення відомі командирі УСС, а потім й УГА Г. Коссак і О. Букшований. Однак й останній у свою чергу ще в 1938 р. був звинувачений в тому, що за завданням закордонного центру УВО був перекинутий на Україну, де "разом з керівництвом УВО на Україні, і, зокрема, Коссаком Г., був одним з організаторів військового шпигунства в Червоній армії". Спочатку О. Букшованого засудили до 10 років ув'язнення, а 25 жовтня 1937 р. за постановою особливої трійки УНКВС Ленінградської області його розстріляли.⁷⁰

Не можна обійти увагою й той цікавий факт, що у зв'язках з УВО було звинувачено, вже після трагічної загибелі, відомого діяча КП(б)У і Радянської України М. Скрипника. Виступаючи на Листопадовому 1933 р. об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, голова Уряду УСРР П. Любченко заявив, що Скрипник, вимагаючи у свій час від політбюро ЦК дозволу на переїзд до УСРР із Західної України 1500 вчителів, виконував "пряме доручення УВО". На думку Любченка, оті вчителі були не кимось іншим, як офіцерами, підофіцерами, шпигунами і військовими агентами.

Звичайно, більшість аналогічних звинувачень не базувалася на конкретних фактах і доказах антирадянської націоналістичної діяльності, а виходила з вимушених під загрозою і тортурами зізнань заарештованих або ж свідків. Але поряд з цим були й інші відомості. Так, у зведенні політуправління Української військової округи від 17 лютого 1931 р. "Про антирадянську роботу в частинах Української округи", яке було надіслане до політуправління Червоної армії, повідомлялося, що "відозви буржуазно-націоналістичних (українських) організацій до червоноармійців, звернені на розпалювання національних настроїв і створення невдоволення в армії радянською владою".⁷¹ Не позбавлені сенсу повідомлення й про те, що в 1932 р. органи міліції України ліквідували 987 бандгруп, відібравши у їх учасників 3073 і вилучивши у населення понад 20 тис. одиниць вогнепальної зброї.⁷²

З огляду на викладене, на нашу думку, є підстави стверджувати, що серед певних верств населення радянської України було підґрунття для сприймання ідей українського націоналізму, усвідомлення необхідності боротьби за самостійну Україну. І до цього немало зусиль доклала діяльність УВО-ОУН.

Проголосивши одним з основних історичних ворогів української справи Польщу, УВО відносила до їх числа й більшовицьку Росію, а потім й Радянський Союз. Як вважають окремі дослідники, німецькі військові чинники, фінансуючи УВО, вимагали, щоб її "бойова та пропагандивна діяльність була спрямована тільки проти Польщі, а не проти СРСР..." Така позиція Берліна пояснювалася таємним військовим співробітництвом Веймарської республіки з Радянським Союзом в 1922-1933 рр. Німці об'єктивно не були зацікавлені в тому, щоб антибільшовицька діяльність УВО впливала на стан німецько-радянських відносин. Але існує думка, що центр УВО "уникав всяких зобов'язань", тобто не відступав від антирадянської діяльності.⁷³

Проте на західноукраїнських землях в 1920-і роки ставлення до Радянського Союзу, в складі якого існувала УСРР, не було таким одностайно ворожим, як до Польщі. У цьому регіоні були не тільки відверті прихильники більшовиків, але й чимало політичне поміркованих українців, котрі розглядали радянську Україну як існуючу реальність. Відмічав "полівіння" колишніх старшин і підстаршин Січових Стрільців й Є. Коновалець.

І в середовищі вже згадуваного УНДО певний час існувала думка про можливість возз'єднання Західної України з Наддніпрянською Україною,^* хоча

* М. С. Грушевський також розглядав у цей час УСРР як "єдиний національний осередок", що може зібрати навколо себе всі ще невизволені українські землі.

більшість членів ЦК УНДО займала антирадянську позицію. Крім того, керівництво колишньої ЗУНР, очолюване Є. Петрушевичем, було схильне, на відміну від 1919-1920 рр., шукати в СРСР підтримку проти Польщі, пам'ятаючи, що саме Й. Сталін ще у ті часи висловлював припущення стосовно можливості існування на західноукраїнських теренах незалежної українські держави, нехай нерадянської, але приязної до РСФРР і УСРР.

З цим мала рахуватися УВО. Зокрема, в одному з листів до Галичини > травні 1921 р. Є. Коновалець писав, що та частина еміграції, яку репрезентують галичани і до певної міри колишні Січові Стрільці, вважає, що "не треба дуже гостро в справах, які торкаються Галичини, виступати проти більшовиків тому, що большевики визнали не тільки самостійність Галичини, але ще більше, і теперішній її уряд (диктатуру)".⁷⁴

У перші роки свого існування УВО формально визнавала своє підпорядкування урядові ЗУНР, очолюваному президентом Української національної Ради Східній Галичині Є. Петрушевичем. Зокрема, командант УВО Є Коновалець брав участь у засіданнях Народного комітету Української народної трудової партії у Львові, який перебував в постійному зв'язку з адміністрацією Є. Петрушевича у Відні. Але з весни 1923 р. шляхи Начальної соманди УВО й керівництва ЗУНР почали розходитися.

Вже в листі від 5 вересня 1923 р. керівництво Об'єднання українських організацій в Америці (Філадельфія) писало до Є. Петрушевича, що згідно втриманих відомостей "між урядом, краєм і В. О. немає найменшого порозуміння". А 17 листопада ц. р. глава ЗУНР отримав повідомлення з-за океану, що делегати УВО в США Я. Чиж і В. Целевич негативно оцінюють діяльність уряду ЗУНР і виступають за його ліквідацію.⁷⁵

Тим часом рішення Ради послів у питанні долі Східної Галичини, вирь шене на користь Польщі, змусило уряд Є. Петрушевича, який втратні офіційну міжнародну підтримку, схилитися до продовження боротьби за відновлення суверенітету ЗУНР за допомогою СРСР.

Правда, такий курс не отримав беззастережної підтримки на засідайте Міжпартійної ради Східної Галичини 20 березня 1923 р. Більшість учасників цього зібрання застерігала проти "загальної большевицької орієнтації", хоч і погоджувалася, щоб "вона в частині була". З часом такий розкид думок призвів й до розколу Української народної трудової партії (УНТП), найбільшої партії в складі Української Національної Ради ЗУНР.

Рішучу позицію проти зазначених кроків Є. Петрушевича зайняло керівництво УВО. Зокрема, воно виступило за ліквідацію диктатури ЗУНР і делегації Української національної Ради за кордоном, вимагало створення замість них об'єднаного політичного центра. УВО також заявила, що за всіх умов зв'язки "із совітською Росією є шкідливі і тому неприпустимі".⁷⁶

Критично поставився до намірів Є. Петрушевича опертися в боротьбі з Польщею на Москву й голова Директорії УНР С. Петлюра. У листі віл 12 червня 1925 р. до відомого політичного й громадського діяча УНР К. Мацієвича він писав з цього приводу: "...Я не бачу поважніших аргументів за необхідність помогати большевикам у виконанні ними ролі "Івана Калити" щодо збирання земель українських".⁷⁷

Однак орієнтація Є. Петрушевича на Москву не була випадковою, вона віддзеркалювала настрої серед населення західноукраїнських земель. З цього приводу відомий діяч українського січового руху І. Боберський писав О. На-заруку (31 грудня 1924 р.): "Всі знають, що Буковина і Галичина сподіваються рятунку від большевиків".⁷⁸ Але ми знаємо, що в ті часи Кремль з огляду на міжнародні відносини був нездатний надати широку й активну підтримку урядові ЗУНР, а лише заохочував його до антипольського спротиву.

Тим часом в українському суспільстві в Східній Галичині вороже наставлення до польського панування було досить сильним. "Західноукраїнська національно-революційна організація" (ЗУНРО), пов'язана з середовищем Є. Петрушевича, не полишала думку про організацію української партизанки або "зеленої кадри" для продовження збройної боротьби з польською окупацією українських земель. Про це йдеться у записці невстановленого автора, яка складена у Берліні 22 серпня 1925 р. і зберігається серед документів Є. Петрушевича. У ній говориться, що "ідея "зеленої кадри" вже давно кружить по краю, лише треба їй дати початок і моральне підпертя".

На погляд автора записки, партизанку доцільно проводити малими відділами, переважно у літній період, а восени обмежитися "скритим терором". Мета партизанки - сприяти вишколу бойових сил і призвичаїти народ до безкомпромісної боротьби з польськими окупантами, яка має завершитись повстанням. Разом з тим зазначений кореспондент свідомий того, що згадану вище роботу, як й інші ширші заходи в краю і за кордоном, може здійснити лише провід, складений з людей ідейних і здібних, здатних "повести народ в бій і нести відвічальність за всі діла...".⁷⁹ Але цьому не судилося.

У середині 1920-х років розбіжності у середовищі УВО між прихильниками Є. Коновальця і Є. Петрушевича досягли критичної межі. Замість Є. Коновальця колишній Диктатор ЗУНР запропонував висунути на посаду Верховного коменданта УВО Я. Індишевського, котрий в той час очолював крайову команду УВО. На з'їзді УВО в Ужгороді в 1925 р. обидві сторони розійшлися остаточно. Прихильники Є. Петрушевича у противагу УВО створили вже згадувану вище ЗУНРО, провід якої очолив В. Бандрівський.⁸⁰

Після розколу УВО до керівництва її проводом знову повернувся Є. Коновалець. І з цього часу, тобто після розриву з Є. Петрушевичем, УВО вже ніколи не визнавала над собою зверхності будь-якого політичного проводу і стала розглядати себе як силу, здатну самостійно вести боротьбу і підпорядкувати їй кращі сили українського народу.

Не дивлячись на розбіжності у поглядах стосовно орієнтації на СРСР, керівництво ЗУНР і УВО намагалися все-таки отримати від більшовиків певні

* У комунікаті теренової експозитури (команди) УВО "Володівка" (делегатури "Глухів", "Болото", "Бранік") від 23 квітня 1927 р. зазначається: "Був час, що уряд Петрушевича брав 400 доларів від большевиків для Військової організації. Однак умовою за це поставили большевики усунення полк. Коновальця від проводу Військової організації Полк. Коновалець дійсно уступив. Коли ж пізніше край зірвав з Петрушевичем і поставив в члени проводу знову полк. Коновальця, то Військова організація перестала залежати від большовиків через Петрушевича".

кошти на продовження протипольської боротьби.^* Щодо Москви, то її позиція у згаданому питанні добре ілюструється таким прикладом. 7 квітня 1924 р. політбюро ЦК компартії (більшовиків) України заслухало на своєму засіданні інформацію шефа Державного політичного управління України (ДПУ) В. Балицького про Галичину. Була прийнята постанова такого змісту: "Пропозиція Коновальця т. ін. (група Петрушевича) про їх субсидіювання відхилити, але з метою їх подальшого розкладу переговори під різними приводами затягувати, запропонувати їм подати детальні відомості про те, що у них є".⁸¹

Втім Є. Петрушевич якийсь час користувався матеріальною підтримкою більшовиків. Щодо УВО, то їй було важко розраховувати на реальну допомогу з боку СРСР. Москва, хоч й мала зацікавленість в послабленні Польщі, проте вважала недоцільним фінансувати організацію Є. Коновальця, виходячи з її антибільшовицької спрямованості й орієнтації на інші держави.

Говорячи про конфлікт між Є. Петрушевичем і Є. Коновальцем, про що вже часто йшла мова, необхідно підкреслити, що він віддзеркалював дві тенденції стосовно місця і ролі Східної Галичини у боротьбі за самостійну Україну, які мали місце серед західноукраїнської політичної еліти. Найближче оточення колишнього голови Української національної ради Східної Галичини вважало, що на першому етапі нових визвольних змагань потрібно будь що домогтися відновлення суверенітету ЗУНР, територія якої стане базою консолідації та збирання всіх національно-державницьких сил українства. Звідси, з українського П'ємонту, мав розпочатися другий етап боротьби за відновлення української державності.

Іншої позиції дотримувалися Є. Коновалець та його середовище. З їхнього погляду, амністії з боку польської влади стосовно учасників протипольської боротьби створили в Західній Україні плацдарм для боротьби з радянською владою. Лише після відновлення самостійності України на часі було б ставити питання про долю західноукраїнських земель.

Розкол у визвольному русі в Галичині послабив його відпорність польській окупації. Особливо це стало помітним на зламі 1923/1924 рр. Ще навесні 1923 р. відомі громадські діячі, представники ЗУНР за океаном І. Боберський та О. Назарук повідомили Є. Петрушевича, що українська еміграція в США і Канаді пов'язує фінансову підтримку краю з одержанням точних відомостей про плани уряду ЗУНР, стан і перспективи боротьби з поляками. Коли в грудні 1923 р. Є. Петрушевич і Є. Коновалець в черговий раз звернулися за матеріальною допомогою, то їм роз'яснили, що висилка грошей "на революційну боротьбу" буде затримана "до вияснення дуже важних справ". Інформуючи з цього приводу главу ЗУНР, його довірена особа в листі від 18 грудня 1923 р. писала: "В.О. мусить розвинути ширшу діяльність і давати про себе знати, а зараз повести ширшу агітацію за себе в Америці в той спосіб, що буде пересилати до тутешніх часописів дописи з краю, в яких говориться про роботу тої організації".⁸²

А в листі від 11 березня 1924 р. до Є. Петрушевича Л. Мишуга писав з-за океану: "Військової організації якби не існувало. Не тільки немає ніяких видимих знаків, чи вона взагалі існує, але навіть примітивних інформацій що до чого, чи є які вигляди на евентуальність акцій". І далі він повідомляє, що справа збирання коштів в Америці на "В.О. цілком безнадійна". Було заявлено Я. Чижу та В. Целевичу, що не буде ніяких фондів, "доки не виясниться, що є В. О., хто нею керує і яку веде роботу".⁸³

Правда, коли В. Целевич повернувся до Європи, то він невдовзі написав листа до США, в якому намагався захистити УВО від нападок. "Відносно В. О. - наголошував згаданий речник, - мушу ствердити, що стан, який я застав, перейшов мої сподівання. Цілий ряд людей працює з повною посвятою при повній відсутності матеріальних засобів. Йде праця в краю, йде праця за кордоном. Праця солідна, основне обчислена на довший протяг часу, але зате певна". Відкидаючи звинувачення на адресу керівництва УВО в розтринканні коштів, одержаних з США, В. Целевич писав: "На кожний найменший видаток заводяться книги і записки приходів і розходів... Прошу бути певним одного, а саме, що Ваші гроші зістали добре зужиття і скоріше чи пізніше принесуть успіхи".⁸⁴

Але з цитованого вище листа, з інших документів не важко побачити, що за існуючих обставин ні УВО, ні середовище ЗУНР вже не були здатні до активних дій, широких революційних акцій. Тому невипадково у липні 1925 р. створюється вищезгадане УНДО, яке стояло на платформі легальної політичної роботи і домагалося від польського уряду виконання міжнародних і конституційних зобов'язань Варшави стосовно українства. На думку деяких тогочасних діячів, саме з появою УНДО "починається занепад Військової організації". Цікаво, що до УНДО виявила бажання приєднатися й "Група української національної молоді" (ГУНМ), яка з часом стала одним з фундаторів майбутньої ОУН.

Бурхливі події на західних землях, чвари в українському національному таборі (розбіжності в керівництві Української народно-трудової партії, суперечки між середовищем ЗУНР і УВО), польський терор, репресії не могли не вплинути на діяльність і тактику УВО. Вже в 1922 р. Начальна команда УВО внесла суттєві корективи до форм протипольської боротьби. Зокрема, йшлося про те, щоб не виступати проти так званої "бранки", тобто призову українців до польського війська, не перешкоджати участі місцевого українського населення у виборах до законодавчих органів влади. На думку багатьох дослідників, 1922 рік підвів риску під "революційно-військовим" періодом діяльності УВО (1920-1922).

Однак, як вважали активні учасники тих подій, прихильно наставлені до середовища ЗУНР, здобутки УВО виявилися меншими, ніж очікувалося. За їхніми словами, одна з причин цього крилася в тому, що керівництво УВО, яке готувало і переводило акцію 1922 р., замість того, щоб "вести свою фахову військову працю", проводило свою політику, відмінну від політики уряду ЗУНР. Такий курс негативно позначився на протипольських акціях, які не переросли в національну революцію і всенародне повстання проти польського панування. На адресу керівництва УВО робилися й інші закиди. А саме: не був заснований пресовий орган УВО, не велася пропагандистська робота, бойовики не були забезпечені зброєю.⁸⁵

Суперечності між керівництвом УВО і його місцевими осередками на зламі 1922/1923 рр. знайшли відображення і в радянських джерелах. Так, у доповіді Закордонного відділення ДПУ УСРР від 12 квітня 1923 р. про Східну Галичину повідомляється, що в середовищі "бойової організації" [так йменується УВО. - Авт.] спостерігається розкол, викликаний тим, що частина "бойової організації", не дивлячись на позицію центру, бажає продовжувати активну бойову діяльність проти поляків. При цьому згадуються т. зв. "червоні усуси", які заявляють, що "Львів взагалі продав себе". Вони провели свій нелегальний з'їзд в Коломиї і начебто прийняли рішення розпочати бойову діяльність з перших днів католицької Пасхи.⁸⁶

З огляду на зазначене, на нашу думку, в діяльності проводу УВО й уряду ЗУНР були відомі прорахунки стосовно ведення акції 1922 р., про які частково вже говорилося. Але головне полягало в тому, що для переростання саботажної акції 1922 р. у всенародне повстання або національну революцію не було об'єктивних передумов. І "верхи" і "низи" українства не були готові до такого перебігу подій.

------------------------------------------------------------------------

[54] Український революціонер. Рік I. Ч. 4. - 1 листопада 1926. - С. 1- 2; Рік II. Ч. 1(7). - 13 лютого 1927. - С. 2-3.

[55] Баган Олег, Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. - Дрогобич. 1994. - С. 40-41.

[56] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[57] Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН. Спогади і матеріали до передісторії та історії українського організаційного націоналізму. - Б. М., 1949. - С. 53.

[58] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи товариства Січ ім. Б. Хмельницького в Нью-Йорку. - Лист члена тимчасової колегії ЗУНРО від 16 грудня 1926 р. до товариства Січ.

[59] Там само. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[60] Там само, ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк. 94.

[61] Там само, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[62] Сурма. Орган Української військової організації. - Ч. 12(27). - Грудень 1929 р. - С. 6-7.

[63] Книш Зиновій. Дрижить підземний гук. До 25-ліття Організації українських націоналістів. - Вінніпег, 1953. - С. 53.

[64] Український націоналіст. Р. I. Ч. 2-3. - Жовтень-листопад 1933. - С. 5.

[65] ЦДАГО України, ф. 269. -Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[66] Там само.

[67] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи Союзу українських емігрантських організацій в ЧСР.

[68] Военно-исторический журнал (далі - ВИЖ). - № 11. - 1990. - С. 55.

[69] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи проводу ОУН. Лист Є. Коновальця від З липня 1930 р. "Канцлеру" (О. Сеник-Грибовському).

[70] Там само, ф. 263, архівно-слідча справа № 58204 М. Івасюка.

[71] Там само, ф. 1, оп. 11, спр. 168, арк. 25.

[72] Там само, ф. 1, оп. 11, спр. 178, арк. 147.

[73] Енциклопедія українознавства. - Париж-Нью-Йорк, 1980. - Т. 9. - С. 3340-3342.

[74] Євген Коновалець і його доба. - Мюнхен, 1974. - С. 256.

[75] ЦДАГО України. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[76] Там само.

[77] Там само. - Особисті документи К. Мацієвича.

[78] Там само. - Документи представництва ЗУНР в Канаді.

[79] Там само. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[80] ЦДАГО України, ф. 263, архівно-слідча спр. № 57190, т. 2, арк. 31-32, 40.

[81] Там само, ф. 1, оп. 16, спр. 1, арк. 4000 зв.

[82] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[83] Там само.

[84] Там само, ф. 269. - Документи товариства Січ ім. Б. Хмельницького в Нью-Йорку. Лист В. Целевича від 8 травня 1924 р. до товариства Січ.

[85] Український революціонер. Рік III. Ч. 17-18. - 25 травня 1928 р. - С. 1-2.

[86] ЦДАГО України, ф. 5, оп. 1, спр. 372, арк. 1-2.

"РЕВОЛЮЦІЙНО-ПОЛІТИЧНИЙ" ПЕРІОД ДІЯЛЬНОСТІ УВО.
ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ І НІМЕЧЧИНА

Розкол, який на межі 1925/1926 рр. призвів до виділення з УВО Західноукраїнської національно-революційної організації (ЗУНРО), пов'язаної з середовищем прихильників Є. Петрушевича, а також удари польської поліції по крайових кадрах на Західній Україні, дезорганізували діяльність УВО. За цих обставин 6 березня 1926 р.^* у Львові відбулося конспіративне засідання

* В конспіраторному повідомленні для КПЗУ "Українська військова організація (УВО)" вказується лише число і місяць проведення засідання Головної Ради УВО у Львові, але відсутній рік. На нашу думку, це був 1926 р.

Головної Ради УВО за участю генерального секретаря УНДО В. Целевича, Д. Паліїва та його брата Василя, В. Мартинця, А. Бізанца, Л. Волянського, інж. Шепаровича та інших з метою обговорення плану "обнови" УВО.

На цій нараді розглядалося питання відновлення теренової мережі УВО на ЗУЗ й призначення відповідних керівників. Так, окружним комендантом Львова став інж. Шепарович, котрому підпорядковувалися п'ять дільничих комендантів. Були затверджені також окружні коменданти Перемишля, Ярослава, Любачіва, Бібрки, Перемишля, Глинян, Гусятина, Підволочиська, Радехіва, Дрогобича, Бережан. Контроль за діяльністю цих комендантів покладався на Л. Волянського. Зверталася особлива увага на те, щоб до низових кадрів не потрапили агенти польської поліції або комуністи. Поряд із згаданими питаннями йшла також мова про створення на польських землях відповідних органів УВО - українських військових комітетів, однак остаточного рішення не було прийнято.

За свідченням невідомого учасника засідання згаданої наради, який склав конспіративне повідомлення для керівництва КПЗУ, головною роботою УВО, "попри організування міст, повітів і сел", була визнана "військова розвідна служба" для німецького рейхсвера, з яким підтримує зв'язки Закордонна Головна Рада "під проводом полк. Коновальця та полк. Кучабського".⁸⁷

Нові реалії політичного життя в Західній Україні після вже згадуваного рішення Ради послів великих держав в березні 1923 р. стосовно долі Східної Галичини, розрив у стосунках між Є. Коновальцем і Є. Петрушевичем, зміни в тактиці УВО важко сприймалися членством, бойовиками.

У конфіденційному документі КПЗУ під назвою "Т. зв. Українська військова організація" (не раніше 1925 р.) говориться, що вже з лютого 1923 р. "провід Організації противився всяким активістичним виступам і їх засуджував",⁸⁸ дійсно, керівництво УВО в цей час відмовилось від продовження у широких масштабах терористичної діяльності (хоч проти цього було велике невдоволення на низах) і зосередило увагу своїх членів на експропріації коштів і особливо на активізації розвідувальної діяльності.

Як згадував один з активних бойовиків Перемиської округи УВО Роман Золощак (30 серпня 1925 р.), "Військова організація цим своїм новим напрямком в добуванні грошей зробила на всіх дуже погане враження і ніхто не пророкував їй гарної будуччини". На його ж думку, експропріація коштів стала "найбільшою плямою і розкладовою гниллю на тілі Військової організації". "Почалося це, розуміється, - пише згаданий бойовик, - від державних грошей і скоро пішло вперед, бо вже по кількох місяцях мої товариші діставали накази грабувати приватних людей, а часто навіть своїх селян-американців... По черзі пограбовано багато приватних людей: поляків, жидів, німців і...українців".⁸⁹

З огляду на зазначені зміни в тактиці УВО її критики заявляли, що УВО є звичайним "розвідочним підприємством", "без війська, а тільки з кількома розвідочними агентами". Були закиди й стосовно того, що ведення розвідки є лише "як засіб видобування грошей для грошей".⁹⁰ При цьому забувалося, ло УВО повинна була мати інформацію про своїх теперішніх та евентуальних противників.

Усвідомлення необхідності розвідувальної діяльності прослідковується іже з початком створення УВО. У листопаді 1920 р. Колегія уповноважених диктатора ЗУНР зажадала, щоб УВО подало "звіт детальний про розташування польських військових сил і жандармерії в Східній Галичині". А в 1923 р. серед членів Начальної команди УВО виникла думка про доцільність вступу членів Організації до польських збройних сил, бо "необхідним є доступ до польської армії як в цілях пропаганди, так і розвідки".⁹¹

За словами В. Мартинця, "тодішня розвідча сітка УВО була найбільшою і найкраще зорганізованою цього роду сіткою в Європі". Разом з тим, за свідченням В. Мартинця, розвідка УВО велася недовго, "приблизно півтора року", досягнувши, так би мовити, вершини у 1925 р.⁹²

Але до оцінки результатів розвідувальної діяльності УВО, на нашу думку, слід підходити вкрай обережно, якщо врахувати арешт польською поліцією в 1923-1924 рр. групи чільних членів Крайової команди УВО у Львові нез'ясовану до кінця роль у цій справі колишнього начальника розвідки штабу Діючої Армії УНР сотника В. Коваленка. Останній у той час перебуваючи на польській службі, постачав розвідувальною інформацією з польських джерел УВО.

З приводу згаданого фігуранта, широко обізнаний і поінформований у справах розвідки і контррозвідки, колишній начальник охорони Голови Директорії отамана військ УНР С. Петлюра (а потім й А. Лівицького) полк. М. Чеботарів у своїх спогадах писав: "Але я певний, що і в справі арешту полк. А. Мельника з другими і в справі Ольги Басарабової сотн. Коваленко зіграв, коли не саму головну роль провокатора, то в кожному разі значну".⁹³ Звичайно, у цих свідченнях можливе перебільшення, але не варто виключати того сумного факту, що розвідувальна інформація, яка надходила від В. Коваленка до УВО, часто-густо могла бути просто дезінформацією, що виходила з надр польської контррозвідки.

Антипольська й антирадянська діяльність УВО, природно, привернула до себе увагу спецслужб ряду країн, зокрема Німеччини. Прихильне ставлення цієї країни до українського питання, а в цьому контексті й до проблеми Східної Галичини, стало помітним вже невдовзі після підписання Вер-сальського мирного договору 1919 р. У листі від 20 вересня 1920 р. до глави ЗУНР Є. Петрушевича його дипломатичний представник в Німеччині Є. Ле-вицький писав: "Зокрема щодо Німеччини, то рішаючі круги розуміють дуже добре нашу справу галицьку і починають нею дуже живо інтересуватися". Однак, на думку Є. Левицького, за сучасних обставин Німеччина не може активно допомогти галичанам, проте переговори з німцями стануть в пригоді "на дальшу мету".⁹⁴

Контакти УВО з німецькими організаціями зав'язалися, як вже говорилося вище, на зламі 1921/1922 рр. Вже в одному з листів за лютий 1921 р. до Східної Галичини Є. Коновалець, оцінюючи стан міжнародних відносин в Європі, писав, що Німеччина "за всяку ціну і під всякими умовами" прагнутиме до ревізії Версальського договору 1919 р. і вже зараз держить зв'язок з тими, хто їй потрібний, "тим самим також з українцями". А в листі від 5 квітня 1922 р. до Є. Петрушевича Я. Чиж підкреслював, що "В. О. налягає на доцільне використання зв'язку з німцями".⁹⁵

На першій зустрічі з Є. Коновальцем шеф німецької розвідки В. Ніколаї насамперед поцікавився "реальними можливостями УВО в радянській Україні", а також контактами "з розвідкою польського генштабу".⁹⁶ Втім, у німецької сторони був інтерес не тільки до українських націоналістів. У складі німецької розвідки, як відомо, існував спеціальний відділ під назвою "Бюро підготовки війни за допомогою національних меншин", для якого встановлювався спеціальний грошовий фонд. На початку 1932 р. для згаданого фонда було виділено 200 тис. марок. З цим щорічних сум надавалася допомога спочатку УВО, а потім й ОУН.

Хоч на перших зустрічах уповноважених УВО з представниками німецької розвідки розглядалися переважно питання розвідувальної діяльності й співпраці на цьому ґрунті, разом з тим на них закладалися основи для більш широких зв'язків українського визвольного руху з Німеччиною. Саме в цей час Є. Коновалець в одному з листів до митрополита Андрея Шептицького виклав свою позицію щодо українсько-німецьких справ. "Нехай сьогодні ми, - писав керівник УВО, - знаходимся на слугуванні німецьким державним урядовцям. Але завтра ми маємо надію з їхньою допомогою і під їхнім керівництвом здобути власну державність".⁹⁷

У цих словах відчувається гіркота від усвідомлення неспроможності за тих обставин власними силами добитися самостійності України і об'єктивна потреба спертися на зовнішні сили. Такий шлях не був новим. Адже свого часу й С. В. Петлюра гасло "орієнтація тільки на власні сили" назвав реченням "без змісту і самооблудою". А в листі від 19 квітня 1925 р до К. Мацієвича Голова Директорії УНР писав: "...Я велику вагу надаю зовнішнім чинникам і гадаю, щоб без своєчасної допомоги з їхнього боку ми знову провалимося по всіх швах і закінчимо нову спробу українського державного ренесансу катастрофою".⁹⁸

Вибір саме Німеччини не був, звичайно, випадковим. По-перше, цьому ;ярияли тогочасні міжнародні відносини і те принизливе становище, в якому опинилася Німеччина після війни. Не секретом було, що у Веймарській республіці все більшої ваги набували націоналістичні сили, котрі прагнули повернути країну в лоно великих держав і переглянути Версальський мирний договір 1919 р.

По-друге, переважну більшість членів УВО становили колишні вояки армії Австро-Угорщини, які пліч-о-пліч з німцями воювали на Східному фронті проти росіян. По-третє, саме Німеччина спільно з своїми союзниками була першою країною, котра в лютому 1918 р. визнала самостійність України і надала допомогу Центральній Раді у боротьбі з більшовиками. Переворот, здійснений у квітні 1918 р. гетьманом П. Скоропадським і підтриманий німцями, не зміг суттєво вплинути на характер німецько-українських стосунків. І, по-четверте, рішення Ради послів від 14 березня 1923 р. про визнання польського суверенітету над Західною Україною виключало можливівість орієнтації УВО на західні країни, не кажучи вже про СРСР.

Звичайно, стосунки УВО з німецькою розвідкою не становили великої таємниці. Однак керівництво Організації не вважало це співробітництво орієнтацією на зовнішні сили. У комунікаті теренової команди УВО "Володівка" від 23 квітня 1927 р. "До відому спілчан" наголошувалося, що "Військова організація не може і не сміє бути наймитом білої чи червоної Москви (Петрушевич), не може бути агентом Варшави (Петлюровщина). Військова організація не може політикувати з якимись орієнтаціями на чужинців, і мусить працювати власними революційними, національними силами і той самий клич: "власними силами тільки можемо збудувати власну державу!" - мусить вщімити в кість, кров і мозок нинішнього нашого покоління".⁹⁹

Разом з тим, щоб виправдати орієнтацію на Німеччину і розтлумачити доцільність такого кроку прихильникам УВО і широкому загалу, Верховна команда УВО проводила відповідну роз'яснювальну роботу. Її прикладом може бути публікація на сторінках органу УВО "Сурма" за листопад 1929 р. статті "Фінляндія". У ній підкреслювалося, що аналогічний вибір 1918 р. був зроблений фінами, хоч він "спочатку в очах переважної більшості тодішніх провідних кіл Фінляндії і поважної частини старшого покоління громадянства був утопією". Але всупереч пануючому скептицизмові, наголошувалося у згаданій публікації, цей вибір "молодого фінляндського покоління" дозволив обрати "шлях позірних можливостей і започаткувати ділом змагання до державної самостійності".

Однак у 1928 р. стосунки німецьких чиновників і діячів з УВО помітно ускладнилися. Цьому спричинилися арешти майже ста членів УВО, котрих поляки звинуватили в шпигунській діяльності на користь третьої сторони. Судові процеси, які широко коментувалися пресою, неоднозначно розцінювалися українським населенням на ЗУЗ. Помірковані кола громадянства негативно ставилися до розвідувальної діяльності УВО на користь німців. За цих обставин за намовленням П. Скоропадського міністр рейхсвера генерал В. Гренер тимчасово припинив матеріальну підтримку УВО.¹⁰⁰

Зазначений крок, звичайно, істотно не вплинув на співпрацю УВО з німецькою стороною, бо остання була зацікавлена у залученні на свій бік антипольські налаштованих сил українства. Так, в агентурному повідомленні від 20 серпня 1928 р. на ім'я імперського комісара по нагляду за громадським порядком (м. Берлін) повідомлялося, що у випадку німецько-польського конфлікту у Верхній Сілезії чи "польському коридорі" (м. Данциг) українці "будуть боротися на німецькому боці".¹⁰¹

Крім Німеччини, Є. Коновалець та його оточення намагалися встановити ділові стосунки й з відповідними чинниками Литви, яка була скривджена і загрожувана поляками. Цього вдалося досягти десь на зламі 1922/1923 рр. за допомогою дипломатичного агента ЗУНР Я. Олесницького, який перебував у Ковно і мав зв'язки з литовською націоналістичною організацією "Стрільці". У той час велись також неофіційні переговори про можливість спільного виступу галичан, литовців і білорусів проти польських окупантів. З часом у Литві УВО започаткувала власну резидентуру, очолювану Бартовичем (І. Рев'як). Тут друкувався в 1928-1934 рр. пресовий орган УВО "Сурма". Від литовців УВО одержувала певну матеріальну допомогу, а деякі її керівники отримали литовське підданство, що полегшувало їх перебування на еміграції і сприяло

* Зокрема, французька розвідка на підставі агентурних даних деякий час вважала, що Є. Коновалець, якого знали як Йосипа Новака, народився у Литві, а його батьки начебто - Михайло і Марія Стокс (див.: ЦДАГО України, ф. 263, спр. №57190, т. 2, арк. 23).

переміщенню по теренах Європи.^*

Якщо спробувати підсумувати діяльність УВО від часу її утворення й до кінця 1920-х років, то можна дійти таких висновків. По-перше, своїми терористичними діями і пропагандистською роботою УВО, не дивлячись на низку невдач, завоювала прихильність радикально налаштованих кіл населення Східної Галичини, особливо молоді, закріпила у їхній свідомості потребу продовження боротьби за національне визволення від польського панування; по-друге, діяльність УВО привернула увагу міжнародної спільноти як до українського питання, так й до становища в Західній Україні.

Разом з тим, на нашу думку, у другій половині 1920-х років УВО стояла на порозі чергової кризи. Це пояснювалося низкою причин. По-перше, повільно зростала масова база УВО; по-друге, терористичні акції Організації не призвели до широкого повстання населення ЗУЗ проти польської влади; по-третє, удари польської поліції вели до втрат увістських кадрів, змушували УВО глибше конспіруватися, все більше перетворюючись в замкнуту організацію, ізольовану від діяльності інших політичних сил українства на ЗУЗ.

------------------------------------------------------------------------

[87] Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 479, арк. 17-19.

[88] Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 301, арк. 234-236.

[89] Там само, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[90] Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 79, арк. 17-19.

[91] Там само, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[92] Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН. Спогади і матеріали до передісторії та історії українського організованого націоналізму. - С. 171.

[93] Рукописний фонд Музею історії національних спецслужб Національної академії СБУ. Спогади М. Ю. Чеботаріва. - арк. 21-22.

[94] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[95] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[96] ВИЖ. - 1990. - № 11. - С. 56.

[97] Там само. - С. 57.

[98] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи К. Мацієвича.

[99] Там само. Документи Української військової організації.

[100] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 340, арк. 5.

[101] Там само, ф. 263, архівно-слідча спр. № 57190, т. 2, арк. 22.

УВО Й ІДЕОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОГО ОРГАНІЗОВАНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ.
ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ОУН

Вище зазначалося, що УВО відрізнялися від інших українських громадсько-політичних формацій, котрі діяли за кордоном і на західноукраїнських землях, насамперед нелегальними методами роботи і схильністю до терору. Однак з часом стало зрозумілим, що УВО як замкнута військова організація, зорієнтована переважно на диверсійно-розвідувальну діяльність, нездатна домогтися політичного впливу на українське населення Східної Галичини і Західної Волині. "УВО, - говорять автори книги "Чому потрібна була чистка в ОУН" (1941), - обмежувались тільки до збройних виступів проти окупанта та до терористичної діяльності. Брак ширших перспектив не дозволив УВО опанувати цілості революційно-визвольних змагань українського народу у всіх площинах і на всіх теренах".¹⁰²

З огляду на зазначене варто, мабуть, відмітити, що засновники УВО з початків її існування розуміли, за словами З. Книша, гостру необхідність "ідеологічної підбудови для своєї чисто військової та технічно-революційної діяльності", потребу "знайти спосіб доступу до широкої громадянської опінії і підготовляти її в дусі своєї незалежницької революційної політики".¹⁰³ До цього спонукало й усвідомлення того факту, що визвольна боротьба не може обмежуватися якимись одними формами: легальними або нелегальними, мирними чи немирними.

Тому в 1922 р. з ініціативи і за матеріальної підтримки УВО у Львові поновлюється видання місячника "Літературно-науковий вісник", редактором якого став Д. Донцов, а членом редколегії Є. Коновалець. У наступному році УВО зініціювала створення Української партії національної роботи (УПНР) з пресовим органом "Заграва", який міг стати "рупором ідей УВО". Редактором цього часопису знову таки був Д. Донцов. У резолюції з'їзду ініціаторів УПНР зазначалося: "Партія вважає за головне своє завдання стреміти до порозуміння з спорідненими організаціями інших займанщин - та привернення стану речей, який проголосив на українських землях Акт 22 січня 1919 р., висуваючи в своїй акції політичного і соціального визволення нації клич: "Україна для українців!". Визнаючи легальні можливості своєї праці, УПНР разом з тим заявляла, що це робиться "не для пристосування до існуючого ладу, лише для політичного освідомлення й зорганізування і збільшення їхньої активності".

Але вже 1924 р. УПНР розвалилася, більшість її діячів перейшла до УНДО. Це, як здається, наклало відбиток на подальші стосунки керівників УВО (а потім й ОУН) з Д. Донцовим, який звинувачував їх у припиненні діяльності УПНР і "Заграви". То ж невипадково у листі від 18 липня 1930 р. до Д. Донцова секретар ПУН В. Мартинець писав: "Коли б Ви, пане докторе, були свого часу більше дбали про порядок у політичній партії при "Заграві" та очищали її від небажаних елементів, то не були ми свідками того, що ті небажані елементи виросли Вам понад голову, розвалили Вам партію, а Ви опинилися самітній як палець".¹⁰⁴

Повертаючись до становища в УВО наприкінці 1920-х років, слід сказати, що з приводу майбутнього цієї організації висловлювались різні думки. Були побоювання, що в разі збільшення чисельності УВО слід рахуватися з послабленням конспірації, а це зробить Організацію вразливою перед польською поліцією. Водночас відчувалася потреба мати поряд з УВО споріднену з нею масову політичну організацію. Про кризові явища, які мали місце в УВО, говорилося на засіданні широкої управи Української стрілецької громади в США, де з інформацією виступив один з колишніх членів Начальної команди УВО Я. Чиж.

Він, зокрема, приголомшив своїх слухачів повідомленням, що "польська поліція знає майже про всі плани УВО... З цього ясно, що в Організації є шпигуни". До того ж існувала підозра, що одним з них була довірена особа

* Це був, мабуть, Роман Барановський, якого начебто ще в червні 1929 р. виключили з активу УВО через те, що він "втратив ті моральні вартості, які члени УВО мусять мати в своєму характері". Звичайно, підозра у співпраці з польською поліцією впала й на його брата - Ярослава Барановського, члена ПУН, людину, котра входила до найближчого оточення Є. Коновальця. Не виключено, що польським конфідентом міг бути й Р. Сушко. Як писав у своїх спогадах відомий український правник С. Шухевич, йому про це казав один з перших членів Начальної команди УВО О. Навроцький. Ця підозра, як здасться, має підстави, бо колишній командир бригади УГА, а потім член КПЗУ О. Букшований під час допиту в НКВС в 1933 р. повідомив, що коли взимку 1930 р. Р. Сушко перебував у львівській в'язниці, він "мав конференції з одним капітаном генерального штабу з Варшави, давнім членом ПОВ (Польська організація військова. - Авт.)".

** Ця інформація Я. Чижа фактично стосується подій 1923-1925 рр., коли в УВО виникла криза, про що говорилося вище.

самого Є. Коновальця.^* На думку Я. Чижа, однією з причин такого стану є те, що в УВО вже забагато людей, а треба мати 30-40 бойовиків. Далі він зазначив, що керівник УВО "відстав від краю і не знає крайових обставин" і що терористичні акції не контролюються центром.

Але найбільш цікавим у виступі Я. Чижа було застереження про необхідність для УВО і взагалі для національно-визвольного руху більш широкої ідеології, а не "того націоналізму". Націоналізм, за його словами, "скоріше чи пізніше впаде, бо не дає відповіді на соціальне питання".¹⁰⁵ Це було пророче передбачення, значення якого вдалося осягнути ОУН лише в роки Другої світової війни. Привернуло увагу слухачів повідомлення Я. Чижа про те, що начебто командант УВО втрачає свій авторитет і була здійснена спроба усунути його з цієї посади. За його словами, до Берліну вже приїздила людина, котра б мала заступити Є. Коновальця, але останньому вдалося полагодити справу.^**

У червні 1930 р. з'їзд членів Ради Верховного команданта УВО засудив згадані дії Я. Чижа й прийняв рішення проінформувати з цього питання Стрілецьку громаду в США, щоб не втратити прихильності її членів. У той же час з'їзд доручив крайовій команді УВО "прийняти відповідні міри проти масового напливу членства", яке не підготовлене до виконання завдань, які є основними для УВО.¹⁰⁶

Коли ж спробувати охарактеризувати діяльність УВО в часі створення ОУН, то слід покластися на статтю "Наші завдання", видруковану в бюлетені крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ за лютий 1931 р. У ній зазначалося, що ляльність УВО мала "велике значення для зреволюціонізування українського громадянства в польській займанщині та придбання поважного досвіду і ділянці терористичної акції. Вона теж спричинилася в значній мірі до актуалізації української справи на міжнародному форумі". І з такими оцінками не можна в цілому не погодитись.

Разом з тим, на нашу думку, реальні здобутки УВО на протипольському і ренті виявилися дещо замалими у порівнянні з тими, що очікувалися. Розкол в УВО, суперечки Військової організації з проводом ЗУНР, про що йшла мова нижче, в кінцевому рахунку вплинули негативно на боротьбу з польською окупацією. До того ж, з середини 1920-х років серед нелегальних політичних організацій серйозну конкуренцію УВО склала КПЗУ.

Не тільки стан справ в УВО, але й загальні потреби розширення масштабів і урізноманітнення форм та методів боротьби, активізації національно-іісзвольного руху диктували необхідність створення нової політичної організації, більш рішучої у засобах і діях, ніж досі існуючі. Радикальні елементи українства, особливо молодь, з усе більшим захопленням дивилися на успіхи Б. Муссоліні, котрий прийшов до влади в Італії, на зростаючу популярність у Німеччині А. Гітлера і його націонал-соціалістичної партії.

Здавалося, що, наслідуючи цим зразкам, створивши організацію, яка б, за словами Д. Донцова, об'єднала людей "високого духа", можна було всупереч об'єктивним обставинам, на одному ентузіазмі і жертовності домогтися високої мети. З цим солідаризувався, до певної міри, й В. Винниченко, який визнавав, що "іноді, навіть божевільна, помилкова віра може творити великі чини".¹⁰⁷ Ідеологією нового руху став організований або чинний українській націоналізм, одним з теоретиків якого виступив Д. Донцов. Пізніше, завдяки старанням відомого американського дослідника Дж. Армстронга, він дістав назву "інтегральний націоналізм".

Правда, на роль ідеологів організованого українського націоналізму, крім Д. Донцова, претендували Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, Є. Онацький, М. Сціборський, В. Мартинець. Останній, наприклад, прагнув з часом довести суттєву відмінність "волевого" або "чинного" націоналізму Донцова від організованого українського націоналізму, який сповідали члени Проводу українських націоналістів. Однак незаперечним є той факт, що саме ідеї Д. Донцова пробуджували від летаргійного сону динамічні сили українства, справили найбільший вплив на формування поглядів на зламі 20-30-х років XX ст., галицької молоді з середовища якої вийшли чільні діячі бандерівського руху. І цьому сприяв неабиякий публіцистичний талант Д. Донцова, якого видатний український вчений-мовознавець Ст. Смаль-Стоцький називав єдиним українським публіцистом європейського масштаба, а відомий український поет Є. Маланюк - феноменом, "не дивлячись на певні мінуси".

Але сталося так, що відігравши величезну роль, так би мовити, в моральному оздоровленні української молоді на ЗУЗ та на еміграції і в залученні її під прапори українського націоналізму, Д. Донцов не зв'язав себе практично з націоналістичним рухом, не став членом ОУН. Більше того, він фактично дистанціювався від неї. Це, як вже вище говорилося, можна пояснити, з одного боку, розвалом вже згадуваної УПНР при часописі "Заграва" (1924), з другого боку - певною неприязню між ним і Є. Коновальцем.

Коли напередодні скликання Першого конгресу ОУН В. Мартинець зустрівся у Львові з Д. Донцовим, то останній не виявив до цього інтересу, вважаючи, що не потрібно "творити щось нове". Під час розмови з'ясувалося, що Д. Донцов ображений на Є. Коновальця, за те що той не підтримав його в історії з часописом "Заграва". За словами В. Мартинця, він відчув "явну неприхильність, а то й вороже ставлення Донцова до полк. Коновальця..."¹⁰⁸

Тим часом голова ПУН тактовно ставився до Д. Донцова, хоч і не у всьому з ним погоджувався. Коли влітку 1930 р. виникла полеміка між Д. Донцовим і В. Мартинцем, то Є. Коновалець висловився за недоцільність нападів на метра націоналізма.

У свою чергу, у листі від 21 серпня 1930 р. до Є. Коновальця Мартинець писав, що полеміка з Д. Донцовим виправдана, бо втягнути його до ОУН неможливо до того часу, "доки Ви будете на чолі ОУН, чи взагалі будете грати в ПУН визначну роль".¹⁰⁹

Висловлював сумніви щодо потреби втягнення Д. Донцова до ОУН й заст. голови ПУН М. Сціборський. На нараді членів ПУН та ОУН в Женеві (квітень 1930) він стверджував: "Сильні впливи Дм. Донцова на націоналістичну молодь зменшуються, тому що він не може дати в практичній ділянці для націоналістичної молоді нічого". Сціборський сам під час перебування у Льзові в лютому 1930 р. мав розмову з Д. Донцовим, але останній, за його словами, "вперто виминав всіх практичних питань, себто практичної діяльності ОУН на ЗУЗ".¹¹⁰

Стосунки націоналістів з Донцовим не залишилася поза увагою опонентів ОУН. Зокрема, в центральному пресовому органі УПСР "Трудова Україна" і одній із статей за 1932 р. зазначалося, що Д. Донцов, який є ідеологом українського націоналізму, вже "не має нічого спільного з рухом галицьких націонал-фашистів, що виступають як "Об'єднання українських націоналістів". І далі наголошувалося, що цей рух "живе окремо без сполучення " ідеології з практикою", а це свідчить про його надуманість".¹¹¹

Правда, критики ОУН з числа українських есерів впали в чергову помилку, стверджуючи, що український націоналістичний рух "не виріс на рідних землях, в умовах боротьби", а виник "за кордоном в умовах політичних спекуляцій". Зазначена констатація не відповідала дійсності. Хоч ідеологія українського націоналізму й сформувалася під впливом інших ідей та вчень, що було об'єктивно неминуче, вона все-таки матеріалізувала себе на західноукраїнських землях, стала ідеологією певних верств українського населення і цим підтвердила своє право на існування.

Виникнення нового різновида українського націоналізму пояснювалася декількома основними причинами. Це була реакція на втрату у визвольних імаганнях 1917-1920 рр. української державності, неспроможність існуючих політичних партій і рухів, особливо їхніх лідерів, знайти ясні і чіткі гасла, які б підняли український народ на боротьбу за самостійну Україну, пануюча в суспільстві зневіра в можливість досягнення цієї мети традиційними методами політичної діяльності, збанкрутилість існуючих доктрин тощо. Головне - поруч був приклад більшовиків, успіх Б. Муссоліні, стрімке зростання авторитету нацистської партії А. Гітлера.

Таким чином, на нашу думку, є підстави стверджувати, що поява в політичному житті українства радикального напрямку політичної думки і чину, ним виступив організований націоналізм, була об'єктивно неминуча. І це детально передбачив не хто інший, як С. Петлюра! У вже частково цитованому листі від 12 червня 1925 р. до К. Мацієвича він наголосив: "...Я одночасно думаю, що закон найбільш доцільного поділу національних сил вимагає, щоб в найбільш катастрофічних вислідах боротьби за самостійність, завжди залишалась певна група осіб і угруповань, непримиримих щодо надщерблення національного ідеалу і яскравих представників національного ідеалу у формі державного незалежницького втілення його".¹¹²

Навряд чи хто може заперечувати сьогодні з огляду на історичну ретроспективу, що цими "яскравими представниками національного ідеалу" виявилися саме українські націоналісти з лав ОУН Є. Коновальця. Хоч, звичайно, голова Директорії УНР вважав, що роль "яскравих представників національного ідеалу" відіграють чільні діячі середовища УНР.

Український націоналізм розглядав націю як вічну й абсолютну цінність, а вольовий чинник - як рушійну силу в історичному процесі. Він ставив націю над індивідумом, оспівував героїзм "кращих людей", вимагав, щоб народ виступав як єдине ціле під проводом однієї політичної організації і одного вождя-провідника. Великий вплив на формування нової ідеології і розбудови покликаних нею до життя організацій справив фашизм, який відроджував, в італійському та німецькому суспільствах, інтерпретуючи відомі рядки з щоденника В. Винниченка, "віру в себе, в свою вищість, кращість і першість серед народів".

Коли з'явилася широко відома книга Д. Донцова "Націоналізм" (1926), побачила світ й праця іспанського філософа X. Ортеги-і-Гасета "Бунт мас" (1929). Відзначаючи, що націоналізм в епоху консолідації націй "має позитивну вартість і є високим ідеалом", останній приходив до висновку, що у вже надмірно сконсолідованій Європі "націоналізм є тільки манією". На його думку, вживані націоналізмом примітивні засоби і тип людей, котрих він захоплює, "показують аж надто ясно, що він є протилежністю історично-творчого духу". За словами Ортеги-і-Гасета, "всі ці націоналізми", які є наслідком "націоналістичного" вибуху останніх років, є "лише сліпі кути".¹¹³

В українському політичному таборі проти націоналізму гостро виступав відомий діяч гетьманського руху В. Липинський. Він брав під сумнів здатність націоналізму виступити конструктивним чинником життя нації. За словами В. Липинського, націоналісти "не здатні дати реальні форми руїні", тобто, тому стану, в якому перебувала Україна, вони в змозі "тільки без кінця її поглиблювати".¹¹⁴ А в листах за 1928 р. до О. Назарука (Львів), котрий в цей час редагував газету "Нова зоря", В. Липинський закликає "розпочати похід проти українського націоналізму".¹¹⁵

Проте, як би там не було, в середині 20-х років серед українства як на еміграції, так й у Західній Україні дають про себе знати організації, що рішуче схилялися до сповідування теорії і практики організованого націоналізму. Вже у 1922 р. й Українському військовому таборі в Йозефові (ЧСР), а потім і в Празі створюється "Група української національної молоді" (ГУНМ), яка об'єднала в своїх лавах студентів високих шкіл ЧСР. Філії ГУНМ виникли в інших містах Чехо-Словаччини, а також в Австрії. У напрямних програми і статуті ГУНМ говорилося, що вони "остаточною метою своєї громадської праці ставлять "самостійну, незалежну, суверенну, демократичну українську державу, обнімаючу в своїх кордонах землі, заселені українським народом".

Група УНМ вважала своїм завданням поборювати всі комуністичні партії, групи і фракції, радянський уряд Східної України як експозитуру Москви. Проголошуючи основною формою своєї праці легальні методи роботи, ця організація зауважувала: коли не буде умов для легальної діяльності, вона «ибере "інші методи".

Під впливом ГУНМ в 1925-1926 рр. у Львові постає "Союз української націоналістичної молоді" (СУНМ). Як писав у лютому 1926 р, до ГУНМ - Львова М. Коновалець (брат Є. Коновальця), націоналістично настроєні студенти високих шкіл, хоч своєю чисельністю переважають прихильників комуністів, але "своєю неорганізованістю часто-густо улягають перед комуністами". Разом з тим М. Коновалець вважав, що "перспективи праці не зовсім безнадійні", бо невдовзі лави студентства поповнять гімназісти, національно-освідомлений прошарок західноукраїнської молоді.¹¹⁶

Націоналістичні настрої все глибше проникали й у середовище українських студентських громад у Німеччині та вільному місті Данцігу. У рефераті "Державницька молодь", підготовленому навесні 1925 р. у Данцігу, проводилася думка про те, що там, "де немає волі, там все видаватиметься дуже складним. Психологія імпотентів і поневолених націй, є дуже складною... Висловом волі є організація".¹¹⁷

У 1925 р. поряд з ГУНМ на теренах Чехословаччини в м. Подебради створюється й "Легія українських націоналістів" (ЛУН) на чолі з М, Сціборсь-сим, котра, на нашу думку, відіграла надзвичайно важливу роль в заснуванні ОУН. Лідери ЛУН, полемізуючи з своїми політичному опонентами (зокрема, гетьманцями), доводили неминучість і об'єктивну необхідність появи в політичному житті українства націоналізму, про що вже частково йшла мова вище. Так, у "Відвертому листі до "Українського стягу" (організація прогетьманської орієнтації в Подєбрадах, ЧСР) стверджувалося, що український націоналізм - це, з одного боку, результат "критичного студіювання нашого визвольного руху та недавнього державного життя, як також і поведінка українських партій на еміграції". З іншого боку, цьому сприяли "події в державах Західної Європи, що відбуваються на наших очах і що могутньо воз-лзигають націоналізм як політичну аксіому".¹¹⁸

У програмних документах (декларація та платформа) зазначалося, що ЛУН - організація надкласова, яка інтереси цілої нації та власної держави ставить "понад інтереси будь-якого класу або політичної партії". Силою ж, оса забезпечить повне визволення України та утворення соборної самостійної Української держави, на думку ЛУН, "може бути лише диктатура груп організованих українських націоналістів-патріотів, посідаючих державницькі тенденції".¹¹⁹

Згадані вище націоналістичні організації вже з перших часів своєї діяльності відчували потребу в об'єднанні. У листі від 9 липня 1925 р. до генерала М. Омельяновича-Павленка управа ГУНМ писала, що вона "від початку свого існування прагнула до "об'єднання розпорошених націоналістичних українських сил для творчо-державної праці".¹²⁰ Але об'єднатися, на думку ГУНМ, зможуть лише ті політичні організації, які мають "ясну і подану до прилюдного відому програму, основою якої є повна суверенність і незалежність української держави". ГУНМ також пропонувала скористатися її журналом "Національна думка" для потреб консолідаційної акції. З часом на базі цього журналу засновується теоретичний пресовий орган ОУН "Розбудова нації".

Таким чином, прагнення до об'єднання було вимогою часу, і це усвідомлювала вся українська еміграція, котра здійснила чергову спробу подолати існуючі суперечності і з'єднати свої зусилля для боротьби за українську державність, забезпечити її репрезентацію перед світовим співтовариством. Необхідність такого кроку в останні роки свого життя неодноразово обґрунтовував і С. Петлюра. Так, в листі від 19 квітня 1925 р. до К. Мацієвича він писав: "Потрібна перш за все згода думок, єдність в оцінці нашої сьогоднішньої дійсності". І далі Голова Директорії УНР наголошував, що без "мобілізації наших сил для тої політичної праці, без перепровадження якої ми знову ризикуємо опинитися в становищі людей, що не в силі будуть спинити фатального ходу подій на Вкраїні".¹²¹

Ініціативу у згаданій вище справі взяли на себе українські емігрантські організації на теренах Чехо-Словаччини. Але підготовча робота йшла мляво. З цього приводу С. Петлюра, який виявляв велике зацікавлення до процесу об'єднання, у листі від 7 лютого 1926 р. до відомого українського економіста і громадського діяча В. Садовського зауважив: "Коли наші діячі не можуть видобути з себе духа й ініціативи, енергії - тоді нічого не поробиш. Це зле. На цьому ми занадто багато губимо".¹²²

Нарешті, у червні 1926 р. на загальних зборах українських політичних і громадських організацій у Празі (Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Легія українських націоналістів тощо) створюється комітет для організації Українського національно-політичного об'єднання за кордоном (УНПО) до складу якого від ЛУН увійшли М. Сціборський і Д. Демчук.

Представники ЛУН оприлюднили свою позицію в справі УНПО. У підготовлених тезах наголошувалося, що ЛУН підтримує і буде рішуче підтримувати диктатуру "як необхідний початковий засіб для введення державно-суспільного життя та підготовку народноправного устрою" в Україні, а також буде підпирати ту систему, "яка найбільше буде відповідати необхідними державним засадах - націоналізм, державність та дисципліна".¹²³

Однак далі загальних розмов і дискусій справа не пішла. Виявилось безліч суперечностей. Зокрема, так звана закордонна делегація УСДРП на чолі з І. Мазепою заявила, що у справі творення УНПО беруть участь не тільки "організації антидемократичні по своїй ідеології" (малась на увазі ЛУН), але й "політичні самозванці, як наприклад, п. Галаган" (закордонна група УСДРП). З свого боку, М. Галаган, а також ЛУН, твердили, що полонофільські течії української еміграції прагнуть створити організацію "польської орієнтації". Істотною перешкодою на шляху до об'єднання виявилися сильні розбіжності у питанні ставлення різних чинників до уряду УНР в екзилі, очолюваного А. Лівицьким.

Справдилися сказані у цей час слова академіка Ст. Смаль-Стоцького у листі від 9 квітня 1927 р. до одного з своїх знайомих, Ф. Шевченка: "Куди не глянеш, розтіч думок, брак організації, консолідації. Ми сильні в поборюванні самих себе, своїх братів. Як скажені собаки жеремося за костомахи, вкинені до того між нас нашими ворогами..."¹²⁴

Хоч 1 вересня 1926 р. була в цілому схвалена платформа УНПО, але його чекала така ж доля, як, наприклад, організацію "Український національний союз" (1922), інші подібні організації українства на еміграції. Окремі політики не спромоглися піднятися над партійними інтересами. Тому цілком закономірно, що ЛУН разом зі своїми однодумцями з ГУНМ вирішили вести пошук інших шляхів консолідації найрадикальніших елементів, котрі бажали згуртуватися під прапорами українського націоналізму.

Перший крок було зроблено 12 липня 1927 р., коли на установчих зборах проголосили утворення Союзу організацій українських націоналістів (СОУН) і обрали управу на чолі з М. Сціборським. Важко гадати, як би склалася подальша доля СОУН, коли б його керівництво не зав'язало контакти з УВО, котра набула широкої популярності в Західній Україні. Але вирішальне мчення, на нашу думку, мала постать команданта УВО Є. Коновальця, який користувався авторитетом серед української еміграції і населення.

Отож, після недовгих переговорів між СОУН і УВО 3-7 листопада 1927 р. і Берліні відбулася перша конференція українських націоналістів. Вона схвалила концепцію об'єднання і обрала Провід українських націоналістів на чолі з Є. Коновальцем. У зверненні конференції наголошувалося, що "формується новий світогляд і розвивається новий творчий чин. Цим процесом є дух українських націоналістів".¹²⁵ Пізніше було зроблено уточнення, що організований український націоналістичний рух бере свій початок від 1920 р., від часу існування УВО, яка була довший час його організаційним ядром і яка розвинулась з часом у широку політичну всеобіймаючу Організацію українських націоналістів (ОУН)".¹²⁶

8-9 квітня 1928 р. у Празі зібралася Друга конференція українських націоналістів. На ній остаточно дійшли згоди, що нова Організація повинна працювати нелегально і мати надпартійний характер, щоб протиставити себе ноим політичним партіям і рухам. Було визнано за необхідне прискорити скликання великого збору.¹²⁷

Тим часом вже перші кроки українських націоналістів на суспільно-політичному відтинку привернули до себе увагу української еміграції. Жваво обговорювалися питання, які піднімалися на сторінках теоретичного органу ПУН - журналу "Розбудова нації". Українські політики пильно придивлялися й до організаційної праці націоналістів. У листі від 26 жовтня 1928 р. до ген. В. Змієнка (Варшава) полк. В. Филонович (Прага), характеризуючи "акцію Провода націоналістів", писав: "Мушу сказати, що вони набирають щораз все більшої сили, не будемо закривати очей над тим, що в дійсності є, вплив їх поширюється все далі і далі..."¹²⁸

Таким чином, 20-і роки XX ст. стали часом формування у політичному житті українства тих сил, які стали на шлях безкомпромісної боротьби за Українську самостійну державу. Цією силою стала УВО, котра покликала до життя найрадикальнішу політичну організацію, з ім'ям і діяльністю якої був зв'язаний новий етап українського національно-визвольного руху.

Трансформація УВО в ОУН була своєчасним кроком, який дозволив уникнути кризи у радикальному відламі українського визвольного руху, зберігати кращі традиції і здобутки УВО в боротьбі за українську державність, зробити їх надбанням нового, більш чисельного загону борців за самостійну Україну, які згуртувалися у лавах ОУН.

Разом з тим УВО ще довгий час, виступаючи бойовою референтурою ОУН, зберігала свою самостійність. За словами відомого діяча УВО-ОУН З. Книша, УВО взагалі ніколи офіційно не ліквідовувалася. Ця точка зору підтверджується деякими фактами. Зокрема, українська політична еміграція вважала, що ОУН це лише прикриття діяльності УВО. У документах чеської поліції після 1939 р. зазначалося, що "УВО дуже вдало працювала в останні роки перед німецькою окупацією Польщі під "фірмою" ОУН".¹²⁹

------------------------------------------------------------------------

[102] Чому потрібна була чистка в ОУН. З ким ідемо, з ким не підемо ніколи. - І-III частини. - Теребовля, 1941. - С. 60.

[103] Книш Зиновій. При джерелах українського організованого націоналізму. - Торонто, 1970. - С. 40.

[104] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[105] Там само.

[106] Там само. - Документи Української військової організації.

[107] Винниченко В. Щоденник. - Т. 2. - С. 300.

[108] Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН. - С. 229.

[109] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[110] Там само.

[111] Трудова Україна. - Центральний орган Української партії соціалістів-революнерів, заснований т. М. Шаповалом. - Ч. 5-6. - Травень-червень 1932. - С. 6.

[112] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи К. Мацієвича.

[113] Ортега-і-Гасет Хосе. Вибрані твори. - К., 1994. - С. 135.

[114] Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і політичне явище.- К., 1994.- С. 160.

[115] Липинський В'ячеслав. З епістолярної спадщини. Листи до Д. Дорошенка, І. Кревецького, Р. Метика, О. Назарука, С. Шелухина. - К., 1996. - С. 121.

[116] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи Групи української національної молоді (ГУНМ).

[117] Там само. - Документи українських студентських організацій в Німеччині та в Данцігу.

[118] ЦДАГО України. - Документи Групи української національної молоді (ГУНМ).

[119] Там само. - Документи Закордонної (празької) групи Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Декларація і платформа ЛУН.

[120] Там само. - Документи Групи української національної молоді (ГУНМ).

[121] Там само. - Особисті документи К. Мацієвича.

[122] ЦДАГО України. - Особисті документи В. Садовського.

[123] Там само, ф. 269 - Документи Закордонної (празької) групи Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Матеріали Українського національно-політичного об'єднання за кордоном (УНПО).

[124] Там само, ф. 269. - Особисті документи С. Смаль-Стоцького.

[125] Книш Зиновій. При джерелах українського організаційного націоналізму. - С. 97-106.

[126] Український націоналіст. - Р. II. Ч. 6-7. - Червень-липень 1934 р.

[127] Книш Зиновій. При джерелах українського організаційного націоналізму. - С. 97-106.

[128] ЦДАГО України. Документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[129] Там само. - Картотека українських організацій і установ в Чехо-Словаччині. Українська військова організація.

Організація українських націоналістів у 1929-1941 рр.

ПЕРШИЙ КОНГРЕС ОУН. СТРУКТУРА Й МЕРЕЖА,
ОРГАНІЗАЦІЙНІ ТА ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОУН

Створення ОУН відбулося в той важкий час, коли перспективи української справи виглядали малообнадійливими. На так званих "займанщинах" українські землі під Чехо-Словаччиною, Польщею та Румунією) українські суспільно-політичні і громадські організації у переважній більшості, за винятком Української військової організації (УВО), схилялися до легальної діяльності на засадах парламентаризму, що нерідко набувало форм фактичної співпраці з чужими режимами на українських землях. У радянській Україні будь-які спроби антибільшовицької національної діяльності жорстоко придушувалися.

Не було згоди і в емігрантському середовищі українства. Провалювали одна за одною спроби об'єднання еміграції, хоча б для репрезентації української справи на зовнішньополітичному відтинку. Як показали дискусії під час організації в червні-вересні 1926 р. Українського національно-політичного об'єднання за кордоном (УНПО), розбіжності в поглядах були занадто великі. З одного боку, коли лідер Легії українських націоналістів (ЛУН) М. Сціборський^*

* Сціборський Микола (1897-1941) - діяч ОУН, ідеолог і теоретик українського організованого націоналізму, публіцист, родом з Житомира, підполковник Армії УНР, закінчив Українську господарську академію в Подебрадах (ЧСР), де в 1925 р. створив Легію українських націоналістів, яка разом з іншими націоналістичними організаціями стала співзасновницею ОУН. З 1928 р. член проводу українських націоналістів, учасник конгресу ОУН 1929 р., був заступником голови проводу і організаційним референтом, користувався довірою Є. Коновальця. В 1930 р. переїхав до Парижа, де вів велику роботу в націоналістичному середовищі, редагував тижневик "Українське слово". З кінця 1930-х років переїхав до Відня, потім мешкав у Кракові, де в 1939-1940 рр. знаходився один з керівних центрів ОУН. Через непримиренну позицію стосовно інших політичних центрів українства за кордоном (УНР, гетьманці тощо), різкий і безкомпромісний тон своїх публікацій і публічних виступів не користувався авторитетом серед української політичної і військової еміграції. Після розколу в ОУН прийняв сторону полк. А. Мельника і влітку 1941 р. спільно з О. Сеником-Грибовським та О. Ольжичем очолював "похідні групи" мельниківської ОУН. 30 серпня 1941 р. разом з О. Сеником вбитий у Житомирі. Обставини і причини вбивства до цього часу остаточно не з'ясовані.

закликав до "активної боротьби з окупантами - Москвою, Польщею, Румунією", то представник радикальних демократів А. Яковлів стверджував, що "виголосити всім окупантам війну - це не може бути ні в інтересах реальної політики, ні практично здійснено". На його думку, боротьба "має проводитися всіма і різними шляхами, з одними ворогами збройно, з другими - шляхом дипломатичних і політичних комбінацій..."¹

З другого боку, залишалося взагалі відкритим питання, а чи можливе створення загальноукраїнського політичного центра, який б зміг об'єднати всі чинники українського визвольного руху, не дивлячись на їхнє партійне забарвлення та ідеологію? Якщо ЛУН бачила свій ідеал в тому, щоб домогтися "об'єднання всіх націоналістів від монархістів-гетьманців до соціалістів", то її опоненти сумнівалися, що таке об'єднання практично можливе.

У цілому ж ситуацію на зламі 20-30-х років XX ст. дуже влучно охарактеризував, нехай і в песимістичних тонах, лідер УПСР М. Шаповал. "Еміграція, - писав він в листі від 29 вересня 1929 р. до Ю. Колларда,^** - на мою

** Коллард Юрій (1875-1951) - громадсько-політичний діяч, один з засновників Революційної української партії (РУП), в 1917-1918 рр. належав до партії соціалістів-самостійників. За часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР (1917-1919) займав керівні посади в Залізничному відомстві, був управителем міністерства шляхів УНР. Після поразки Української революції опинився в еміграції у Чехо-Словаччині, потім - у Німеччині. Користувався авторитетом серед українських державних, політичних і військових діячів, провадив з ними широке листування, автор низки споминів.

*** Филонович Василь (1894-1987) - старшина Армії УНР, працював у військовій розвідці; після визвольних змагань уповноважений Директорії УНР на Балканах; потім, живучи в Празі, координував діяльність емігрантських громад УНР в Болгарії, Югославії, Туреччині; очолював редакцію військового журналу "Гуртуймось", один з засновників "Українського військового союзу" в 1923 р., активний член Союзу колишніх вояків армії УНР в Чехо-Словаччині, учасник подій в Карпатській Україні в 1938-1939 рр., вів широке листування з главою Державного центру УНР А. Лівицький, військовим міністром УНР генерал-хорунжим В. Сальським, іншими генералами і старшинами української армії, державними діячами УНР.

**** Репліка В. Филоновича цікава з огляду на те, що ще 6 вересня 1928 р. він одержав від військового міністра УНР ген. В. Сальського поради стосовно ведення розкладової зсооти проти супротивників Державного центра УНР. Зокрема, В. Сальський писав: "Вважав би за доцільне стосувати наступної тактики: проти білих - спільний фронт всіх українських сил, незалежно від їх політичної диференціації; ворожі ж до нас українські угруповання - обережно розкладати з середини".

думку, пережила вже себе і вступила в той період, який називається періодом загибелі. Всі еміграції всіх народів загибали, коли жили в чужому суспільстві розпорошено. Наша живе розпорошено. Отже - загибає і скоро загине..." "Визволення прийде пізніше, - наголошував М. Шаповал, - коли його підготовлять, і може не прийти, коли українці розпорошаться по світу".²

За цих обставин взяв на себе сміливість спробувати розв'язати всі невирішені питання української справи, довести боротьбу за Українську самостійну соборну державу до логічного завершення Провід українських націоналістів (ПУН), який ще з кінця 1928 р. розпочав підготовку до свого першого конгреса. Зазначені заходи, між тим, не оминули увагою опоненти націоналістів. За їхніми даними цей конгрес мав відбутися в Женеві або у Відні. Вже на початку січня 1928 р. полк. В. Филонович^*** повідомляв до Варшави на ім'я генерала В. Змієнка, що найближчим часом націоналісти зберуться в Женеві. У його листі також відзначалося, що "між націоналістами у празькій групі є велике невдоволення проводом, ледве було не дійшло до відділення, спір трива й досі, "провід баче в цій справі нашу руку (не помиляється)^**** та привів своїх членів до нової присяги".³ 28 січня - 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся Перший конгрес або І Великий збір ОУН. У його роботі взяли участь 30 делегатів і гостей. В їх числі від ЛУН було 10, від Української військової організації (УВО) - 5, від Групи української національної молоді - 3 і від Союзу української націоналістичної молоді - 2 делегати.

Збір прийняв низку постанов про створення та устрій ОУН, її мету і завдання, обрав керівні органи. Очолив провід ОУН Є. Коновалець, його заступником став М. Сціборський, секретарем - В. Мартинець. Членами ПУН були обрані: Д. Андрієвський, Д. Демчук, Ю. Вассиян, М. Капустянський,^***** П. Кожевников, Л. Костарів.^****** Головним суддею ОУН став Я. Дуб

***** Капустянський Микола (1879-1969) - військовий і політичний діяч з Катеринославщини. Генерал-хорунжий армії УНР. В роки першої світової війни - полковник російського генерального штабу, начальник штабу стрілецької дивізії на Південно-Західному фронті, з осені 1917 р. - начальник штабу однієї з дивізій 1-го Українського корпусу П. Скоропадського. В 1919 р. - генерал-квартирмейстер штабу Дійової армії УНР. Після перших визвольних змагань на еміграції в Польщі і Франції. На початку 30-х років разом з М. Сціборським створив у Франції Український народний союз. З 1928 р. зв'язав свою долю з Проводом українських націоналістів, учасник I Великого збору ОУН 1929 р., обраний військовим референтом ПУН. В 1941-1944 рр. - командувач збройними загонами мельниківської ОУН. Після війни проживав в Німеччині. З 1947 р. перший керівник військового відділу (ресорту) Української національної ради, передпарламенту Державного центра УНР в екзилі.

****** Через деякий час Л. Костарів і П. Кожевников були виведені з складу ПУН і виключені з членів ОУН. На захист Кожевникова раптово виступив Д. Донцов, що стало однією з причин його фактичного відходу від ОУН, хоч організаційно він ніколи не був пов'язаний з нею.

- М. Кушнір), а головним контролером - Я. Моралевич. У складі проводу створювались референтури: організаційна, політична, військова, ідеологічна, пропаганди, зв'язку, фінансів, секретаріат.⁴

Великий збір заявив, що ОУН не буде обмежувати свою діяльність якоюсь конкретною територією, а прагнутиме опанувати всі українські терени та ті землі, де мешкають українці. ОУН проголошувала, що вестиме "політику всеукраїнського державництва" і протистоятиме всім партійним і класовим угрупуванням українства. У постановах великого збору український націоналізм охарактеризовано як духовний і політичний рух, а українську націю як "вихідне заложення кожної чинності та цільове призначення кожного прямування українського націоналізму".⁵ За словами С. Бандери, "ОУН прийняла ідеологію українського націоналізму, яка є всеобіймаючою, себто розв'язує всі квестії життя".⁶

У галузі військової політики ОУН виходила з того, що "лише військова сила, що спиратиметься на озброєний нарід, готовий уперто та завзято боротися за свої права, може звільнити Україну від займанців та виможливить упорядкування української держави".⁷

Хоч в прийнятих на І Великому зборі документах не розкривалися форми і методи діяльності ОУН, проте поставлене ОУН завдання "уздоровити відносини внутрі нації, викликати в українському народі державнотворчі сили" свідчило, на нашу думку, про те, що новопостала організація навряд чи буде діяти, так би мовити, в конституційному полі.

Більшість тогочасних і сучасних дослідників переконана, що ОУН виникла, з одного боку, як ідеологічно-політичний рух, з іншого - як законспірована нелегальна організація військового типу. За словами Л. Шанковського, ОУН постала з УВО, яка залишалася її стрижнем і "була причиною побудови ОУН на військовий лад".⁸ А в статті "На шляху української національної революції"", вміщеної в часописі "Український націоналіст", говорилось: "Згідно з націоналістичною ідеологією й відповідно до вимог революційної боротьби, ОУН має характер політично-військової організації. Вона сама творить уже зв'язок - ядро організованої політично-військової сили, яка росте в огні революційної боротьби". При цьому також наголошувалось, що "ОУН не є випадковим явищем, як і не є наслідуванням чужих, більше або менше подібних форм націоналістичного руху інших народів".⁹

Між тим УВО не відразу розчинилася в ОУН і до початку 1930-х років, виступаючи у ролі бойової фракції ОУН, зберігала свою організаційну самостійність. Верховна команда УВО згадувалася на сторінках націоналістичних видань ще 1934 року. Згідно з викладеним, наприклад, провідник крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ вважався водночас і крайовим командантом УВО. А поряд з військовим референтом ОУН працював бойовий референт УВО, котрий відповідав за підготовку і проведення терористичних актів.

З перших днів утворення ОУН Є. Коновалець та його найближче оточення прагнули чітко розмежувати сфери і напрями діяльності обох споріднених організацій, зберігти ще на деякий час УВО. їх особливо турбувала та обставина, що молодь західноукраїнських земель, яка з ентузіазмом вступала до лав ОУН, воліла взяти на озброєння методи УВО і несла через непідготовленість помітні втрати від дій польської поліції, даючи їй підстави звинувачувати у терористичній діяльності ОУН.

Про характер розмов, які точилися між членами ПУН у контексті згаданого, яскраво свідчить лист секретаря ПУН В. Марганця до Є. Коновальця. від 26 квітня 1930 р. У ньому Мартинець писав: "Я є за безуслівне відмежування акції Спілки [УВО. - Авт.] та її людей від ОУН, а за всякі балачки про революційні акти між членами ОУН треба валити безапеляційно в морду... Треба стати на принципі: хто хоче робити атентати (не балакати про них), хай виступає з ОУН та вступає до Спілки, в ОУН ніяких балачок про Спілку, акти і т.д. не може бути. Коли ОУН хоче "революційних вчинків", може робити такі вчинки, що не може перевести Спілка - маніфестації, бійки, страйки, кроваві віча тощо".¹⁰

Однак подолати прихильність молодої генерації ОУН до бойової діяльності членам ПУН таки не вдалося. І невдовзі УВО фактично злилася з ОУН, і остання взяла на озброєння терористичні методи своєї попередниці. На даному етапі націоналістичного руху вони були об'єктивно неминучими. Характерно, що коли вже з середини 1922 р. керівництво УВО почало стримувати терористичні акції своїх членів, то став помітним перехід частини бойовиків на бік комуністів, які в той час виступали за активні форми боротьби з поляками. У середині ж 1930-х років у зв'язку з кризою в КПЗУ її члени часто ставали до лав націоналістичного руху, вбачаючи в ОУН найбільш бойову силу у протиборстві з польським окупаційним режимом.

Виходячи з настанов І Великого збору ОУН, у дусі так би мовити принципів "вождізму", голова ПУН наділявся великими повноваженнями щодо кегрівництва ОУН та її членів і зосереджував в своїх руках необмежену владу. Вона поширювалася на всі сторони життя ОУН, вимагала безоглядного послуху і нещадно карала за провини. Зокрема, вже І Великий збір визнав, що голова ПУН, або у випадку його відсутності заступник, приймають всі рішення від імені ПУН. Члени ПУН були лише "дорадниками голови".¹¹

Пізніше, у серпні 1939 р., на II великому зборі ОУН (тоді ще об'єднаної) був прийнятий новий "Устрій ОУН". У ньому підкреслювалося, що "голова ПУН має всю повноту влади в кермі українським націоналістичним рухом". Далі вказувалося: "за свою діяльність і рішення голова ПУН відповідає перед Богом, нацією і власним сумлінням". Широкі повноваження надавалися й низовим провідникам. Вони мали право "остатнього і невідключного рішення".

Правда, за часів Є. Коновальця зазначені принципи "вождізму" в діяльності проводу ОУН не проводилися до життя. Хоч голова ПУН неодноразово висловлював невдоволення роботою своїх найближчих соратників, дорікав їм за пасивність, відсутність ініціативи, говорив, що до ПУН "увійшли люди невідповідні і нездібні виконувати завдання",¹² але він завжди рахувався з чужою думкою, намагався владнати конфлікти і непорозуміння шляхом переговорів, не вдаючись до більш дієвих засобів.

Особливо непохитним у питанні послідовного дотримання принципу "вождізму" був М. Сціборський. Коли в лютому 1930 р. на І конференції ОУН на ЗУЗ С. Охрімович у своїй доповіді спробував обґрунтувати тезу "про введення колективного відповідального керівництва в самому крайовому центрі" ПУН, то проти цього рішуче виступив М. Сціборський, наголосивши, що основна теза і засади ОУН - монократизм.¹³ У зв'язку з цим конференція вихилила пропозицію С. Охрімовича.

І Великий збір заклав основи організаційно-територіального поділу ОУН як в Україні (ЗУЗ), так і за її межами. На рідних землях територіальна структура ОУН складалася з країв і округ, в еміграції - з теренів і держав, які ділилися на відділи.¹⁴ Вже в 1929 р. ПУН призначив провідником ОУН на ЗУЗ З. Пеленського ("Пакс"), хоч місцевий націоналістичний актив поставився до цього кроку із застереженням. У лютому 1930 р. на ЗУЗ прибув заступник голови ПУН М. Сціборський, котрий провів І конференцію ОУН на ЗУЗ. Вона обрала крайову екзекутиву (КЕ) ОУН в такому складі: провідник - З. Пеленський, секретар КЕ - С. Ленкавський, референт організаційного відділу - З. Коссак, референт політичного відділу - Б. Кравців, фінансовий референт - Мачай, референт юнацтва - І. Габрусевич, керівник військово-вишкільної

* Окремі дослідники, спираючись на спогади учасників, називають першим провідником ОУН на ЗУЗ Б. Кравціва, що протирічить "Звіту голові ПУН у справі І конференції ОУН за ЗУЗ", складеному М. Сціборський. Між тим, М. Сціборський і В. Мартинець дійсно ще у квітні-травні 1929 р. пропонували па посаду провідника ОУН на ЗУЗ Б. Кравціва, але тоді справа вирішилась на користь З. Пеленського.

секції - Є. Врецьона, керівник ідеологічно-політичної секції - С. Охрімович та ін.^*

ЗУЗ спочатку складалися з 6 округ - Львів, Перемишль, Стрий, Станіслав, Тернопіль, Волинь. Потім їх кількість зросла до 10. Округи ділилися на повіти, а далі - на райони і підрайони. Найнижчими організаційними клітинами були "п'ятірки" і "трійки". КЕ ОУН на ЗУЗ на початку 1930-х років об'єднувала в своїх лавах 600-700 членів.¹⁵

Торкаючись питання створення КЕ ОУН ЗУЗ, необхідно зауважити, що вже з самого початку в КЕ почали виявлятися "настрої супроти" ПУН. Спочатку вони, як вже говорилося вище, стосувалися організаційного питання -призначення провідником З. Пеленського, людини не з крайовиків. Потім вони перейшли в площину практичної діяльності ОУН, форм і методів її боротьби. Хоч на згаданій конференції під тиском представників ПУН (М. Сціборський та Ю. Вассиян) З. Пеленський був офіційно обраний провідником КЕ ОУН на ЗУЗ, але авторитетом серед місцевого націоналістичного активу він не користувався. Враховуючи цю важливу обставину, Є. Ко-новалець вже влітку 1930 р. на конференції членів проводу ОУН в Празі прийняв рішення усунути З. Пеленського і призначити крайовим провідником і крайовим командантом УВО в Західній Україні Ю. Головінського, у недалекому минулому відомого командира Української галицької армії і провідного члена крайової команди УВО.¹⁶

З призначенням Ю. Головінського Є. Коновалець пов'язував великі надії на упорядкування стосунків проводу ОУН з крайовою націоналістичною організацією. Характеризуючи Ю. Головінського, діяч УВО і ОУН З. Книш писав: "Не було людини в УВО в роках 1922-1927, для якої "Юлько" не був би легендарним героєм, півбогом... З його особою зв'язані були часи, коли гомантична слава УВО була на вершинах".¹⁷

Однак сподівання Є. Коновальця не справдилися. Невдовзі Ю. Головінський був заарештований польською поліцією і за нез'ясованих остаточно причин вбитий під час перевезення з однієї в'язниці до іншої. Від цього моменту на чолі проводу ОУН в Західній Україні ніколи не було людини, яка б мала авторитет як серед старої генерації провідних кадрів УВО, так і серед націоналістичної молоді, яка інтенсивно поповнювала лави ОУН.

Втім, доля Ю. Головінського набуває ще більш трагічного офарблення, коли додати, що він, враховуючи пильну увагу до себе з боку польської поліції, ставив перед Проводом ОУН питання про виїзд з родиною на еміграцію. Інформуючи в листі від 15 березня 1930 р. з цього приводу Є. Коновальця, В. Мартинець повідомляв, що О. Сеник-Грибівський (Канцлер) та інші діячі УВО-ОУН на ЗУЗ не погоджуються на виїзд Ю. Головінського за кордон. При цьому В. Мартинець підкреслював, що "справа головства (тобто, керівництва на ЗУЗ. - Авт.) є дуже важка", "одна з найпаскудніших справ".¹⁸

Звичайно, не тільки суб'єктивний фактор впливав на стосунки ПУН з краєм. Коли М. Сціборський доповідав Є. Коновальцю про підсумки конференції ОУН на ЗУЗ у лютому 1930 р., то він відмітив, що авторитет ПУН серед місцевих націоналістів залежатиме від його здатності "займати своєчасне та керуюче становище у різних справах крайової політики". Крім того, Сціборський зауважив, що крайові націоналісти визнають необхідність свого підпорядкування ПУН за умови, коли "ПУН в стані буде виказувати себе як справжній, революційний, керуючий та творчий чинник". Він також зазначив, що крайовики виступають, проти беззмістовної "ідеологічної" фразеології, прагнуть до активних дій і що "єдиною площиною самовиявлення ОУН в краю є революційна акція".¹⁹

Впродовж 1929 року інтенсивно проходив процес творення відділів ОУН на еміграції. Їх нараховувалося на кінець року 20 з майже 500 членів. Зокрема у Чехо-Словаччині - 250; Франції - 150, Болгарії - 30, Німеччині - 14 членів. Кожний такий відділ очолював секретар. Так, наприклад, секретарем ОУН

* Яри, Ярий Рихард (Ріко) (1888-1969) - провідний член УВО і ОУН, родом з Судет. В 1912р. закінчив військове училище, старшина австрійської армії. Від початку свого перебування в УВО користувався особливою довірою Є. Коновальця. Учасник І конгресу українських націоналістів 1929 р., був представником ОУН в Німеччині, вів роботу щодо налагодження зв'язків УВО-ОУН з відповідними німецькими інстанціями. З 1937 р. зв'язковий Є. Коновальця з німецькою розвідкою. Під час розколу в ОУН (1940) зайняв сторону С. Бандери, що мало вирішальне значення для зміцнення позицій Революційного проводу ОУН, встановлення зв'язків з абвером. Улітку 1941 р. від імені Українського державного правління (УДП), очолюваного Я. Стецьком, Р. Ярому було присвоєно звання полковника української армії й призначено уповноваженим УДП на Японію. Після арешту німецькою владою Я. Стецька й інших членів УДП Яри відійшов від участі в діяльності ОУН.

на Чехо-Словаччину був Й. Бойдунник, на Німеччину - Р. Яри.^*

Планувалося також створити конспіративний відділ ОУН й у Варшаві, щоб збирати інформацію про діяльність основного політичного опонента ОУН - Державного центра УНР.²⁰

Поряд зі створенням на еміграції своїх організації осередків (відділів) ОУН в 1931 р. заснована в Берліні інформаційне бюро - Українську пресову службу (потім - Націоналістична пресова служба), яка з метою освідомлен-ня чужинців про українські проблеми видавали бюлетені німецькою та українськими мовами. УПС мала свої філії в Женеві, Відні, Лондоні, Каунасі, Римі, Празі, Нью-Йорку.

У квітні 1930 р. було остаточно визначено місце розташування членів ПУН. Голова проводу і його канцелярія на чолі з О. Бойківим знаходилися в Женеві (Швейцарія), разом з ними перебувало Центральне пресове бюро ОУН (М. Кушнір). Секретар ПУН В. Мартинець з редакцією часописа "Розбудова нації", а також референти преси і пропаганди, економічний, зв'язок, фінансів та головний контролер ОУН розмістилися у Празі. Місцем осідку організаційного референта і заступника голови ПУН М. Сціборського та військового референта М. Капустянського був Париж. Політичний референт ПУН Д. Андрієвський проживав у Брюселі (Бельгія).^*

Голова ПУН Є. Коновалець, який залишався водночас й Верховним командантом УВО, був змушений навесні 1930 р. переїхати до Швейцарії з Берліну, щоб

* Андрієвський Дмитро (1893-1976) - політичний діяч і публіцист, з 1928 р. член проводу українських націоналістів, учасник І конгресу ОУН 1929 р., політичний референт проводу ОУН, постійно проживав в Брюселі, керівний діяч Української національної ради в Бельгії, Європейського об'єднання українських організацій на чужині. На відміну від свого колеги М. Сціборського Андрієвський був прихильником налагодження зв'язків і співпраці ОУН з іншими політичними силами українства, за що його неодноразово критикував Є. Коновалець. Після розколу в ОУН (1940) прийняв сторону А. Мельника. У 1944 р. був ув'язнений німецькою владою.

** Є. Коновалець не заперечував зв'язків своєї організації з німецькими посадовими особами. У листі від 2 травня 1930 р. до В. Мартинця він писав, що коли М. Сціборський переїхав на працю до Франції, то він зустрівся з труднощами щодо одержання дозволу на перебування в цій країні. Як зазначав Коновалець, у французькій "поліції є вже доноси на нього, де його пов'язують зі мною, а тим самим з германофільською орієнтацією".

*** За деякими даними, від'їзду Є. Коновальця з Берліна у значній мірі сприяв Р. Яри, щоб за цих обставин взяти на себе всі зв'язки з німецькими офіційними особами.

відвести звинувачування у германофільстві,^** про що постійно нагадувала польська преса та деякі інші іноземні засоби масової інформації. З цього приводу у польській газеті "Кур'єр Поранній" за 11 липня 1930 р. була вміщена наступна інформація: "Виїзд Коновальця з Берліна не був тотожнім із зірванням стислого контакту з рейхсвером. В Берліні залишився шеф штабу УВО, права рука Коновальця, бувший старшина української армії, німець з походження, п. Яри, який гідно заступає на тім терені свого команданта.^*** З Берліна йдуть інструкції, звідти пливе бібула, там друкується "Сурма".²¹

Хоч І Великий збір ОУН відіграв видатну роль в історії українського націоналістичного руху, голова ПУН був далекий від того, щоб ідеалізувати його наслідки. У листі від 2 травня 1930 р. до політреферента ПУН Д. Андрієвського Є. Коновалець писав: "На Першому конгресі ми дали тільки загальну підбудову і від нас самих залежати буде, чи і що ми на тому фундаменті вибудуємо. Чи величаву палату, яка буде до себе притягувати багато людей, чи гуцульську колибу, яка під подувом вітру завалиться". І далі, голова ПУН висловив своє найсерйозніше занепокоєння, що не покидало його з часів І Великого збору ОУН. "Ми - писав він, - переживаємо кризу людей, здібних до чину".²²

Голову ПУН надзвичайно турбував стан розбудови ОУН, особливо на ЗУЗ, її майбутнє. З цього приводу він якось писав В. Мартинцю, що коли праця в краю "не увінчається успіхом", то "кинемо політику та вернемося ... до Спілки [УВО. - Авт.]", уважаючи "експеримент з ОУН за невдалий". А в обіжнику до членів ПУН від 22 травня 1930 р. Є. Коновалець заявляв, що хоч ОУН "в сьогодні є мабуть потенціально найбільше сильною організацією, вона не виявляє на ділі такої активності, якої можна було б від неї надіятися" і що в діяльності ОУН "можна часто-густо побачити значну диспропорцію між словом та чином".²³

Особливості організаційної структури, політики і стратегії ОУН з часу виникнення пояснювалися насамперед умовами її існування і діяльності. Чи могла бути іншою в своїх формах і методах роботи організація, девізом якої було: "Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї"? Звичайно, ні. При цьому слід врахувати, що за польського і радянського режимів, що панували на українських землях, будь-яка пропаганда ідеї самостійної України, спроби використати парламентські методи політичної боротьби за досягнення виглядали безперспективними.^*

Тому залишалися тільки нелегальна політична і пропагандистська робота, диверсійно-підривна діяльність, котрі мали розхитувати окупаційні режими,

* Втім, слід погодитись і з твердженням З. Пеленського, що ОУН "взагалі не спробувала на ЗУЗ шанси себе історично виявити" як масова легальна політична організація. (Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974. - С. 523).

а за сприятливих міжнародних обставин - організація всенародного повстання, яке мало перерости в національну революцію. Мабуть, тільки так можна було розраховувати на успіх. І здатною до таких методів боротьби була лише організація, пов'язана чітким розумінням завдань, жорсткою внутрішньою дисципліною, згуртованістю своїх лав, здатністю всіх її членів покласти життя в ім'я перемоги.

"Принциповість, жертвенна безкористність, рішучість і швидкість рішень, активність у роботі і відвага в перебранні на себе усієї повноти відповідальності за свої вчинки, - говорилося у статті "Новий тип українця-націоналіста", - це основні прикмети характеру і чинності українського націоналіста.²⁴

З огляду на вищезазначене цікаво, що на схилі свого життя такий рішучий противник будь-яких тоталітарних структур, як В. Винниченко, був змушений визнати доцільність покладення в основу організаційної побудови ОУН принципу "вождізму". За його словами, коли українські націоналісти виступали "за владу вождя", то "вони цього хотіли для того, щоб забезпечити сильну, монолітну владу, яка могла б без хитань і слабовольності здобувати державу".²⁵

Певно, що за тих екстремальних умов, у яких протягом тривалого часу діяла ОУН, в арсеналі її боротьби накопичилося чимало такого, що з погляду сьогодення не можна виправдати. Нерідко у закликах і гаслах, розрахованих на членство і симпатиків ОУН, зустрічалися твердження такого гатунку: "Український націоналізм не рахується з ніякими загальнолюдськими засадами солідарності, справедливості, милосердя й гуманітаризму". Не важко збагнути, до чого вело наслідування подібним настановам і які негативні наслідки це мало. Правда, ОУН, особливо в роки Другої Світової війни, намагалася зійти з світоглядних позицій націоналізму профашистського типу і демократизувати свою програму та ідеологію.

Говорячи про утворення ОУН як революційної організації нового типу, не можна обминути й питання про те, що ж ця організація пропонувала українському народу. Вона закликала народ до національної революції - збройного повстання українського селянства, пролетаріату і культурних робітників проти всіх окупантів українських земель. Про це у стислій і динамічній формі йде мова у відозві-летючці ОУН, яка на початку 1930-х років розповсюджувалась "на українських землях під московсько-большевицькою окупацією".²⁶

Наведені тут цитати з відозви-летючки не можуть не вразити:

"Які завдання матиме Українська Держава? Вона 1) забезпечить всім працюючим політичні права, громадську свободу і участь в державному кермуванні; 2) передасть трудовому селянству всю землю в приватну власність, лишаючи колгоспи лише там, де цього добровільно бажатиме саме населення; 3) встановить вільну торгівлю і вартісні гроші; 4) доповнить продукцію удержавлених фабрик, заводів і копалень приватним виробництвом щоденних життєвих потреб для найкращого забезпечення населення; 5) сприятиме розвиткові вільної кооперації у всіх її формах; 6) забезпечить українському пролетаріатові працю, гідні умови існування і право організації у вільних професійних союзах; 7) унеможливить визиск народу з боку капіталістів; 8) видалить поза межі свої ворожий московський і польський елемент, який відбирає працю і землю в українців та допомагає їх поневоленню, а на тих українських землях (під польською та іншими окупаціями), де ще залишилися поміщики, переведе експропріацію поміщицької землі й передасть її без викупу селянству; 9) поширить національну школу, освіту і культуру; 10) створить сильну національну армію для оборони державних границь та інтересів українського народу перед імперіалізмом ворожих і чужих народів".

З огляду на викладене слід зауважити, що фактично від того часу й до закінчення Другої світової війни усі зазначені положення у тій чи іншій редакції входили до програмних документів II великого і ІІІ надзвичайного зеликого зборів бандерівської ОУН (1941, 1943), частково сприймалися вони також мельниківцями і бульбівцями.

Таким чином, створення ОУН слід вважати важливою подією в українському суспільно-політичному житті, а перші кроки новоствореної організації засвідчили її прагнення зайняти провідне місце у національно-державницьких змаганнях українського народу.

------------------------------------------------------------------------

[1] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи Закордонної (празької) групи Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). - Матеріали Українського національно-політичного об'єднання за кордоном.

[2] Те саме. - Особисті документи Ю. Колларда.

[3] Там само. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[4] Книш Зиновій. При джерелах українського організованого націоналізму. - Торонто, 1970. - С. 115-119, 144-149.

[5] Там само. - С. 52.

[6] Свобода. Український щоденник. Урядовий орган запомогової організації Український народний союз. - Джерсі сіті, Нью-Джерсі, США за 2 липня 1936 р.

[7] Книш Зиновій. При джерелах українського організованого націоналізму. - С. 162.

[8] ШанковськийЛ. Історія українського війська. - К., 1991. - С. 13.

[9] Український націоналіст. - Рік II. Ч. 6-7. - Червень-липень 1934. - С. 2.

[10] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[11] Книш Зиновій. При джерелах українського організованого націоналізму. - С. 170.

[12] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН. - Лист Є. Коновальця від 24 квітня 1930 р. до В. Мартинця.

[13] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН. - Звіт голові ПРУН у справі І конференції ОУН на ЗУЗ.

[14] Книш Зиновій. При джерелах українського організованого націоналізму. - С. 166.

[15] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН. - Звіт голові ПРУН у справі І конференції ОУН на ЗУЗ.

[16] Книш Зиновій. Дрижить підземний гук. До 25-ліття Організації українських націоналістів. - С. 121.

[17] Там само. - С. 109.

[18] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[19] Там само. - Документи проводу ОУН. - Звіт голові ПРУН у справі І конференції ОУН на ЗУЗ.

[20] Там само. - Документи проводу ОУН. - Матеріали наради членів ПРУН 9-11 жовтня 1929 р.

[21] Там само. - Особисті документи полк Армії УНР В. Филоновича.

[22] Там само. - Документи проводу ОУН.

[23] Там само.

[24] Український націоналіст. - Рік II, Ч. 6-7. - Червень-липень 1934. - С. 6-7.

[25] Винниченко В. К. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991. - С. 73.

[26] Український націоналіст. Рік І, Ч. 1. - Вересень 1933. - С. 4.

ОУН ТА ІНШІ УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ Й РУХИ

Поява в громадсько-політичному житті українства на еміграції нового чинника, хоч і привернула увагу, але сприймалася неоднозначно. Частина політиків була здивована, що саме з українським націоналістичним рухом зв'язав свою долю Є. Коновалець. З цього приводу на сторінках окремих періодичних видань з'явилася низка публікацій. Зокрема, в паризькому "Тризубі" (орган середовища УНР) під 26 серпня 1928 р. була вміщена стаття під назвою "Про лідера з барвистою біографією і його групу". На цю публікацію Є. Коновалець відповів листами до редакції "Тризуба" і до її евентуального автора - відомого

* Садовський Валентин (1886-1947) - громадсько-політичний діяч, економіст, член РУП й УСДРП, в 1917 р. - член Центральної і Малої Ради, генеральний секретар судівництва в уряді В.Винниченка, представник від УСДРП в Українському національному союзі (1918 р.). Після визвольних змагань на еміграції в Польщі, потім в Чехословаччині, професор Української господарської академії в Подєбрадах, член Українського наукового інституту в Варшаві. Вів широке листування з С. Петлюрою та його родиною, А. Лівицьким, іншими діячами УНР.

діяча середовища УНР, професора Української господарської академії в Подєбрадах В. Садовського.^*

У своїх листах Є. Коновалець виклав власне розуміння того, як треба цивілізовано вести політичні дискусії у відкритій пресі. Зокрема, він наголосив, що виступаючи проти певних політичних концепцій, ніколи не пов'язував їх критику з конкретними діячами. Коли ж йдеться про критику "поодиноких осіб", то, на думку Є. Коновальця, в такій критиці "треба все договорювати до кінця, а не обмежуватися загадковими фразами, які на ділі нічого не говорять, а тільки посторонній і непоінформованій публіці дають змогу з різних комбінацій".²⁷

Згадані вище листи Є. Коновальця збентежили публікаторів. Редактор "Тризуба" В. Прокопович рекомендував В. Садовському всипати як слід "цим капосним руїнникам" [тобто, націоналістам. - Авт.], однак той не наважився дати відверту відповідь на лист, заперечував свою причетність до зазначеної статті. А генерал В. Змієнко 29 вересня 1928 р. з тривогою писав до Праги, щоб там представники середовища УНР (зокрема, В. Филонович) звернули особливу увагу на націоналістів, "бо отаман Коновалець дуже образився за статтю В. Садовського", а тому "можливе посилення з їхнього боку виступів" проти Державного центру УНР.²⁸

Але, звичайно, у той час мало хто з українських політичних проводів міг передбачити, що через 10 років ОУН стане реальною силою в українському національно-визвольному русі. Коли, наприклад, один з представників середовища УНР в Белграді В. Андрієвський у березні 1929 р. повідомив полк. В. Филоновича (Прага) про появу на теренах Балкан емісарів ОУН, то останній у листі-відповіді (28 квітня 1929 р.) зазначив, що зараз акції націоналістів "з кожним днем падають..., масово виходять з лав їх люди і то навіть ті, які були ініціаторами цього руху..." Филонович також підкреслив обмеженість націоналістичного руху, бо він "є поширений лише серед галичан і в дуже мінімальній мірі серед наддніпрянців".²⁹

Невисокої думки про націоналістів був й голова Державного центра УНР А. Лівицький.^* Бідкаючись з приводу того, що навколо старої генерації українських політиків не видно "тих молодих, які нас заступлять",

* Лівицький Андрій (1879-1954) - державний і громадсько-політичний діяч, родом з Полтавщини, активний член УСДРП, член Центральної Ради, міністр юстиції і закордонних справ, з жовтня 1920 р. - голова уряду УНР, юрист за фахом. Після загибелі С. Петлюри (травень 1926 р.) став головою Директорії і головним отаманом військ УНР, очолював Державний центр УНР в екзилі. Після Другої світової війни з його ініціативи на основі широкої коаліції українських партій (крім бандерівської ОУН) була створена Українська національна рада (1948). До літа 1944 р. проживав у Варшаві, намагався отримати від німців дозвіл на сформування українського уряду. Як політичний діяч, стояв у довоєнні часи на полонофільських позиціях, у квітні 1920 р. підписав відому угоду з Польщею, за якою УНР відмовилась від Західної України на користь поляків. ОУН розглядала А. Лівицького як одного з своїх головних опонентів і вела безкомпромісну боротьбу проти впливів середовища УНР на українську громадськість.

він у листі від 25 серпня 1929 р. до Ю. Колларда при цьому застерігав: "Не новітні ж "націоналісти" з їх поверховим "ура-патріотизмом..."³⁰ Подібних поглядів дотримувалися й інші представники організованого українства, які не бачили перспектив в новому русі.

Засновники ОУН розуміли, що їхнє прагнення поставити нову організацію над іншими українськими партіями і рухами не буде сприйняте основними середовищами української еміграції. А тому таке завдання могло вирішуватися лише насильницьким способом, рішучим протиставленням ОУН всім іншим силам українського визвольного руху як на теренах України, так й за її межами, веденням безкомпромісної боротьби за об'єднання всієї української спільноти.

Однак серед чільних членів ОУН така тактика не всіма визнавалася правильною і доцільною, викликала певні сумніви. Сам Є. Коновалець у листі до секретаря ПУН В. Мартинця від 17 січня 1930 р. іронічно зауважив, що опозиція ОУН до всіх українських державних центрів і політичних партій - це "кинення рукавиці всім і вся". А в наступному листі від 24 квітня 1930 р. голова ПУН писав: "Ми пішли на крайній екстремізм, виповіли всім і вся війну, дійсно ґрунтовно себе від усіх відмежували і сьогодні починаємо переконуватися, що ми взяли дещо зависокий тон".³¹

Особливо відверто ворожу позицію ОУН зайняла щодо Державного центру УНР в екзилі, який намагався виступити об'єднуючим чинником організованого українства. В одній з своїх перших постанов ПУН прямо заявляв, що група А. Лівицького, поширюючи серед наддніпрянської еміграції політичну орієнтацію на історичного ворога України Польщу, ускладнює працю ОУН.³² Тому організація вважає необхідним паралізувати впливи А. Лівицького і

* Після розколу в ОУН, який стався в лютому 1940 р., відбулися зміни в ставленні до Державного центру УНР. Бандерівці продовжували займати безкомпромісну позицію щодо нього, а мельниківці поступово стали на шлях співпраці. Згодом ОУН А. Мельника увійти до Української національної ради, створеної з ініціативи Державного центру УНР в післявоєнні часи. Відомий політик М. Плав'юк, тодішній голова проводу мельниківської ОУН, став головою Державного центру УНР. У 1992 р. він склав свої повноваження перед президентом України Л. Кравчуком.

його прихильників на еміграції і домогтися їх цілковитого знищення.^*

Що стосується середовища УНР, то своє ставлення до українських націоналістів воно вперше офіційно оприлюднило (правда, довірочно) в "Політичному інформаційному бюлетені" № 1 від 15 листопада 1928 р. У цьому документі, де характеризувалися різні сили українського визвольного руху, називаються націоналісти, які є невеличкою групою і яким "з боку національного" не можна нічого закинути. Позитивно оцінювалося вороже ставлення націоналістів до П. Скоропадського і його середовища.

Разом з тим відзначалося, що між Державним центром УНР і націоналістами існують помітні розбіжності, які не дають "можливості для Уряду УНР якогось тіснішого" з ними порозуміння. Перше. Націоналісти виступають проти парламентських форм державного устрою України і "хотять, щоб в Україні правила партія націоналістів, як тепер в Італії фашисти". Друге. В своїй боротьбі з Польщею націоналісти покладають великі надії на Німеччину, не розуміючи, що у війні з поляками Німеччина, не маючи підтримки інших держав, буде змушена опертися на Московщину і віддячить їй тим, що віддасть під владу Москви Галичину. Третє. Діяльність націоналістів, спрямована проти Польщі, не дивлячись на патріотичні міркування, не може бути вигідна українській справі.

З огляду на викладене керівники Державного центра Української Народної Республіки вважали, що "націоналісти несвідомо (можливо, що де хто з них і свідомо) "грають на руку Москві і тому їхню діяльність Уряд УНР і уенерівські кола не можуть вважати за корисну. Навпаки, вона по своїх наслідках дуже шкідлива для нашої національної справи, бо непродумано легковажна. Вона розбиває єдність українських сил і тим зміцнює нашого ворога - червону Москву".³³

В іншому документі середовища УНР, під назвою "Політичний звіт ч. 7", складеному на зламі 1928-1929 рр., зроблено висновок, що проти націоналістів має розпочатися планова протиакція з боку УНР, "яка повинна проводитися як за допомогою преси, так і розгорненням праці громадсько-політичного характеру..."³⁴

Протиборство посилилося на початку 1930-х років, коли Державний центр УНР у зв'язку з "пацифікаційною" акцією поляків на ЗУЗ намагався виступити посередником між польською владою і поміркованими колами галицьких політиків. Він критикував "шалену антипольську кампанію" ОУН на сторінках паризького "Тризуба".

Підсумовуючи результати цього протиборства, О. Шульгин в одному з конфіденційних документів писав: "морально ми виграли у цій тяжкій і дуже прикрій з національного боку боротьбі, яка забрала у нас стільки часу і сил". Уенерівці вважали, що "принаймі на емігрантському українському ґрунті націоналісти своїми негідними методами боротьби втратили серед всієї елементарно порядної частини еміграції весь свій авторитет". Стосовно Східної Галичини, то на цих теренах, на думку Шульгина, відповідні чинники УНР "не в стані були провадити там нашу пропаганду, примусити почути наш голос".³⁵

Треба визнати, що Державний центр УНР у політичному двобої з ОУН поступово втрачав свої позиції. У найвідповідальніший час, тобто в роки Другої світової війни, він фактично зійшов з "дистанції"" у боротьбі за самостійність України.

Протистояння ОУН з Державним центром УНР було неминучим з огляду необхідності опанування націоналістичним рухом середовища української військової еміграції, значна частина якої вбачала у Державному центрі єдиного легітимного носія української державності. З цього приводу відомий військовий діяч УНР генерал-хорунжий

* Петрів Всеволод (1883-1948) - військовий і громадсько-політичний діяч, військовий письменник і педагог, член партії соціалістів-революціонерів, родом з Києва. Генерал-хорунжий Армії УНР, в старій російській армії мав чин полковника Генерального штабу. Після жовтневого перевороту 1917 р з українців колишньої туркестанської дивізії створив гайдамацький кінний полк ім. Костя Гордієнка. З ним брав участь в боях з більшовиками у Києві (січень 1918 р.) та в Криму (березень-квітень 1918р.). В 1919-1920 рр. — начальник Спільної юнацької школи, командир Північної дивізії, командувач Волинської групи військ, потім - військовий міністр і начальник генерального штабу Армії УНР. Після визвольних змагань на еміграції в Чехо-Словаччині, лектор низки українських високих шкіл і член багатьох наукових і громадських товариств на еміграції. На початку 1930-х років заснував в Празі спільно з генерал-поручником М. Омеляновичем-Павленком Українське науково-військове товариство. Користувався високим авторитетом у військових колах, серед державних і громадських діячів. До В. Петріва з повагою ставилась ОУН, прагнула залучити його до своїх лав, але цього з низки причин не сталося. З ініціативи ОУН С. Бандери Петріва було заочно обрано 22 червня 1941 р. головою Українського національного комітету, а потім призначено військовим міністром в складі відомого уряду Я. Стецька. Генерал відмовився від цих посад. У роки німецько-радянської війни, коли розглядалося питання про можливість створення української армії, З Петрів вважався найпершим кандидатом на посаду командувача. Жив і працював в Брно. Помер на еміграції в Німеччині.

В. М. Петрів^* писав: "Коли не згадувати романтичних прихильників Коновальця та "засадничо-опозиційних сдеків" Мазепи, то Уряд УНР є єдиною силою, що проводить безкомпромісну боротьбу за державну самостійність України". За словами Петріва, "все інше від Скоропадського до шаповалівців, не скоро ще зкине з себе стару московську шкуру".³⁶

Не просто складалися стосунки ОУН з середовищем гетьмана П. Скоропадського, хоч робилися обопільні спроби налагодження співпраці. Сам голова ПУН песимістично ставився до такої можливості. У листі від 13 травня 1930 р. до секретаря ПУН В. Мартинця Є. Коновалець зазначав: "В щирість гетьманців я абсолютно не вірю. Коли б навіть була в них склонність порозуміння, то це, мабуть, треба приписати тільки якимось певним обставинам". І це відповідало намірам Гетьманської управи, яка неофіційно погоджувалась на спільні дії з ОУН лише з огляду репрезентації української ідеї перед чужинцями. Щодо українських земель, то тут гетьманці, як свідчить лист О. Скоропис-Йолтуховського до В. Мартинця від 28 липня 1930 р., вважали можливості взаємодії обох середовищ більш ніж проблематичними з причини діаметральних розбіжностей основних тактичних і практичних завдань.

З цього приводу прихильники П. Скоропадського звинувачували ОУН в тому, що вона "підбирає людський матеріал для деструкції громадського життя в Польщі", для "балканізації" Галичини. Втім, О. Скоропис-Йолтуховський у цитованому вище листі визнавав, що ОУН і гетьманці "бачать свою безцільність і невистарчальність тактики "парламентарного товчення води в ступі", коли йде про справу відбудови Української держави".

З огляду на викладене зазначений достойник рекомендував ПУН частіше з"ясовувати своїм однодумцям, що тактика революційної боротьби ОУН "спрямована виключно проти чужої влади на українській землі і ніяк не може бути продовжена при організації суверенної Української держави", яку має очолити гетьман-монарх з роду Скоропадських.³⁷

На початку 1930-х років помітно ускладнилися стосунки ОУН з Українським національно-демократичним об'єднанням (УНДО), найбільш впливовою силою в середовищі української національної демократії в Західній Україні. У серпні 1930 р. голова УНДО Дм. Левицький звернувся з пропозицією до Є. Коновальця обговорити стан взаємовідносин між УНДО і ОУН. За словами Дм. Левицького, "між проводом націоналістів і УНДО зайшло якесь фатальне непорозуміння, яке може дуже некорисно відбитись на загальноукраїнській справі в Польщі".³⁸ Але усунути розбіжності не вдалося.

Питання тактики ОУН стосовно діяльності інших політичних центрів українства у червні 1930 р. обговорила конференція членів ПУН, яка відбулася у Женеві. У постанові цього зібрання зазначалося, що "конференція висловилася за тим, щоб ОУН підтримувала кожний добрий почин в українській справі загальнонаціонального характеру, а кожний шкідливий поборювала без огляду на те, звідки такий почин був б ініційований".³⁹

Категоричність позиції ОУН у контексті вищезазначеного не викликає сумнівів, але інші політичні проводи українства теж нелегко йшли на компроміси з своїми опонентами, ставлячи на перший план власні амбіції. Тому Є. Коновалець дуже песимістично дивився на перспективи співробітництва з іншими партіями і рухами. У листі від 10 липня 1930 р. до секретаря ПУН В. Мартинця він писав, що політреферент ПУН Дм. Андрієвський "має балакати з іншими нам ворожими групами як УНР, гетьманці, УНДО..." І далі голова ПУН зазначав: "Я одначе цьому планові не противився, хоч згори певний, що з тих балачок нічого путнього не вийде, одна з них може бути тільки користь, а саме, що зберемо більш точні відомості про відношення поодиноких груп до нас, як теж, що п. Андрієвський наглядно переконається, що в цей спосіб їхньої ворожості до нас він не зменшить".⁴⁰

У цілому згадані вище побоювання про порожні "балачки" виявилися пророчими. А тому ОУН й надалі виступала проти всіх спроб створити якийсь загальноукраїнський "центр" чи "представництво нації", зокрема, проти підготовки і проведення

* Звичайно, не тільки ОУН намагалася не допустити скликання Всеукраїнського національного конгресу. На цій позиції стояв й Державний центр УНР. У листі від 4 квітня 1936 р. ген. Сальський так наставляв полк. В. Филоновича: "...Завдяки зміні обставин, громадянство наше, а в тім і вояцтво, не могтиме брати участь в Національному конгресі під жадним виглядом... Щодо персональної вашої участі в Підготовчім комітеті, то маєте чинити, пане полковнику, все, щоб справу ту всіляко саботувати очевидно так, щоб поступовання ваше для другої сторони не було виразне: проволікати її та в інші способи комплікувати".

Всеукраїнського національного конгресу.^* Критикуючи задум і мету такого форума, друкований орган ОУН "Український націоналіст" називав ініціаторів проведення конгресу "трестом банкрутів" (УНДО та інші політичні проводи українства), протиставляючи угодовській позиції так званого "офіційного табору" позицію безкомпромісності революційного табору (тобто ОУН) до будь-яких форм можливої співпраці з окупантами українських земель.⁴¹

Зазначені ідеї широко пропагувалися й серед української громадськості в США і Канаді. Зокрема, в канадській газеті "Новий шлях" (Едмонтон) за 15 березня 1932 р. була вміщена стаття під назвою "Польсько-московська згода". У ній наголошувалося, що польсько-радянський пакт про ненапад є "логічним завершенням дотеперішньої політики Польщі й Москви супроти України", а тому "національно-революційний табір" (УВО-ОУН) був правий, оголосивши "непримиренну боротьбу не тільки національним ворогам, але й "реальній політиці", тобто тим силам українства, які висувають гасла "пристосування до ворожої дійності". І далі робився категоричний висновок, що "шлях національно-революційного табору правильний і одинокий".

Якщо ж спробувати охарактеризувати ставлення ОУН до інших українських політичних середовищ, то воно узгоджувалося як із стратегічними цілями націоналістичного руху, так і з поточними моментами. З цього приводу у листі від 22 серпня 1930 р. до М. Сціборського Є. Коновалець наголошував, що інтереси справи "можуть диктувати нам в певних періодах діяльності ОУН цю боротьбу загострювати, а в певних періодах знову її притуплювати. "Взагалі, - підкреслював голова ПУН, - ми як націоналісти і революцінери мусимо в нашій тактиці виявити якнайбільшу дозу еластичності, а не ставати догматистами".⁴²

Втім, вороже наставлення ОУН до інших політичних центрів українства, особливо на еміграції, було до певної міри виправданим. Українська політична еміграція наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років перебувала у стані стагнації, взаємного поборювання одного середовища іншим, пошуку винуватців поразки у визвольних змаганнях 1917-1921 рр., демонструючи постійну нездатність до об'єднання, спільних дій. До того ж, у своїй більшості еміграція жила минулим. Невипадково один з керівних діячів Товариства українських старшин в Чехо-Словаччині В. Прохода в листі від 30 жовтня 1931 р. до генерала В. Петріва писав: "Наші еміграційні організації мають сенс свого існування хіба ж для того, щоб робити якись свята та згадувати діла давно минулих літ".⁴³ Хоч тут і є певне перебільшення, але суть справи схоплена правильно.

Поміж тим, надзвичайно складні умови життя і побуту на еміграції, труднощі з працевлаштуванням (наприклад, генерал-поручик М. Омелянович-Павленко малював художні полотна і продавав їх) негативно впливали на морально-психологічний стан значної частини емігрантів, особливо старшого покоління, робив проблематичним їхню дійсну готовність стати до нової боротьби. Про це досить виразно свідчить лист відомого діяча, доцента Української господарської академії у Подєбрадах В. Короліва-Старого до Ю. Колларда від 19 серпня 1930 р. "Подивилися б Ви, - пише він, - як мало не до злости лякаються на іспитах оті лицарі залізного хреста, зимових походів і т. д. А тим часом перед десятьма роками, їхнє життя було молоде і їм (апріорно) дороге, коли вони мали рожеві надії та віру в перемогу, - вони не боялися йти на видющу смерть. Тепер ж, передбачаючи нидіння, зневагу від інших і для багатьох - неминучість спідлення, вони однак, тремтять за своє існування цілком непристойно".⁴⁴

Зазначені вище обставини й факти були відомі чільним діячам ОУН. Вони розуміли, що вивести еміграцію із стану стагнації, об'єднати її під одним організаційним прапором можливо лише насильницьким шляхом, не рахуючись з минулими заслугами і авторитетами, а керуючись виключно здатністю й готовністю політичних організацій та їхніх лідерів стати до лав борців за українську державність.

Таким чином, безкомпромісна позиція ОУН була, на нашу думку, обумовлена двома основними факторами. З одного боку, це глибинні суперечності в середовищі української політичної еміграції і нездатність її лідерів досягти домовленості на ґрунті спільних інтересів. З іншого боку, це сильний вплив націонал-соціалізму, його апеляція до насильства в ім'я національних інтересів, віра в культ "вождів" і здатність радикальних політичних організацій до рішучих дій. Саме з цих причин в середовищі провідних діячів, теоретиків та ідеологів УВО-ОУН зароджувалася і конкретизувалася думка про "месіанську" роль ОУН, її виключне право виступати не тільки від імені всіх політичних проводів українства, але й від усього українського народу. Це знайшло відображення у тезі, що ОУН - "є найвищою формою організованості нації в часі поневолення".⁴⁵

Проводирів українського націоналізму не лякали ті обставини, що їх лави ще нечисельні, що за ними не стоїть більшість українського народу. В їхній свідомості міцно закарбувалися слова А. Гітлера з книги "Моя боротьба", що світову історію робить меншисть, коли в цій меншості зосереджена "велика воля і велика рішучість". А тому невипадково, одним з гасел ОУН було: "Революції не падуть з неба. Вони робляться самі, їх робить активна меншисть, мобілізуючи пристрасті мас".

Проте, коли йде мова про фашизм в Європі від 1922 р., тобто від походу Б. Муссоліні на Рим, до січня 1933 р., коли А. Гітлер став рейхсканцлером Німеччини, то його не можна і не варто оцінювати з позицій післявоєнних років, під впливом жахливих злодіянь німецьких націонал-соціалістів у роки Другої світової війни. У той період ставлення до фашизму було зовсім іншим і мало хто вбачав у цьому русі загрозу світовій цивілізації. На фашизм у певних колах тогочасного суспільства була, так би мовити, мода, як у свій час й на марксизм. Дружина відомого італійського фізика Е. Фермі Лаура Фермі, згадуючи своє перше перебування в США в 1939 р., писала, що в "Америці з великим інтересом спостерігали за фашистським рухом". І далі вона зазначала: "Це був доволі сприятливий час для фашизму, до нього ставилися терпимо і навіть співчутливо..."⁴⁶

Відомі державні і громадські діячі, зокрема, колишній король Великобританії Едуард VIII (потім герцог Віндзорський), В. Черчілль, Д. Ллойд-Джордж та інші вважали А. Гітлера національним героєм Німеччини.

Неабияке враження на світову спільноту справило проведення в Берліні з 1936 р. XI літніх Олімпійських ігор. З цієї нагоди майже 5 тис. міст нашої планети обрали А. Гітлера своїм почесним громадянином. До 1939 р. іменем фюрера Німеччини було названо у багатьох країнах світу 1133 вулиці.⁴⁷

Цікавими здаються тогочасні думки про фашизм і росіянина Б. Савінкова, одного з найпослідовніших ворогів радянської влади. В одному з листів до М. Арцибашева у 1924 р. він писав: "Не знаю як Вам, але мені фашизм близький і психологічно й ідейно. Психологічно - бо він за дію і вольове напруження, на протилежність безвілля і прекраснодушності парламентської демократії, ідейно - бо він стоїть на національній платформі і водночас глибоко демократичний, бо спирається на селянство..."⁴⁸

Захоплення фашизмом мало місце і в середовищі українства на еміграції. Так, один з діячів "січей" прогетьманської орієнтації в Канаді В. Босий, згадуючи 1923-1924 рр., писав: "Ми, студенти Перемищини, радо читали донцовську "Заграву", а після - паліївський "Новий час". Нам імпонувало бути "фашистами". Я став горячим приклонником цього руху..."⁴⁹ Про українських фашистів говорив у цей час й "Український прапор" (пресовий орган Є. Петрушевича), називаючи серед них Д. Донцова і колишнього соратника гетьмана П. Скоропадського полк. І. Полтавця-Остряницю.

Реакцію частини еміграції, особливо молоді, на радикальні рухи (фашизм, націоналізм) добре ілюструє лист з Праги від 3 січня 1933 р. відомої пічки і педагога С. Русової^* до свого сина Ю. Русова, котрий в цей

* Русова (уроджена Ліндфорс) Софія (1856-1940) - педагог, діячка міжнародного і юаїнського жіночого рухів, голова Української національної жіночої ради, дружина Олександра Русова. З 1922 р. на еміграції в Чехо-Словаччині, професор педагогіки Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова в Празі. З середини 30-х років член Підготовчого конгресового комітету в Празі з скликання Всеукраїнського національного конгресу. Син Русової Юрій Русов з кінця 1930-х років був діячем Української громади в Німеччині.

час мешкав у Бухаресті. Повідомляючи Юрія про його сина Романа, вона пише: "Пласт, в який вступає Ромко, весь з націоналістів; Роман страшно захоплюється націоналізмом, і Муссоліні і Гітлером; і так усіми цими питаннями захоплюється..." І далі С. Русова висловлює своє занепокоєння поведінкою онука Романа, бо він ще молодий, а тому "не може розібратися в таких питаннях".⁵⁰

Інтерес до фашизму був таким, що в 1935 р. з ініціативи колишнього українського дипломата УНР Я. Токаржевського-Карашевича у Парижі було створене Товариство фашизмознавства "Шлях майбутнього". Воно мало працювати, на думку засновників, "у найближчому контакті з Римом і співзвучними організаціями інших країв". Це товариство, як писав згаданий вище дипломат у листі від 29 грудня 1935 р. до українського літературознавця М. Мухина, мало "завдання пізнати фашизм, зазнайомити з ним українське громадянство і остаточно покінчити з "драгоманівщиною" і "попутниками".

Є певні відомості, що у цей час аналогічне товариство для студій з фашизму було закладене українцями і в Римі. До його роботи виявляв інтерес Д. Донцов, прагнучи через згаданого вище М. Мухина отримати необхідну інформацію. Втім, Я. Токаржевський-Карашевич в 1936 р. переїхав до Риму і не виключено, що обидва зазначені товариства об'єдналися.⁵¹

У контексті зазначеного, цікавим, на нашу думку, є факт видання в 1937 р. у Львові українською мовою праці Б. Муссоліні "Доктрина фашизму" накладом 1500 примірників. Пояснюючи необхідність такого кроку, відомий діяч ОУН на ЗУЗ Б. Кравців (видавець і автор вступного слова) наголошував на тому, що у пресі або ж інших виданнях "нашого загумінку" (тобто, Західної України) спотворено багато корисних ідей та справ стосовно фашизму, зведено їх до карикатури, а то й до нісенітниці. У доктрині фашизму, особливо його італійського різновиду, Б. Кравціва та його однодумців насамперед приваблювало ставлення фашизму до держави, яка, на їхню думку, є завершенням "усього політичного й економічного, й культурного життя нації".⁵²

Не ототожнюючи себе з існуючими різновидами фашизму, відомі діячі ОУН в той ж час незаперечували певної подібності між цими радикальними рухами та українським націоналізмом. Так, в листі до "Богуша" (М. Кушнір) секретар ПУН В. Мартинець від 16 липня 1930 р. писав з приводу звинувачень націоналістів у зближенні з фашизмом: "Між тим багато спільних черт з фашизмом таки маємо: оба рухи це рухи націоналізму, тут і там диктатура, тут і там професійні спілки та ми".

Визнавав факти захоплення фашизмом й М. Сціборський. У листі від 19 травня 1930 р. до Є. Коновальця, характеризуючи деякі публікації Є. Онацького^*

* Онацький Євген (1894-1979) - громадсько-політичний діяч, журналіст і науковець, родом з Чернігівщини. В 1917 р. член Центральної Ради, в 1919 р. - член делегації УНР на Мирову конференцію в Парижі, член дипломатичної місії УНР, а потім її керівник в Італії. У 1930 р. залучений до ОУН особисто Є. Коновальцем, був представником цієї організації в Італії. У 1943-1944 рр. знаходився в німецькому ув'язненні. Був прихильником італійського фашизму. В статті "Після народження фашистської імперії" (Часопис "Свобода", Джерсі Сіті, США за 12 червня 1936 р.) писав, що фашистський уряд Італії "є дійсно національним, а не насильницьким, узурпаторським урядом, що все йде по лінії загальних італійських інтересів". Він наголошував, що "приклад Італії мусить нам вказати дорогу до нашої внутрішньої розбудови". Разом з тим критично ставився до німецького різновиду фашизму - націонал-соціалізму.

на сторінках "Українського голосу (друкований орган ОУН на ЗУЗ) та інших видань, М. Сціборський зазначав: "Всі вони добрі, але занадто багато: "Італія, Муссоліні і апофеози фашизму..." Не знаю, чи це є корисно. Оця демонстративна прихильність та виспівування фашизму може привести до небажаних наслідків".

При цьому М. Сціборський підкреслив, що "в самій ОУН є багато людей; які зовсім не згодні з Онацьким" і наголосив, що і сам він "в економічно-соціальній інтерпретації фашизму доволі далекий від Онацького".⁵³ Але, як то кажуть, з пісні слов не викинути. Засліплення фашизмом було притаманне не тільки таким маститим членам ОУН, як Є. Онацький, але й що важливо, молодому націоналістичному активу. Особливо це стало помітним дісля того, як до влади у Німеччині прийшов А. Гітлер.

За словами американського журналіста та історика У. Шірера, автора широко відомої праці "Злет і падіння Третього рейху", справжню природу фашизму нібито розгледіли лише комуністи. Однак, не тільки вони. Іспанський філософ першої половини XX століття X. Ортега-і-Гасет, визнаючи, що і середині 20-х років минулого століття фашизм запанував над сьогоденням, був свідомий того, що фашизм і подібні йому рухи "по своїй суті минущі", ні в кого немає й гадки проектувати їх в майбутнє. Він також, віддаючи належне діям "рішучих і згуртованих меншин" та їхній здатності вплинути на зміцнення державного організму (а саме до цього прагнула в Україні ОУН), вважав, що такі меншини неспроможні керувати державним організмом.⁵⁴

З огляду на вищевикладене можна в цілому погодитися з тими дослідниками, котрі пишуть: "хоч деякі змістові елементи фашизму і націонал-соціалізму були завжди чужі ОУН (як, напр., ідея корпоративної держави, расизм, антисемітизм, і ін.), то все-таки за безспірне приймалося загальне спрямування, аналогічна організаційна форма та тактика. Успіхи, які згадані рухи мали в боротьбі з комунізмом, в організації національних сил та їх динамічному розгорненні, не могли не електризувати українських організованих націоналістів, що прагнули в першу чергу власної сили, твердого національного кулака".⁵⁵

Не заперечуючи впливу фашистських ідей на теорію, ідеологію й практику українського націоналізма під "фірмою" ОУН, не слід при цьому ототжнювати український націоналістичний рух з націонал-соціалізмом і фашизмом. Між ними була одна суттєва відмінність. Якщо два останні рухи були покликані до життя кризою демократичних інститутів і загрозою комуно-соціалістичних революцій, які втім не становили реальної небезпеки національно-державницьким інтересам Німеччини та Італії, то український організований націоналізм зародився насамперед з потреби об'єднати розпорошені сили української провідної верстви з метою продовження боротьби її відновлення української державності з усіма окупантами українських земель.

Звичайно, прагнення ОУН відігравати вирішальну роль в українському національно-визвольному русі, небажання рахуватися з іншими поглядами зустрічало відпорність в таборі організованого українства. За словами отамана "Поліської січі" Т. Д. Боровця-Бульби, якби "український націоналістичний рух не заперечував усіх інших світоглядів і базував свою ідеологію та програмову дію не на авторитарному вождізмі, а на основі ширшої репрезентації на зразок західних вільних держав, то тоді, напевне усі українці б влилися в його ряди".⁵⁶

Обравши самостійний шлях боротьби за здобуття української державності і перебуваючи в стані війни з іншими політичними проводами організованого українства, керівництво ОУН між тим усвідомлювало необхідність розповсюдження свого впливу на так звані "непартійні" громадські організації українців за кордоном. Більшість з них, як відомо, орієнтувалася на гетьмана П. Скоропадського та Державний центр УНР.

У результаті гострого суперництва ОУН зуміла взяти під свій вплив "Українське національне об'єднання" (УНО), створене у червні 1933 р. Т. Омельченком в Німеччині. Це була одна з найбільш масових емігрантських організацій. У своєму статуті УНО проголошувало, що об'єднує в своїх лавах всіх національно свідомих українців, котрі ще знаходяться осторонь різних політичних партій.

Своє завдання об'єднання вбачало в тому, щоб виробити умови для одностайного створення єдиного українського проводу, який мав очолити боротьбу за відновлення самостійної української держави. На кінець 1939 р. УНО нараховувало 40 філій і гуртків чисельністю близько 3 тис. членів. У травні 1941 р. їх кількість досягла 18 тис. чоловік. Управа УНО видавала газети "Голос" і "Український вісник". Останній фактично став неофіційним пресовим органом

* Після нападу Німеччини на СРСР гітлерівці прагнули обмежити діяльність УНО, спрямовуючи її переважно у бік культурно-просвітницької роботи серед української еміграції на теренах Третього рейху. На початку 1943 р. УНО нараховувало майже 57 тис. членів.

** Антонович Михайло - онук видатного українського історика В. Антоновича, син директора Музею визвольної боротьби України в Празі Д. Антоновича; історик, лектор Бреславського університету і науковий працівник Українського наукового інститут в Берліні, доцент Віденського університету. Був зв'язаний по науковій роботі з відомим спеціалістом по Сходу професором Г. Кохом, іншими німецькими фахівцями. Виїздив за дорученням відповідних німецьких установ на окуповану територію України. За деякими даними після війни був заарештований органами НКВС, перебував в радянських таборах.

ОУН, політичну лінію якої поділяло УНО.^* У Німеччині націоналісти, спираючись на УНО, успішно конкурували з прихильниками П. Скоропадського.

Нерідко боротьба між згаданими політичними силами набувала досить жорстких форм. Коли наприкінці 1938 р. відомий у минулому діяч УВО О. Думин прибув до Берліна, щоб працювати в Українській громаді, прихильній до гетьманського руху, то від дуже швидко став об'єктом нападів з боку опонентів - УНО і ОУН. З цього приводу у листі до М. Антоновича^** він писав, що чекає від Р. Яри доносів на себе до німецької поліції про те, що він начебто польський або ж більшовицький агент. І далі, характеризуючи обставини на німецьких теренах, Думин зазначав, що суперництво між гетьманцями й УНО "буде тривати дальше, очевидно боротьба без смислу - бо остаточно УНО гетьманців до себе не притягне і монополю відбудови української держави в свої руки не візьме".⁵⁷

Сильним був вплив націоналістів на громадсько-політичне і культурне життя української еміграції у Чехо-Словаччині, де з середини 1930-х років жодна акція українства не набувала вагомого резонансу без участі членів ОУН. Зате в Польщі безперечну перевагу мав Державний центр УНР, який контролював Український центральний комітет (УЦК).

Ареною протиборства ОУН з своїми опонентами, в першу чергу з прихильниками УНР, стали терени Франції. Вже у вересні-жовтні 1928 р. там побували відомі діячі націоналістів П. Кожевников і Д. Андрієвський, які провели низку зустрічей з представниками української громади. З цього приводу в "Політичному звіті ч. 7" (УНР) зазначалося: "Загальне враження від Проводу націоналістів - від всіх взято помалу. Головне - спиратися на власні сили, відкидаючи орієнтацію на сторонню поміч". І далі робився висновок: "Взагалі націоналісти користуються співчуттям еміграції у Франції".⁵⁸

На початку 1930-х років до Франції прибув заст. голови ПУН М. Сціборський, котрий разом з М. Капустянським і О. Бойківим створили Український народний союз (УНС) - громадське об'єднання націоналістичного спрямування, яке напередодні Другої світової війни нарахувало до 10 тис. членів симпатиків.

Характеризуючи змагання між націоналістами і середовищем УНР, голова редколегії "Тризуба" М. Ковальський у листі від 19 жовтня 1931 р. до відомої громадської діячки X. Кононенко писав: "Одзначу ще момент: маємо страшенно загострену боротьбу з так званими "націоналістами", які за всяку ціну хочуть завоювати французький ґрунт". Автор листа пропонував X. Кононенко виступити на сторінках "Тризуба".⁵⁹

ОУН приділяла увагу й опануванню теренами Балкан, де перебували іьачні осередки української еміграції. Вже влітку 1928 р. туди приїхав відомий на той час націоналістичний діяч Л. Костарів, а на початку 1930-х років веодноразово наїздили О. Ольжич, інші емісари ОУН. Особливо успішним був візит до Болгарії у серпні 1931 р. М. Сціборського. Його виступ перед українською громадою у Варні мав сильний резонанс. У зв'язку з цим полк. В. Филонович, вороже настроєний до згаданого діяча ОУН, змушений все-таки визнати, що "...п. Сціборський зробив безперечно велике враження в громаді і треба рахувати, що його акція там має вже успіх, може і не в цілій громаді, то напевне у більшості".⁶⁰

Взагалі боротьба на балканському терені точилася досить вперто. Якщо, наприклад, у Загребі (Хорватія) на боці націоналістів була місцева "Просвіта", то у Сербії їх спіткала невдача. У зв'язку з зазначеним полк. В. Филонович у листі від 29 травня 1935 р. писав військовому міністру УНР В. Сальському:^*

* Сальський Володимир (1885-1940) - військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, родом з Волині. Закінчив російську академію Генерального штабу, в 1916 р. займав посаду начальника оперативного відділу XII російської армії. З 1917 р. на різних посадах в армії УНР: нач. штабу Сердюцької дивізії, командир Запорізького корпусу, командувач армією УНР. З 1921 р. - військовий міністр УНР. Помер в еміграції у Варшаві. Був одним з найближчих соратників А. Лівицького. У середовищі УНР користувався високим авторитетом.

"В Югославії відбулася значна для нас подія. Після довгої боротьби в Союзі українських організацій в Югославії зрештою перемогли ми і цілком викинули з Союзу "націстів"⁶¹ (націоналістів).

Зате в Болгарії оунівці взяли під свій контроль "Українське культурне об'єднання". В. Филонович, інформуючи генерал-хорунжого В. Сальського про стан справ в еміграційному середовищі УНР в Болгарії, повідомляв: "виграв третій, той хто стояв на боці, "націсти", які перебрали найактивніший, найсвідоміший елемент серед нашої еміграції в Болгарії". Однак більшість українських громад у цій країні контролювали уенерівці.

Велася боротьба й за українську громаду у Фінляндії. Коли військовий міністр УНР В. Сальський надіслав на розгляд управи громади доповідь про діяльність Державного центру УНР, то слідом за нею надійшов аналогічний матеріал націоналістичного спрямування й від члена ПУН Д. Андрієвського, який очолював Об'єднання українських організацій у Європі. На початку 1935 р. середовище УНР було занепокоєне тим, що після переобрання нового складу управи громади її секретарем став сумнозвісний Полуведько, відомий пізніше як агент НКВД, і як вважали, пов'язаний у той час з "націстами", тобто з ОУН. Але полк. В. Филонович "розкусив" Полуведька, охарактеризувавши його як "продажну душу, яку завжди при потребі можна купити".⁶²

На північноамериканському континенті прихильники ОУН створили в Канаді "Українське національне об'єднання" (УНО), а в США - "Організацію державного відродження України" (ОДВУ). Під впливом ОУН перебували й окремі стрілецькі громади і січі в цих країнах. Від них та інших осередків організація отримувала матеріальну допомогу.

Саме на цей факт звертається увага у довідці Головного архівного управління МВС СРСР від 13 травня 1948 р. до КДБ України, яка стосувалася діяльності УВО і Є. Коновальця. У цьому документі підкреслюється, що фінасові пожертвування від української еміграції Аргентини, Бразилії, Канади, США і Франції робили ОУН "фінансово і політично незалежною організацією".⁶³

Сам голова ПУН Є. Коновалець надавав великого значення українським громадам в США і Канаді. Говорячи про свою поїздку до США у 1929 р., він вважав її "надзвичайно важною для забезпечення нашої діяльності". З цього приводу в листі від 16 липня 1930 р. до В. Мартинця Коновалець звертав увагу членів ПУН на необхідність більшої "уваги пропаганді спілчанської справи на американському і канадському ґрунті".⁶⁴

З цією метою, зокрема, в 1930 р. було видано додаток до часопису УВО "Сурма" для заокеанських українців. У ньому широко пропагувалася діяльність УВО, містився заклик до українських громадян Америки і Канаді творити відділи допомоги УВО, ставати "'в ряди для прискорення української національної революції".

Крім Є. Коновальця, у Північній Америці побували й інші відомі діячі ОУН - А. Мельник, О. Сеник-Грибовський, В. Курманович, Р. Сушко. Їм довелося вести вперту боротьбу з українськими громадсько-політичними об'єднаннями як лівої, так й уенерівської та гетьманської орієнтації за впаювання українським загалом в СІЛА і Канаді, прихилення його до активної татримки націоналістичного руху.

Помітними були успіхи націоналістів і в студентському русі. Вони мали виключно сильний вплив на більшість українських студентських організацій на еміграції. Так, в "ідеологічній платформі" Українського студентського товариства "Зарево" (Німеччина), схваленій на першому з'їзді корпорацій Товариства 19-21 липня 1927 р., зазначалося, що "ідеологією "Зарева" є український націоналізм, повний імперіалізму та активізму, повний жадоби панування та українського месіанізму".⁶⁵

Під вплив націоналістів підпав й Центральний союз українського студентства (ЦЕСУС). З цього приводу полк. В. Филонович у листі від 27 жовтня 1928 р. до свого старого колеги п. Павла писав: "Націоналісти ведуть наступ на заволодіння ЦЕСУСом; чомусь я думаю, що вони те зроблять, бо у людей є потуга рости..."⁶⁶

Націоналістичні ідеї знаходили сприятливий ґрунт й у середовищі української творчої інтелігенції. 17 березня 1929 р. у Варшаві з ініціативи Є. Маланюка, Ю. Липи, Ю. Косача та інших створюється мистецька група "Танк", що заявила себе організацією бойового національного мистецтва. Своїми постулатами згадана група проголосила культи героїзму і шляхетності, державності і нещадності.⁶⁷ Відомо, що Є. Маланюк та Ю. Липа стали активними членами ОУН, а останній вже в роки війни загинув у лавах українських повстанців.

Вже говорилося про увагу ОУН до української військової еміграції, на же дуже болісно реагувало середовище УНР. У вже згадуваному "Політичному звіті ч. 7 за 1928 р. зазначалося, що націоналісти прагнуть запропонувати українському генералітету перейти до їхнього табору з метою "праці по військовому фаху". Хоч автор звіту вважав сумнівним перехід до лав націоналістів українських

* У листі від 15 червня 1929 р. до Варшави полк. В. Филонович писав: "... Маються відомості про те, що генерал Омелянович-Павленко-старший збирається перейти до націоналістів", бо останні обіцяли йому гроші".

генералів, але в цілому з матеріальних причин й не виключав такої можливості.^* Відомо, що свою долю з ПУН в той час зв'язали лише М. Капустянський і В. Курманович.

ОУН здійснила також спробу захопити ключові позиції в Українському військово-науковому товаристві (УВНТ) в Празі, навколо якого об'єднувалися відомі українські військові діячі і котре очолював генерал-поручник М. Омелянович-Павленко. Мова йшла про те, щоб ввести до Головної управи УВНТ прихильних до націоналістичного руху генералів М. Капустянського (член ПУН) та В. Курмановича. З цього приводу в листі від З березня 1933 р. до М. Омельянович-Павленка секретар УВНТ генерал-хорунжий В. Петрів писав, що в нього є "тверді відомості та й прямі намети з боку націоналістів", які через своїх прихильників домагаються перевиборів в УВНТ і говорять, що начебто Товариство є "підприємством двох генералів", тобто Омельяновича-Павленка і Петріва.⁶⁸

Хоч зазначена акція ОУН і не вдалася, її активність не залишилася не поміченою. Сам В. Петрів з огляду на постійні суперечки в середовищі колишніх старшин українських армій щодо "об'єднання всіх військовиків", якось висловив думку, що може краще "йти під досвідчений провід отамана Євгена і Геройчика

* Згадані дії ОУН були реалізацією рішення з'їзду членів Ради Верховного коменданта УВО (8-11 червня 1930 р.) про створення Військово-наукового товариства, яке б згідно складеного плану "повело військово-вишкільну акцію в краю і за кордоном". Цю роботу розгорнула військова референтура ОУН на чолі з М. Капустянським.

[мається на увазі М. Капустянський. - Авт.]", аніж залежати від непевних чинників стосовно матеріальної підтримки діяльності УВНТ.^*

Симпатії до ОУН висловлювали й інші військові. Так, в листі від 7 червня 1932 р. до вже згадуваного В. Проходи полк. Армії УНР Д. Антончук писав: "...Ваша позиція зайняти позитивне становище до Проводу українських націоналістів видається меж дуже поважною. Не погоджуючись може з деякими деталями тактики націоналістів, я, одначе, завше високо цінив їхній молодечий запал, високий патріотизм і відданість ідеї".⁶⁹

Прагнучи до поширення свого виливу на українську еміграцію, провідні члени ОУН брали активну участь у діяльності емігрантських організацій, у спільних з ними заходах на міжнародній арені. Наприкінці 1930 р. головний контролер ОУН Я. Моралевич став членом Контактного і Центрального виконавчого комітетів представників українських емігрантських організацій у Чехо-Словаччині для проведення акції протесту проти польського терору на західних землях України. Разом з ним на цій ділянці працювали В. Мартинець, Я. Герасимович та ін. У зв'язку з утворенням на еміграції Українського Червоного Хреста його представником в Чехо-Словаччині було обрано активного члена ОУН О. Кандибу (Ольжича).

Політичний референт ПУН Д. Андрієвський очолював Українську національну раду в Бельгії і був генеральним секретарем Європейського об'єднання українських організацій на чужині (Брюсель), яке виступало одним з ініціаторів згаданих вище акцій. Це об'єднання на початку 1930-х років направляло меморандуми, звернення, відозви ло Ліги Націй, інших міжнародних готанізацій з приводу політичних репресій і голоду 1932-1933 рр. на Україні, з протестом проти визнання СРСР і його вступу до Ліги Націй. В одному з таких документів наголошувалося, що майбутнє європейських держав "залежить від долі України. Наколи Україна відділиться від Москви - говорилося в ньому, - ваша незалежність врятована..."

Широкі ділові контакти з відомими діячами української еміграції підтримував голова ПУН Є. Коновалець. Його заступник М. Сціборський, очолюючи редколегію двотижневика "Незалежність" (Париж), пропагував українську справу на теренах Франції та інших країн, де поширювався згаданий часопис.

Підкреслюючи намагання ОУН брати активну участь в житті української еміграції й здійсненні загальноукраїнських акцій на міжнародній арені, слід ще раз відмітити, що основні осередки української еміграції по-різному сприйняли появу цього нового чинника. На той час вже не було таємницею, що ОУН народилася з УВО і що полк. Є. Коновалець очолює обидві ці радикальні організації. А тому мали місце як факти підтримки УВО-ОУН, так і випадки засудження їх діяльності.

Так, в грудні 1931 р. Союз українських емігрантських організацій в Чехо-Словаччині (СУЕО) звернувся до міністерства справедливості з проханням утриматися від передачі польським властям трьох перебіжчиків-українців, котрі звинувачувалися у скоєнні низки терористичних акцій на території Польщі. Обґрунтовуючи своє прохання, Управа СУЕО звертала увагу чеської сторони на той загальновідомий історичний факт, що від часу загарбання поляками Східної Галичини (червень 1919 р.) на її теренах ведеться "завзята національна боротьба, яка набирала іноді дуже гострих форм". У цій боротьбі поряд з легальною національною чинністю українців "проводилась також чинність нелегальна", якою керувала "таємна організація бувших вояків Української армії, яка прибрала собі назву: Українська військова організація (УВО)".

Посилаючись на ряд судових процесів польської влади проти членів УВО, справа СУЕО констатувала, що на думку багатьох правників, дії УВО слід кваліфікувати не як "загально кримінальні", до чого прагнуть поляки, а як "національно-політичні". З огляду на це робився висновок, що згаданих вище українців слід розглядати як політично переслідуваних осіб, що мають право на політичний притулок в іншій державі.⁷⁰

Цей приклад спроби захистити членів УВО і виправдати їх антипольську діяльність, контрастує з випадом проти УВО-ОУН відомого українського політичного і громадського діяча С. Шелухина, котрий на початку 1931 р. опублікував у газеті "Народна воля" (Скрентон, США) статтю під гучною «звою "Польська азефівщина". У ній стверджувалося, що УВО та її керівні діячі працюють на польську поліцію, виступаючи таким чином в ролі провокаторів, за допомогою котрих поляки нищать "революційну молодь".

Дії С. Шелухина викликали велике обурення серед відомих діячів української еміграції і що цікаво - серед наддніпрянців. Член української громади в ЧСР Ю. Артюшенко публічно образив автора статті, звинувативши його в застосуванні "неморальних способів боротьби в житті українського громадянства". Інший емігрант, Ф. Гай-Гаєвський написав С. Шелухину "відвертий лист" (травень 1931 р.). У ньому наголошувалося, що автор статті виявляє схильність до "отаманії", інтриг і демагогії і прагнучи зганьбити рух УВО-ОУН, хоче в такий спосіб "ослабити активізм маси". Водночас зазначалося, що намагаючись дискредитувати УВО, Шелухін ставить собі за мету "тим способом вдарити по ОУН", так як Є. Коновалець є головою ПУН.

Завершувався "відвертий лист" висновком, де наголошувалося, що діяльність УВО "відбувається на очах українського громадянства і воно в належний спосіб оцінило її, хоч би тим, що й матеріально й постачанням людського матеріалу її підтримує".⁷¹ Копія зазначеного листа була направлена до редакцій українських часописів "Народна воля" (Скрентон, США), "Свобода" (Джерсі Сіті, СПІА), "Незалежність" (Париж), до СУЕО (Союз українських емігрантських організацій у ЧСР) та Товариства письменників і журналістів у Празі.

Говорячи про стосунки ОУН з іншими українськими політичними організаціями і рухами, не можна обминути увагою ставлення націоналістів до Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Це були, ще з часів УВО, непримиренні противники. Обидві організації перебували на нелегальному становищі й вели між собою гостру боротьбу за вплив на маси. Спираючись на масову легальну організацію - Українське робітничо-селянське соціалістичне об'єднання ("Сельроб"), КПЗУ мала помітний вплив у сільській місцевості. З цього приводу, характеризуючи стан справ на зламі 1920-1930-х років, відомий діяч УВО-ОУН З. Книш писав, що "комуністи, особливо на Волині, виловили весь найактивнішій елемент". І далі зазначав: "Але як же ж могло воно бути інакше, коли дотеперішні провідники не йшли на ніякий риск, завжди оглядалися на задні колеса, не вели його до бою, ставши в первих рядах?"⁷²

Однак в кінцевому рахунку, як буде йти мова нижче, ОУН таки зуміла взяти гору над КПЗУ, перебрати від неї під прапори націоналістичного руху певну частину її членства.

На західноукраїнських теренах опонентом ОУН в боротьбі за вплив на маси була не лише КПЗУ, а й інші українські політичні партії та організації цього регіону. Їхні керівні проводи неоднозначно сприймали появу в суспільно-політичному житті націоналістичного руху, однак всі сходилися на тому, що цей новий чинник веде до "розпилення українських сил", прагне "оформити світогляд, щось на зразок фашизму чи гітлеризму".

Тим часом висока активність націоналістів, лави яких поповнювала галицька молодь, змушувала політиків старої генерації до осмислення ситуації, що витворилась внаслідок діяльності ОУН. Цікаві спостереження на проблему стосунків "батьків" - демократичних сил і "дітей" - націоналістів зисловив відомий громадсько-політичний діяч, член УНДО М. Струтинський.

У статті "Батьки і діти", опублікованій в одному з номерів часопису "Новий час" (Львів) за листопад 1932 р., він дійшов висновку, що однією з причин "розгардіяшу" в українському національно-демократичному середовищі на ЗУЗ є в значній мірі та обставина, що "батьки" легковажили і недооцінювали "провідництво теоретиків націоналізму, яким захоплювалися й захоплюються "діти", не займали становища до кличів і тез цього провідництва".

Закликаючи до аналізу і критики тез і кличів теоретиків українського націоналізму нової формації, М. Струтинський висловив таку слушну думку: "скорше чи пізніше на ніщо зійде найефективніше побудована теорія, якщо до неї не доробитися тривких методів практичної політики на всіх ділянках життя, якщо цих методів практичної політики не прищепити широкому загалові і не притягнути його до активної співвідповідальності за долю наших змагань".

Однак ми знаємо, що тоді до цього важливого застереження не прислухалися ні "батьки", ні "діти". Не краще, на нашу думку, виглядає становище з сучасній Україні.

------------------------------------------------------------------------

[27] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи В. Садовського.

[28] Там само. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[29] Там само.

[30] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда.

[31] Там само. - Документи проводу ОУН.

[32] Там само.

[33] ЦДАГО України. Ф. 269. - Політичний інформаційний бюлетень (Довірочно). - №1. - 15.ХІ.1928 р. - С. 9.

[34] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[35] Там само.

[36] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[37] Там само. - Документи проводу ОУН.

[38] Там само.

[39] Там само.

[40] Там само.

[41] Український націоналіст. - Рік І, Ч. 1. - Вересень 1933. - С. 9-10.

[42] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[43] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[44] Там само. - Особисті документи Ю. Колларда.

[45] Український націоналіст. - Рік II, Ч. 6-7. - Червень-липень 1934. - С. 2.

[46] Фермі Лаура. Атомы у нас дома. - М., 1959. - С. 109.

[47] Семиряга М. И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявлення в годы Второй мировой войны. М., 2000. - С. 37.

[48] Ардаматский В. Розплата. - К., 1969. - С. 449.

[49] ЦДАГО України. Ф. 269. - Представництво ЗУНР в Канаді. - Меморандум В. Босого до Гетьманської управи в Берліні, до Головної січової централі в Чікаго, до Галичини стосовно своєї діяльності в 1914-1924 рр.

[50] Там само. - Особисті документи С. Русової і Ю. Русова.

[51] Те саме. - Особисті документи М. Мухина.

[52] Мусоліні Беніто. Доктрина фашизму. - Львів, 1937. - С. 5-6.

[53] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[54] Ортега-і-Гасет. Вибрані твори. - К., 1994. - С. 203-204.

[55] Кричевський Р. ОУН в Україні. ОУНЗ і ЗЧ ОУН. Причинок до історії українського націоналістичного руху. - Нью-Йорк, Торонто, 1962; Львів, 1991. - С. 8.

[56] Бульба-Боровець Тарас. Армія без держави. - Львів, 1993. - С. 15.

[57] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи М.Антоновича.

[58] Там само. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[59] Там само. - Особисті документи X. Кононенко.

[60] Там само. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[61] Там само.

[62] Там само.

[63] Там само. Ф. 269, архівно-слідча спр. № 56029, арк.. 211.

[64] Там само. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[65] Там само. - Документи Українського студентського товариства "Зарево" в Берліні.

[66] Там само. - Документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[67] Там само. - Особисті документи М. Мухина.

[68] Там само. - Документи Українського військово-наукового товариства в Празі.

[69] Там само. - Особисті документи підполк. Армії УНР В. Проходи.

[70] Там само. - Документи Союзу українських емігрантських організацій в ЧСР.

[71] Там само.

[72] Книш Зиновій. Дрижить підземний гук. - С. 25.

ФОРМИ І МЕТОДИ БОРОТЬБИ ОУН

ОУН вже з перших днів свого існування відверто заявляла про досягнення поставлених цілей шляхом безкомпромісної боротьби з усіма ворожими силами. У листі від 15 грудня 1929 р. до одного з своїх кореспондентів в Празі провідник ОУН на ЗУЗ З. Пеленський писав: "Наша лінія одна - бий москаля, бий комуніста, бий поляка - віруй тільки в свої сили і в Україну... Крім того, на крайовому ґрунті мусимо переводити тактичну лінію, яка поборює безпощадно всі партії".⁷³

Невдовзі побачила світ "Декларація проводу українських націоналістів" (листопад 1930). У ній наголошувалось: "ОУН підкреслює, що велику проблему національного визволення можна розв'язати не політикою компромісів, ж стремлінням приладнатись до окупаційних умов під гаслом дочасних локальних інтересів та зі страху перед жертвами, лише напруженим зусиллям цілого національного організму та аргументом оружної боротьби".⁷⁴ А в статті "Культ сили і насильства" стверджувалося: націоналісти "знають, що лише шляхи збройної національної революції, неподільно зв'язаної з насильством, гсиведуть український народ до наміченої цілі". Але при цьому зауважувалося, що "лише те насильство, що виходить з глибоко моральних наказів духа, знаходить признання в українському націоналізмі".⁷⁵

ОУН виходила з того, що найбільш помітно і зрозуміло "виявляється українська національна революція збройними революційними актами або більшими акціями, зверненими безпосередньо проти панування наїзників".⁷⁶ Вважалося при тому, що зазначені дії призведуть до збройного зриву всієї нації, що й буде природним завершенням української національної революції.

Втім, не тільки націоналісти вважали, що боротьба за українську державність носитиме безкомпромісний і кривавий характер. Ще в лютому 1925 р. у листі до сотника Армії УНР В. Шевченка С. В. Петлюра писав, що для нього цілком ясно, що "без великої крові наша нація не здійснить свого державного ідеалу..." Однак Голова Директорії УНР зауважив, що необхідно прагнути домогтися "певної економії" щодо кількості крові", однак при цьому треба "мати ясні думки на завдання нашої державно-будівничої праці і на методи її".⁷⁷

Отож, невипадково, що вже з перших кроків свого існування ОУН прагнула привернути до себе увагу низкою активних дій. У лютому 1930 р. на І конференції ОУН на ЗУЗ було визнано необхідним "організування актуальних протипольських та протимосковських виступів, щоб заманіфестувати далі неприязність окупацій". Ставилось завдання шляхом пропаганди і преси поборювати на всіх західних землях України польську окупацію, нищити бойкотом і терором полонофілів, москво- і радянофілів, на всіх ділянках життя пропагувати "відмежування українства і польськості". Противники ОУН в середовищі українства визначались у такій послідовності: УНР, УНДО, гетьманці тощо.⁷⁸

У квітні 1930 р. згадані вище питання розглянула нарада членів ПУН у Женеві. У виступі М. Сціборського зазначалося, що більшість членів ПУН з огляду на процес "Спілки визволення України" (СВУ) в Харкові прийшла до переконання, що "ОУН повинна чинно виступити проти більшовиків". При цьому він також підкреслив, що крайові націоналісти домагаються здійснення відповідних актів, "бо радянофільство починає щораз то сильніше запускати своє коріння на ЗУЗ та деморалізувати маси". На їхню думку, "активний виступ ОУН дав би їй відразу той капітал, якого наша організація зараз не має на ЗУЗ".⁷⁹

У відповідності з прийнятим рішенням планувалося здійснити вбивство повпреда СРСР у Польщі В. Антонова-Овсієнка та генконсула СРСР у Львові Г. Лапчинського. Організація цих актів доручалася крайовій екзекутиві ОУН на ЗУЗ (З. Пеленський) і команданту крайової команди УВО Р. Сушку ("Сич"). Крім зазначених вище мотивів терактів, Р. Сушко і З. Пеленський вважали, що згадані атентати спровокують польсько-радянську війну і що вона "виведе українську справу із застою". Проте польській поліції, котра мала свою агентуру в ОУН, вдалося зірвати ці задуми.⁸⁰

Невдача, яка спіткала УВО-ОУН, широко коментувалася польською пресою, зарубіжними засобами масової інформації. Ця обставина боляче сприймалася Є. Коновальцем. У листі віл 28 квітня 1930 р. до В. Мартинця він писав з обуренням, що згаданий провал, на його думку, свідчить "наскільки ми не здібні до будь-якого чину". Провідник ОУН також підкреслив, що він із застереженням ставився "до тих крайових проектів" і вважає, що "Спілка" (УВО) не повинна братися зараз за акти (терористичні дії), а "раніше всього займатися вишколенням людей".⁸¹

Влітку 1930 р. бойовики УВО-ОУН здійснили широку низку підпалів польських маєтків і садиб, диверсійних актів на лініях телефонного і телеграфного зв'язку в Західній Україні. Коментуючи зазначені дії, секретар ПУН В. Мартинець у листі від 21 серпня 1930 р. писав Є. Коновальцю: "Ляхи тепер дуже поденервовані й зачинають зовсім інакше дивитися на УВО; вже скінчилися балачки про ліквідацію УВО, про застрашення УВО арештами". Однак факт затримання польською жандармерією бойовиків, які здійснили напад між Бібркою і Хлєбовичами поблизу Львова на поштовий транспорт, який перевозив гроші, був сприйнятий секретарем ПУН дуже нервово. "Як бачите, - інформував він голову ПУН, - знову невдача... Не знаю, як ми з тої невдачі вийдемо... Ще один такий випадок і можемо ліквідувати організацію, бо цента ні від кого не дістанемо".⁸²

Однак крайова екзекутива ОУН на ЗУЗ дивилася на терористичні дії більш оптимістично, ніж Провід ОУН, розглядаючи їх "як чергове звено в бойовій діяльності, яка є однією з ділянок революційної роботи". При цьому крайові націоналісти були переконані, що послідовне тероризування ворога зитворює той стан, "який зближає остаточний момент зриву",⁸³ тобто національне повстання.

На початку 1930-х років терористичні акти на західноукраїнських теренах проти представників польської влади сприймалися як дії бойовиків УВО, проте незабаром поляки зрозуміли, що мають справу з іншою політичною організацією. 24 березня 1931 р. у Львові відбувся суд, який вперше висунув звинувачення у приналежності до ОУН. Серед п'ятьох осіб, які притягалися ао судової розправи, був провідний член КЕ ОУН на ЗУЗ Є. Врецьона.

Після згаданого процесу польська влада була впевнена, що має справу з новою терористичною організацією. Про це досить відверто заявив воєводський радник К. Івахів. Він відмітив, що ОУН "є новим суспільним явищем" з Східній Галичині, підкреслив, що ОУН "є витвором, дитиною УВО". На його думку, УВО фактично злилася з ОУН і остання має на меті вбити "віру й надію українців на чужу поміч та змілітаризувати український народ".⁸⁴

Тим часом наступний процес, який відбувся 19 жовтня - 26 листопада 1931 р., розставив все на свої місця. На лаві підсудних опинилися 13 осіб, серед яких чільні діячі ОУН на ЗУЗ Б. Кравців, З. Пеленський, Б. Кордюк, бойовий референт крайової команди УВО З. Книш та ін. За словами З. Книша, судове дійство було спрямоване "на остаточне визнання нелегальності і протидержавності Організації українських націоналістів". З цією метою до політичних звинувачень була долучена вже згадувана "бібркська справа", напад бойовиків УВО на поштовий транспорт влітку 1930 р. Як б там не було, поляки досягли того, до чого прагнули. Бойовик УВО Ю. Кришталь був засуджений до страти (потім цей вирок замінили 20-літним ув'язненням), інші підсудні одержали різні терміни покарання.⁸⁵

Таким чином, на нашу думку, після згаданих політичних процесів, коли польська влада, так би мовити, визнала de jure існування ОУН, розпочинається багаторічна, безкомпромісна боротьба цієї радикальної націоналістичної організації з польським режимом на західноукраїнських землях.

Наприкінці 1932 р. група бойовиків УВО-ОУН вчинила збройний напад на приміщення пошти в м. Городок з метою експропріації коштів. Під час нападу два з них загинули, а В. Білас і Д. Данилишин були схоплені польською поліцією і засуджені до страти. За словами Л. Шанковського, процес Біласа-Данилишина справив "може найбільше враження на народні маси" і "рішуче звернув їхні симпатії у бік ОУН".⁸⁶ Всього, за деякими даними, на початку 30-х років УВО-ОУН здійснили понад 60 терористичних актів.

Великий резонанс мав й так званий "самбірський процес" ОУН влітку 1933 р., пов'язаний з вбивством начальника східного відділу МЗС Польщі Т. Голувки,^* на якому поляки оприлюднили зізнання Р. Барановського^** про

* Т. Голувка, вбитий ще у серпні 1931 р., був помітною постаттю в польському Міністерстві закордонних справ. Навесні 1925 р. він разом з депутатом польського сейму Недзялковським зустрівся у Парижі з С. Петлюрою. Під час цієї таємної бесіди обговорювалася ситуація, що могла витворитися у випадку очікуваного розвалу Радянського Союзу.

** Роман Барановський - брат відомого діяча ОУН Ярослава Барановського, довіреної особи Є. Коновальця і А, Мельника. В кінці 20-х років очолював бойову референтуру крайової команди УВО в Західній Україні, але в 1929 р. був зміщений за підозрою у співпраці з польською поліцією. Існує думка, що саме Р. Барановський видав полякам крайового провідника ОУН і крайового командантаУВО Ю. Головінського. Невдовзі після "самбірського процесу" помер.

структуру й керівні кадри ОУН. Ці зізнання засвідчили наявність провокаторів і конфідентів в лавах націоналістів, на що дуже гостро реагували політичні опоненти ОУН. Так, В. Филонович, з середовища колишніх вояків армії УНР, у листі від 21 листопада 1933 р. до представника Уряду УНР на Балканах М. Мельничука писав, що згаданий процес "кинув яркий жмут світа не лише на внутрішні відносини в Організації українських націоналістів, але також на сам провід цієї Організації". На його думку, провід ОУН "показався не на своєму місці", виявився "нездарним до праці", а сама ОУН після такого "скандального провалу" мала б "просто розпуститися".⁸⁷ А відомий громадський діяч А. Крушельницький у доповіді про політичне становище в Західній Україні (17 березня 1934 р.) писав, що "націоналістична молодь з-під стягу ОУН дізнає морального розгрому на процесі проти Романа Барановського..."⁸⁸

В організаційних клітинах ОУН, слід зауважити, переважали все-таки не особи типу Р. Барановського, а люди високої жертовності, здатні витримати всі іспити долі. Лише ОУН впродовж багатьох років виявилася спроможною витримувати дошкульні удари ворогів визвольного руху, в той час як інші політичні сили українства або демонстрували нездатність до боротьби, або капітулювали. Так було й цього разу.

Терористична акція ОУН проти Т. Голувки викликала засудження в середовищі УНР. У листі від 31 серпня 1931 р. до полк. В. Филоновича військовий міністр УНР В. Сальський писав, що вбивство Голувки здійснили "спільні вороги України і Польщі".⁸⁹ Генерал рекомендував усім осередкам української еміграції, прихильних Державному центру УНР, висловити співчуття дипломатичним представникам Польщі, надіслати телеграми на адресу дружини польського урядовця, організувати у церквах панахіди. Але ці дії лише підірвали у значній мірі авторитет уенерівців, так як більша частина українських громад розцінила таку поведінку, як втрату національної гідності.

Коли в січні 1933 р. крайову екзекутиву ОУН на ЗУЗ очолив С. Бандера, то, за словами П. Мірчука, "в характері бойової дії ОУН введено деякі зміни: "екси", напади на поштові уряди, що до того часу були головною формою бойової дії УВО-ОУН, тепер припинено, а замість цього скеровано бойову дію насамперед на індивідуальний терор супроти представників окупаційної влади та їхніх прислужників, як теж проти розсадників совєтофільства на ЗУЗ".⁹⁰

У цьому контексті сильне враження справила акція ОУН, коли 30 жовтня 1933 р. М. Лемик застрелив завідувача канцелярією Генконсульства СРСР у Львові О. Майлова, помилково прийнявши його за генерального консула. Цим актом крайова екзекутива ОУН за ЗУЗ реабілітувала себе за невдалу аналогічну спробу в 1930 р. Зазначений атентат дістав високу оцінку. У статті "Стріл ОУН в Москву", вміщеній в часописі "Український націоналіст", стверджувалося, що молоде націоналістичне покоління "вже на стільки сильне, що йому мало боротьби з Варшавою, але воно сягає вже по Москву. Так, дійсно, ОУН вже така сильна, що боротьбу з Москвою започаткувала не словом, а чином". Була й думка, що "кільканадцять таких стрілів, і на Україні буде тяжко москалям".⁹¹

Атентат М. Лемика і активізація діяльності ОУН позитивно сприймалися в західноукраїнському суспільстві. У листі від 12 листопада 1933 р. до Народного комісаріата закордонних справ СРСР повпред Союзу РСР в Польщі писав: "За останні місяці ОУН нечутне зміцнила свої позиції, свій авторитет і вплив серед української буржуазії, особливо серед молоді". І далі наголошував: "Поляки серйозно занепокоєні цим рухом і навіть ведуть мову про нову пацифікацію".⁹²

Антирадянські дії ОУН свідчили й про певні зміни в тактиці націоналістів стосовно обох ворогів - СРСР і Польщі. Інформуючи 25 лютого 1934 р. ЦК КП(б)У про конфіденційну бесіду з одним з районних провідників ОУН, радянський консул у Львові П. Сітнєв писав, що, за словами оунівця, "представники Коновальця завжди піддають засудженню наші терористичні акти в Польщі,^*

* Мова йде про те, що провід ОУН не завжди погоджувався з терористичними діями крайових націоналістів проти представників польської адміністрації. Зазначені дії нерідко суперечили позиції проводу ОУН. Разом з тим, внаслідок протестів зовнішньополітичного відомства СРСР з приводу широких антирадянських акцій в Західній Україні в 1933 р., польський уряд був змушений вжити певних заходів, спрямованих на припиненням або обмеження антирадянської пропаганди з боку українських національних сил, особливо ОУН. У листі від 12 листопада 1933 р. до Москви і Харкова радянський повпред в Польщі писав, що поляки "активізували боротьбу з ОУН шляхом арештів і всіляких інших заходів переслідування". Роз'яснюючи політику Польщі стосовно українських націоналістів, згаданий чинник зазначав, що поляки прагнуть довести радянській стороні, що "ОУН однаково ворожа як СРСР, так й Польщі, що антирадянську кампанію ОУН проводить по директивах німців" (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6204, арк. 20).

заявляючи, що треба вести боротьбу проти основного, головного ворога - СРСР, а територію Польщі використовувати як базу підготовки кадрів".⁹³

Цю точку зору фактично підтвердив у своєму виступі на Хїї з'їзді КП(б)У 18 січня 1934 р. шеф Державного політичного управління УСРР В. Балицький. За його словами, органи держбезпеки розгромили блок націоналістичних партій (УКП, боротьбисти, есери, есдеки, увісти) й ліквідували загрозу радянській владі, їх діяльність Балицький пов'язував з політикою "німецького фашистського центру" стосовно України і його зв'язками з центром УВО.⁹⁴

У цей час загострилась й боротьба на теренах Західної України між націоналістичним рухом і КПЗУ Керівництво цієї партії рішуче відмовлялося від гасла "єдиного фронту з низами УВО", яке висували деякі впливові члени КПЗУ, і звинувачувало УВО-ОУН у співпраці з польською владою. В одному з керівних документів бюро ЦК КПЗУ від 28 квітня 1934 р. зазначалося, що "УВО щораз більше зростається з польським окупаційним апаратом", що співпраця ОУН з польською поліцією в справі комуністичних погромів дозволяє полякам "брати під контроль бойові організації ОУН". Для протидії бойовикам УВО-ОУН КПЗУ закликала свої місцеві осередки створювати самооборону, а у випадку необхідності "роззброювати фашистські дружини УВО".⁹⁵

Однак в цей час чергова криза в КПЗУ, викликана в значній мірі політичними процесами в радянській Україні, поступово схилила шальки терезів на користь ОУН. Невдовзі керівний актив КПЗУ був оголошений "націоналістичною ворожою агентурою". За рішенням виконкому Комінтерна від 16 серпня 1938 р. КПЗУ, а разом з нею Комуністична партія Польщі і Комуністична партія Західної Білорусії були розпущені.

Вершиною терористичної діяльності ОУН став замах на польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, який здійснив 15 червня 1934 р. активний член КЕ ОУН Г. Мацейко. Зазначений атентат обумовлювався щонайменше двома поважними причинами. По-перше, генерал Б. Перацький був одним з найзавзятіших провідників політики пацифікації на українських землях. По-друге, укладення на початку 1934 р. пактів про ненапад між Німеччиною і Польщею та Польщею і Радянським Союзом фактично мало привести український національно-визвольний рух до ізоляції на міжнародній арені й штовхнути помірковані елементи українства до співпраці з польською владою. Невипадково у числі місячника "Український націоналіст" за травень 1934 р. (тобто, до замаху на Перацького), у статті "Капітуляція чи перемога?" підкреслювалося, що "ворожі держави закріплюють міжнародними договорами свої кордони" і що "стоїмо перед великою моральною капітуляцією "офіційної" та "відповідальної української політики".

Таким чином, усунення впливового польського урядовця, з одного боку, мало продемонструвати рішучість намірів ОУН, показати широкому загалу, ло крім угодовців, є друга Україна, "Україна повстанчих загонів і бойових п'яток";⁹⁶ з другого боку, терористичний акт мав би привести до загострений відносин польської влади з угодовськими групами українства, повернути ті групи обличчям до радикальних чинників українського національно-визвольного руху.

Між тим зазначене вбивство мало поважний відгомін як в Західній Україні, так й за її межами. Особливе занепокоєння викликало воно в середовищі української еміграції на польських теренах. Так, у листі від 30 червня 1934 р. до полк. Равич-Каменського колишній начальник контррозвідки Діючої армії УНР полк. М. Чеботарів писав: "Настільки вся Варшава була потрясена цим атентатом, що й я надзвичайно зацікавився цією справою... Ви тільки подумайте, що довелося б нам пережити, коли б дійсно оті ходячі між польським громадянством плітки та сказалися страшною правдою... Мене аж жах проймає". А мова йшла про те, що довгий час не вдавалося встановити особу вбивці, і М. Чеботарів був твердо впевнений, що "українців не було і близько коло атентата".⁹⁷ Але контррозвідник помилився.

Польській поліції через деякий час вдалося з'ясувати всі обставини замаху на Б. Перацького, провести арешти. Впродовж 1935-1936 рр. у Варшаві та Львові відбулися гучні процеси над учасниками цього атентату і членами крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Вони, з одного боку, сприяли розповсюдженню засобами масової інформації більш-менш об'єктивних даних про ЗУН, викликали симпатії з боку українського населення до тих, хто опинився на лаві підсудних.

Відповідаючи на Львівському процесі на запити захисників, крайовий гловідник ОУН на ЗУЗ С. Бандера заявив, що ОУН веде не тільки бойову зоботу, вона "змагає до охоплення своєю діяльністю всієї української хшсності", що "ОУН веде діяльність серед українського народу, серед чужинців і бореться з ворогами. Щодо праці серед українського народу, то вона його організує, бореться з ріжними ворожими, комуністичними та угодовецькими елементами". Він також підкреслив, що лояльність до окупантів України "є національним злочином".⁹⁸

З другого боку, процеси засвідчили наявність у лавах ОУН польської агентури і слабку моральну стійкість частини провідних кадрів. Зокрема, на суді у Варшаві польська сторона використала провокатора І. Малюцу, котрий дав свідчення проти С. Бандери і М. Лебедя.^* Але найбільш приголомшуючою

* Полякам вдалося "зламати" під час слідства не тільки І. Малюцу, котрий був організаційним референтом крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ, але й інших членів Організації - Р. Мигаля, Є. Качмарського, Б. Підгайного. Однак на судовому засіданні вони спростували свої зізнання, хоч для суду це вже не мало принципового значення (Баган Олег. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. - Дрогобич. - 1994. - С. 102).

** За німецькими даними, в середині 1930-х років ОУН мала близько 1500 активних членів, загальна ж чисельність Організації не піддавалася підрахункам, так як не проводився спеціальний облік членства. У складі ОУН переважала "молодь, селянство, інші некапіталістичні елементи (так в документі - Авт.)". Див.: ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк. 87.

виявилася звістка, що до рук польської поліції потрапила найважливіша частина архіву ОУН, яка зберігалася в Празі у О. Сеника-Грибовського. Це було листування членів ПУН і особисті облікові картки на більш як 2 тис. функціонерів ОУН. Зазначені матеріали під час поїздки О. Сеника-Грибовського навесні 1935 р. до Америки були вилучені з його квартири під час обшуку чеською поліцією, а потім нібито потрапили до поляків.

Однак у середовищі ОУН, особливо в Західній Україні, ця версія не сприймалася, більшість схилялася до того, що О. Сеник-Грибовський, Я. Барановський та інші працюють на поляків. Звичайно, наведені вище та інші факти не могли не вплинути негативно на свідомість і моральний стан частини членства ОУН. Призвели вони й до занепаду організаційної праці, провалів у конспіративній роботі. Внаслідок арештів, здійснених у цей період польською владою, ОУН понесла помітні кадрові втрати.^** За ґратами опинилось керівне ядро крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Інші активні члени Організації змушені були піти за кордон. У липні 1934 р. до концтабору Береза Картузь-ка поляки посадили до 150 членів ОУН. А всього за 1929-1934 рр. за ґрати польських в'язниць було кинуто 1024 члена ОУН, винесено 4 смертні вироки і 16 вироків довічного ув'язнення". За словами учасника тих подій члена ОУН М. Коржана, "серед багатьох членів ОУН, що не опинилися ще в тюрмі чи в Березі Картузькій, наступила зневіра, знеохота, а навіть з'явився страх, а розбита ОУН на ЗУЗ втратила на довший час контакти до ПУН-у".

Зазначені свідчення підкріплюються і відомостями, вміщеними в інформації консула СРСР у Львові П. Сітнєва на ім'я повпреда СРСР у Польщі Давтяна (10 січня 1936 р.). Характеризуючи настрої в Східній Галичині під впливом Варшавського процесу він пише: "Спостерігається падіння духу багатьох рядових членів. Ставлять питання: що робити? Куди йти? Вкрай запальні голови настоюють на проведенні масового терору. Інша частина налаштована опозиційне, не знає куди йти?" І далі консул зазначає: "Деякі активісти вважають момент зручним для відмежування від ОУН значного опозиційного крила, котре б зайняло "нейтралітет" стосовно СРСР, а проводило б ідейну (звичайно, з націоналістичним присмаком) боротьбу проти поляків, відмовляючись взагалі від індивідуального терору, створивши свій орган".¹⁰⁰

Про внутрішній стан в ОУН, як згадував чільний діяч націоналістичного руху Я. Стецько, вели з ним розмову у в'язниці й польські слідчі. Вони наполегливо намагалися переконати його, що "ОУН вже не існує, вже розгромлена. Весь її актив і головні керівники в тюрмі або ж в Березі Картузькій". Більш того, польські чиновники підштовхували українських в'язнів з числа націоналістів до думки, що тільки Польща може надати допомогу українцям будувати власну державу за Збручем.¹⁰¹

Однак провідники ОУН дивилися на стан справ оптимістичніше, ніж про це йшла мова вище. На їхню думку, полякам не вдалося "захитати авторитет і ослабити впливи ОУН серед українського громадянства", тому "так довго підготовлений і старанно вимірюваний удар Польщі в ОУН трапив мимо цілі". Щодо атентату проти Б. Перацького, то у відозві Верховної команди УВО за значалося, що "15.6.1934 боєвик УВО виконав в імені української національної революції присуд смерті ще одному з катів українського народу".¹⁰²

Треба сказати, що згаданої вище точки зору дотримувалося й керівництво КПЗУ. У листі бюро ЦК КПЗУ від 24 червня 1934 р. до партійних осередків говорилося: "треба рахуватися з дальшим зростанням націоналістичної хвилі, з дальшими дуже гнучкими маневрами контрреволюційного націоналізму, особливо з боку УВО, що мають на меті використати в своїх інтересах обурення мас проти окупантів".¹⁰³

Терористичні дії ОУН, які були в центрі уваги обох судових процесів, по-різному трактувалися за кордоном. Відомо, що один з комітетів Ліги Націй засудив практику атентатів, підкресливши, що вони провокують поляків до застосування репресій проти українського населення. Водночас міжнародне співтовариство зробило застереження й польській стороні стосовно антиукраїнських акцій. Об'єктом переслідування став й голова ПУН Є. Коновалець. У 1936 р. уряд Швейцарії на настирливі домагання повпредів Польщі й СРСР запропонував йому покинути межі країни. З цього часу і до 1940 р. штаб-квартирою ПУН став Рим.

Неоднозначно сприймались зазначені вище акції ОУН і в українському суспільстві. Вже вище відмічалось, що вбивство польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького засудила президія УНДО, до якої приєднатися й Українська парламентська репрезентація. Негативно поставився до цього акту й митрополит Андрей Шептицький, котрий оцінив його "як злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні".

Відомий військовий діяч УНР генерал-поручник М. Омелянович-Павленко^* у 1935 р., знайомлючись з життям українських громад у Бельгії і Франції,

* В ОУН взагалі не склалися стосунки з генералом М. Омеляновичем-Павленком. У листі від 12 травня 1930 р. до секретаря ПУН В. Мартинця Є. Коновалець писав, що згаданий генерал "є нашим великим ворогом, бо він є заздрісний, коли бачить, що взагалі щось робиться без нього". Спроби мельниківської ОУН в 1940-1941 рр. втягнути М. Омеляновича-Павленка в націоналістичний рух виявилися в кінцевому рахунку теж марними.

в одному з інтерв'ю заявив: "здорові елементи еміграції гуртуються навколо культурних і політичних осередків, а національний максималізм, яким ще недавно захоплювалася частина еміграції, мало по малу зачинає уступати місце реальній політиці".¹⁰⁴

Однак серед української еміграції за океаном події, пов'язані з процесами у Варшаві і Львові, які пролили світло на масштаби діяльності ОУН, були сприйняті в цілому позитивно. У листі від 16 травня 1936 р. до Є. Петрушевича головний редактор україномовного часопису в США "Свобода" Л. Мишуга писав: "революційна акція на українських землях під Польщею активізувала нашу справу на міжнародному форумі, у світі, і навіть тут, в Америці. Тільки у зв'язку з цією акцією писала американська преса про державницькі змагання нашого народу".¹⁰⁵

Атентат у Варшаві спричинився до посилення наступу поляків на український націоналістичний рух, в цілому послабив його позиції. Тому невипадково у жовтні 1934 р. голова ПУ Н звернувся із закликом до української еміграції на теренах Америки. У його відозві зазначалося, що на всіх українських землях спостерігаються "посилені ворожі наступи на організований націоналістично-революційний рух". З огляду на обставини Є. Коновалець наголошував на необхідності "вміти протиставитись всім перешкодам, уміти втриматися на раз занятих позиціях", стати "в допомогу визвольній боротьбі" словом і ділом.¹⁰⁶

Звичайно, в активі ОУН в цей період були не тільки терористичні дії. Широкого розголосу набули, так би мовити, й мирні акції, зокрема, "шкільна акція". У ході її проведення на початку нового учбового 1933/1934 року в усіх школах Західної України члени ОУН та їх симпатики розповсюдили серед школярів 90 тис. листівок і 6 тис. брошур. У них учні закликались до відмови говорити польською мовою, до вимог викладання історії України, повернення звільнених українських вчителів, до нищення польської державної символіки тощо. Серед інших заходів ОУН привернула увагу громадськості пропаганда проти державної монополії на горілку й тютюн, за відмову їх вживання українським населенням.¹⁰⁷

Одним з об'єктивних свідчень послідовного посилення діяльності ОУН на українських землях під Польщею можуть бути наступні статистичні дані. Якщо, наприклад, у 1929 р. політичні процеси проти націоналістів складали 22,5% від їх загальної кількості проти всіх сил українського визвольного руху (крім комуністів), то в 1930 р. -33.3%, 1931 р. - 66,6%, 1932 р. - 63,7%, 1933 р. - 68,3%.¹⁰⁸ Серйозною і реальною силою в українському національному таборі на ЗУЗ називав ОУН (хоч мова йшла про УВО) й повпред СРСР з Польщі, про що він писав у листі від 12 вересня 1937 р. до Москви і Харкова. А представник Комінтерна при КПЗУ Сенченко в своїй інформації від 4 липня 1933 р. на ім'я керівників КП(б)У С. Косіора і П. Постишева, характеризуючи стан справ в КПЗУ і комуністичному русі в Західній Україні, наголошував на піднесенні хвилі націоналізму на західноукраїнських землях і зазначав, що націоналістичний рух "намагається своїми демагогічними гаслами перехопити активність широких селянських мас на свій бік".¹⁰⁹

У контексті Варшавського та Львівського судових процесів, інших випадків арештів і засудження членів УВО й ОУН у попередні роки набуло гостроти питанні захисту підпільних структур визвольного руху від ударів польської поліції. Усвідомлення цієї потреби мало місце вже в перші часи існування ОУН. У листі від 1 липня 1930 р. до Є. Коновальця секретар ПУН В. Мартинець писав, що з повідомлень польської преси він дійшов висновку, що "є в ОУН провокатор" і що "в останніх часах мав місце певний факт", який посилив його підозріння. Мартинець інформував про це також заст. голови ПУН М. Сціборського. У згаданому листі секретар ПУН наголошував, що справа з провокатором "є важка і треба прийти або до позитивних або до негативних вислідів".

Трохи пізніше, а саме у жовтні того ж року В. Мартинець висловив припущення, що листування Є. Коновальця з членами ПУН таємно переглядається швейцарською поліцією, котра інформує про це поляків. У зв'язку з зазначеним він ставив питання про те, щоб найбільш важливі документи, які стосуються діяльності ОУН, обов'язково писалися кодами або ж тайними чорнилами.¹¹⁰

Водночас В. Мартинець звернув увагу голови ПУН, що польська поліція переходить "від давніх методів масових арештів" до "чортовських зусиль" ввійти через провокаторів до середини УВО-ОУН і звідти розкладати їх. У зв'язку з зазначеним у листі від 7 травня 1930 р. до Є. Коновальця він писав, що потрібно стати на шлях ліквідації тих польських чиновників (зокрема, мова йшла про комісара польської поліції у Львові Білєвича), котрі застосовують вищезгадані методи роботи, "заки ще не наробили вони нам колосального свинства".¹¹¹

І це застереження було з розумінням сприйнято активом ОУН. Поруч з провокаторами значну небезпеку для підпільної організації становили й так звані "конфіденти" або інформатори з числа місцевого населення: як поляки, так й українці. У своїх спогадах відомий український адвокат С. Шухе-вич писав, що "... члени ОУН не раз без твердих доказів кидали на людей підозріння конфіденції і навіть вбивали їх".¹¹² Однак на тому етапі надійно захистити організаційні клітини ОУН не вдалося. З цим завданням, хоч і не до кінця, справилася лише Служба безпеки (СБ), створена бандерівською ОУН в 1940-1941 рр.

Засудження оунівського терору українськими політичними силами, які стояли на ґрунті легальної діяльності, стало однією з причин подальшого загострення відносин між революційним табором (ОУН) і табором "реальної політики". У вже згадуваній відозві Верховної команди УВО з 1934 р. зазначалося: "у час геройської визвольної боротьби українського народу з окупантами під проводом ОУН, український угодовий, опортуністичний табір вислуговується окупаційній державній рації, ведучи боротьбу з українським визвольницьким рухом..."¹¹³ І це загострення відносин стало черговим поштовхом до непримиренної боротьби між двома таборами, відлуння якої можна чути і в наші дні.

Непоступливість польської держави до намагань українства, відсутність злагоди між його політичними проводами, суперечки щодо доцільності тих чи інших форм боротьби за національне визволення призвели до того, що в середині 1930-х років у лавах ОУН намітились тенденції до розколу. Вже у травні 1934 р. в одній з приватних розмов Є. Коновалець зауважив, що в "ОУН дедалі більше проявляються "відосередні" рухи, інтриги і самолюбство окремих осіб".¹¹⁴ Все відчутнішою ставала відірваність ПУН від України. Ще в листі від 2 травня 1930 р. до В. Мартинця голова ПУН дійшов висновку, що "вести справи в краю, сидячий собі спокійно за кордоном, не є можливо". Тоді ж він висунув ідею "виміну мозгів"¹¹⁵ або постійного обміну провідними кадрами ОУН між закордонним центром і проводом ОУН в Західній Україні. Однак реалізувати цей задум не вдалося.

Ускладнювалися у той час й відносини між старими кадрами, які засідали в ПУН, і молодою генерацією націоналістів, котра переважала в крайовій екзекутиві ОУН на ЗУЗ. Розбіжності були і в поглядах на методи діяльності. Молодь постійно прагнула до активної революційної боротьби, до терористичних дій, які б мали прискорити збройний зрив в Західній Україні. Голова ПУН і його найближче оточення, хоч і не заперечували потреби революційного чину, але виступали проти крайнього радикалізму. Як згадував А. Мельник, у Є. Коновальця "виринали щоразу більші і більші труднощі з представниками краю". Чимало терористичних актів в Західній Україні, за словами Мельника, здійснювались без згоди голови ПУН, вдаряли по його авторитету.¹¹⁶

За словами самого С. Бандери, виголошеними на Львівському процесі влітку 1936 р., він як крайовий провідник був наділений великими повноваженнями і в його "компетенції було рішати про всі чини, що змагали до реалізації постанов ОУН", а також приймати одноосібне рішення щодо лрисуду смерті стосовно всіх осіб, нечленів ОУН.¹¹⁷ За таких обставин ПУН навряд чи був здатним контролювати належним чином діяльність крайової екзекутиви на ЗУЗ, а остання - свої низові осередки.

Проте варто зауважити, що в грудні 1932 р. в бюлетені КЕ ОУН на ЗУЗ ч. 12) була вміщена інформація, що 20-24 червня 1932 р. у Відні відбулася конференція членів ПУН з представниками крайових націоналістів. На ній серед обговорюваних питань йшлося про план праці КЕ ОУН на ЗУЗ. Щоб закинути тенденційно-неправдиві вістки про стосунки між ПУН і крайовою екзекутивою, у бюлетені наголошувалося і подавалося до загального відому членів, що "крайова екзекутива ОУН на Західно-Українських землях підпорядкована Проводу Організації українських націоналістів і веде діяльність з його доручення, отже за цю діяльність відповідає Провід".¹¹⁸

Звичайно, крайова екзекутивна ОУН на ЗУЗ формально визнавала своє підпорядкування ПУН, однак поглиблення взаємних суперечностей і непорозумінь ставало все помітнішим.

З огляду на зазначене слід нагадати, що з самого часу створення КЕ ОУН на ЗУЗ у її стосунках з проводом ОУН склалися напружені відносини. Вже на початку 1930 р. Є. Коновалець висловлював невдоволення станом справ на ЗУЗ, діяльністю З. Пеленського, який невдовзі був усунутий з посади провідника. Але нормалізувати стосунки ПУН з КЕ ОУН на ЗУЗ до кінця все ж не вдалося, що й стало однією з передумов майбутнього розколу в ОУН.

Втім, внутрішні процеси в ОУН не залишилися непомітними для української еміграції. Відомий громадський діяч, голова Української громади в ЧСР М. Галаган, прихильно наставлений і добре знайомий з деякими діячами ОУН, в листі від 12 серпня 1933 р. до Ю. Колларда зауважив, що зараз у націоналістів "позначається якийсь-то внутрішній надлім".¹¹⁹

Як вважають сучасні дослідники, до середини 1930-х років український націоналізм, який виступав під "фірмою" ОУН, і партії національної демократії, які найбільш виразно репрезентувало УНДО, оформились як дві цілком відмінні ідейно-політичні течії українського визвольного руху.¹²⁰ Їх об'єднувала загальна кінцева мета - здобуття незалежності України, а глибоко розділяли форми і засоби реалізації цієї завітної мети. У той час, як ОУН стала на ґрунт революційних дій і терору, безкомпромісного ставлення до будь-яких спроб співпраці з окупантами українських земель, національні демократи ютримувалися так званої "реальної політики", обрали еволюційний шлях, і оддавали перевагу поступовому досягненню намічених цілей.

У сучасній історичній літературі склалася думка, що терористична діяльність ОУН з перших кроків її існування ініціювалася крайовим проводом на ЗУЗ. Між тим уже в той час проти такого погляду були заперечення. Зокрема, М. Сціборський, звітуючи про результати конференції ОУН на ЗУЗ (лютий 1930), писав: "скрайній революційний радикалізм націоналістів в краю не є винаходом керовничої групи крайових націоналістів, але, навпаки, є вислідом категоричних тенденцій націоналістичних низів мас".¹²¹

Зазначене твердження погоджується з іншими джерелами. Як говориться в таємному інформаційному документі, надісланому 25 лютого 1934 р. секретарю ЦК КП(б)У М. Попову, один з районних керівників ОУН на ЗУЗ в конфіденційній розмові з радянським консулом у Львові заявив, що "терор організовується місцевими організаціями і саме на вимогу мас",¹²² тобто рядових членів ОУН.

Коли б ПУН негативно поставився до диверсійно-терористичної діяльності КЕ ОУН на ЗУЗ, це неодмінно штовхнуло б крайовиків на пошук іншого проводу, на створення нової організації. М. Сціборський вважав, що за певних умов "активний елемент" на ЗУЗ може "включитися до акції того фактора політичного, який поза Спілкою [тобто УВО. - Авт.] виявляє себе в практичних, площинах революційності - саме до комуністів".¹²³

Між тим в проводі ОУН ставлення до терористичної діяльності ніколи не було однозначно: засуджуючим або схвальним. Засновники ОУН в принципі були проти того, щоб створена ними Організація займалася терором. Вони вважали терор головним завданням УВО. З цього приводу Є. Конова-лець підкреслював, що на фоні розгортання націоналістичного руху як акції політичної, якою керує ОУН, повинна бути законспірована і замкнена в собі "акція та організація Спілки [УВО. - Авт.] як спеціальна та окрема ділянка".¹²⁴ Він також твердо стояв на тому, щоб з "ОУН не зробили другу Спілку".

Однак через кілька років після І великого збору ОУН УВО фактично злилася з новою Організацією. Сам голова ПУН Є. Коновалець погоджувався з тим, що ПУН "не може себе явно і славно зв'язувати з терористичною акцією", не може "признаватися до ніяких терористичних актів, які мали чи будуть мати місце на поодиноких займанщинах..." З другого боку, він вважав, що терор є одним з методів революції, яку готує ОУН.^* Саме тому

* Відомий діяч українського націоналістичного руху Ю. Артюшенко писав, що полк. Є. Коновалець "заявлявся за провадження протиударів на насильницькі дії окупанта засобами, практикованими в УВО, лише стояв за більшу їх контролю" (Самостійна Україна. - 1974. - Ч.11-12. - С. 10).

полковник не погоджувався з пропозиціями видати від імені ПУН декларацію, яка б засуджувала терор, підкреслюючи, що піти на такий крок може якась ширша конференція або конгрес ОУН.¹²⁵

Одним з проявів конфлікту між ПУН і краєм були суперечки з приводу оцінки дій провідника крайової екзекутиви ОУН за ЗУЗ Л. Ребета, який заступив заарештованого С. Бандеру. Прагнучи відвести від Організації удари польської поліції і зберегти кадри, Л. Ребет виступив за обмеження бойових акцій. З цією тактикою принципово не погоджувались З. Коссак, Р. Шухевич, Д. Грицай та ін. Вони вимагали усунення крайового провідника, якого в ПУН підтримували Я. Барановський і О. Сеник-Грибовський. Дослідники, близькі до середовища бандерівської ОУН. стверджують, що з точкою зору згаданих працівників солідарізувався начебто Є. Коновалець, але смерть не цс зволила йому змістити Л. Ребета. Проте у лютому 1939 р. під тиском своїх опонентів він залишив посаду провідника крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ.

Розпочавши підготовку до II великого збору ОУН, Є. Коновалець, за словами А. Мельника, хотів, щоб на ньому було більше представників від "осередніх і східних земель", котрі б своєю поміркованістю урівноважили радикальні погляди членів ОУН на ЗУЗ. Голова ПУН прагнув рішуче протиставитися "спробам накидання йому "волі краю",¹²⁶ тобто Західної України. З свого боку, члени крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ вороже ставилися до окремих осіб з оточення Є. Коновальця. Вони вважали, що вже згадувані О. Сеник-Грибовський і Я. Барановський спеціально ізолюють голову ПУН від представників ЗУЗ. Все це і стало однією з причин, що за життя Є. Коновальця не вдалося провести II великий збір ОУН, котрий міг би вивести Органзацію на зовсім інший рівень діяльності.

Разом з тим, на наш погляд, суперечності що до форм і методів боротьби між ПУН і ОУН на ЗУЗ були значно глибшими, ніж це здається. Є підстави стверджувати, що прагнення ПУН обмежувати і регулювати здійснення атентатів, з одного боку, мало на меті стримати терористичну діяльність ОУН і не допустити її переростання у збройне повстання в Західній Україні, з другого - свідчило про те, що ПУН сумнівався у здатності націоналістичного руху власними силами домогтися вирішальних успіхів у боротьбі з польським режимом на західноукраїнських теренах.

Що стосується крайового націоналістичного активу, особливо прихильників С. Бандери, то на їхню думку згортання терористичної діяльності ОУН, з одного боку, призвело б до падіння авторитету українських націоналістів в середовищі активно-динамічних сил українства на ЗУЗ, з другого - поставило б українські визвольні змагання в пряму залежність від зовнішніх чинників. І саме ці чинники мали б вирішальний вплив на розв'язання українського питання, обмежували б національні інтереси українства, ставили їх в залежність від сторонніх сил. І наступні події не тільки тієї доби, але й у наш час це підтверджують.

------------------------------------------------------------------------

[73] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[74] Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 479, арк. 12-13.

[75] Український націоналіст. Рік II, Ч. 5. - Січень 1934. - С. 7.

[76] Там само. - Рік II, Ч. 6-7. - Червень-липень 1934. - С. 4-5.

[77] Полтавська петлюріана. Матеріали п'ятих петлюрівських читань. Полтава, 2001. - С. 45-49.

[78] ЦДАГО України. -Документи проводу ОУН. - Звіт голові ПРУН у справі І конференції ОУН та ЗУЗ.

[79] Там само. - Документи проводу ОУН.

[80] Чередниченко В. Націоналізм проти нації. К., 1970. - С. 57.

[81] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН 77.

[82] Там само.

[83] Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 127, арк.. 45.

[84] Книш Зиновій. Дрижить підземний гук. - С. 275-276.

[85] Там само. - С. 277, 321-328.

[86] Шанковський Л. Історія українського війська. - С. 14.

[87] ЦДАГО України. - Особисті документи полк. Армії УНР. В. Филоновича.

[88] Те саме, ф. 1, оп. 20, спр. 6435, арк. 22.

[89] Там само. Ф. 269. - Документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[90] Мірчук Петро. Степан Бандера. Символ революційної безкомпромісності. - Нью-Йорк, Торонто, 1961. - С. 26.

[91] Український націоналіст. Рік І, Ч. 2-3. - Жовтень-листопад 1933. - С. 4-6.

[92] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6204, арк. 20.

[93] Там само, ф. 1, оп. 20, спр. 6434, арк. 55.

[94] Там само, ф. 1, оп. 1. спр. 429, арк. 15.

[95] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6434, арк. 30.

[96] Український націоналіст. Рік II. Ч. 5. - Травень 1934. - С. 2.

[97] ЦДАГО України. Ф. 269. - Листи полк. Армії УНР М. Чеботаріва до полк. Равич-Каменського.

[98] Свобода. Український щоденник. Урядовий орган запомоготової організації Українського народного союзу. - Джерсі Сіті, Нью-Джерсі, США. - 2 липня 1936 р.

[99] Баган Олег. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. Дрогобич, 1994. - С. 104.

[100] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6830, арк. 34.

[101] Стецько Ярослав. Твори. Том перший. Українська визвольна концепція. - Мюнхен, 1987. - С. 63.

[102] Український націоналіст. Ч. 11(12). - Листопад 1935. - С. 4.

[104] Український тиждень. Ч. 52(158) за 23 грудня 1935 р.

[105] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Пет-рушевича.

[106] Там само. - Документи проводу ОУН.

[107] Баган Олег. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. - С. 96-97.

[108] Український націоналіст. Рік II, Ч. 5, - Травень 1934. - С. 7-8

[109] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6204, арк. 79.

[110] Там само. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[111] Там само.

[112] Шухевич Степан. Моє життя. Спогади. - Лондон, 1991. - С. 591.

[113] Український націоналіст. Ч. 11(12). - Листопад 1935. - С. 4.

[114] Життя і смерть полковника Коновальця. - Львів, 1993. - С. 152.

[115] ЦДАГО України. Ф. 269. -Документи проводу ОУН.

[116] Життя і смерть полковника Коновальця. - С. 48.

[117] Свобода. Український щоденник. Урядовий орган запомогової організації Українського народного союзу. - Джерсі-сіті, Нью-Джерсі, США за 2 липня 1936 р.

[118]

[119] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда.

[120] Другий міжнародний конгрес україністів (Львів, 22-28 серпня 1993). Доповіді і повідомлення. Історія. Частина II. - Львів, 1994. - С. 85-89.

[121] ЦДАГО України. -Документи проведу ОУН. Звіт голові ПРУН в справі І конференції ОУН на ЗУЗ.

[122] Там само, ф. 1, оп. 20, спр. 6434, арк.55.

[123] Там само. - Документи проводу ОУН. Звіт голові ПРУН в справі І конференції ОУН на ЗУЗ.

[124] Там само. - Документи проводу ОУН. - Лист Є. Коновальця від 6 травня 1930 р. до В. Мартинця.

[125] Євген Коновалець і його доба. - С. 671-672.

[126] Життя і смерть полковника Коновальця. - С. 48.

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ОРІЄНТИРИ В ДІЯЛЬНОСТІ ОУН

Продовжуючи традиції УВО, ОУН з перших днів свого існування фактично не відмовлялася від використання сторонніх чинників, хоч постійно наголошувала на необхідності опертя на власні сили. Так, у "Декларації Проводу українських націоналістів" (листопад 1930 р.) говорилося: "український націоналізм в основу своєї визвольної політики поставив переконання, що всякі розрахунки на підтримку сторонніх чинників у нашій боротьбі проти окупантів не мають під собою ніяких підстав, коли ми самі не спроможемося досягти відповідного стану власної організованості та політичної відпорності, а сподівання використати допомогу одного окупанта проти другого - Москви проти Польщі, чи Польщі проти Москви - мають собою смертельну небезпеку для нашого визволення".¹²⁷

Якщо з теоретичного боку прагнення до розбудови власних сил як передумови успішної боротьби за національне визволення не викликало жодних сумнівів, то у практичній площині осягнення державної самостійності України у протиборстві з Варшавою і Москвою (не кажучи про інших окупантів українських земель) без підтримки зовнішніх чинників виглядало безперспективним. І чільні діячі ОУН чудово це усвідомлювали.

На початку 1930-х років їх дуже турбувала та обставина, що не вдавалося знайти зовнішню силу, яка б беззастережно підтримала український націоналістичний рух в його визвольних змаганнях. Ще в 1930 р., коли поряд з ОУН існувало як бойова фракція УВО, Є. Коновалець в листі до членів ПУН писав, що УВО ("Спілка") "не відкидала б помочі Німеччини,^* коли б та хотіла

* У листі від 24 січня 1929 р. до В. Садовського голова Державного центру УНР А. Лівицький, торкаючись питання про можливу співпрацю німецької і радянської розвідки і розмірковуючи над тим, що "немає межі, де кінчається агент німецький і починається большевицький", приписав: "Про п. К. нарешті маємо докази документальні, тільки не знаємо, як їх використати". Виходячи з характеру відносин між Державним центром УНР і УВО-ОУН, є підстави припустити, що п. К. - це Є. Коновалець.

її дати, але, на жаль, ідеї Спілки не йдуть в парі з основними лініями німецької політики і для того не тільки не може бути балачки в даний момент про якусь активну допомогу, але навіть про симпатії німецького громадянства до спілчанської акції".¹²⁸

Правда, наприкінці 1932 р. ОУН поновила тимчасово втрачені ще УВО зв'язки з німецькими спецслужбами. Під час зустрічі Є. Коновальця і Р. Яри з тогочасним керівником абвера Р. Патцигом було досягнуто "джентльменської" угоди стосовно продовження співпраці на випадок війни з Польщею. Нові надії пробудив прихід до влади у Німеччині націонал-соціалістів. Однак здійснена у 1933 р. спроба Є. Коновальця провести до складу кураторії Українського наукового інституту в Берліні Р. Яри замість представника гетьманского середовища завершилася невдачею. Це засвідчило, що ОУН не мала підтримки у вищих владних ешелонах Третього рейху.

Втім, невдачі спіткали не тільки націоналістів. Новий рейхсканцлер взагалі був невисокої думки про українську політичну еміграцію. Він критично ставився, зокрема, до запевнень А. Розенберга, що колишній гетьман та його оточення, сидячи в Берліні, здатні організувати в Україні якийсь антирадян-ський рух (Розенберг говорив про революцію) з позитивними наслідками. Особливо підозрілими здавалися фюреру емігрантські діячі з надмірними претензіями і вимогами. Вже під час війни Гітлер сказав М. Борману (а той передав його слова рейхскомісару України Е. Коху), що політичні емігранти негативно впливають на український народ і що він жалкує з того, що не наказав їх розстріляти ще "на початку східної кампанії".¹²⁹ Можна з впевненістю стверджувати, що ця загроза стосувалась, головним чином, діячів ОУН.

Сказане вище зовсім не значило, що у нацистських колах взагалі відкидалась сама думка про доцільність використання ОУН у реалізації власних планів на Сході. Зокрема, улітку 1933 р. в оточенні А. Гітлера велися розмови про те, щоб у випадку збройного конфлікту з Польщею організувати виступи українських націоналістів у Східній Галичині. Сам фюрер вважав, що такі дії зможуть суттєво вплинути на польську військову могутність.¹³⁰ Однак в грудні 1933 р. представник рейхсвера полк. фон Рейхенау і шеф гестапо Дільс поставили перед Є. Коновальцем іншу задачу: утриматись від антипольських акцій і розпочати "націоналістичну пропаганду в совєтській Україні, передовсім серед військових, а також у колгоспах".¹³¹

З приводу згаданої зустрічі Є. Коновальця у чеській газеті "Народні листи" за 23 січня 1934 р. з'явилася сенсаційна публікація про німецько-українські переговори у Берліні. У ній, зокрема, наголошувалося, що ОУН отримала від німців вказівки посилити свою роботу в ЧСР та Румунії, в Швейцарії, на Балканах та в Прибалтиці з тим, щоб "відкривати протигітлерівські організації, слідкувати за їх чинністю, шкодити їхній діяльності".

Водночас зазначалось, що після закінчення переговорів німецька сторона організувала офіційний прийом, на якому були присутні німецькі промисловці й офіційні представники, у тому числі співробітник А. Розенберга Курцель. У своєму виступі провідник ОУН висловив побажання, щоб Німеччина взяла на себе ініціативу в створенні "протисовіцького блоку", порозумілася з найближчими сусідами СРСР, надала допомогу українцям в організації півмільйонної армії з дислокацією її на німецькій території. За ці послуги "майбутня вільна Україна" надасть Німеччині багато вигідних конфесій.

Підсумовуючи сказане, автори публікації дійшли висновку, що в тих німецько-українських переговорах нема нічого нового і що в Німеччині "всі ці чутки дуже багато осіб приймають за фантазію". Але незаперечним, на їх дуліку, є факт, що "Коновалець за добру платню є на німецькій службі" і в Берліні бачать, "що витрачені гроші не пропадуть даремно".¹³²

Зміни в пріоритетах німецької розвідки, посилення її інтересу до СРСР після приходу до влади А. Гітлера не залишилися поза увагою радянських спецслужб. У 1933 р. органи держбезпеки СРСР зафіксували численні спроби вербування агентів як серед німецьких спеціалістів, які працювали по контрактах в СРСР, так і поміж радянських громадян німецької національності. У службовому документі Об'єднаного державного політичного управління СРСР "Робота німецької розвідки і контррозвідки в СРСР" (червень 1933 р.) також зазначалось, що діяльність німецької розвідки ведеться "в площині встановлення безпосереднього контакту з різноманітною націоналістичною контрреволюційною еміграцією і вперту чергу з українською еміграцією германофільського спрямування (організація полковника Коно-вальця "Українське військове об'єднання")".¹³³

Цікаві відомості стосовно зовнішньополітичної орієнтації українського націоналістичного руху на початку 1930-х років можна почерпнути із зізнань колишнього командира бригади УГА, а потім відомого члена КПЗУ О. Букшованого, який до 1933 р. проживав у Берліні.^* Зокрема, під час допиту

* Той факт, що у Берліні певний час перебували штаб-квартири як УВО, так і КПЗУ, не має, звичайно, принципового значення, але наштовхує на певні роздуми.

** За словами З. Книша, Р. Сушко розповів йому, що мав тоді розмову з двома польськими офіцерами, але вона стосувалася історії, пов'язаної з вбивством ще в 1922 р. полк. Ю. Отмарштейна, першого шефа штабу УВО. Книш відкидає думку про співпрацю Р. Сушка з поляками, але припускає, що він можливо "підписав декларацію лояльності польському уряду" (Книш Зиновій. Дрижить підземний гук. До 25-ліття Організації українських націоналістів. - Вінніпег, 1953. - С.37).

в НКВС 3 червня 1933 р. він заявив: "Більш-менш до осені 1930 р. переважала в штабі УВО пронімецька орієнтація. Щойно під ударами пацифікації 1930 р., а властиво з огляду на перспективи інтервенції французького блоку [проти СРСР. - Авт.] посилюється у верхівці УВО пропольська орієнтація. Вона скріплюється з приїздом до Женеви Сушка літом 1931 р., який є загальновідомий з своїх симпатій до Польщі. Він ще зимою 1930 р., перебуваючи у той час в польській тюрмі у Львові, мав конференції з одним капітаном генерального штабу з Варшави, давнім членом ПОВ [Польська організація військова. - Авт.]. На тих конференціях, як оповідав сам Сушко, була мова про конечність припинення з боку УВО бойових виступів проти Польщі".^**

Далі він зазначив, що Р. Сушко вів аналогічні розмови з членами крайової команди УВО на ЗУЗ, але можливість примирення з поляками "викликала хвилю невдоволення в низових організаціях і виразилася в гострому протесті у вигляді вбивства Голувка, як найвизначнішого представника концепції польсько-українського протирадянського блоку".

Продовжуючи свої зізнання, Букшований сказав таке: "В зв'язку з розмовами про можливість пакту неагресії між СРСР та Францією й Польщею та в зв'язку з рішучим курсом Гітлера на захоплення влади в Німеччині, починає в штабі УВО брати верх давня орієнтація на Німеччину, а зоглядно на німецький фашизм. На зміну курсу великий вплив мав Ярий, що тримався завжди німецької орієнтації. Мова була про його часті конференції з Розенбергом, а навіть про побачення Розенберга з Коновальцем, що мало відбутися в Швейцарії".¹³⁴

Однак характер відносин УВО-ОУН з німецькими чинниками був дуже непростим, українська сторона постійно відчувала свою меншовартість, підлегле становище. Українським представникам рідко вдавалося виходити за особисті зв'язки з відповідальними урядовцями Веймарської республіки, і потім Третього рейху. И тут вирішальна роль належала Р. Яри. З цього приводу в листі від 1 липня 1930 р. до Є. Коновальця В. Мартинець зазначав: "Ріко мені між іншим пише: "Моя робота посувається систематично вперед. Від дрібних референтів пробилась остаточно дорога до великих чинників. Так я мав в послідньому тижні можливість говорити разом з Д. Л. і міністром Тревіранусом, а пару днів пізніше з

* Міністр закордонних справ Німеччини.

самим Курцюсом.^* Тим способом нижчі референти будуть змушені трохи більш інтенсивно зацікавитися нашою проблемою".¹³⁵ Але це були ілюзії.

Хоч згадані вище зізнання О. Букшованого слід сприймати обережно, особливо те, що стосується "пропольської орієнтації", але в цілому їх характер і зміст підтверджується іншими відомими фактами. Згадувана вище польська пацифікаційна акція 1930 р. сильно вплинула на помірковані кола українства на ЗУЗ. Криза торкнулася, наприклад, УНДО, яке, щоб врятуватися від ударів польської поліції, вивело зі свого складу всіх опозиційних елементів, пов'язаних з Є. Коновальцем. Проти заарештованих послів УНДО до польського сейму висувалися звинувачення в активному зв'язку з УВО, і політичному, економічному й військовому шпигунстві. До налагодження стосунків з польською владою схилявся у цей час і митрополит Андрей Шептицький.

Тому невипадково 13 жовтня 1930 р. з'явився пастирський лист західноукраїнських архіреїв на чолі з Андреєм Шептицьким, який фактично засуджував антипольські дії УВО-ОУН. У ньому, зокрема, зазначалося, що духовенство "від самого початку уважали і уважаємо роботу підпалів за моральне зло, противну Божому законові", як таку, що "промощує дорогу комунізмові". З огляду на згадане у листі висловлювалася надія, що "державна влада [звичайно, польська. - Авт.] покарає безправство і надужиття". Закликаючи українське населення й особливо молодь до "тихої муравлиної будучої та продуктивної праці на всіх ділянках життя", архіпастирі попереджали: "У підпільну роботу не давайтеся нікому звести. Злочину на Вас і на Вітчизну допускається той, хто відводить Вас від позитивної праці, а наклоняє до конспірації".¹³⁶

З огляду на зазначене слід зауважити, що документальні дані, які є в розпорядженні сучасного дослідника, дають підставу розглядати питання про широку поінформованість, а можливо й вплив польських чинників спочатку на діяльність УВО, а потім й ОУН. Так, у зізнаннях В. Коссака від 3 липня 1931 р., які ДПУ УСРР залучило до справи О. Букшованого, говориться: коли крайовий командант УВО А. Мельник був заарештований поляками, то він "був зв'язаний з дефензивою і генштабом". За словами Коссака, про це розповів йому відомий діяч УВО Д. Паліїв.¹³⁷

Тінь контактів з поляками падає певною мірою також й на Є. Коновальця. На засіданні Тимчасової колегії центра Західної України від 13 серпня 1926 р. Є. Петрушевич повідомив, що начебто має інформацію про наявність у народному комісаріаті закордонних справ СРСР викрадених у поляків документів, які компрометують Є. Коновальця, котрий неодноразово отримував від поляків "певні суми". При цьому Петрушевич підкреслив, що "тих доказів Радянський Союз покищо зужиткувати не може".¹³⁸

Наведені вищі свідчення, хоч вони почерпнуті з документальних джерел, не слід, на нашу думку, розглядати як остаточно встановлені факти. Це лише версії, які вимагають подальшого дослідження й вивчення.

У питаннях зовнішньополітичної орієнтації УВО-ОУН на початку 1930-х років намітилися й певні відмінності в позиції керівних діячів і крайового членства. У конспіративному документі КПЗУ (не раніше 1932 р.) говориться, що всупереч інтервеністичній протибільшовиціькій і пропольській позиції Є. Коновальця, З. Пеленського, Б. Кравціва та інших, частина крайових націоналістів ("група ОУН"), з якими солідаризувався Р. Яри,^* відкидає будь-яку

* Зазначена інформація, на нашу думку, дозволяє зрозуміти, чому Р. Яри в лютому 1940 р. підтримав С. Бандеру та його колег - крайових націоналістів у боротьбі з Головою ПУН А. Мельником.

** Звичайно, Р. Яри не був прихильником чи агентом Москви, але займаючи пронімецьку позицію, він у випадку війни між Польщею і СРСР був схильний до підтримки останнього, що відповідало інтересам Німеччини.

чужу допомогу і покладається виключно на власні сили. Ця група вважає необхідним створити партизанські загони, які на випадок польсько-радянської війни своїми діями мали послабити як Польщу, так й СРСР, і сприяти національному повстанню, революції.

Важливе значення у згаданому документі має інформація про те, що Р. Яри рішуче виступав проти пропольської орієнтації УВО-ОУН і саме він "наказав вбити Голувку і підтримував цілий рух саботажний в 1931 і 1932 роках". Більш того, повідомляється, що Р. Яри намагався схилити штаб УВО до "повної орієнтації^** на СРСР".¹³⁹

Тим часом підписання пакту про дружбу і ненапад від 26 січня 1934 р. між Польщею і Німеччиною знову затьмарило горизонт відносин останньої з ОУН. Мова йшла навіть про те, щоб німецька розвідка взагалі розірвала стосунки з Є. Коновальцем і виплатила його організації грошову компенсацію в сумі 200 тис. марок. При цьому висловлювалася думка, що згаданий розрив носитиме тимчасовий характер, бо зміни в політичному становищі неодмінно спонукають обидві сторони до поновлення співпраці.¹⁴⁰

Але до розриву справа не дійшла, хоч німці майже до 1938 р. застерігали керівництво ОУН від посилення антипольської діяльності. Втім, у Берліні ніколи не згасав інтерес до української проолеми. У широко відомих розмовах з головою сенату "вільного" м. Данціга (Гданьськ) Г. Раушнінгом у 1932-1934 рр. А. Гітлер категорично відкидав претензії поляків на створення "Великопольської імперії" від Балтійського до Чорного морів. "Про Україну, - сказав якось в запалі він на адресу поляків, - нехай і не мріють".¹⁴¹

І така заява була невипадковою. Фюрер мав власні плани у контексті аищезгаданого. З цього приводу у звіті радянського повпредства у Берліні їй 31 грудня 1933 р. зазначалось, що у намірах нацистів щодо створення інтирадянського блоку найближчим завданням Гітлера, поряд з підпорядкуванням своєму впливові Прибалтики, є надання підтримки "українським сепаратистам".¹⁴² Даремно вже згадуваний німецький військовий діяч В. фон Рейхенау на одному з раутів запевняв радянських дипломатів, що "Гітлер цілковито "вилікувався" від своїх фантастичних планів стосовно України". Зона, ця багатюща земля, цей казковий східний простір заманювали фюрера з часів написання "Майн кампф".

Однак у те, що говорив В. Рейхенау, мало хто вірив. Наприклад, В. Винниченко був стурбований тими обставинами, що можливо "вершителі європейських доль" нададуть нацистам "мандат на Україну". З цього приводу в листі від 15 вересня 1933 р. до політбюро ЦККП(б)У і політбюро ЦК ВКП(б) й особисто Й. Сталіну) він попереджав радянське керівництво, що боротьба з нацизмом "буде не те, що війна з Врангелем, Денікіним чи Петлюрою".¹⁴³

У ставленні А. Гітлера до долі України в цей момент можна побачити два підходи. Перший з них, гадаємо, обґрунтувався тактичними міркуваннями, обумовленими тим, щоб тимчасово використати Україну як розмінну ««юнету в політичній грі з іншими державами - Польщею, Угорщиною і СРСР. Другий підхід- це бачення майбутнього України в рамках німецької подітись на Сході. Спочатку, в середині 1930-х років, одним з її варіантів мала стати так звана "Східна Федерація" у складі Польщі, балтійських держав, Угорщини, балканських країн, України, Поволжя, Грузії. Цей союз мав складатися з повністю залежних від Німеччини "допоміжних народів", без власних армій, без самостійної політики, без незалежної економіки.¹⁴⁴ Це цілковито відповідало відомій тезі фюрера, що "час малих держав минув".

Через деякий час, напередодні і в роки Другої світової війни, ідея Східної Федерації була замінена поняттям "життєвого простору" для німецького народу, про що піде мова далі. Отож, як бачимо, німці нікого не дурили. Про незалежну Україну тоді не йшлося. А ті загальні розмови про необхідність справедливого вирішення долі українського народу, які час від часу велися в деяких кабінетах Берліна, сприймалися наївними українськими політиками іі чисту монету.

Як би не було, слід погодитись з тим, що "українська карта" займала все-таки важливе місце в арсеналі німецької політики щодо сходу Європи. Зокрема, в 1935 р. в європейській пресі вперто ширилися чутки про наміри нацистів поділити з Польщею радянську Україну, відібравши її у Росії. З цього приводу нарком закордонних справ СРСР М. Літвінов на початку грудня 1935 р. особисто інформував Й. Сталіна.¹⁴⁵ Зрозуміло, такий перебіг подій не міг не хвилювати керівні кола української політичної еміграції, ставлячи їх у складне становище щодо вибору союзників у боротьбі за незалежну українську державу. Це ж стосувалося й ОУН.

Тим часом пронімецька позиція ОУН турбувала не тільки Радянський Союз і Польщу. До українських націоналістів пильно придивлялися й спецслужби Франції. Так, у довідці Центрального державного особливого архіву Головного архівного управління МВС СРСР від 13 травня 1958 р., адресованій КДБ України, повідомлялося, що в документах французької розвідки і контррозвідки провідних ОУН Є. Коновалець характеризується як "відомий терорист, ярий ворог радянської влади, відданий прихильник про німецької політики в українському націоналістичному русі". Водночас у згаданому документі зазначалося, що Є. Коновалець "прагне використати українців-германофілів для шпигунства у Франції", а також що "гітлерівський уряд обіцяв Коновальцю зробити його главою майбутнього українського уряду і передати йому всі грошові суми українського уряду 1918-1919 рр., що знаходяться в німецьких банках".¹⁴⁶

Разом з тим сам Є. Коновалець, його найближчі соратники усвідомлювали на той час свою залежність у вирішенні долі від Третього рейху і прагнули шукати інших шляхів для реалізації своїх планів боротьби за українську державність. Ще в 1930-1932 рр. голова ПУН з метою одержання фінансової допомоги, яка була неодмінно умовою утримання організаційної мережі, ведення політичної, ідеологічної та військової діяльності УВО-ОУН, мав зустрічі з колишнім австрійським ерцгерцогом В. фон Габсбургом-Льотрінгеном (Василь Вишиваний), у котрого були зв'язки з впливовими французькими колами. Увагу Є. Коновальця привернув й американець українського походження Я. Макогон, засновник і керівник "українського бюро" в Європі з філіалами у Лондоні, Парижі, Женеві, Празі, Варшаві. За свідченням колишнього члена ПУН П. Кожевникова, які він дав на допитах в МДБ УРСР в 1946-1947 рр., контакти Є. Коновальця з Я. Макогоном були сприйнятті з підозрою Р. Яри, котрий вважав, що Я. Макогон, працюючи на американські спецелужби, прагне випередити ОУН і скласти їй конкуренцію "в керівництві українським націоналістичним рухом". Про Я. Макогона пише у своїх спогадах й відомий діяч ОУН(М) М. Селешко, один з близьких соратників Є. Коновальця. При цьому М. Селешко стверджує, що "Макогін був вороже настроєний як до ОУН, так і до полковника Є. Коновальця".¹⁴⁷

З боку ОУН були спроби встановити контакти з урядовими колами Великої Британії. У зв'язку з запитом в англійському парламенті стосовно польських репресій проти українського населення, голова ПУН у червні 1935 р. направив своєму представникові у Лондоні Є. Ляховичу листа, зміст якого пропонувалося довести до відому англійської громадськості.

У листі, зокрема, говорилося, що сучасний стан міжнародних відносин порушує "право українського народу самому вирішувати власну долю". При цьому критикувалася політика Польщі на західних землях України і підкреслювалося "варварське поводження більшовицького режиму стосовно українців". Водночас в цьому документі зазначалося, що ОУН буде "в майбутньому поборювати всіма силами всілякі самовільні спроби усіх інших інтервентів вирішувати справи Східної Європи проти волі українського народу збо без порозумінь з ним". І нарешті, голова ПУН Є. Коновалець висловив впевненість, що сподівається на підтримку Великобританією боротьби українців за свою самостійність.¹⁴⁸

Однак жодних позитивних наслідків ця акція не мала. Зокрема, не зміг особисто приїхати в Лондон для зустрічі й переговорів з відповідними британськими чиновниками Є. Коновалець. Крім того, як писав Є. Ляхович, "для багатьох провідних осіб в українському націоналістичному русі дух Англії був чужий, непривітливий. Лише дехто з них володів англійською мовою. Англія видавалась занадто віддаленою від рідних земель. І це, на їх думку, обтяжило зв'язки з українським підпіллям".¹⁴⁹

Годі було розраховувати на те, що англійські урядові кола та громадськість країни прихильно поставляться до методів боротьби, які застосовувала ОУН. З цього приводу, виступаючи перед українською громадою Скрентона (СІЛА) у листопаді 1937 р., член британського парламенту від лейбористської партії Р. Девіс прямо сказав: "Всі політичні групи в Англії..., усі від робітників до лордів скорше зрозуміють самостійну демократичну українську державу, аніж українське наслідування німецького чи якого іншого фашизму".¹⁵⁰

Як би там не було, але сподівання на підтримку української справи з боку країн колишньої Антанти виглядали утопічними. Саме з ласки Великобританції і Франції була створена "велика" Польща з включенням до неї українських етнографічних земель. Ця держава, як вже зазначалося вище, розглядалась західними демократіями як противага, з одного боку, Німеччині, з іншого - СРСР.

Зазначені обставини усвідомлювалися українською політичною еміграцією. Ще в 1930-1931 рр. українські емігрантські організації всього світу в ході кампанії протесту проти польської політики в Західній Україні подали ло Ліги Націй та інших міжнародних організацій близько 700 меморандумів, протестів, закликів. Але, як говорилося в обіжнику від 4 червня 1931 р. Центрального виконавчого комітету представників українських емігрантських організацій, "дипломатам Європи і Америки зовсім не болить українська справа, навіть більше того, частина держав Європи, в своїх власних інтересах, активно підтримує Польщу".¹⁵¹ А тому закономірно, що ОУН як й інші політичні центри українства у протипольській боротьбі могли реально розраховувати лише на Німеччину.

Все це суттєво впливало й на позицію голови ПУН. Як згадував один з співрозмовників Є. Коновальця, останній наприкінці 1931 р. говорив йому, що "вже давно мріє про припинення всяких взаємин з німцями, яким не вірить "на понюх тютюну", як колись казали, що вони напевно зрадять українців і загарбають нашу батьківщину".¹⁵²

Проте вже в середині 1937 р. Є. Коновалець говорив інше: "Війна неминуча за яких-небудь два-три роки. Німецько-італійська вісь намітила розібрати Совєтський Союз, і якщо Гітлер не збожеволіє, то Україна матиме автономію і своє військо".¹⁵³

Це твердження голови ПУН мало, мабуть, свої підстави. 17 червня 1937 р. французький посол у Німеччині сказав своєму американському колезі У. Додду: "є відомості про те, що німці вели переговори з російськими генералами про скинення Сталіна, можливо, з метою віддати Гітлерові Україну, якої він так домагається".¹⁵⁴

Питання зовнішньополітичної орієнтації ОУН обговорювались у червні 1933 р. на конференції Організації, яка відбулася у Берліні. Необхідність такого кроку пояснювалася насамперед тим, що у січні 1933 р. до влади у Німеччині прийшла націонал-соціалістична партія. Вже перші зовнішньополітичні заяви фюрера нацистів А. Гітлера засвідчили, що встановлена Версалем міжнародна система відносин у Європі невдовзі захитається. На цю подію досить гостро зреагувала українська політична еміграція. Її думки досить рельєфно висловив прихильник гетьманського руху полк. Б. Гомзин. У листі від 25 травня 1933 р. до Ю. Колларда він писав: "...Я не песиміст, але я бачу в майбутньому Європи промені пожеж і сторіки крові. Не знаю, чи не буде це початком нашого державного відродження".¹⁵⁵

Отож, невипадково на згаданій конференції ОУН розгорнулась жвава дискусія про ставлення до Німеччини. За словами учасника конференції Є. Врецьони, "Є. Коновалець висловився проти нав'язування зв'язків з гітлерівцями, мотивуючи своє становище негативним ставленням націонал-соц-іалістичної партії до всіх народів Східної Європи - до слов'ян у цілому, а до українців зокрема". Голова ПУН також підкреслив, що "Гітлер шукає у Східній Європі не союзників, а життєвого простору для своєї нації". Є. Коновалець застеріг проти "однобічної орієнтації", наголосивши, що не можна "нехтувати шуканням зв'язків до всіх політичних сил у світі, які або вже є, або можуть бути корисні для української визвольної справи". Однак цю точку зору провідника поділяли не всі члени ПУН. "Ще додам, - писав Є. Врецьона, - що в дискусії проти нової орієнтації висловились Андрієвський, Мартинець, Онацький та Сціборський".

У контексті з вищезазначеним учасники конференції розглянули й деякі аспекти стратегії визвольної боротьби. Тон задали крайовики на чолі з С. Бандерою, що вимагали тракту вати Чехо-Словаччину як окупанта "частини української території" (Закарпаття) Проти цього рішуче виступив Є. Коновалець, зауваживши, що "нерозумно вести війну на всі фронти". "Ми, - підкреслив він, - стоїмо на фронті активної підпільно-революційної боротьби проти Польщі та більшовизму. Цих двох основних фронтів нам вистачить". Голова ПУН заявив своїм опонентам, що "справу українських територій в ЧСР та Румунії вирішить українська держава шляхом договорів з цими державами".¹⁵⁶

Однак молоде членство ОУН не поділяло таких поглядів на стратегію визвольного руху. Свідченням цього може бути виступ уповноваженого ОУН на Англію Є. Ляховича на сторінках україномовної газети "Свобода" (Джерсі Сіті, США) за 9 травня 1934 р. У статті "Наша загранична політика" він наголосив, що успішні акції ОУН проти Польщі й СРСР викликають "замішання і моральний розклад в лоні наших окупантів", а тому, на його думку, "ідея боротьби зі всіма нашими окупантами нараз не є вже такою абсурдною, як думають наші старші провідники, і на ній ми можемо сміло будувати нашу заграничну політику".

Говорячи про характер дискусій на згаданій вище конференції з питань зовнішньополітичної орієнтації ОУН, необхідно чітко розрізняти як ставлення керівного середовища ОУН до Німеччини, що була одним з найважливіших чинників європейської політики, так і, зокрема, до керівництва нацистської партії, очолюваної А. Гітлером. Є всі підстави стверджувати, що провідні діячі ОУН, хоч може і критично ставились до нацистського режиму, можливо щиро вірили у його недовговічність, проте вони були твердо впевнені, що доля України, її майбутнє багато в чому залежатиме саме від позиції Німеччини, наймогутнішої європейської держави.

І найцікавіше, що це була думка не лише проводирів націоналістичного руху, її поділяли й інші політичні проводи українства. 28 квітня 1932 р. в листі до Ю. Колларда відомий діяч.гетьманського середовища С. Шемет, говорячи про перспективи "порозуміння Німеччини з Францією і Англією", зазначав, що "коли це станеться, настане кінець большевицької влади, бо одна Німеччина має зробити їй "харакірі" і допомогти нам в організації порядку".¹⁵⁷

Втім, і на Заході було чимало політиків, громадських діячів, вчених, котрі відводили Німеччині вирішальну роль у розв'язанні українського питання. Проте вони, нерідко, висловлювали сумніви щодо кінцевої мети "німецького просування на Схід". Зокрема, відомий французький історик Рене Мартель з цього приводу писав наприкінці 1938 р.: "Якщо навіть допустити, що Німеччина досягне своєї мети і допоможе створити велику національну українську державу, чи є впевненість, що вона не захопить її і не буде безконтрольно експлуатувати,

* Західні держави, насамперед Англію і Францію, не турбували плани Німеччини стосовно України. Про це, зокрема, у січні 1939 р. доповідав у Берлін німецький посол в Англії фон Дірксен (Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974. - С. 877).

витіснивши всіх своїх суперників?"^* І далі, розмірковуючи над сказаним, Р. Мартель припускав, що українці, визволившись за допомогою німців, одного дня захочуть, природно, "стати господарями в себе дома". І це, на його думку, зовсім реальна річ, бо у 1918 р. українці прогнали уряд Скоропадського, якого призначила Німеччина і охороняли її війська.¹⁵⁸

ОУН орієнтувалася й на фашистську Італію. Цьому в значній мірі сприяло залучення до націоналістичного табору колишнього дипломатичного представника УНР в Римі Є. Онацького, котрого Є. Коновалець особисто запросив вступити до лав ОУН влітку 1930 р. Вже в середині 30-х років політичні противники ОУН були змушені визнати, що діяльність Є. Онацького спрямована "на визнання Коновальця українським національним провідником і дискредитацію УНР". Інтерес Італії до співпраці з ОУН підігрівався тим, що в правлячих колах цієї країни визрівала фантастична ідея створення італійських колоній на берегах Чорного і Каспійського морів.

Однак спочатку справа здавалася малоперспективною. Песимістично був налаштований й сам Є. Онацький. У листі від 27 січня 1930 р. до В. Мартинця він писав, що намагання зараз встановити зв'язки ОУН з відповідними італійськими чинниками ще не на часі, бо в Італії при владі "занадто реальні політики", а в ОУН "немає нічого дійсно реального", а тому краще сюди "не соватись".¹⁵⁹ Але через кілька років становище змінилося.

У лютому 1934 р. у Женеві відбулася одна з відомих зустрічей італійського емісара Е. Інсабато, прихильно наставленого до українства, з Є. Коновальцем. Як свідчить запис в щоденнику українського громадського діяча Є. Бачинського, який в той час мешкав в Швейцарії, на згаданій зустрічі йшла мова про необхідність приготування українських сил "до нових міжнародних зрушень". Зазначене питання Інсабато обговорював також з іншими українськими громадсько-політичними діячами.¹⁶⁰

Про приязне ставлення італійських урядовців до українського націоналістичного руху свідчить і той факт, що з 1936 по 1940 рік Рим був місцем перебування штаб-квартири проводу ОУН.

Політичні симпатії ОУН не становили особливої таємниці. Під час полеміки між редакцією "Розбудови нації" і центральним органом УПСР "Трудовою Україною" (Ч. 4. - 1933) на шпальтах останньої була вміщена замітка одного з лідерів есерів Н. Григориїва "Роздратованим "римлянам". "До того часу, поки націоналістична преса не перестане славословити фашизм та гітлеризм, - говорилося в ній, - доти об'єктивний обсерватор українського руху матиме право твердити, що українські націонал-фашисти, хоча й пишуть про організацію на власні сили, але в дійсності надіються на чужу поміч фашизму італійського та німецького".

Автор замітки вимагав, щоб провід ОУН довів перед авторитетним судом несправедливість звинувачень польської преси на адресу Є. Коновальця в "службі "третій державі", бо доки цього не станеться, "доти націоналісти не в стані зняти з себе тавро чужих попихачів і доти не може бути їм місця серед чесного українського громадянства". Не варто казати, що це були дуже пекучі докори, спростовувати які не завжди вдавалося.

Втім, як вже говорилося, у колах вищого нацистського керівництва кредит довіри до організації Є. Коновальця був невисоким. Не подобалися Берліну окремі критичні висловлювання на сторінках преси ОУН щодо відмінностей між італійським фашизмом та німецьким націонал-соціалізмом, де наголошувалося, що останній "характеризується фанатизмом і нетерпимістю". Недоречними здавалися й заяви типу, що "німці взагалі вважають, що сила - це єдина передмова успіху" і що в них "немає місця ні для щедрості, ані милосердя".¹⁶¹

Викликало підозру в німців і те, що найближчі соратники Є. Коновальця М. Сціборський і Р. Яри були одружені на єврейках. Крім того, сам голова ПУН звинувачувався в тому, що "незважаючи на те, що націонал-соціалізм створив кілька передумов до зближення українського і німецького народів, він покинув Німеччину і розгорнув серед українців агітацію, спрямовану явно проти Німеччини".¹⁶²

Звичайно, це було перебільшенням. Але незалежна поведінка Є. Коновальця дратувала нацистів. Більше симпатій у німецького керівництва викликали гетьман П. Скоропадський і його оточення, старі і надійні союзники Німеччини, люди чемні і стримані. Правда, у середовищі нацистської партії до П. Скоропадського ставилися з недовірою.

Іншого погляду на ОУН дотримувалася німецька розвідка. Її менш за зсе турбував зовнішній лоск і респектабільність, світські манери. Головне значення, з погляду абверу, мали можливості ОУН в Україні (як радянській, гак і польській її частинах). У порівнянні з націоналістами, їхньою активністю, відчайдушністю інші політичні сили українства за кордоном виглядали безпомічними і малоперспективими.

ОУН мала в західних областях України розгалужену й добре законспіровану мережу місцевих організацій, готувала свої кадри до активних збройних виступів. І з цим важливим фактом мали рахуватися німці, які розглядали можливості використання ОУН як у випадку конфлікту з Польщею, так в перспективі для боротьби з СРСР.

Було б неправильним твердити, що лише ОУН пов'язувала свої надії - майбутньою політикою Німеччини. На цих позиціях стояв й уряд УНР з екзилі. Останній, зокрема, дізнавшись про німецько-польські переговори лід час відвідання Г. Герінгом Варшави на початку 1935 р., дав знати у Берлін, ло "український уряд" хотів би "продискутувати українське питання в безпосереднім контакті з Німеччиною".

До цього прагнув й П. Скоропадський та його оточення. Хоч він й критикував ОУН за зв'язки з німцями, неодноразово говорив, що "Німеччина працює для себе", але разом з тим вважав, що "інтереси України паралельні інтересам Німеччини", а тому останній було б логічно допомагати українцям "як своїм спільникам". На думку колишнього гетьмана, яку він виклав в листі від 19 квітня 1939 р. до громадського діяча і письменника О. Назарука, німецько-українське співробітництво треба поставити в "ясні рамки", коли "обидва контрагенти трактуватимуться як рівноправні в переговорах".¹⁶³ Але це була нездійсненна мрія.

Пронімецькі симпатії таємно чи відверто проявляла значна частина української громади на еміграції. Так, наприклад, вже згадуваний Роман Русов у листі до свого батька Ю. Русова (травень 1934 р.), говорячи про військову підготовку населення в ЧСР на тлі войовничих заяв нацистського фюрера, зазначав: "Хоч би Гітлера зарано не вбили, бо він не дуже приятелює з СССР".¹⁶⁴ І ці побоювання висловлювала не зріла людина, а юнак, учень гімназії. Втім, варто додати, що у чеському міністерстві закордонних справ цікавилися, чому онук С. Русової вчиться саме в німецькому учбовому закладі?

Хоч українська політична еміграція в середині 1930-х років здебільшого схилялася до орієнтації на Німеччину, серед її представників були й такі, що сумнівалися в доцільності такого вибору. Досить чисельним було середовище УНР у Франції, діячі якого симпатизували країнам колишньої Антанти. Це ж стосувалося Чехо-Словаччини, де перебувала більшість українських емігрантських організацій. Не випадково у листі від 14 вересня 1933 р. до колишнього командувача Донською армією В. Сидорина генерал-хорунжий Армії УНР В. Петрів, котрий мешкав в Празі, писав: "...Мушу цією листовною дорогою остерегти Вас від занадто великого захоплення орієнтацією на гітлерівську Німеччину. Мої інформації ясно кажуть мені, що ця орієнтація є тепер небезпечною для організацій, що мусять працювати на територіях держав, що є в орбіті французької політики".¹⁶⁵

Цікаво, що в останні роки свого життя до обережності в стосунках з Німеччиною закликав й С. Петлюра. У листі від 19 квітня 1925 р. до українського державного і громадського діяча К. Мацієвича він писав: "Коли німці здобудуть собі зброю, то ледве чи вони уживатимуть її на користь інших".¹⁶⁶ Це було, на нашу думку, передбачливе попередження. Однак не слід забувати, що ще з часів визвольних змагань головний отаман був прихильником антантівської орієнтації.

Застереження Петріва стосувалися не лише російського генерала (хоч й донського самостійника), але й віддзеркалювали, напевне, відповідну тональність розмов, які велися серед української політичної еміграції. У той час еміграція не могла не оцінити належним чином зухвалість, з якою А. Гітлер впродовж 1933-1936 рр. розірвав пута, що стримували озброєння Німеччини. Квола реакція західних країн на грубе порушення нацистами статей Версальського мирного договору 1919 р. виразно підказувала, що гітлерівська Німеччина перетворюється у вирішальний фактор міжнародних відносин у Європі.

У 1938 р. Німеччина в цілому' завершила підготовку до війни у Європі. Хоч нацистське військово-політичне керівництво не було до кінця впевнене у послідовності проведення своїх бойових акцій, не викликало сумнівів, що свій основний інтерес воно бачило на Сході. Тому німецька розвідка невдовзі поновила зв'язок з ОУН. Навесні 1938 р. поблизу Відня відбулася конспіративна зустріч Є. Коновальця і В. Курмановича^* з представниками абвера

* Курманович Віктор (1876-1945) - військовий діяч, генерал-чотар Української галицької армії. У роки першої світової війни - командир полку австро-угорської армії на палійському фронті. З січня 1919 р. - командир груп "Жовква" і "Північ" 1-го корпусу Української галицької армії, з лютого - начальник штабу Начальної команди УГА, потім - секретар військових справ уряду ЗУНР. Після переходу влітку 1919 р. УГА через р. Збруч Курманович очолював генерал-квартирмейстерську частину штабу об'єднаних армій УНР . ЗУНР. Під час еміграції проживав у Австрії. З середини 30-х років працював у військовій референтурі проводу ОУН. Навесні 1943 р. був обраний почесним головою Військової управи, яка займалася формуванням стрілецької дивізії СС "Галичина". Після війни заарештований радянськими органами, помер у в'язниці.

** Пріоритети стратегії ОУН стосовно СРСР і Польщі Є. Коновалець розглядав у такій послідовності. "Боротьба за державність, - говорив він на конференції ОУН в Берліні в 1933 р., - повинна йти тепер на ЗУЗ; у дальшому на СУЗ, якщо будуть для цього зідповідні корисні умови" (Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974. - С. 480).

(Управління розвідки і контррозвідки штабу ОКВ).¹⁶⁷ Найбільше німців цікавив Радянський Союз. На їх пропозиції голова ПУН погодився переключити основні сили Організації на підтримку діяльність проти СРСР. При цьому він зауважив, що ОУН не припинить поряд з цим боротьби й проти Польщі.^**

Підвищений інтерес німців до ОУН, як звичайно, був хворобливо сприйнятий іншими політичними середовищами українства. Так, у листі до О. Назарука від 21 березня 1938 р. П. Скоропадський писав: "Діяльність полковника Коновальця з його ОУН - одне з найгірших і найшкідливіших явищ в нашій і без того не дуже вже веселій дійсності. Що дуже прикро, це те, що я помічаю, що чужинці, особливо деякі з них, чи не розбираються в цих ділах, чи може для їх цілей це потрібно, вони цього Коновальця підтримують. Деякий час цього не було, але тепер почалося знову". Особливо обурював колишнього гетьмана той факт, що "грошей ОУН має в достатку".¹⁶⁸

Поновлення зв'язків німецьких спецслужб з ОУН і взяті останньою відповідні зобов'язання не залишилися поза увагою й розвідок західних країн. Наприкінці листопада 1938 р. відбувся візит до Парижа британського прем'єр-міністра Н. Чемберлена. Під час його розмов з французьким колегою розглядалося питання повстанського руху в Україні, який за певних обставин "спровокують німці". Британського лідера дуже цікавила, якою у цьому випадку буде позиція Франції, що випливала з радянсько-французького договору 1935 р. про взаємну допомогу.

Раптова смерть Є. Коновальця внесла зміни в характер відносин німців з ОУН, поставивши останню в підлегле становище. Новий голова ПУН А. Мельник, за німецькими спостереженнями, справляв враження людини спокійної, поміркованої та слухняної, мало відомоїу світі. Напередодні Другої світової війни, яка стала найсерйознішим іспитом для ОУН, втрата провідника виявилася фатальною. Більш авторитетної і масштабної постаті в ОУН не було. В особі Є. Коновальця органічно поєднувалися якості військового діяча і політика, брак яких відчувався в інших проводирів. За словами відомого письменника і члена ОУН Уласа Самчука, бомба, підсунута Є. Коновальцю в Роттердамі, "на всі сто відсотків" спаралізувала можливості українських визвольних змагань.¹⁶⁹

Є. Коновалець надзвичайно відповідально ставився до посади провідника ОУН, вважав, що ним має бути людина виняткових розумових та організаційних здібностей. У листі від 28 квітня 1930 р. до секретаря ПУН В. Мартинця ("Тураті") він писав: "Так, так, любий Тураті, питання провідництва у нас дуже гостре і актуальне. Як може Вам це не прикро, але мушу заявити, що не бачу я між нами кандидатів на провідників". І далі, торкаючись питання щодо свого можливого спадкоємця, Є. Коновалець наголосив: "Я абсолютно не бачу людини, яка могла б мене заступити і це мене надзвичайно нервує і просто обезвладнює".¹⁷⁰

Хоч голова ПУН й не залишив після себе спадкоємця, він між тим заповідав націоналістичному активу бути готовими до найтяжчих випробовувань, які неодмінно чекатимуть ОУН, і висловлював надію, що створена ним Організація подалає всі перешкоди на своєму шляху, щоб досягти поставлених цілей. "Нам треба вчитися, - підкреслював Є. Коновалець в листі від 14 липня 1930 р., - вміти теж терпіти, бо через терпіння може дійти до більшої совершенності. Не штука господарювати, коли мається всього достатком, але штука з малого доходити до щораз більшого. Достаток деморалізує, а недостача заставляє людей засукати рукави, закусити зуби, щоб перебороти усі труднощі. В нашій діяльності це повинно бути аксіомою, бо нам треба бути приготовленими на те, що можливо прийдеться працювати в ще більш несприятливих обставинах, ще з меншими засобами. Ця обставина відріжняє нас до певної міри від інших і дає запоруку, що ми будемо кращими господарями і повернемо взагалі діло краще, чим другі".¹⁷¹

Готуючись до безкомпромісної боротьби за незалежну Україну, керівники ОУН, серед яких було чимало колишніх вояків, глибоко усвідомлювали необхідність творення власних збройних сил. І певна робота у цьому напрямку проводилася, не дивлячись на значні труднощі. Вже у 1928 р. на сторінках "Розбудови нації" з'явилася стаття Є. Коновальця "Військовий вишкіл", яка викликала помітний інтерес у середовищі української еміграції.

У 1929 р. у Празі з ініціативи ОУН відбулася військова конференція за участю відомого військового діяча УНР генерал-поручника М. Омеляновича-Павленка. На конференції обговорювалося питання створення єдиного військового центра для об'єднання української військової еміграції. Було домовлено, що член ПУН генерал-хорунжий М. Капустянський очолить Військовий науковий центр для опрацювання спеціальної військової літератури, статутів армій зарубіжних держав, розроблення власних науково-методичних і вишкільних матеріалів з військової справи. Однак ця перша спроба співпраці УВО-ОУН з українськими військовими діячами виявилася невдалою. У листі від 12 травня 1930 р. до В. Мартинця полк. Коновалець повідомляв про зміну позиції М. Омеляновича-Павленка стосовно співробітництва і наголошував, що дії генерала щодо створення іншого науково-військового центру спрямовані не тільки проти ОУН, але й проти УВО.¹⁷²

Проте й за цих обставин УВО-ОУН не полишили своєю увагою ділянку гійськової праці. На засіданні Ради Верховного коменданта УВО 8-11 червня 1930 р. в Празі було прийнято рішення про створення власного Військово-наукового товариства, яке б згідно складеного плану "повело військово-зишкільну акцію в краю і за кордоном". Цю роботу розгорнули військова геферентура ОУН на чолі з М. Капустянським та крайовий провід ОУН на ЗУЗ.

Робляться у цей час й спроби виробити певний погляд націоналістів на лйськову політику майбутньої незалежної української держави. Отож, невипадково в середині 1930-х років поміж членства ОУН розповсюджувалася и вивчалася брошура військового референта проводу ОУН на ЗУЗ М. Колодзінського "Українська воєнна доктрина".

Хоч у вказаній брошурі викладалися власні погляди автора, проте вони ї цілому поділялися його колегами і однодумцями. У розумінні М. Колодзінського майбутня воєнна доктрина українського націоналізму має носити іскраво виражений наступальний характер, орієнтуючись на ведення тотальної війни за незалежну Україну. "Ми хочемо, - наголошував він, - виграти війну, війну велику й жорстоку, яка зробить нас володарями Східної Європи". Вже сьогодні, за його словами, Україна "веде рішучу боротьбу за місце м:ж першими народами світу й за своє виключне право до сходу Європи і смертельному зударі з Москвою, яка є духовою загрозою цілому світу".¹⁷³

У середині 1930-х років, не дивлячись на понесені втрати від ударів польської поліції, а також з огляду на існуючі розбіжності між ПУН і крайовим проводом ОУН на ЗУЗ, націоналістичний рух на теренах Галичини Волині ставав дедалі серйозною силою, з якою мали рахуватися інші поетичні сили українства. Один з активістів створеної в Коломиї Ліги приятелів уряду УНР, інформуючи в 1937 р. військового міністра УНР генерал-хорунжого В. Сальського про розклад політичних сил, відмітив успіхи Фронту національної єдності (ФНЄ) Д. Паліїва і ОУН, яку він називав "105% націоналістами". На його думку," 105%" має в терені між молоддю великий вплив". Але за його словами, "хвильове захоплення української галицької молоді фашизмом незабаром промине" і є надія, що ця молодь "підпорядкується нашому Державному центру".¹⁷⁴

Водночас згаданий діяч звертав особливу увагу В. Сальського на ті обставини, що з погляду інтересів Державного центру УНР ФНЄ і ОУН "для української державницької справи є більшими шкідниками, ніж навіть московські єдинонеділімці", так як вони своїми діями вносять хаос і анархію в суспільно-громадське життя.

ОУН мала помітний вплив й на такі масові спортивні товариства Західної України, як "Луги" й "Сокіл-Батько", котрі нараховували в своїх лавах відповідно 50 тис. і 35 тис. членів. В інформації консула СРСР у Львові до ЦК Компартії України від 25 лютого 1934 р. зазначалося, що, за свідченнями деяких джерел з ОУН "Сокіл-Батько" "розцінюється в наших лавах [тобто, в ОУН. - Авт.] як база підготовки бійців з більшовизмом".¹⁷⁵

Про зростання авторитету ОУН серед широкого загалу українства свідчить й такий важливий факт. Коли у червні 1938 р. фактично завершилася невдачею багаторічна праця (з 1933) щодо скликання Всеукраїнського національного конгресу, то члени підготовчого конгресового комітету (ПКК), не полишаючи надії на продовження "консолідаційної акції, вважали необхідним "неодмінно порозумітися з націоналістами". А член ПКК К. Мацієвич, готуючи пропозиції стосовно складу конференції, яка мала передувати скликанню конгреса, серед відомих українських діячів, її можливих учасників, назвав й таких членів ОУН, як Д. Андрієвський, М. Сціборський, Є. Онацький, З. Пеленський, О. Кандиба (Ольжич).

Проте, ОУН від самого початку негативно ставилася до ідеї проведення Всеукраїнського національного конгресу. Як пише в своєму щоденнику вже згадуваний Є. Бачинський, під час розмови з Є. Коновальцем 13 січня 1934 р. провідник ОУН був задоволений з того, що Бачинський з застереженням ставився до Всеукраїнського національного конгресу і рекомендував йому написати відповідну статтю до львівського часопису "Діло".¹⁷⁶ Особливо непримиренну позицію в зазначеному питанні займав провідний член ПУН М. Сціборський. У своїх публікаціях він постійно проводив думку, що лише ОУН здатна очолити й здійснити "консолідаційну акцію", вивести українську справу з манівців на шлях безкомпромісної боротьби за незалежність.

На відміну від західних земель на теренах Радянської України ОУН не зуміла розгорнути якоїсь помітної діяльності, але сам факт існування цієї радикальної націоналістичної організації дуже непокоїв радянську владу, хоч остання на початку 1930-х років часто-густо плутала ОУН з УВО.

Вперше питання про українських націоналістів було широко розглянуто на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У 18-20 листопада 1933 р., де з великою доповіддю "Підсумки і найближчі завдання про ведення національної політики в Україні" виступив перший секретар ЦК С. Косіор, а з широкими промовами - інші чільні більшовицькі діячі М. Попов, П. Постишев, П. Любченко. Хоч на згаданому зібранні мова переважно йшла про викриття націоналістичного ухилу в КП(б)У, пов'язаного з діяльністю М. Скрипника, інших партійних і радянських працівників, представників науки і культури, у доповіді та під час її обговорення постійно згадувався провідник ОУН Є. Коновалець.

Не дивлячись, що в документах пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У наголошувалося на тому, що вдалося розгромити українську націоналістичну контрреволюцію, робилося разом з тим застереження, що це ще "не значить, що українським націоналізмом повністю покінчено". Це застереження, на нашу лумку, дало підставу радянській владі в найближчі роки здійснити широкі репресії проти української інтелігенції, звинувативши її у зв'язках з ОУН.

Одним з прикладів цього може бути вирок Військової колегії Верховного суду СРСР від 14 грудня 1934 р. у справі 14 діячів літератури і культури України (в їх числі - Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Іван і Тарас Крушельницькі), яких було засуджено до страти за приналежність до антирадянської націоналістичної організації, нібито створеної за завданням закордонного проводу ОУН. Така ж доля спіткала вже у 1938 р. іншу групу осіб, серед яких був А. Любченко, брат колишнього Голови Раднаркому УРСР Панаса Любченка. Одному з членів цієї групи В. Окису інкримінувалась роль зв'язкового між групою і "закордонним проводом ОУН в особі Коновальця і Селешка".

Наведені вище приклади, звичайно, не свідчать про наявність мережі ОУН в УРСР, але вони дають підставу стверджувати, що радянська влада була твердо переконана у потенційних можливостях ОУН і прагнула за будьмо, ціну не допустити її впливів і проникнення в Україну. Невипадково призначений на початку 1938 р. нарком внутрішніх справ О. Успенський якось казав, що "75-80% українців - це буржуазні націоналісти". Такої думки був і шеф НКВС СРСР М. Єжов, у хворобливій уяві котрого в Україні гуляли в підпіллі цілі антирадянські націоналістичні дивізії.¹⁷⁷

Про масштаби заходів здійснюваних радянською владою стосовно припиення можливих націоналістичних виступів, свідчать дані по Вінницькій власті. У цьому регіоні з 26 березня по 10 травня 1938 р. було викрито "українське націоналістичне повстанське підпілля" у кількості одного обласного комітету, 16 райповстанкомів, 26 міжрайонних повстанкомів, 97 повстанських загонів і 126 бойових груп, а кількість засуджених сягнула до 3112 осіб, з котрих 347 були начебто "чисті" українські націоналісти.¹⁷⁸

Зрозуміло, що наведені вище факти треба сприймати обережно, знаючи клому практику фальсифікації політичних звинувачень тих часів. Однак тсагнення більшовиків усунути "націоналістичний фактор" в УРСР напередодні неминучого втягнення Радянського Союзу у війну, яка насувалася, не шхликає сумнівів.

Таким чином, наприкінці 30-х років ОУН ціною напруженої організаційної праці, шляхом широкої пропаганди своїх кличів і гасел стала, на нашу думку, найпомітнішим і найвпливовішим чинником українського національного життя, дійовим носієм державницьких ідеалів як на еміграції, так і в Західній Україні. У цей час ОУН становила й евентуальну загрозу для радянської влади в УРСР. Година неминучого зіткнення обох сил стрімко наближалася.

------------------------------------------------------------------------

[127] ЦДАГО України, ф. 6. оп. 1, спр. 479, арк. 12-13.

[128] Там само. - Документи проводу ОУН. - Лист Є. Коновальця від 3 липня 1930 р. до "Канцлера" (О. Сеник-Грибовський).

[129] Орловский С, Островт. Ерих Кох перед польским судом. - М., 1962. - С. 37.

[130] Раушнинг Г. Говорит Гитлер. Зверь из бездны. - М., 1993. - С. 70.

[131] Балей Петро. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. Причини і наслідки. - К., 1996. - С. 35.

[132] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[133] Там само, ф. 1, оп, 20, спр. 6396, арк. 15 зв.

[134] Там само, ф. 263, архівно-слідча справа №49830 О. Букшованого, т. 1, арк. 36-38.

[135] Там само. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[136] Львівські архієпархіальні відомості. - Ч. V. - 15 жовтня 1930 р.

[137] ЦДАГО України; ф. 263, архівно-слідча спр. № 49830 О. Букшованого, т. 1, арк. 541.

[138] Там само. Ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[139] Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 301, арк. 199.

[140] Там само, ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк. 90.

[141] Раушнинг Г. Говорит Гитлер. Зверь из бездны. - С. 98.

[142] Дьяков Ю. П., Бушуееа Т. С. Фашистский меч ковался в СССР: Красная Армия и Рейхсвер. Тайное сотрудничество 1922-1933. Неизвестные документи. - М, 1992. -С. 340.

[143] ЦДАГО України, ф.1. оп. 20, спр. 6205, арк. 38-39.

[144] Раушнинг Г. Говорит Гитлер. Зверь из бездны. - С. 103.

[145] Известия ЦК КПСС. - 1990. - № 2. - С. 211.

[146] ЦДАГО України, ф. 263, архівно-слідча спр. № 57190, т. 2, арк.. 23-24.

[147] Селешко Михайло. У кігтях гестапо. - К., 1996. - С. 158.

[148] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Львів, 1993. - С. 43-44.

[149] Євген Коновалець і його доба. - С. 922-923.

[150] Народна воля - Скрентон, США. - 2 грудня 1937 р.

[151] ЦДАГО України. Ф. 269. -Документи Центрального виконавчого комітету представників українських емігрантських організацій в ЧСР.

[152] Життя і смерть полковника Коновальця. - С. 144.

[153] Там само. - С. 165.

[154] Дневник посла Додда. 1933-1938. - М., 1961. - С. 514.

[155] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда.

[156] Євген Коновалець і його доба. - С. 476-480.

[157] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда.

[158] Дніпро. - 1994. - №1. - С. 138.

[159] ЦДАГО України. 269, оп. 1, спр. 175, арк. 78.

[160] Життя і смерть полковника Коновальця. - С. 151.

[161] Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. - С. 467.

[162] Там само.

[163] Центральний державний історичний архів України, Львів (далі - ЦДІАЛ України), ф. 359, оп. 1, спр. 316, арк. 5.

[164] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи Ю. Русова.

[165] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[166] Там само. - Особисті документи К. Мацієвича.

[167] Там само, ф. 57, оп. 4, спр. 340, арк. 5.

[168] ЦДІАЛ України, ф. 359, оп. 1, спр. 316, арк. 35-36.

[169] Самчук Улас. На білому коні. Спомини і враження. - Вінніпег, 1972. - С. 55.

[170] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[171] Там само.

[172] Там само, ф. 269, оп. 1, спр. 178, арк. 88.

[173] Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО), ф. 3833, оп. 2, спр. 55, арк. 6-14.

[174] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[175] Там само, ф. 1, оп. 20, спр. 6434, арк. 57.

[176] Життя і смерть полковника. Коновальця. - С. 151.

[177] З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - № 1/2 (6/7), 1998. - С. 215.

[178] Там само. - С. 194-195.

ОУН НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.
ПОДІЇ В ЗАКАРПАТТІ

1938 р. став часом вражаючих своєю зухвалістю зовнішньополітичних актів нацистської Німеччини. Без будь-яких ускладнень і серйозного спротиву нацисти приєднали до рейху Австрію, змусили Литву віддати Мемель (Клайпеду), відібрали у Чехо-Словаччини Судетську область. Світова преса широко коментувала неминучість зіткнення Німеччини та Італії з Радянським Союзом.

Звичайно, за цих умов українська політична еміграція прагнула розібратися у міжнародному становищі, визначити свою позицію. Це питання, зокрема, розглядалося 27 березня 1938 р. на засіданні згаданого Підготовчого конгресового комітету в Празі, у якому взяли участь відомі українські громадські діячі І. Мазепа, В. Приходько, С. Русова, генерал М. Омелянович-Павленко та ін. Всіх їх хвилювало питання: "Як дійти до утворення держави?" та "куди нам належати?", тобто до блоку держав демократичних чи "динамічних" (тоталітарних). Зазначалося, що "в українській справі вирішальний голос має Польща". Однак ні до чого конкретного справа не дійшла. Песимізм навіяло зауваження І. Мазепи, що "ніхто не знає планів" великих держав.¹⁷⁹

Підсумовуючи діяльність українства у напрямку "консолідаційної акції", С. Русова дійшла до сумного висновку. У своєму щоденнику під 22 травня 1938 р. вона записала: "А що буде з Україною в цьому міжнародному хаосі, невже знову зостане він нас непідготовленими? Конгресовий комітет розпадається саме тоді, коли він мусить бути міцним і діяльним... Треба силу мати, щоб боротися, а ми нічого не маємо".¹⁸⁰ Це були пророчі слова.

Більш бадьорими виглядали представники тих проводів, що вважали себе легітимними носіями української державності. Один з них, а саме голова Державного центру УНР А. Лівицький, у листі від 11 травня 1938 р. до редакції журналу військово-громадської думки "Гуртуймося" писав: "Розвиток світових подій йде в напрямку, що в недалекім майбутнім неминуче допроводить нас до щасливої можливості святкувати Велике Свято [йдеться про Великдень. - Авт.] на власній землі, в незалежній державі українській".¹⁸¹

Переважна більшість українських політиків на еміграції стала схилятися на сторону сильного, а таким в їхніх очах була гітлерівська Німеччина. При цьому кожний політичний провід прагнув випередити конкурентів.

Показовими можуть бути у цьому контексті плани Державного центра УНР щодо дискредитації П. Скоропадського і його оточення. Так, у листі від 14 квітня 1938 р. до полк. В. Филоновича (ЧСР) військовий міністр УНР генерал-хорунжий В. Сальський виклав цілу програму дій напередодні святкування гетьманцями дня 29 квітня 1938 р. (20-ї річниці приходу гетьмана до влади в Україні). Зокрема, В. Сальський писав: "Для того, щоб не тільки нейтралізувати прихильну гетьману пресу, але разом з тим дискредитувати остаточно Скоропадського в очах цілого світу, треба негайно розпочати сильну протиакцію, яка б пригадала ганебну діяльність Скоропадського на Україні, його національну зраду, як рівнож і здекваліфікувала б діяльність його за кордоном". При цьому військовий міністр УНР особливо наголошував, що у всіх випадках "треба уникати критикування німців, зазначати можна, що підтримка Скоропадського німцями в минулому була їх помилкою і що вони були Скоропадським звичайно обдурені".¹⁸²

З свого боку, опоненти Державного центра УНР невисоко оцінювали можливості його чільних діячів, звинувачували їх у нездатності "організувати український народ до збройної боротьби", у підпорядкуванні нібито наказам "Варшави чи Москви". Про це, зокрема, йшла мова у листі від 17 квітня 1938 р. до колишнього міністра фінансів УНР, члена Підготовчого конгресового комітета за кордоном В. Приходька. Його автор, характеризуючи українських "коронованих" політиків, писав: "Я тішусь, що ці трупи помалу вимирають і не будуть своїм псевдодемократизмом і соціалізмом гальмувати з недалекій будуччині жорстоку українську національну революцію, яка ще пройде через трупи мільйонів і своїх і чужих, але збудує український національний храм, українську святиню, національну українську державу та визволить велику націю українську".¹⁸³

Найбільш виразно охарактеризував відносини між різними силами української політичної еміграції відомий діяч Центральної Ради М. Єреміїв. У листі від 5 січня 1939 р. до В. Проходи він писав: "Від того, що називається політикою українською, стою якнайдалі, бо вона перетворилася в справжнє болото. Деякі органи друку займаються виключно тим, що обливають земляків помиями. А є і такі, що об'їзджають головні міста Європи і попереджаючи владу, що всі українці, окрім них, є большевицькі агенти".¹⁸⁴

Крім зазначених вище сил (ОУН, УНР, гетьманці), пов'язували свої надії з Німеччиною й інші українські організації, зокрема, вже згадуваний Фронт національної єдності, створений в 1933 р. Його провідник Д. Паліїв вважав, що ФНЄ взяв на себе "відповідальність чи співвідповідальність за українську політику". Восени 1938 р. Д. Паліїв спробував через колишнього члена УВО О. Думина зав'язати контакти з Є. Петрушевичем, щоб за його допомогою добитися "освідомлення німецьких кругів з українською справою".¹⁸⁵

На користь німецької орієнтації активно агітував і Д. Донцов. У своїй праці "Де шукати наших історичних традицій" (видання 1938, 1941 рр.) він критикував тих українських діячів демократичного і соціалістичного спрямування, які, за його словами, "і досі проти "гітлерівської Німеччини", яка нашій національній збірноті нічого злого не зробила", які "відвертаються від Гітлера і Японії через те, що ті їм нічого злого не зробили, але зате не шанують серед і п'ятниць соціалістичної віри".¹⁸⁶

Правда, не дивлячись на всі негаразди, в цей час бачимо й спроби домогтися об'єднання основних сил українства. Так, на зламі 1937/1938 років, як свідчить листування О. Назарука з П. Скоропадським, пролунали навіть думки "про єдиний фронт гетьманців з ФНЄ та ОУН". Проте вже у березні 1938 р. колишній гетьман дійшов висновку, що треба "вже тепер почати боротьбу з ОУН".¹⁸⁷

Однак треба визнати й той незаперечний факт, що поміж українських політичних діячів тієї доби не знайшлося загальнооб'єднуючої постаті, людини з харизмою національного лідера. І саме про це у листі до Є. Вирового від 12 квітня 1938 р. писав один з активних членів Української національної колонії в Харбіні І. Шлендик, з тривогою спостерігаючи за подіями в далекій Європі. "Може як ніколи, - підкреслював він, - потребуємо згоди і єдності, одностайності й одної волі й не можемо знайти авторитета, щоб ту, всіх нас волю, направив до однієї цілі й привів нарешті нас всіх до послуху". Зазначений дописувач висловив й глибокий жаль, що різні українські центри, а особливо "центр УНР і націоналістичний центр" не можуть дійти компромісу, дарма, що в минулому "було багато сказано не потрібних і шкідливих слів".¹⁸⁸

З огляду на вказані обставини та складні й суперечливі міжнародні відносини було дуже непросто визначити власну позицію й ОУН. Однак незаперечним є той факт, що тільки націоналісти виявилися готовими до активних дій, не дивлячись на фатальні висліди для ОУН передчасної смерті полк. Є. Коновальця.

На фоні помітних симпатій української політичної еміграції до німців у західних країнах почало складатись враження, що українство в основній масі стоїть на пронімецьких позиціях. Як писав у листі від 4 грудня 1938 р. до генерала В. Петріва його колега з Парижу генерал-хорунжий О. Удовиченко, всіх українців у Франції "стали вважати германофілами і сподіватися тут на якусь підтримку української справи майже безнадійно".¹⁸⁹

Криза системи міжнародних відносин, започаткованої в 1919 р. у Версалі, спонукала організоване українство шукати кращої долі, хапаючись за кожну можливість, що відкривалася. Як пише В. Косик, "український незалежницький рух вирішив скористатися будь-якою нагодою, щоб досягти незалежності, навіть якщо це буде лише в частині українських земель".¹⁹⁰

І така можливість незабаром з'явилися. Не без тиску Німеччини, яка ще до мюнхенського зговору великих держав підбурювала українців проти чехів, уряд ЧСР 11 жовтня 1938 р. визнав автономію Карпатської України і проголосив ЧСР федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. З листопада ц. р. прем'єр-міністр Карпатської України виголосив звернення до всіх громадян з нагоди знаменної події.

10 листопада 1938 р. був оголошений маніфест до українського народу Підкарпаття. У ньому виголошувалася подяка великим державам й могутній Німеччині, які забезпечили "непорушність наших нових границь". При цьому підкреслювалося: "ми опираємося на власні сили народу й провадимо працю та боротьбу в інтересах лише свого народу". До співпраці закликалися всі українці-патріоти, незалежно від партійної приналежності. Зазначалося також, що Карпатська Україна "опирається на міцний союз чехів і словаків".

Події в Карпатській Україні привернули до себе увагу всієї української еміграції та населення Західної України. Сотні українців виявляли палке бажання взяти участь в розбудові національного життя в Закарпатті. Багатьом здавалося, що зроблено перший крок на шляху об'єднання всіх українських земель в єдиній суверенній державі. Ще наприкінці вересня 1938 р. голова Союзу бувших вояків армії УНР у Франції генерал-хорунжий О. Удовиченко у листі до полк. В. Филоновича висловив надію, що Закарпаття відіграє "велику роль в наших змаганнях", а тому може "прийдеться всі наші сили перекинути туди для праці".¹⁹¹ А у привітанні Українського студентського товариства "Зарево" (Німеччина) на ім'я прем'єр-міністра Карпатської України А. Волошина (18 грудня 1938 р.) говорилося: "...Віримо, що український визвольний шлях, що розпочався за Карпатами, вже скоро поведе нас до Львова й Київа".¹⁹²

З усіх політичних проводів організованого українства найбільшу активність в справах Карпатської України виявила ОУН. З цього приводу С. Русова, яка мешкала у той час в Празі, зробила такий красномовний запис у своєму щоденнику: "Націоналісти сміло кажуть, що це вони зробили цей переворот і, конечно, вони найактивніша група".¹⁹³ Особливо енергійно діяли члени ОУН на ЗУЗ. Перейшовши кордон, вони прагнули опанувати всі ділянки національного життя.

Особливу увагу націоналісти приділили "Організації народної оборони", з часом перейменованої в "Карпатську Січ". Серед її керівництва був М. Колодзінський, разом з яким працювали інші відомі члени ОУН на ЗУЗ З. Коссак, Р. Шухевич. Однак існування цієї збройної формації не відповідало конституції ЧСР, і на цьому ґрунті, як згадує учасник тих подій Є. Стахів, виникали гострі суперечки між керівниками січовиків і А. Волошиним. До того ж, в середині грудня 1938 р. посли СРСР і Польщі зажадали від чехословацького уряду заборонити діяльність "Карпатської Січі", навколо якої гуртувалися найбільш радикальні елементи українства.

Варто підкреслити, що вже в історії з Карпатською Україною стало помітним подальше поглиблення суперечностей між ПУН і крайовою екзекутивою ОУН на ЗУЗ. У той час, як крайовиків хвилювали проблеми, пов'язані з життям свого народу у Польщі, членів ПУН більше цікавили події у столицях європейських країн. І це розуміли не тільки члени ОУН, але й сторонні спостерігачі. Один з діячів уенерівського середовища в Брно (ЧСР) Л. Гавриш у листі до В. Проходи від 9 січня 1939 р., критикуючи вороже наставлення ПУН проти керівництва УНР за співпрацю з поляками в 1919-1920 рр., писав: "Тепер цей провід рішуче виступає проти большевиків разом з німцями і красномовно мовчить про Польщу, бо німці мають згоду з Польщею. Це приклад несталості, нерозуму та непродуманості ні своєї цілі, ні своєї тактики".¹⁹⁴

Хоч захоплення згаданими подіями було в цілому велике, знаходилися й скептично настроєні люди. До них, зокрема, можна віднести вже цитованого генерал-хорунжого О. Удовиченка, який й сам прагнув потрапити до Закарпаття. Зокрема, він застерігав, що помічається відплив до цих теренів "ріжного порядку отаманів, які можуть руйнувати, але не можуть творити". А в листі від 4 грудня 1938 р. до генерал-хорунжого В. Петріва О. Удовиченко писав, що в нього є побоювання, щоб в Карпатській Україні "не наробили б тих помилок, що робили ми, бо ж там, на мій погляд, є чимало завзяття, емоцій, але чи мають людей підготовлених, кваліфікованих для державної праці".¹⁹⁵

Зазначені сумніви були небезпідставними. Учасник тих подій В. Филонович, який у цей час перебував на Закарпатті (м. Великий Бичків), константував, що місцеві українські сили не тільки протистоять одна одній (москво-полоно- і мадярофіли, націоналісти), але й не мають можливості обійняти кваліфікованими кадрами найважливіші посади в державних установах автономії. У листі від 6 листопада 1938 р. до О. Шульгина (Париж) він писав, що керівники Карпатської України відмовилися від послуг чеських спеціалістів і не бажають залучати до праці в урядових установах представників української еміграції. За його словами, всі вакантні посади "обсаджують своїми молодиками, які здебільшого не мають поняття про ту справу, за яку беруться".¹⁹⁶

На підставі власних спостережень і спілкувань з місцевими кадрами В. Филонович дійшов висновку, що на Карпатській Україні "тепер все в руках націоналістів". В іншому листі від 12 грудня 1938 р. він зазначав: "Багато людей - нашого брата сидить у Хусті, але хід мають лише "націсти" [тобто, націоналісти - Авт.] та і то лише в "Карпатській Січі". Коли сам Филонович запропонував у Великому Бичкові свої послуги щодо організації "національної оборони", то йому відмовили.¹⁹⁷

Утворення автономної Карпатської України мало широкий міжнародний резонанс. У багатьох європейських столицях ця подія жваво обговорювалась і пов'язувалась з намірами Берліну приступити найближчим часом до реалізації своїх планів на Сході, до боротьби з СРСР за Україну. Так, 24 листопада 1938 р. на переговорах у Парижі британський прем'єр-міністр Н. Чемберлен у розмові з французьким колегою підкреслив, що "у німецькому уряді, можливо, є думка про те. щоб розпочати розчленування Росії шляхом підтримки агітації за незалежну Україну". 6 грудня 1938 р. англійське посольство у Німеччині повідомляло Лондон, що "і в нацистських і в ненацистських колах існує начебто однозначна думка, що наступною метою, заходи щодо здійснення якої можуть мати місце вже в 1939 році, буде створення при сприянні Польщі або ж без неї, незалежної російської України під егідою Німеччини".¹⁹⁸

Українське питання стало розмінною монетою у політичній грі європейських держав напередодні Другої світової війни. Насамперед на територію Закарпаття заявила претензії Угорщина. З дозволу так званих "мюнхенців" вона окупувала найважливіші міста Карпатської України Ужгород, Мукачеве та Берегове, відрізавши таким чином українську автономію від прямого залізничного сполучення з Європою.

Тим часом 17 грудня 1938 р. в одному з паризьких журналів з'явилася сенсаційна стаття відомої французької журналістки Ж. Табуї про плани Гітлера стосовно України. Посилаючись на конфіденційні італійські джерела, авторка публікації стверджувала: "самостійницька агітація буде тільки засобом Гітлера, щоб розложити Україну й приготувати завоювання її легіонами Третього рейху". І далі Ж. Табуї повідомляла, що на нараді в Мюнхені 9-10 грудня фюрер начебто заявив, що "творення автономної української держави є тільки "засобом" німецької політики, але ніколи не може бути її остаточною метою".¹⁹⁹

Однак, на жаль, згадана публікація не була належним чином оцінена українськими політиками, громадянством на еміграції. "Багато українців подуріло й думають, - писав у листі від 9 лютого 1939 р. до українського мецената Гр. Лисюка, який в цей час перебував на Закарпатті, відомий культурно-освітній діяч Є. Вировий, - що Німеччина думає про Україну, щоб її на ноги поставити, а Німеччина думає, як і всі розумні люде на світі, тільки про себе, про Німеччину, і коли по дорозі їй і Україна може пригодитися, то цікавиться й Україною". Разом з тим й Є. Вировий вважав, що коли йдеться про визволення з більшовицького пекла, то "не лишається нічого іншого, як разом з Німеччиною або хоч з самим чортом видобути Україну з того пекла".²⁰⁰

Поява Карпатської України викликала велике роздратування в країнах, до складу котрих входили українські етнографічні землі. Як згадує у своїх спогадах Й. фон Ріббентроп, вже 24 жовтня 1938 р. під час зустрічі з польським послом Липським, останній за побажанням свого уряду порушив перед німцями питання про Карпатську Україну.²⁰¹ Хоч колишній рейхсміністр закордонних справ не розкривав зміст польських пропозицій, але, без сумнівів, мова йшла про ліквідацію цього автономного утворення в складі Чехо-Словаччини. 5 січня 1939 р. у ході переговорів з А. Гітлером польський міністр закордонних справ Ю. Бек прямо заявив, що на карпатсько-українській території активізуються українські націоналісти, і тому "Карпатська Україна може одного дня розвинутися у вогнище такої тривоги для Польщі, що польський уряд буде змушений взяти до уваги втручання, яке може призвести до дальших комплікацій".²⁰²

З підозрою поставилися до Карпатської України і в Москві. Там вважали, що поява цієї автономії при сприянні Німеччини є першим кроком у реалізації

* Як пише англійський історик Д. Сьюард, у лютому 1939 р. Німеччина запропонувала полякам укласти військову спілку і здійснити "узгоджену політику" стосовно України [Сьюард Д. Наполеон и Гитлер: сравнительная биография. - Смоленск, 1995. - С. 215).

пангерманської ідеї і планів А. Гітлера щодо захоплення всієї України.^*

Напруження посилювалось ще й тим, що американські, англійські і французькі газети, як пише відомий англійський журналіст і публіцист О. Верт, "розгорнули кампанію за створення "великої України" шляхом "приєднання" всієї Радянської України до Закарпатської України".

Така активність сусідніх держав позначилася на долі Карпатської України. Не бажаючи зайвих ускладнень на шляху реалізації своїх планів у Європі, Німеччина вирішила зняти з порядку денного "українське питання".²⁰³

Характеризуючи німецьку політику в контексті вищезгаданого, один з активних учасників тих подій С. Росоха пише: "Німці високо піднесли Карпатську Україну в ціні, щоб її відтак дорого продати. Вони шахували нею, з одного боку, Совєтський Союз, кидаючи на нього пальцем, мовляв, якщо він не буде податливий на німецькі вимоги, то ось тут вже є зародок самостійності Великої України, а, з другого боку, хотіли позискати для своєї "осі" Мадярщину і відтягнути якнайдальше Польщу від західних аліянтів..."²⁰⁴

12 березня 1939 р. у зв'язку з остаточним рішенням про окупацію Чехо-Словаччини фюрер повідомив угорського посла у Берліні, що Німеччина дає згоду на приєднання Карпатської України до Угорщини. Напередодні цього, як пише В. Косик, Гітлер хоч висловив жаль з того факту, проте заявив у своєму оточенні, що він ніколи не був пов'язаний з українцями та їх політичними планами.²⁰⁵ Це був натяк на те, що коли щось й було, то це справа рук окремих імперських відомств та їх керівників.

За цих обставин 15 березня 1939 р. сейм Карпатської України слідом за Словаччиною проголосив свою незалежність. У схваленій постанові зазначалося, що "Українська карпатська держава" "вписалася золотими буквами в історію соборної України". Водночас, у зв'язку з вторгненням в Закарпаття угорських військ, новообраний президент Карпатської України А. Волошин звернувся

* 30 листопада 1939 р. А. Волошин та деякі члени його колишнього уряду надіслали райхсміністру Ріббентропу меморандум стосовно ситуації, що склалася у Європі у зв'язку з приєднанням Західної України до СРСР. Це, на їх думку, мало загрожувати "рухом серед українського населення за приєднання Прикарпатської України до Радянського Союзу". Щоб цього не сталося, і враховуючи вороже відношення Угорщини до українців, автори меморандуму пропонували нацистам об'єднати Закарпаття з Словаччиною у федерацію під протекторатом Німеччини (З архівів ВУЧК. ГПУ-НКВД-КГБ. - 1994, Ч. 1. - С. 146).

до Ріббентропа з проханням "захисту в німецького рейху".^*

Але все було даремно. Ввечері цього дня німецький консул у Хусті повідомив українську сторону, що "в такій ситуації, коли мадярські війська зайшли вже досить далеко в глибину краю, Німеччина не може дати помічі Карпатській Україні, бо це б могло викликати збройний конфлікт з мадярами й поляками". З огляду на це консул радив "добровільно податися мадярам".²⁰⁶

Хоч політичний провід Карпатської України фактично капітулював під тиском подій, керівники "Карпатської Січі" вирішили дати останній бій мадярським загарбникам. Однак боєздатність загонів січовиків виявилася занадто низькою. Не дивлячись на те, що "Карпатська Січ" нараховувала 10-12 тис. членів, військовий вишкіл мала незначна частина з них. А кількість озброєних бійців не перевищувала, мабуть, 2 тисяч чоловік. За словами військового референта ПУН М. Капустянського, план здобуття зброї "для українських військових частин на Закарпатті був зірваний сот. Ярим".²⁰⁷

Однак це не зовсім так, бо Р. Яри не грав у тих подіях самостійної ролі, з був лише зв'язковим між відповідники службами німецького абвера і ПУН. До того ж, за свідченням учасників згаданих подій, січовики, серед яких було чимало членів ОУН, не зуміли налагодити тактовних відносин з чеськими військовими, отримати від них зброю. Вони поводилися з чехами досить амбіційно і самовпевнено.

З огляду на зазначене розраховувати на тривалий спротив угорським зійськам було нереально. Не дивлячись на героїзм січовиків, організована збройна боротьба в Карпатській Україні фактично припинилася 19 березня 1939 р. Невеликі партизанські групи, переважно в гірській місцевості, ще довший час турбували окупантів. Загалом втрати "Карпатської Січі" вбитими були трохи більше 100 чоловік. Загальна ж кількість загиблих в цих подіях українців оцінюється в 5 тис. осіб,²⁰⁸ серед них були М. Колодзінський і З. Коссак, провідні члени КЕ ОУН на ЗУЗ. За деякими даними, вони були захоплені в полон і розстріляні угорцями.

Трагедія Карпатської України справила гнітюче враження на українську еміграцію. І справа не лише в тому, що українська автономія не отримала міжнародної підтримки. Гірше було те, що й самі українці не виявили одностайності, не було, зокрема, порозуміння між місцевим українським населенням і емігрантами з інших регіонів України. Ось які враження, наприклад, винесла з розмов з учасниками і свідками подій на Закарпатті С. Русова. У своєму щоденнику під 6 березня 1939 р. вона занотувала: "...Селяни різне ставилися, одні щедро допомагали, хлопчики літ 12-14 йшли в бій і кричали "Слава Україні!".

Другі селяни, навпаки, видавали січовиків; як на цвінтар виведуть їх на розстріл, то селяни кричать: "бийте їх, бийте, а то ми самі їх поб'ємо".²⁰⁹

Невдовзі після загарбання Закарпаття було зголошено "Слово полковника Андрія Мельника до українського народу". В ньому відзначалось, що спротив "Карпатської Січі" угорському наїзднику показав, що "є в Україні борці, яким честь нації вища за все земське". Голова ПУН висловив впевненість, що "героїчна боротьба "Карпатської Січі" закує і зцементує в один непоборний моноліт наші лави, що ще могутнішим єдиним національно-революційним фронтом

* Історики бандерівського спрямування закидають голові ПУН А. Мельнику, що керований ним провід обрав "стратегію досить пасивного втручання в події на Закарпатті" і заборонив членам ОУН переходити кордон, бо не хотів дратувати Німеччину, яка підтримувала Угорщину (Баган Олег. Згадана праця. - С. 123). Провід ОУН в Карпатській Україні очолював О. Ольжич, який, за словами Є. Стахіва, "проводив вигідну для Німеччини політику". Сам О. Ольжич пізніше був змушений визнати ілюзорність існування надій на те, що Німеччина "підіпре самостійницькі змагання Карпатської України".

вдарить на окупантів української землі".^*

Втім, у згаданому та інших зверненнях голова ПУН не прагнув до аналізу причин поразки української справи на Закарпатті. А. Мельник і його найближче оточення, можливо, усвідомлювали, що в тих подіях їм, як й іншим політичним проводам організованого українства, відводилася другорядна роль. Трагічна історія Карпатської України не стала повчальним уроком й на ближче майбутнє, що яскраво виявилося на початку німецько-польської війни.

Рішення німецького рейхсканцлера про віддачу Закарпаття хортистській Угорщині болісне вразило всю українську політичну еміграцію. На адресу Гітлера і Ріббентропа надійшло чимало листів і телеграм з протестом від окремих діячів і політичних центрів. Реакцію українства у цьому зв'язку добре ілюструють рядки з щоденника С. Русової. "...Що ж Гітлер?, - запитує вона. - Під протекторат взяв Словаччину, Чехію і Моравію, а Україну [тобто, Закарпаття - Авт.] кинув на поталу мадярам, щоб догодити Муссоліні; і нащо це все, що за жорстока образлива гра з українським народом, мов з якимось нікому не потрібним м'ячем?"²¹⁰

Хоч вищезазначені події й привели до загострення у стосунках між керівництвом Третього рейху і проводом ОУН, проте вони не мали фатальних наслідків. Як засвідчив у травні 1939 р. один з представників МЗС Німеччини у бесіді з радянським атестатом у Варшаві, Берліну вдалося в цілому заспокоїти керівні кола українства, переконати їх в тому, що епізод з Карпатською Україною не говорить про зміну симпатій нацистського керівництва до прагнень українців.²¹¹ Проте ми добре знаємо, що то була неправда.

Нажаль, тоді хотілося вірити у будь-які обіцянки. Тому невипадково ще 22 березня 1939 р. Українське національне об'єднання в Німеччині, тісно пов'язане з ОУН, розповсюдило заяву "Українці!". У ній зазначалося, що було б "злочином нині пірватися за голосом почувань і заявити себе ворогами Німеччини, як це дехто нам підшіптує. Україна і Німеччина остаються природними союзниками. Не забуваймо, що крім Німеччини немає у нас у світі ні одного активного союзника проти всієї решти окупантів України".

Разом з тим заслуговує на увагу й інформація з джерел французьких спецслужб про те, що у квітні 1939 р. Голова ПУН А. Мельник начебто мав намір розірвати зв'язки з Німеччиною, звинувачуючи останню у посібництві загарбницькій політиці Угорщини стосовно Закарпатської України. Проте в цих ж джерелах повідомляється, що вже у травні того ж року на таємній нараді чільних діячів ОУН в Парижі А. Мельник схвалив плани Німеччини стосовно поляків і заявив: "Тиск Німеччини на Польщу буде підтриманий терористичними діями українців у Галичині".²¹²

Участь ОУН в справах Карпатської України неоднозначне оцінювалась чкраїнською політичною еміграцією. Про це свідчить, зокрема, комунікат пресового відділу гетьманської управи від 5 червня 1939 р. про Карпатську українську державу. Гетьманська управа вважала, що Карпатська Україна "не могла стати українським П'ємонтом". На думку гетьманців-державників, уряд Карпатської України замість того, щоб спільно з чехами і словаками зміцнювати новостворену федерацію, під впливом крайніх націоналістичних гасел, які висувала ОУН, прагнув до виділення з її складу, безпідставно очікуючи підтримки такого кроку з боку іноземних держав, насамперед Німеччини та Італії. З огляду на це доля Карпатської України була вирішена, а збройна боротьба з мадярами приречена на поразку.

Провину за те, що сталося, гетьманська управа покладала на ОУН. За словами згаданого комунікату, ОУН "прийшла в Карпатську Україну з прихованою метою не помагати, лише використати місцеві сили й обставини для своїх партійних цілей". ОУН намагалася, вважали гетьманці, захопити владу в Карпатській Україні збройною силою та інтригами, здійснити "найрадикальніше соціальне реформаторство, в першу чергу, райські перспективи хтя широких народних мас".²¹³

Звинувачення на ОУН сипалися з різних боків, частково інспірувалися поляками й більшовиками. Зокрема, в україномовній газеті "Канадійський фармер" (Вінніпег) за 17 травня 1939 р. писалося, що "головна канцелярія Карпатської січі, яка була під впливом проводу українських націоналістів у Відні, не прийняла до військової служби відомого українського генерала Петріва лише тому, що він належав до партії есерів". Спростовуючи ці звинувачення, "Українське бюро" в Берліні зауважувало, що критики не хочуть приймати до відома той факт, що "при жалюгідних умовинах "Січі", браку зброї й неможливості розгортання її в армію неможливо було ангажувати й удержати високою рангою наших військовиків".

На захист ОУН виступив колишній президент Карпатської України А. Волошин. В "Українському віснику" (серпень 1939) була опублікована спільна заява ГТУН й уряду Карпатської України, де останній заявляв про своє підпорядкування ОУН. Цей крок окремими колами еміграції розглядався як початок консолідації "української сили по всій лінії".

Не викидаючи правомірності певних закидів на адресу ОУН стосовно Карпатської України, не можна не побачити, що ці закиди йшли переважно від тих політичних сил українства, які й самі не виявили наполегливості в об'єднанні спільних зусиль всієї української політичної еміграції, здатної виступити єдиним фронтом. Такі політики, як наприклад прихильна до П. Скоропадського Українська громада в Німеччині, звели свою діяльність до надсилання меморандумів, резолюцій різних зборів, телеграм на адресу Гітлера та керівників західних

* У листі від 7 серпня 1939 р до М. Антоновича його кореспондент В. Панченко-Юревич писав: "Карпатські події показали, чого варті наші численні емігрантські організації - навіть на річеву критику не спромоглися, сукини сини! Про безпосередню акцію вже і говорити нема чого".

держав з проханнями "узглядити національні права Карпатської України".^*

І цю безпорадність української політики бачило багато сучасників тих подій. Так, в листі до вже згадуваного В. Проходи від 9 січня 1939 року його кореспондент з Брно Л. Гавриш писав: "Політико-динамічні сили, що так або інакше нас доторкуються, стоять геть далеко від наших усіх проводів. Тим силам наші проводи нічого не помагають і нічого їм не перешкоджають". І далі, посилаючись на слова одного урядовця з МЗС Німеччини, Гавриш підкреслив, що "українська проблема ускладнюється відсутністю одного ведення". На його думку, "один провід було б легко утворити при трохи добрій волі. Але цієї доброї волі, - наголошує він, - у наших політиків бракувало і буде бракувати".²¹⁴

Ставлення Гітлера до долі Карпатської України, не було, як вважають деякі дослідники, лише шляхом до "німецько-совєтського порозуміння".²¹⁵ Німецьке політичне керівництво дійшло висновку, що спроби створення незалежної України постійно зустрічатимуть опір союзників Німеччини. Це стосувалася як Угорщини та Румунії, так й Польщі, яку німецька політика фактично до кінця березня 1939 р. розглядала як важливий фактор в боротьбі проти Радянського Союзу.

Але разом з тим у Берліні не відмовлялися від можливості розіграти "українську карту", як вагомий козир, й у стосунках з Радянським Союзом. За таких обставин у "новій Європі", до утворення якої прагнули нацисти, українській державі не відводилося місця. Але цього, на жаль, не усвідомили українські політики. Прозріння, як це буває часто, прийшло пізніше.

Вже відзначалося, що після смерті у травні 1938 р. голови ПУН Є. Коно-вальця німецькі спецслужби виявили зацікавленість у розширенні контактів з ОУН, а також у поглибленні зв'язків з іншими політичними проводами української еміграції. Німці прагнули використати їх для досягнення власних планів. Невдовзі після чехословацької кризи, 21 листопада 1938 р., польський посол інформував свого міністра закордонних справ, що відомий американський політичний діяч У. Булліт говорив: "Німеччина має повністю сформований і підготовлений український штаб, який повинен взяти владу на Україні і утворити українську незалежну державу під егідою Німеччини".²¹⁶

Звичайно, у згаданому повідомленні легко помітити чимало перебільшень, але суть була схоплена правильно: провідні центри української політичної еміграції, майже одностайно, стали на шлях активної співпраці з нацистами, воліли з їхньою допомогою реалізувати власну мету. Вони мало рахувалися з тим, як до цього поставиться український народ, чи готовий він до такого повороту подій.

21 грудня 1938 р. керівник зовнішньополітичного відділу нацистської партії А. Розенберг зустрівся з адміралом В. Канарісом та його співробітниками Е. Лахузеном і Е. Штольце.²¹⁷ На нараді обговорювалося питання про ""українську довірчу службу", а також про використання агентурної мережі української еміграції в інтересах Третього рейху. Шеф абверу докладно охарактеризував співробітництво насамперед з "групою ОУН Коновалець-Яри". Позитивно оцінивши цю інформацію, А. Розенберг наголосив на необхідності більш широких контактів

* Після кількох бесід з П. Скоропадським адмірал Канаріс, за словами Е. Штольце, дійшов висновку, що колишній гетьман є незначною постаттю і немає необхідних зв'язків і впливу в Україні. З огляду на це шеф абвера відмовив гетьману в співробітництві і фінансуванні. Цю точку зору адмірал не змінив і після нападу на СРСР, коли знов зустрівся з П. Скоропадським. Є відомості, що гетьман одержував офіційну пенсію від Німецької держави, встановлену йому ще президентом Гінденбургом.

і з іншими угрупуваннями українства, зокрема, із середовищами А. Лівицького і П. Скоропадського.^*

З огляду на зазначене варто, мабуть, відмітити негативне ставлення А. Ро-зенберга до українських націоналістів. У своїх матеріалах, переданих 17 грудня 1938 р. фюреру через його ад'юнтуру, шеф зовнішньополітичного відділу нацистської партії підкреслював, що ОУН (група Яри-Коновалець) до цього часу не оприлюднила своєї політичної ідеології, що її попередня діяльність обмежувалась дрібними терористичними заходами проти українських політиків в Галичині. Говорячи, що співпраця ОУН з польською таємною поліцією залишається ще досить неясною, А. Розенберг разом з тим твердив, що ОУН від початку свого створення перебувала у певних зв'язках з Москвою і можливо підтримувалася звідти.

З метою викривлення реальних можливостей ОУН, яка мала розгалужену мережу своїх організацій в Західній Україні і загартовані кадри, А. Розенберг наголошував, що ця Організація перетворилася останнім часом в групу простих зв'язківців і агентів, які використовуються імперським військовим відомством. Однак при цьому він був змушений визнати, що ОУН все-таки надає цінні послуги німецьким військовикам.²¹⁸

На нашу думку, подібна та інші необ'єктивні оцінки ОУН створювали спотворений образ цієї Організації у свідомості керівників вищих ешелонів влади Третього рейху, насамперед у А. Гітлера.

Що згадана вище зустріч А. Розенберга з В. Канарісом була одним з проявів зацікавленості німецької розвідки у подальшій активізації діяльності на українських землях, свідчить, поміж іншим, розмова рейхсфюрера СС з японським послом Осіма, що відбулася 31 січня 1939 р. З неї Гіммлер довідався, шо японська розвідка спільно з абвером ведуть "підривну роботу в Росії у розрахунку на тривалу перспективу стосовно Кавказу і України". Як з'ясувалося під час розмови, ефективність здійснюваних кроків "виявиться лише у випадку війни".

Але фундамент майбутніх успіхів закладався вже в мирний час. Звичайно, ці плани не становили великої таємниці для радянської розвідки. То ж невипадково 20 липня 1940 р. НКВС УРСР дав вказівки Управлінню прикордонних військ здійснити розшук трьох японських агентів, перекинутих з території Латвії в західні області України і Білорусії.²¹⁹

Якщо ж спробувати охарактеризувати ставлення німців до різних політичних сил українства напередодні Другої світової війни, то можна дійти висновку, що в цілому Берлін віддавав перевагу націоналістам, хоч досить впливові німецькі чинники інколи дотримувалися іншої думки. Але незаперечним є той факт, що керівником "Української служби довірря" у Німеччині, яка мала репрезентувати перед німецькою владою всі українські емігрантські організації, обрали доктора М. Сушка, тісно пов'язаного саме з ОУН. Проти його призначення було багато заперечень, зокрема, з боку гетьманців, але доцільність взяла гору над симпатіями.

Однак можливості всіх політичних проводів організованого українства щодо ведення підпільної діяльності, в тому числі й розвідувальної роботи, на українських землях, які входили до складу СРСР, переоцінювати не слід. Це, зрозуміло, стосується й ОУН. Як вважають окремі автори, ще до вересня 1939 р. ОУН спіткала невдача у спробі "поширити терен діяльності організації на підсовєтську окупацію. Всі спроби були ліквідовані. Одна з них мала за наслідок найбільш болючу втрату, а саме смерть засновника організації полк. Євгена Коновальця. Вплив ОУН обмежувався українськими землями "на Захід від річки Збруч та до еміграції"".²²⁰ Не кращими виглядали шанси в Україні й інших центрів української політичної еміграції.

Таким чином, якщо спробувати охарактеризувати діяльність ОУН за перші десять років її існування, то можна дійти таких висновків. По-перше, українські націоналісти стали наивпливовішим чинником в українському національно-визвольному русі не тільки на Західній Україні, але й в еміграційному середовищі, особливо в Європі. По-друге, з українськими націоналістами почало рахуватися компартійне керівництво СРСР, розглядаючи їх як найбільшу загрозу політичній стабілізації в УРСР. По-третє, ОУН виглядала найбільш організованою, згуртованою і дієздатною силою в таборі організованого українства, до якої стали пильно придивлятися і в ряді європейських країн.

Разом з тим, не можна відмітити, що впродовж 1929-1939 рр. ОУН не зуміла перевести свою антипольську боротьбу з диверсійно-терористичних форм в площину збройного повстання в Західній Україні. Ця обставина, на нашу думку, виразно засвідчила, що власними силами українським націоналістам важко буде розраховувати на практичну реалізацію своєї політичної програми. Успіхи в боротьбі за здобуття УССД тепер залежали від здатності ОУН об'єднати в одноцілому фронті всі українські національно-державницькі сили, знайти підтримку визвольним змаганням на зовнішньополітичному відтинку.

------------------------------------------------------------------------

[179] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи Підготовчого конгресового комітету в Празі по скликанню Всеукраїнського національного конгресу.

[180] Там само. - Особисті документи С. Русової. - Щоденник.

[181] Там само. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[182] Там само.

[183] Там само. - Документи Підготовчого конгресового комітету в Празі.

[184] Там само. - Особисті документи В. Проходи.

[185] Там само. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є .Петрушевича.

[186] Донцов Д. М. Де шукати наших історичних традицій. 2-е видання. - Львів, 1941. - С. 84-85.

[187] ЦДІАЛ України, ф. 359. спр. 316, арк. 40.

[188] ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 58, арк. 87-88.

[189] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[190] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 57.

[191] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[192] Там само. - Українське студентське товариство "Зарево" в Берліні.

[193] Там само. - Особисті документи С. Русової. - Щоденник.

[194] Там само. - Особисті документи В. Проходи.

[195] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[196] Там само. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[197] Там само.

[198] История внешней политики СССР. - М., 1980. - Т. 1. - С. 349-350.

[199] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 342, арк. 26-26 зв.

[200] Там само. - Особисті документи Є. Вирового.

[201] Риббентроп И., фон. Между Лондоном и Москвой. Воспоминания и последние записи. - М., 1996. - С. 122.

[202] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 473.

[203] Верт А. Россия в войне. 1941-1945. - М., 1967. - С. 51.

[204] Росоха Степан. Сойм Карпатської України (в 10-ття проголошення самостійності). - Вінніпег, 1949. - С. 57.

[205] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 67.

[206] Карпатська Україна у боротьбі. Збірник. - Відень. - 1939. - С. 114.

[207] ОУН. 1929-1954. Збірник статей до 25-літгя ОУН. - На чужині, 1955. - С. 133.

[208] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 68.

[209] ЦДАГО України. - Особисті документи С. Русової. Щоденник.

[210] Там само.

[211] Что сказал доктор Клейст в 1939 году // Военно-исторический журнал, - 1991. - №12. - С. 22.

[212] ЦДАГО України, ф. 263, спр. 57190, т. 2, арк. 28.

[213] Там само. Ф. 269. Документи Української громади в Німеччині.

[214] Там само. - Особисті документи В. Проходи.

[215] Прокоп М. Україна і українська політика Москви. - Нью-Йорк, 1981. - С. 92-93.

[216] Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. - С. 476.

[217] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 340, арк. 10-11.

[218] Там само, спр. 339, арк. 73.

[219] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сбор-ник документов. - Т. І.Накануне. - Кн. 1 (ноябрь 1938 - декабрь 1940 г.). - 1995. - С. 232.

[220] Кричевський Р. ОУН в Україні. ОУНЗ і ЗЧОУН. Причинок до історії українського націоналістичного руху. - С. 6.

ОУН ТА НІМЕЦЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1939 РОКУ

Події жовтня 1938 р. - березня 1939 р., пов'язані з розчленуванням при cприянні великих держав Чехо-Словаччини, а потім й ліквідацією Чеської Республіки, поставили політичні проводи українства, які орієнтувалися на Третій Рейх, у досить складне становище. Німеччина, прагнучи після "Мюнхена" утвердити свої позиції в Європі і реалізувати амбітні плани завоювання "життєвого простору", намагалася наприкінці 1938 р. налагодити приязні стосунки з Польщею та при нагоді організувати похід проти СРСР. У Варшаві, мало довіряючи своєму західному сусіду, схилялися до перестраховки за рахунок пожвавлення контактів з Москвою. У свою чергу, СРСР, боючись опинитися в ізоляції, вишукував можливості досягнення консенсусу, чи то з Польщею, чи то з Німеччиною.

Таким чином, у відносинах між трьома згаданими державами так чи інакше постійно виринало українське питання. Однак його розв'язання кожному і зазначених чинників бачилося у контексті власних інтересів. А такий прагматичний підхід робив українську справу розмінною монетою. Якими б не були політичні комбінації у стосунках Німеччини, Польщі та СРСР, вони за будь-якого розкладу сил мали б неодмінно виявитися ворожими інтересам ідеї української незалежності. Проте ті політики чи сили, котрі репрезентували згадану ідею на міжнародному відтинку, не усвідомлювали трагізму тогочасних обставин, не були готовими до непередбачених дій.

Відчуваючи, що війна у Європі неминуча, ОУН не полишала надій сконсолідувати під своїми прапорами зусилля всіх середовищ організованого українства. Ще на початку 1939 р. активно пропагувалася ідея згуртування усіх українських організацій на чужині навколо "Європейського об'єднання української еміграції", до числа керівників якого входили члени ПУН генерал М. Капустянський і Д. Андрієвський. У зверненнях, які широко розповсюджувались серед громад українців, стверджувалося, що розвиток державного життя "у нашій добі" йде у бік "тоталізму". При цьому підкреслювалось, що держави, які перші до цього схилилися і відповідно упорядкували своє внутрішнє державне життя, витворили сили, з якими мусять рахуватися і підлягати їм "найсильніші потуги повоєнного часу". А тому цим зразкам має наслідувати український народ, бо об'єднання усіх його творчих сил та відповідне їх упорядкування є наказом доби.

На підтримку ОУН виступило й одне з найбільших об'єднань української студентської молоді - Центральний союз українського студентства. XI звичайний з'їзд цієї організації, який відбувся 17-18 червня 1939 р. у Відні, підтвердив свою вірність ідеології українського націоналізма, закликав "ціле українське громадянство об'єднатися навколо одного проводу та бути на готові до боротьби української нації за її остаточне визволення з-під гніту окупантів". З'їзд проголосив члена ПУН Я. Барановського першим почесним президентом ЦЕСУС.

Однак у цей час ні ОУН, ні іншим українським політичним центрам не вдалося сконсолідувати свої сили. Одна з причин цього крилася в амбіціях і непоступливості чільних політичних діячів, що ставало вже сумною традицією українських визвольних змагань з часів козацької доби. Була й більш поважна причина. У консолідації українських політичних структур об'єктивно не були зацікавлені ті зовнішньополітичні сили (і це показав досвід Карпатської України), інтереси яких зачіпало позитивне розв'язання українського питання. Це, зокрема, Варшава, Москва, Будапешт, Бухарест і Берлін. Саме вони й чинили перешкоди на шляху об'єднання українства.

Напередодні війни один з берлінських кореспондентів В. Проходи влучно охарактеризував ситуацію, в якій опинилося українство, розпалене, як здавалося, перспективою близького здобуття незалежності. У листі від 17 січня 1939 р. він писав: "Ніякого українського "проводу" з еміграції ніхто компетентний не бажає! Це аксіома і на майбутнє. Визнали б лише тих у краю [тобто, в Україні - Авт.], які б вибороли! Проте не виключено, що різних українських негусів і расів [тобто, тубільних вождів - Авт.] колись можуть і пригрівати - для формального плащика. І - не більше!"²²¹

Тим часом людство невпинно котилося до війни. Для багатьох політиків ставало зрозумілим, що черговою жертвою нацистської агресії буде Польща. Англійські гарантії цій державі стосовно її безпеки у квітні 1939 р. не зняли загрози нападу і лише підштовхнули Німеччину до конкретних кроків щодо порозуміння з СРСР на ґрунті спільних інтересів. Так українське питання раптово постало у зовсім новому ракурсі, незбагненному для політичної еміграції.

Ось як, наприклад, оцінював ситуацію М. Антонович. У листі від 25 травня 1939 р. до батьків у Прагу він повідомляв, що останнім часом у німецьких часописах зовсім нічого немає проти "Совдепії", "зате ціла купа нападів на Польщу". І далі, посилаючись на конфіденційні розмови з відомим німецьким фахівцем з українського питання проф. Г. Кохом, М. Антонович зазначає, "що українською справою по секрету тепер цікавитимуться значно більше, ніж це вилазитиметься ззовні".²²²

Поруч з цим М. Антонович, як ніхто інший у цей час, передбачив не тільки можливість спільних дій Німеччини і СРСР проти Польщі, але й долю західноукраїнських земель. В одному з своїх листів він писав: "По всій правдоподібності дійде до німецько-російської колаборації в справі Польщі. Польщу роздавлять, але очевидно, що совітам заплатять нашими землями". Підтвердився і його прогноз стосовно неминучості зіткнення німців з більшовиками. "Німеччина, розуміється, - зазначав він, - зараз же після цього візьметься, очевидно, і за Совдепію - але нам з того легше не буде".²²³

Можна, як це роблять численні дослідники, багато говорити і сперечатися з того, які причини спонукали Німеччину і Радянський Союз укласти 23 серпня 1939 р. пакт про ненапад, хто від цього виграв, а хто програв? Але незаперечним є той факт, що німецько-радянський зговір, не дивлячись на його цинічний характер, мав вирішальне значення для збирання українських земель у тих кордонах, в яких у серпні 1991 р. постала незалежна Україна.

Слід підкреслити, що саме так трактували цей договір в середовищі української еміграції. Про це свідчить, наприклад, запис в щоденнику С. Русової під 3 листопада 1939 р. Ось ці рядки: "Сьогодні приходив Камінський,^*

* Камінський Єпіфан, колишній старшина Армії УНР, громадський діяч, проживав в Празі.

каже, що це добре, що совіти зроблять соборну Україну, легше одного ворога опанувати аніж трьох".²²⁴

Наприкінці літа 1939 р. готовність Німеччини до нападу на Польщу була надзвичайно високою. І в нацистських планах певне місце відводилося українським силам. Як вважав М. Антонович, німці начебто віддавали перевагу П. Скоропадському, який стояв на позиціях "вірно підданства". У той же час націоналісти, на його думку, дещо втратили кредит довіри у німців з огляду на самостійницькі дії у справах Карпатської України. До того ж, на погляд М. Антоновича, провідні діячі націоналістів схожі на "жовтодзьобів", яким "годі рівнятися з людиною [мова йде про П. Скоропадського - Авт.], що на таких справах ще при царським дворі собаку з'їла".²²⁵

Але насправді все виглядало інакше. Реальною силою все-таки були націоналісти, і це чудово розуміли, незалежно від вподобання, відповідні німецькі кола. На бойові сили ОУН покладалися завдання диверсійно-підривної роботи в тилу польської армії. Зокрема, на початку серпня 1939 р. в гірській місцевості поблизу Зальцбурга розпочали підготовку близько 250 українців, котрих навчали самостійним діям у складі невеликих ударних підрозділів.²²⁶

Існували й інші школи й табори, зокрема, у гірському с. Зауберсдорф поблизу м. Віннер Нойштадт (на південний захід від Відня). У цьому таборі проходив вишкіл відомий діяч ОУН-УГВР післявоєнних років Є. Стахів. Тут вивчались "теоретичні військові справи, трохи стратегії, міжнародні справи". За словами Є. Стахіва, курсанти "час від часу виїздили на якісь акції на кордон Словаччини з Польщею, перекидали ручну зброю з Пряшівщини на Лемікіщину, в околиці Сянока, - на випадок війни німців з Польщею".²²⁷

Про згоду ОУН активно виступити на боці Німеччини проти поляків свідчить, наприклад, агентурна записка Розвідуправління Червоної армії від 17 травня 1939 р. на ім'я наркома оборони СРСР. У ній викладався зміст бесіди у Варшаві відповідального співробітника МЗС Німеччини д-ра Б.-П. Клейста. Останній прямо заявив своєму співбесіднику, радянському агенту, про готовність українських опозиційних сил у Східній Галичині підняти збройне повстання проти поляків у разі німецького нападу. І робився наголос, що з цього приводу "не може бути жодних сумнівів".²²⁸

Цю думку підтверджують й публікації "Української пресової служби" (УПС) у Берліні. В її бюлетенях за липень-серпень 1939 р. постійно вміщувалися повідомлення німецької преси про становище в Західній Україні, про зростання там антипольських настроїв серед місцевого українського населення, про сутички польської поліції та військ з українськими повстанцями. Все це було своєрідною прелюдією до можливого і очікуваного збройного виступу ОУН.

Водночас українське питання не обминала увагою й преса західних країн. У Ч. 165 звідомлення для преси Українського бюро в Лондоні від 15 серпня 1939 р. повідомлялося, що англійська столична і провінційна преса широко коментує недавні масові арешти українців у Польщі. З огляду на це у газеті "Бристоль івнінг волд" за 2 квітня 1939 р. зазначалося: "Українська меншина в Польщі має обосновані та давні причини до невдоволення і Польща зробить розумно, коли сповнить їхні, більше усправедливлені жадання. В противному разі, українці, які сьогодні не мають ілюзій відносно Гітлера, все-таки готові злакомиться на офіровану поміч... А це б могло стати дуже неприємною подією для Польщі - як також для Великої Британії та Франції - в разі, коли б Польщу заатакувала Німеччина".

Зв'язки з ОУН та іншими українськими політичними центрами на теренах Німеччини напередодні війни підтримував керівник Бюро зовнішніх зв'язків нацистської партії др. Ляйбрандт.^* Десь у середині серпня 1939

* Як й чимала частина співробітників А. Розенберга, Г. Ляйбрандт був вихідцем з Росії, до 1919 р. проживав у Одесі, вважався на цій підставі спеціалістом з російського та українського питань.

р. були, мабуть, остаточно з'ясовані можливості залучення українських націоналістичних сил до походу на Польщу. Позитивно поставився до цього, зокрема, А. Розенберг, який вважав, що саме ОУН можна було б використати для допомоги німецькій армії в Західній Україні. Але при цьому він висловив думку, що ОУН навряд чи буде взмозі "підняти народ", бо "маси не є політично активними". Практичні ж питання участі структур ОУН у війні розглядалися у відомстві адмірала В. Канаріса, відповідно до завдань військового командування.

У цей час, а саме 11 серпня 1939 р., ще раз висловив свою заінтересованість в розв'язанні "українського питання" А. Гітлер. У розмові з комісаром Ліги Націй у Данцігу К. Буркхардтом фюрер заявив: "Мені потрібна Україна, щоб вони [західні держави. - Авт.] не змогли заморити нас голодом, як це сталося в останній війні".²²⁹ Цікаво, що про це йшлося і в книзі німецького автора Акселя Шмідта "Україна - країна майбутнього", яка в ті дні вийшла з друку. У ній наголошувалося, що "існує в українців, як й досі, готовність йти разом з Німеччиною". Остання ж зацікавлена як отримати "українську надвишку аграрних продуктів, руди й сталі", так і підперти своїм плечем домагання українців.

Однак вже через кілька днів фюрер зайняв іншу позицію з українського питання. 14 серпня 1939 р. під час наради з вищими керівниками вермахта, як свідчить запис у службовому щоденнику начальника генерального штаба ОКХ Німеччини Ф. Гальдера, була висловлена думка про можливість у випадку війни з Польщею врахувати інтереси СРСР стосовно Західної України.²³⁰ Так було зроблено важливий крок до пакту Молотова-Ріббентропа.

Звичайно, в умовах загострення міжнародних відносин у Європі, в офіційних документах провід ОУН висловлювався досить обережно щодо власної зовнішньополітичної орієнтації, прагнучи всіляко підкреслювати незалежність у питанні вибору майбутніх союзників. Так, у резолюціях II великого збору ОУН (серпень 1939 р.) говорилось: "Українські визвольні змагання всеціло підметні в своїй основі й незалежні від кожночастного укладу міжнародних сил". Однак при цьому відзначалось, що "ніколи і в ніякій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України, вбачаючи можливість спільного діяння тільки з тими народами, що респектують ідею вкраїнського державного і собор ницького визволення.²³¹ Для пильного політика не важко було зрозуміти, що "займанцями України" вважалися насамперед Польща і СРСР. І це прекрасно усвідомлювали в Берліні.

Втім, сподівання ОУН й інших політичних проводів українства на те, що розгром Польщі у випадку німецько-польської війни може позитивно вплинути на розв'язання українського питання, не були полишені реальних підстав. Зокрема, про це свідчать розроблені відомством Г. Гіммлера пропозиції щодо використання підрозділів гестапо і СД на польській території (не пізніше 20 серпня 1939 р.). У них розглядалося п'ять варіантів вирішення долі польських територій.

Згідно з можливим п'ятим варіантом пропонувалося поряд з включенням до складу рейху колишніх німецьких теренів (до 1918 р.) і створенням протекторату на бувших етнічних польських землях австрійської корони, виділити українські області "для створення Великої України". Однак і в цьому випадку розв'язання українського питання обумовлювалося принаймні двома важливими обставинами: розпадом СРСР і позицією Угорщини, яка володіла Закарпаттям. На думку експертів Головного управління поліції безпеки Німеччини, "п'яте рішення не слід вважати зовсім неможливим. Швидше це можливо в дуже віддаленому майбутньому".²³²

В історичній літературі, присвяченій позиції ОУН напередодні Другої світової війни, проводиться думка, що виступ Організації залежав виключно від політичних обставин, від того, чи буде реалізована ідея української державності. Усі переговори з військових питань, головним чином з абвером, тримав у своїх руках Р. Яри. Як пише в спогадах відомий діяч ОУН Я. Гайвас, Яри "нікого з інших членів проводу до них старався не допускати". За його ж словами, "вже перед самим вибухом війни прийшов наказ зберегти повну готовність, але ні в якому випадку не виступати з повстанням. Навіть наказано не триматися великими збройними відділами, а збройну акцію дозволяло тільки спородично і то у випадку самооборони".²³³

За словами провідного члена бандерівської ОУН М. Климишина, "...український повстанський рух розпочався з дорученням Тимчія-Лопатинського мобілізацією членства ОУН на три дні перед проголошенням мобілізації польської армії".²³⁴ Правда, за його твердженнями, можливості ОУН на Західній Україні були невеликими, так як "повстанські відділи не мали достатньої кількості зброї". З часом у цьому було звинувачено члена ПУН Я. Барановського.

Чутливо реагувала на загострення міжнародних відносин у Європі й українська еміграція, обговорюючи можливі варіанти розв'язання українського питання на випадок війни між Німеччиною і Польщею. Спантеличило українство і раптове поліпшення німецько-радянських стосунків. Коли стало відомо, що міністр закордонних справ рейху відбув до столиці СРСР, то С. Русова занотувала у своєму щоденнику: "А в мене всі думки там, у Москві, що там говорить Ріббентроп з Сталіним і оскільки Україна там заангажована". А під 27 серпня 1939 р. вона зробила такий запис: "Усі чекають, що Галичина з Підкарпаттям буде визволена і об'єднана в автономну державу під протекторатом Гітлера".²³⁵

Іншої думки дотримувався М. Антонович. У листі від 28 серпня 1939 р. з Німеччини до батьків у Прагу він писав: "Чи буде війна, чи ні трудно сказати... А найбільша евентуальність у цьому воєнному випадку це те, що Совіти положать лапу теж і на західноукраїнські землі... Німці ними пожертвували..."²³⁶

На початку війни ОУН оприлюднила свою позицію. її основні аспекти знайшли відображення в інструкціях "Націоналістичної пресової служби", які 1 вересня 1939 р. були направлені редакціям націоналістичних газет та прихильних до них видань в усіх країнах світу. В них зазначалось, що: 1) Українські визвольні змагання мають власну мету і на них не може впливати ніяка міжнародна ситуація; 2) ОУН виступить лише тоді, коли для цього буде "найдогадніша хвилина", негайний виступ з початком війни був б на користь "сторонніх сил"; 3) Українські визвольні змагання, спрямовані проти Москви, є фактором міжнародного значення; 4) Боротьба за визволення "сорокап'ятимільйонної нації" не може бути легкою, ОУН чекають у найближчому часі "важкі удари".²³⁷

Хоч згадана заява носила в цілому обережний характер, але тепер добре відомо, що з початком Другої світової війни ПУН зайняв виразно пронімецьку позицію і був готовий до активних дій. До цього кроку можна ставитися по-різному: схвалювати його або ж критикувати. На нашу думку, незаперечним є той факт, що спілка з гітлерівською Німеччиною сильно підірвала позицію ОУН як в Україні, так й на міжнародному відтинку.

Тим часом підписання пакту Молотова-Ріббентропа створило певні ускладнення щодо можливості відкритого використання нацистами "українського фактору" у війні з Польщею. Німці не бажали дратувати Москву і потім не відчували потреби у широкому залученні українських націоналістів до збройної боротьби з поляками, очікуючи наступу зі сходу радянських військ.

Проте, коли 1 вересня 1939 р. розпочалися бойові дії між вермахтом і польською армією, Москва не поспішала розкривати свої карти. Це дещо нервувало німецьку сторону. Тому 9 вересня 1939 р. до штабу 14-ї німецької армії було відряджено співробітника відділу диверсій і саботажу абвера "для відпрацювання всіх питань, пов'язаних з Україною".

А 12 вересня 1939 р. А. Гітлер, стурбований відсутністю активних дій проти Польщі з боку СРСР, дав вказівку адміралу В. Канарісу організувати збройний виступ націоналістичних сил в Західній Україні. Це сталося у поїзді пересувної штаб-квартири фюрера. Начальник штабу ОКВ В. Кейтель, як згадував генерал-майор Е. Лахузен, у присутності Й. Ріббентропа від імені фюрера запропонував шефу абвера "викликати в українській Галичині повстанський рух, метою якого було б знищення поляків і євреїв".²³⁸

Після цієї наради, як засвідчив у своєму щоденнику відомий працівник абвера Г. Гроскурт, він негайно встановив контакт з А. Мельником і Р. Яри, щоб прискорити виступ українських націоналістів.²³⁹

Поки зазначена вище вказівка фюрера переводилась з організаційної площини у русло активних дій, 15 вересня 1939 р. міністр закордонних справ Третього рейху через свого посла у Москві передав радянському керівництву телеграму. В ній, поміж іншим, говорилось, що коли СРСР не введе свої війська на територію Західної України, то на цих теренах "зможуть виникнути умови для формування нових держав".²⁴⁰ Є підстава стверджувати, що мова йшла про можливість утворення української держави на зразок ЗУНР.

Це, мабуть, був одним з найпереконливіших аргументів, котрий прискорив виступ СРСР проти Польщі. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон. За цих обставин німці відмовилися від форсування збройного повстання українського населення проти польської влади. Проте окремі автори намагаються викласти цю справу так, що начебто провід ОУН з власної ініціативи дав вказівку крайовій екзекутиві на ЗУЗ "проти-польського повстання не піднімати".²⁴¹ Насправді, все було по-іншому, правила гри диктувала німецька сторона.

Результати "польської кампанії" виявилися для організованого українства приголомшуючими. Ось, наприклад, запис від 19 вересня 1939 р. в щоденнику С. Русової: "Все загинуло: Совєти зайняли Коломію. Тернопіль і вище Рівне, Волинь аж до Вільно. В Брест-Литовському сталася зустріч німців і москалів... і ця дурна маса вітає їх як "освободителів".²⁴²

Заява В. Канаріса голові ПУН А. Мельнику після вже згадуваної наради 12 вересня 1939 р., що у головній квартирі фюрера є думка про позитивне вирішення питання щодо надання самостійності Західній Україні після розгрому

* Один з англійських біографів адмірала В. Канаріса пише, що шеф абвера був прихильником ідеї створення незалежної України і укладення союзу з російським народом проти його більшовицьких керівників, але ці ідеї не поділяли Гітлер, Ріббентроп і Розенберг (Колвін І. Двойная игра (Секретные миссии). - М., 1964. - С. 144). Відомо і те, що А. Розенберг був позитивно настроєний до ідеї надання Україні самостійності під егідою Третього рейху і рішуче виступав проти Великої Росії. У той же час Ріббентроп та інші неодноразово висловлювали думку про можливість використання небільшовицької Росії для досягнення своїх геополітичних планів. А з огляду на це самостійна Україна їм була непотрібною.

Польщі,^* породила лише нейздійснені надії і викликала гірке розчарування.

В. Канаріс дещо поспішив інформувати А. Мельника стосовно рішень, прийнятих 12 вересня 1939 р. Адже тоді питання створення самостійної України розглядалося лише гіпотетично, залежно від позиції СРСР. При цьому сам адмірал стояв на тому, що "політичне розповсюдження руху ОУН в напрямку радянської України з метою створення великодержавної України слід категорично попередити".²⁴³

Тим часом А. Гітлер нелегко пішов на те, щоб віддати Західну Україну Радянському Союзу. Цей його крок був обумовлений політичними обставинами і носив тактичний характер.

Для багатьох тогочасних політиків тимчасовий характер угоди між А. Гітлером і Й. Сталіним стосовно не лише західноукраїнських земель, але й долі всієї України, був зрозумілим. Так, один з найпослідовніших політичних опонентів Сталіна Л. Троцький у публікації від 22 вересня 1939 р. писав, що сьогодні фюрер "віддає московському другові на тимчасове зберігання "велику Україну", завтра він поставить питання про те, кому бути господарем цієї України". При цьому цікаво зауважити, що в своїй боротьбі з Й. Сталіним Лев Троцький теж прагнув розіграти українську карту! Так, ще в липні 1939 р. він закликав до створення "єдиної, вільної і незалежної України", яка мала постати, на його думку, внаслідок національних повстань в рамках політичної революції.²⁴⁴

Звичайно, у контексті боротьби за незалежність радянсько-німецька угода і передача Західної України до складу Радянського Союзу були великим ударом по національно-визвольному руху. Коли б Німеччина залишилась господарем на західноукраїнських землях, то вона, мабуть, пішла б таки на створення у цьому регіоні автономного українського уряду. Але цього не сталося.

Тим часом напередодні війни атмосфера відносин на ЗУЗ між українською більшістю й польською меншиною була дуже напруженою. Значна частина українського населення не приховувала неприязного ставлення до поляків. З другого боку, як писав у своїх спогадах відомий львівський адвокат С. Шухевич, перед війною "проти українців, як здогаданих чи правдивих великих приклонників Німеччини, вся польська суспільність ставилася дуже вороже".²⁴⁵

Зазначене вище не могло не призвести до кривавих ексцесів. За словами колишнього ад'ютанта генерала Андерса С. Климковського, "тільки присутності Червоної армії ми зобов'язані тим, що в цей час не дійшло до великих погромів чи масової різанини поляків".²⁴⁶

За повідомленнями "Націоналістичної пресової служби" (НПС) за листопад-грудень 1939 р., чисельні збройні виступи українського населення проти поляків засвідчили, "наскільки глибоко ОУН охопила край своїми ідейними і організаційними впливами". "Можна не сумніватися, - говориться у випуску Ч. 51 від 30 листопада 1939 р. НПС, - що за інших обставин ЗУЗ спалахнули б загальним збройним повстанням під проводом ОУН. Та несподівана окупація краю совєтськими військами зробила це повстання політичне недоцільним в ту пору". Свідки згаданих подій одностайно стверджували: "На провінції були наші повстання. Роззброювано і розстрілювано поліцаїв і солтисів. Були також напади на двори і польські колонії. З вояків польської армії - українців - творилися повстанчі відділи... Націоналісти провадили акцію нищення ворогів безпощадно".

А ось спогади про події німецько-польської війни прихильника гетьманського середовища П. Розвадовського з Дрогобиччини. У листі від 24 травня 1942 р. до редакції часопису "Українська дійсність"^* він писав: "...Люди

* Пресовий орган Української громади в Німеччині в 1940-1945 рр.

майже всі сприяли німецькій армії. Вхід німецької армії в Польщу наше громадянство привітало з великим захопленням. Під час проголошення мобілізації молодіж, йдучи на війну, йшла з думкою помсти за всі їй заподіяні кривди польської окупації. З перших днів війни вже гуртувалися партизанські загони по селах..."²⁴⁷

Нещодавно оприлюднені нові матеріали про виступи українських повстанців на теренах ЗУЗ у вересневі дні 1939 р., загальна чисельність яких становила майже 8 тис. чоловік. Внаслідок раптових і стрімких дій повстанцям вдалося захопити у поляків 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 23 кулемети і 80 автоматів, 3757 гвинтівок і 3445 пістолетів, 25 автомобілів, багато набоїв та іншого військового майна. Було полонено 3610 польських вояків та поліцейських.²⁴⁸

З огляду на цитоване було б неправильним стверджувати, що анти-польські дії українського населення були безпідставними, лише проявом помсти. До цього його спонукала й польська влада. Як пише один із свідків, поляки ще до війни розпочали низку каральних акцій проти українців: "Арешти зачалися ще за місяць перед вибухом війни. Пізніше арешти тривали далі. Приходила поліція та забирала людей". Інший очевидець говорив: "З вибухом війни у Львові почалися масові арешти українців... Польська "вулиця" поставилася до українців дуже вороже щойно під час облоги Львова. Так само й військо. Арешти, або принаймні ревізії відбувалися майже в кожній українській родині".²⁴⁹

Успішні дії німецьких військ в Польщі з радістю сприймалися у середовищі ОУН, яке чекало від Німеччини розв'язання українського питання. З вересня 1939 р. у вузькому колі однодумців М. Сціборський з задоволенням констатував, що "разом з вермахтом проти Польщі крокують і наші відважні вояки, наші курені". Ділова атмосфера панувала у берлінській штаб-квартирі ПУН, де намічались найближчі заходи щодо встановлення української влади на звільнених від поляків територіях.

Хоч організованого і зкоординованого виступу проти польського панування у Західній Україні не сталося, але у керівному середовищі ОУН високо оцінювалась участь націоналістів та їхніх симпатиків у боротьбі проти Польської держави. За словами О. Ольжича, "партизанська акція ОУН проти Польщі в середині вересня 1939 р. багато спричинилася до її скорого кінця".²⁵⁰

Для практичної реалізації зазначених заходів за німецькими військами, у складі яких перебував й український "легіон", мали просуватися на звільнені від поляків українські землі спеціально сформовані з членів ОУН оперативні групи - попередники майбутніх "похідних груп" 1941 р. В одній з таких груп був Я. Гайвас. Перед ним, зокрема, ставилось завдання "негайно зв'язатися з організаційною сіткою, допомагати до її якнайширшої розбудови в тому напрямку, щоб охопити кожний населений пункт та, по змозі, якнайбільше активного елементу, взяти участь у створенні поліційної системи, якої провідник буде визначений щойно пізніше, та побудувати й утримати через Карпати зв'язки між землями і центром за кордоном, доки організаційний центр не перенесеться до краю".²⁵¹

Однак, як згадує Я. Гайвас, вже з перших кроків своєї діяльності вони зіткнулися з низкою труднощів, які пояснювались відсутністю чітких вказівок "з гори" щодо форм і напрямків ведення розбудови державного життя, браком професійно підготовлених для цього кадрів, а головне - неясністю позиції німців. Втім, німецькі військові йшли назустріч ОУН щодо розв'язання місцевих адміністративних питань, звільнення з полону вояків-українців, але відмовлялися розглядати проблеми політичного характеру.

Але вже в короткому часі все з'ясувалося. Коли Червона армія вступила на територію Західної України, то представник німецького командування зустрівся у Самборі з Р. Сушком, Я. Барановським і Я. Гайвасом і роз'яснив їм ситуацію, що утворилась. Він сказав, що німецька влада задовольнить всі матеріальні і технічні потреби ОУН, забезпечить усіх тих, хто брав участь у бойових діях на боці вермахта. ОУН надавалося право зберегти свої військові відділи і приступити до створення української поліції на польській території, окупованій Німеччиною.

Провід ОУН, інші центри української політичної еміграції, як і у випадку з Карпатською Україною, змирилися з таким несприятливим для українства розвитком подій, плекаючи сподівання на неминучу війну між Німеччиною і Радянським Союзом. Ці настрої дуже влучно передає у листі до батьків М. Антонович. "Мій один знайомий офіцер з комісії переселення, - писав він 18 січня 1940 р., - каже, що до зудару між німцями і більшовиками має дійти... Щораз частіше починають серед німців чутися голоси, що большевія шваль і рвань, на яку двох дивізій стане".²⁵²

Українським політикам здавалося, що вже цього разу А. Гітлер надасть Україні державну незалежність.^* При цьому вожді українства й

* А. Гітлер був надзвичайно непослідовним у питаннях майбутнього України. Так, 7 вересня 1939 р., говорячи про можливість мирних переговорів з поляками, він вважав однією з умов цього надання самостійності Західній Україні. 22 липня 1940 р. на нараді з вищим командним складом вермахту, як пише шеф штабу ОКХ Ф. Гальдер, фюрер, торкаючись питань розчленування СРСР у випадку перемоги Німеччини, знов згадав "українську державу".

гадки не мали, що у голові фюрера визрівали зовсім інші плани стосовно долі нашої країни.

Говорячи про ставлення у цей час А. Гітлера і Й. Ріббентропа до українського питання, колишній співробітник абвера К. Абжаген пише, що "українці були для них всього лише фігурою на шахівниці, яку при необхідності пересували і потім залишали без уваги".²⁵³ Такими були реалії тієї доби, але українці по різні боки майбутнього фронту не були сторонніми спостерігачами фатального розвитку подій, а стали їх активними учасниками.

Між тим рядові члени ОУН і прихильні до Організації кола населення досить хворобливо реагували на прихід радянської влади на терени Західної України. За спогадами Д. Куп'яка, одного з членів ОУН Буського району на Львівщині, "раптова зміна з напівтоталітарного польського режиму на диктаторську московську тиранію викликала велике почуття переляку серед національно і політично вироблених мас, які мріяли про незалежність своєї батьківщини". Внаслідок цього підупала й робота низових осередків ОУН. Вищезгаданий автор говорить, що лише з весни 1940 р. провід ОУН "вирішив відновити діяльність Організації, яка внаслідок польсько-німецької війни була впродовж кількох місяців бездіяльною".

Втім, з приходом на Західну Україну радянської влади ПУН, очолюваний А. Мельником, не прагнув там до активних дій. За словами Я. Гайваса, полк. Р. Сушко дав інструкції, щоб "існуючі групи розійшлися, розплились у своєму терені, заховали зброю, а всю роботу вести, як у найгірших часах - п'ятками, а навіть трійками. Не спішитися з набором нових людей. Особливу увагу звернути на небезпеку агентури". Водночас ставилось завдання перевести за р. Сан, на окуповану німцями польську територію, "досвідчених у революційній роботі людей", якнайбільше молодих, військово вишколених людей".²⁵⁴

Вже вище відмічалося, що результати німецько-польської війни перекреслили всі надії антикомуністичних сил українства. Особливо болюче сприймалося це членством ОУН на західних теренах ЗУЗ, яке було найбільш активним елементом серед українства у минулих подіях. Приєднання Західної України до Радянського Союзу не тільки негативно вплинуло на діяльність місцевих осередків ОУН, але й викликало з боку націоналістичного активу критику дій ПУН, керівники якого начебто не зуміли відстояти українську справу.

Восени 1939 р. після завершення війни з Польщею, ситуація виглядала досить загрозливою, бо почали ширитись чутки про наміри німців домовитися з Москвою про депортацію з теренів Холмщини і Лемківщини українського населення до СРСР і переміщення на його місце 115 тис. німців з різних районів Радянського Союзу, щоб створити на кордоні Німеччини та СРСР "нічийну землю". Такі дії могли завдати відчутного удару по ОУН, яка перевела на окуповану німцями територію Польщі (на етнічні українські землі) більшу частину провідних кадрів із західних областей УРСР.

З огляду на зазначене ПУН мусив зробити необхідні роз'яснення широкому активу ОУН. З цією метою в бюлетені "Націоналістичної пресової служби" Ч. 51 за 30 листопада 1939 р. з'явилася публікація М. Сціборського "Думки для всіх". У ній критикувалися ті українські діячі (а можливо й члени ОУН), які напередодні війни бачили майбутнє "в сяйві безжурних, оптимістичних ілюзій". Для цього, на думку Сціборського, не було підстав, бо після підписання пакта Молотова-Ріббентропа ставало очевидним, що українцям розраховувати на державність, бодай у формі "Галицько-Волинської держави", було не тільки фантазією, а й прямим абсурдом.

Критичне становище, в якому опинилося організоване українство, М. Сціборський пояснював тим, що українські політики напередодні війни не зуміли "завчасно зорієнтувати Європу, що Польща- це живий труп". Ці ж політики, - вічні опоненти ОУН, - постійно твердили, що "одна збудована кооператива варта більше, ніж десять "бомбастичних" революцій". Торкаючись вищезгаданого питання щодо переселення українців, М. Сціборський вважав, що воно буде "певного роду підтвердження тривалості німецько-московського порозуміння". Оцінюючи ситуацію, він закликав не впадати у відчай.

Головне, на думку М. Сціборського, це відкинути нові "лемківські концепції" (тобто, зосередження на розбудові українського національного життя на тих теренах, що відійшли до Німеччини) і передати долю українського народу не в руки "гмінних секретарів" і "тяжкодумних алилуйщиків", а в руки "людей високої політичної культури, з широким розмахом, що вміють (не в позах й фразах, а на ділі) міряти українську проблему великими масштабами".

У контексті сказаного не полишена інтересу оцінка ситуації, яка склалася для розв'язання українського питання, висловлена відомим військовим фахівцем УНР генерал-хорунжим В. Петрівим. У листі від 26 вересня 1939 р. до Товариства бувших українських вояків у Канаді він писав: "Та погрома, що на наш нарід зараз прийшла, є наслідком нашої програної на Карпатській Україні [справи], де не довели ми, що ми є здатні щось позитивне зробити... Поки не витворимо власних конструктивних цінностей, та такого, все одно якого, колективу, з яким будуть примушені чужі рахуватися, будемо куркою на торгу, лишаючи їй лише можливість кудахтати та трохи пручатися".²⁵⁵ І це були пророчі слова!

Яким би болісним не було сприйняття українською еміграцією та ОУН факту приєднання Західної України до Радянського Союзу, ця подія не підірвала в них довіри до рейху, не загасила надії на позитивне вирішення українського питання в найближчий час. Цікавими здаються у цьому контексті роздуми С. Русової. "Через що в мене, - записала вона під 17 жовтня 1939 р. в своєму щоденнику, - в глибині душі така віра в Гітлера?" І далі сама дає собі відповідь: "Він вижене Совіти, але до того часу скільки пропаде людей найкращих, скільки вистраждає народ, скільки буде загублено культурних скарбів - жах один".²⁵⁶

Правда, непослідовність німецької політики в українському питанні, приєднання західноукраїнських земель до СРСР викликали в середовищі ОУН і прагнення підстрахуватися з огляду на можливий розвиток подій. Отож, восени 1939 р. виникла думка домогтися від французького уряду дозволу на створення українського легіону при французькій армії. Цю акцію за погодженням з Проводом ОУН повела Управа Українського народного союзу у Франції. Однак в даному випадку мова йшла не про боротьбу проти німців, а про участь українських добровольців в бойових діях західних союзників проти СРСР у складі "експедиційного корпусу" у Фінляндії або ж в басейні Чорного моря.

Проте з цих планів нічого не вийшло через несприятливу для західних країн військово-політичну ситуацію й небажання Великої Британії втягуватися в чергову авантюру. З цього приводу, згадуючи минуле, відомий діяч ОУН О. Бойків писав: "Надії полковника [йдеться про А. Мельника. - Авт.] і наші на зформування Українського легіону, що видавалися нам "на досяг руки", на жаль, не здійснилися".²⁵⁷ Разом з тим Провід ОУН і в наступний час не полишає спроб зацікавити своїми можливостями обидві воюючі сторони, а то й інших евентуальних учасників Другої світової війни, полум'я якої поступово охоплювало все нові і нові території.

Тим часом у зв'язку з рішенням фюрера розпочати підготовку війни проти СРСР позиції актикомуністичних проводів українства помітно зміцнілися. Інтерес до їх можливостей бути корисними Німеччині значно посилився. Особливе це стосувалося ОУН. Висока активність українських націоналістів у час німецько-польської війни, їхня готовність рішуче підтримувати й далі всі зовнішньополітичні кроки Третього рейху на сході Європи, вороже наставлення до Радянського Союзу належно цінувалися німецькою стороною. І це мало конкретні прояви.

У розвідувальному зведенні від 6 листопада 1939 р. Управління прикордонних військ НКВС Київської округи зазначалося: "Німецька влада й фашистські організації в центрі й на місцях на території, зайнятій ними, ведуть політику загравання з українськими націоналістами, роблячи ставку на їхнє використання у самоврядуванні... Українським націоналістам надається ряд пільг при прийманні на роботу і залученні до охорони внутрішнього порядку".²⁵⁸ У створеному в Кракові Українському допомоговому комітеті (УДК), який мав опікуватися життям українців на території генерал-губернаторства, владу захопили члени ОУН. Головою УДК став В. Горбовий, секретарем - Я. Старух.

Німці проявили особливу турботу й до тих членів ОУН, котрі були в'язнями польських тюрем та концтабору Береза Картузька. "Нова влада, - писав відомий український громадський діяч К. Паньківський, - взяла їх під свою опіку та примістила не тільки в домах відпочинку як у лікувальній місцевості Рабка в генеральній губернії, але навіть у люксусованих лікувальних санаторіях в Пєштянах на Словаччині".²⁵⁹

Центром українства став Краків. "Тут, - писав у своїх спогадах відомий письменник У. Самчук, прихильник мельниківської ОУН, - перебувала добра половина українського Львова, плюс порядна частина Праги, Берліна, Варшави і багатьох інших провінцій нашої безмежної емігрантської держави". За його словами, "загальний настрій був бадьорий, дарма, що для цього, здавалося не було причин". Хоч українська справа офіційно виглядала неясною, зауважує У. Самчук, "неофіційно всі вірили в чудо, що скоро буде війна, що відкривається дорога назад, що вирине знову визвольна справа..."²⁶⁰

Однак, поряд з оптимістичним, було й іронічно-песимістичне сприйняття дійсності на теренах генерал-губернаторства. "Політичного життя тут, - відзначає відомий поет Ю. Липа, - тепер не маємо і не можемо мати. Слід повної дегенерації моралі все більшої". А Ю. Косач у листі від 23 січня 1940 р. до М. Антоновича писав: "У Кракові засіла націоналістична кліка, як звичайно, з неробством й "фюрером" Телігою".²⁶¹

Найбільш активно діяли бандерівці. Вони створили "Державну комісію ОУН" на чолі з В. Горбовим, яка займалася підбором кандидатів на посади у майбутній адміністрації України, що мала постати після вигнання більшовиків. Були спроби залучити до цієї роботи декого з мельниківців. Але останні відмовлялися, зауважуючи, "що недоцільно імпортувати уряд із-за границі... Мусимо творити його там, з наших людей і з наших прихильників", або ж, коли уряд імпортувати, "то напередодні війни, щоб нас там уже застала окупаційна чужа армія".²⁶²

Проте у наведених вище словах З. Книша є лише частка правди. Адже у цей час вела аналогічну роботу й мельниківська "Комісія державного планування", яка готувала проекти "перебудови всього економічно-господарського, культурного та адміністративного життя України у випадку утворення самостійної держави".

Пильно придивляючись один до одного, обидва проводи ОУН намагалися обмежити участь в громадському житті на території генерал-губернаторства представників інших середовищ української еміграції. З цього приводу емігрант з Наддніпрянської України, відомий громадський діяч В. Андрієвський, який в цей час мешкав у Кракові, у листі від 31 березня 1941 р. до Ю. Колларда писав: "При кермі краківської еміграції стоять виключно самі галичани. Нас не пускають і роботи нам не дають".²⁶³

У цілому прихильне ставлення німецької окупаційної адміністрації дало змогу обом проводам ОУН розгорнути велику роботу щодо розбудови своїх організаційних структур, здійснювати певні заходи у напрямку посиленого військового вишколу кадрів. За словами Уласа Самчука, і бандерівці і мельниківці "готували уряд і основний кістяк адміністрації, планували генеральні штаби, ухвалювали розпорядження і закони".²⁶⁴

Намагався у цей час знову привернути увагу до себе й колишній гетьман П. Скоропадський. 17 жовтня 1940 р. він надіслав до зовнішньополітичного відділу нацистської партії так звану "програму" майбутнього співробітництва України з Третім рейхом. У цьому документі проводилася думка про те, що "зв'язана з Німеччиною" Україна має залишатися сільськогосподарською країною, прийняти до себе понад 10 млн. німецьких переселенців, розмістити у найголовніших містах (Київ, Львів, Харків, Одеса) німецькі гарні зони.²⁶⁵ Однак і це звернення не підняло шанси гетьмана і його оточення у планах вищих німецьких чинників.

Слід відмітити, що у цей гарячий час ОУН (насамперед мельниківський ПУН) здійснила спробу привернути до українського питання увагу уряду США, прагнучи при цьому водночас легітимізувати себе на випадок мирних переговорів між воюючими сторонами. Ця акція була пов'язана з поїздкою до Європи заступника держсекретаря Самнера Уоллеса, котрий 2 березня 1940 р. зустрівся з А. Гітлером. Мельниківцям вдалося передати американському дипломату відповідного листа. У ньому схвалювалась ініціатива президента Ф. Рузвельта щодо пошуку шляхів встановлення справедливого миру на європейському континенті, підкреслювалось, що до нерозв'язаних європейських проблеми відноситься й українська проблема. При цьому зазначалось, що "справа замирення Європи неподільна і тривале запевнення миру неможливе шляхом часткової розв'язки проблем Заходу без одночасної направи відносин на Сході Європи". У листі також говорилось, що "українці ніколи не погодяться на залежність від Росії і вважають рішуче неприйнятною для себе та суперечною з цілями направлення відносин у Східній Європі відбудову т. зв. Великої Польщі коштом земель українців".²⁶⁶

Проте цей документ не справив враження на американську сторону і його доля невідома. Але можна з певністю сказати, що держдепартамент США не вважав українську проблему актуальною на той час для європейських справ.

У контексті зазначеного не полишена інтересу й інша ініціатива ОУН(М). За даними французької розвідки, а на нашу думку, це було, мабуть, не пізніше

* Цей факт треба приймати із застереженням, бо він міг мати місце скоріше навесні 1939 р.

травня 1940 р.,^* А. Мельник відвідав Велику Британію, де відбув зустрічі з деякими представниками англійських політичних кіл. Під час переговорів Голова ПУН начебто заявив про можливість змін в політиці ОУН, відмови від фашистських принципів внутрішньої побудови Організації, співпраці з демократичними течіями, готовності боротися проти Німеччини та ін. Водночас А. Мельник висунув перед західними союзниками вимогу відновлення самостійності України.²⁶⁷ Хоч цю інформацію потрібно сприймати обережно, але вона дозволяє зрозуміти, до певної міри, причини, що спонукали гестапо провести у 1944 р. арешт А. Мельника та групи його найближчих соратників.

Разом з тим згадана ініціатива ПУН не мала продовження і політичних вислідів, бо поразка армій західних союзників на полях Бельгії, Голландії та Франції зробила нацистську Німеччину повновладною господаркою у Західній та Центральній Європі.

Розглядаючи наслідки німецько-польської війни у контексті планів і намірів ОУН, слід визнати їх вкрай незадовільними. Не тільки не справдилися надії націоналістів на утворення на західноукраїнських землях незалежної держави, але й сама ОУН, на цей час не виявила себе самодостатньою силою, здатною опанувати політичну ситуацію і досягти поставленої мети. Націоналістичні "низи" бачили в цьому провину ПУН.

------------------------------------------------------------------------

[221] ЦДАГО України. Ф. 221. - Особисті документи В. Проходи.

[222] Там само. - Особисті документи М. Антоновича

[223] Там само.

[224] Там само. - Особисті документи С. Русової.

[225] Там само. - Особисті документи М. Антоновича. - Лист від 25 травня 1939 р. до батьків.

[226] Йот, де Л. Немецкая пятая колонна во Второй мировой войне. - Москва, 1958. - С. 248.

[227] Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. - К., 1995. - С. 78.

[228] ВИЖ. - 1990. - № 12. - С. 22.

[229] Буллок Алан. Гитлер и Сталий. Жизнь и власть. В 2-х томах. - Смоленск, 1994. - Т. 2. - С. 262.

[230] ГальдерФ. Военный дневник. 1939-1942 годы. - М, 1968. - Т. 1. - С.36.

[231] На зов Києва. Український націоналізм у II світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. - К., 1993. - С. 450.

[232] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - М., 1995. - Т. І. Кн. 1. - С. 335-336.

[233] Гайвас Ярослав. Воля ціни не має. - Торонто, 1971. - С. 264-265.

[234] Клішишин М. В поході за волю. - Торонто, 1975. - Т. І. - С. 243.

[235] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи С. Русової. Щоденник.

[236] Там само. - Особисті документи М. Антоновича.

[237] На зов Києва. Український націоналізм у II світовій війні. - С. 454.

[238] Нюрнбергский процесе. Сборник материалов в 8-ми томах. - М, 1989. - Т. 3. -С. 160.

[239] Безьшенский Л. Особая папка "Барбаросса". - М., 1972. - С. 148.

[240] СССР - Германия. Документи и материалы о советско-германских отношениях с апреля по октябрь 1939 г. - Вильнюс, 1989. - С. 92.

[241] Прокоп М. Україна і українська політика Москви. - С. 97.

[242] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи С. Русової. Щоденник.

[243] Абжаген Карі Хайнц. Адмирал Канарис. - Ростов-на-Дону, 1998. - С. 199-200.

[244] Цит.: Вышлев О. В. Накануне 22 июня 1941 года. Документальные очерки. - М., 2001. - С. 135.

[245] Шухевич Ст. Моє життя. Спогади. - С. 600.

[246] Климковський Е. Я был адьютантом генерала Андерса. - Москва. 1991. - С. 25.

[247] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи редакції часопису "Українська дійсність".

[248] Кучерук Олександр. Українське повстання вересня 1939 року на Західній Україні // Пам'ять століть. - 2000 р. - Ч. 5. - С. 149.

[249] ЦДАГО України. Ф. 269. - Випуск Націоналістичної пресової служби Ч. 51 за 30 листопада 1939 р.

[250] Ольжич О. Незнаному воякові. Заповідане живим. - К., 1994. - С. 305.

[251] Гайвас Ярослав. Воля ціни не має. - С. 161.

[252] ЦДАГО України. - Особисті документи М. Антоновича.

[253] Абжаген Карл Хайнц. Адмирал Канарис. - Ростов-на-Дону. 1998. - С. 206.

[254] Гайвас Ярослав. Воля ціни не має. - С. 211, 243-244.

[255] ЦДАГО України. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Пет-ріва.

[256] Там само. - Особисті документи С.Русової. Щоденник.

[257] Андрій Мельник. У першу річницю смерті. 1964-1965. Торонто-Вінніпег, 1966. - С. 116.

[258] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. - Т. І. Кн. 1. - С. 121.

[259] Паньківський Кость. Роки німецької окупації. - Нью-Йорк, Торонто, 1965. - С. 145.

[260] Дніпро. - 1993. № 2-3. - С. 111.

[261] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи М. Антоновича.

[262] Поліщук Віктор. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (Сповідь українця). - Торонто-Варшава-Київ. - 1995. - С. 189.

[263] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда.

[264] Дніпро. - 1993. - № 2-3. - С. 111.

[265] Чередниченко В. Націоналізм проти нації. - С. 83-84.

[266] На зов Києва. Український націоналізм у II світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. - С. 455.

[267] ЦДАГО України, ф. 263, архівно-слідча спр. № 57190, т. 2, арк. 28-29.

РОЗКОЛ В ОУН. ЙОГО ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

Ведучи підготовку до нападу на Радянський Союз, вище нацистське керівництво, як вже говорилося, намагалося використати у цій акції можливості всієї української політичної еміграції. Проте воно ніколи не пов'язувало себе конкретними політичними обіцянками у вигляді нагороди за співпрацю. Сам А. Гітлер з великою підозрою ставився до української політичної еміграції, ніколи їй до кінця не вірив. Вже в роки війни на одній з нарад у червні 1943 р., торкаючись цього питання, фюрер прямо сказав, що "на фоні подій вони [тобто, емігранти. - Авт.] бачать не нашу національну мету, в перспективі вони бачать свою власну мету". Далі, розвиваючи свою думку, він наголосив, що "кожний народ дбає про себе і ні про що інше. Всі ці емігранти і радники, бажають тільки підготувати собі позиції на майбутній час".²⁶⁸

Німецькі спецслужби, поділяючи в цілому точку зору свого фюрера, вбачали своє завдання в тому, щоб витиснути все що можна з емігрантських сил і водночас не допусти, щоб їхні амбіції та сподівання переросли у конкретні політичні вимоги. Для цього потрібно було, зокрема, попередити консолідацію різних течій українського національно-визвольного руху, роз'єднати їх, розвести по різних кутках. Так, можливо, виникла ідея розколу ОУН, яка, з погляду нацистів справляла враження більш згуртованої і монолітної сили

* У своїх свідченнях від 29 травня 1945 р. співробітник абверу Е. Штольце показав, що в час підготовки нападу на СРСР німецька розвідка не була зацікавлена у розколі ОУН і намагалася примирити обидві фракції (Правда. - 1991. - 4 травня). Однак, на думку колишнього члена ОУН, політолога і публіциста П. Балея, "в абвері цілком слушно міркували, що молоді в ОУН будуть більше "керованими" в своїх безкритичних амбіціях" (Балей Петро. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. - К., 1996. - С. 109).

у порівнянні з іншими політичними організаціями українства.^* Звичайно, реалізації цього задуму сприяли до певної міри й об'єктивні причини.

До них, на нашу думку, слід віднести існуюче ще з 1930-х років протистояння між ПУН і націоналістичним активом на ЗУЗ, невдоволення цих сил пасивною, як їм здавалося, позицією Проводу ОУН в справах Карпатської України (193 8-1939) та західноукраїнських земель під час німецько-польської війни 1939 р. Не можна, як здається, обминути й персональних моментів, зокрема, дещо іронічно-зверхнього ставлення деяких членів ПУН до своїх молодших колег з крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ.

Отож, у лютому 1940 р. з ОУН виділився Революційний провід, очолюваний колишнім провідником екзекутиви ОУН на ЗУЗ С. А. Бандерою. "На місці однієї ОУН, - пише Л. Шанковський, - постали дві ОУН, що стали себе взаємно поборювати. Оця взаємна боротьба - це найбільший негатив розколу. Вона послабила вплив ОУН серед українського народу". На думку дослідника і учасника тих подій, причини цього явища "не можна вважати вистачальними й переконливими".²⁶⁹

Сам С. Бандера в автобіографічному нарисі "Мої життєписні дані" дає цікавий виклад причин, котрі привели до розбрату у лавах ОУН. Сталося це під час зустрічі його і крайового провідника ОУН на ЗУЗ В. Тимчія-Лопатинського з А. Мельником у січні 1940 р. у Римі. Впродовж кількох бесід, які відбулися між ними, голова ПУН не погодився з пропозиціями, внесеними представниками молодої генерації, делегатами краю. По-перше, А. Мельник не дав згоди вивести з складу ПУН Я. Барановського і О. Сеника-Грибовського, котрих звинувачували у співпраці з польською поліцією, а також поповнити провід прихильниками С. Бандера. По-друге, "він відкинув, - як писав С. Бандера, - нашу вимогу, щоб планування революційно-визвольної протибільшовицької боротьби не зв'язувати з Німеччиною, не узалежнювати її від німецьких

* Мельниківці відкидали ці звинувачення. Наприклад, 10 квітня 1940 р. голова ПУН А. Мельник заявив, що він як "відповідальний за визвольну справу" не може допустити, щоб "український націоналістичних рух мав утратити свій незалежний характер" (На зов Києва. Український націоналізм в II світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. - К., 1993. - С. 237).

воєнних планів".^* Як говорили пізніше бандерівці, А. Мельник при цьому заявив, що питання активізації діяльності ОУН на українських землях ще не визріло, що треба виждати, зберегти сили, чекати на чужу ініціативу.²⁷⁰

Не важко помітити, що вимога бандерівців стосовно перебування Я. Барановського і О. Сеника-Грибовського у складі ПУН не носила принципового характеру, а зачіпала більше особисто голову провода. Серйознішими виглядали претензії С. Бандери на значне розширення складу ПУН. Це могло помітно підірвати позиції старої генерації. Що ж до другого пункту переговорів між А. Мельником і С. Бандерою, то він мав вирішальне значення для майбутніх дій. Разом з тим слід погодитися з Л. Шанковським, що це не повинно було стати підґрунтям для розколу.

На думку С. Бандери, котру він виклав голові ПУН, боротьба ОУН в Україні мала плануватися й вестися, виходячи насамперед з внутрішніх умов. Щодо союзників, на допомогу яких можна було б розраховувати, то їх, як показав час, ОУН практично не мала. За цих обставин вбачалося доцільним, організовуючи спротив радянській владі, не доводити його спочатку до збройних форм. Але коли б більшовики "розпочали масове винищення чи виселення національного активу на окупованих західних землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародну ситуацію".

Але така позиція здавалася А. Мельнику та іншим членам ПУН дещо авантюристичною. Вони були глибоко переконані, що будь-який збройний зрив в Західній Україні без внутрішньої кризи в більшовицькому середовищі і без дійової допомоги іззовні приречений на невдачу і призведе до тяжких втрат. Тому не випадково, як згадує у своїх спогадах Я. Гайвас, після приходу більшовиків на західноукраїнські землі Р. Сушко рекомендував "зброю негайно заховати і перейти до нормального життя. Дальший побут у лісах зі зброєю в руках приводе до бойових сутичок з большевиками. А на це ми не готові, ані на час".

Зазначені застереження мали під собою міцний ґрунт і підтвердилися наступними подіями, коли в 1939-1941 рр. більшовики розпочали масові репресії проти національно-свідомого українського елементу в західних областях України і завдали ряд ударів підпіллю ОУН. Останнє, як відомого, не зуміло вчинити належний опір цим акціям.

Однак буде неправильним вважати, що С. Бандера і люди з його оточення відкидали саму думку про отримання допомоги із-за кордону. Це не так, бо кожний політик має рахуватися зі зовнішньополітичними факторами. Але С. Бандера був, безумовно, правий в тому, що визвольна боротьба - це справа перш за все самого народу. Коли не буде внутрішньої готовності до спротиву, ніяка зовнішня допомога не приведе до позитивних наслідків. Крім того, С. Бандера усвідомлював, що коли ОУН не матиме сили і авторитету, то з нею навряд чи рахуватимуться сьогоднішні й майбутні союзники. А сили можна було досягти лише шляхом напруженої організаційної і політичної роботи в Україні, створенням розгалуженої мережі підпільних осередків, бойового вишколу кадрів.

Не викликало сумнівів, що підпільна діяльність у західних областях виявиться надзвичайно важкою і призведе до багатьох жертв. Це лякало А. Мельника. Йому здавалося, що гарячі голови з числа прихильників С. Бандери, ігноруючи обережність, штучно штовхатимуть Організацію на передчасний виступ проти радянської влади. Голова ПУН розумів, що органи НКВС діятимуть набагато ефективніше польської поліції і не зупиняться перед будь-якими репресіями, щоб придушити визвольний рух.

Офіційна точка зору мельниківського ПУН на причини розколу викладена, зокрема, у "Чорній книзі бунту Яри-Бандери-Горбового". У ній засуджувалося прагнення групи С. Бандери форсувати всенародне повстання в Україні і підкреслювалося, що національна революція - це насамперед рух, котрий повинен спочатку підготувати народ. Водночас у згаданому документі бандерівцям закидалося, що вони, намагаючись збільшити склад ПУН на 8 членів, не розуміли, що ОУН - "це не демократична партія, у якій вибирають і голосують, чия візьме". ОУН - це "побудований на засаді провідництва орден революціонерів, у якому про все рішає сам вождь. Тільки він може покликати та іменувати членів проводу і своїх співробітників".²⁷¹

Хоч прихильники С.Бандери й створили Революційний провід ОУН, проте вони певний час не покидали думки про примирення обох фракцій. Так, 10 липня 1940 р. С. Бандера скликав широку нараду активу всіх проводів ОУН на ЗУЗ. її учасники вирішили передати керівництво організаційними справами ОУН С. Бандері і створеному ним Революційному проводу. Разом з тим вони згодилися, щоб головою націоналістичного руху залишався полк. А. Мельник. Однак прихильники останнього не йшли на примирення. 27 вересня 1940 р. Головний революційний трибунал ОУН виключив С. Бандеру з лав Організації.

Разом з тим в середовищі українських емігрантів події навколо ОУН сприймалися як явище невипадкове, типове для української ментальності. З цього приводу О. Наріжний в листі від 15 листопада 1940 р. до свого брата, відомого історика і відповідального працівника Музею визвольної війни України в Празі С. Наріжного писав: "Чув, що серед націоналістів виник так би сказати - демократичний розкол. Мовляв - мельник пре проти вітру, мірошник за вітром, а (як ти кажеш) кобиляча голова - ще в якийсь бік..." Водночас О. Наріжний свідомий того, що суперечки в націоналістичному таборі із задоволенням сприймаються іншими політичними силами українства. У згаданому листі він звертає увагу на те, що "очевидно націоналістичні непорозуміння сильно роздмухують пани гетьманці".²⁷²

Спочатку розкол в ОУН не привернув особливої уваги української політичної еміграції, яка пов'язувала рух українських націоналістів з ім'ям А. Мельника, вважаючи його легітимним спадкоємцем Є. Коновальця. Отож, невипадково в цей час у Празі створюється Комітет на влаштування урочистої академії для вшанування 50-ї річниці народження полк. А. Мельника - вождя українських націоналістів. Почесним головою цього комітету обрали колишнього президента Карпатської України А. Волошина, а головою - відомого громадського діяча М. Галагана.

З приводу обрання А. Мельника головою ПУН написано чимало. Слушними були й залишаються закиди бандерівців стосовно того, що на II Великому зборі ОУН (1939) були присутні переважно націоналістичні діячі з еміграції і що фактично ніхто не знав, чи був взагалі заповіт Є. Коновальця щодо свого спадкоємця.

Однак не можна з ігнорувати й ті обставини, що подальше зволікання з проведенням великого збору ОУН за політичних умов, що витворилися, було неможливе. А це об'єктивно перешкодило забезпечити виклик на згаданий форум найбільш авторитетних представників ОУН на ЗУЗ. До того ж, частина з них, включаючи С. Бандеру, перебувала у польському ув'язненні. І головне - серед націоналістичних діячів не було постаті, рівної покійному Є. Коновальцу, а тому найбільш реальною кандидатурою на посаду голови ПУН був все-таки полк. А. Мельник.

На підтримку згаданої думки можна навести такий важливий факт. Коли восени 1938 р. важко хворий колишній президент ЗУНР Є. Петрушевич готував свій політичний заповіт, то він був схильним призначити полк. А. Мельника "провідником колишніх вояків (рядових, підстарший і старшин) УГА, замешканих на Західній Україні та в Польщі".²⁷³ А це незаперечно свідчить про високий авторитет А. Мельника на західноукраїнських землях, серед колишніх січових стрільців і вояків УГА, які завжди були в авангарді боротьби за українську самостійність.

Єдиний серед членів ПУН, хто міг скласти конкуренцію А. Мельнику, був, безперечно, М. Сціборський. Це була людина високих організаційних здібностей, талановитий публіцист, теоретик, оратор. Ось як характеризував М. Сціборського після вже згадуваного візиту до Болгарії тамтешній представник середовища УНР Б. Цибульський. У листі від 31 серпня 1931 р. до військового міністра УНР В. Сальського він писав: "п. Сціборський своє враження там [тобто, у Варні. - Авт.] залишив як шліфовкою викладу свого реферату..., так і вмінням скоро знаходитися у відповідях, які йому давалися, своєю ерудицією".²⁷⁴

Разом з тим М. Сціборський мав складний характер, був людиною жорсткою і колючою в полеміці, чим нажив собі багато ворогів у середовищі української політичної еміграції, серед колишніх старшин українських армій. Проте головним, на нашу думку, була та обставина, що він походив з Наддніпрянської України, не мав достатнього авторитету серед націоналістичного активу на ЗУ3.^274а

Коли йдеться про розкол в ОУН, то важливо підкреслити, що про це вже невдовзі знали спецслужби СРСР і прагнули використати цю ситуацію в своїх інтересах. Докладні відомості НКВС УРСР отримав від свого агента "Українця", який в жовтні-листопаді 1940 р. побував на території генерал-губернаторства, де в Грубешові й Кракові зустрічався з представниками обох проводів ОУН, зокрема, з Р. Сушком. На підставі донесення цього агента радянські чинники дійшли висновку, що розкол в ОУН виключає можливість майбутнього співробітництва А. Мельника і С. Бандери і є "найбільш зручним для широкого проникнення і підпорядкування нашому впливу бандерівського напрямку, як найбільш реакційного". До того ж, вважалось, що прихильники С. Бандери мають "більшу вагу" в німецьких спецслужбах. Серед заходів, які планувалися, розглядалась можливість використання й батька Бандери - А. М. Бандери.²⁷⁵ Однак ця акція провалилася.

Розбиття ОУН пов'язало діяльність революційного проводу і всієї Організації з ім'ям Степана Андрійовича Бандери (1909-1959). Від цього часу його прихильники стали називатися бандерівцями, а націоналістичний рух - бандерівським.

На чолі Революційного проводу ОУН С. Бандера ("Сірий", "Андріян", "Івась", "Бийлихо") опинився не випадково. Його особистість відіграла вирішальну роль у подальшій радикалізації українського національно-визвольного руху. Народився він у с. Угринів Старий біля Калуща у родині священика, колишнього капелана УГА, депутата тимчасового сейму Галицької республіки 1919 р., члена Української національної ради ЗУНР. Це, мабуть, і визначило долю юнака, котрий присвятив своє життя боротьбі за українську державність. Навчаючись в гімназії, а потім у Львівській Політехніці, С. Бандера активно працював у спортивно-культурних організаціях і підпільних гуртках націоналістичного спрямування. З 1928 р. він вступає до УВО, а в наступному році стає членом ОУН. У 1931 р. призначається референтом пропаганди крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ, потім - заступником крайового провідника. Від середини 1933 р. - крайовий провідник ОУН на ЗУЗ і крайовий командант УВО.

Займаючи ключовий пост в ОУН, С. Бандера був в числі організаторів вбивства міністра внутрішніх справ Польщі. Варшавський і Львівський судові процеси 1935-1936 рр. над вбивцями Б. Перацького і членами крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ, мужня і незалежна поведінка під час слідства і на суді зробили ім'я С. Бандери широко відомим українському населенню в Західній Україні.

Як пише відомий політолог П. Балей, "упродовж обох процесів постать Бандери в народній уяві розрослася до містичних розмірів... Степан Бандера відразу завоював прихильність в українському суспільстві, а в кадрах крає-вих ОУН - позицію безконкуренційного довічного провідника".

Невдовзі смертний вирок, винесений С. Бандері і його товаришам польським судом, замінюється на підставі закону про амністію на довічне ув'язнення.^*

* Вирішальне значення для помилування С. Бандери та його соратників мало звернення Андрея Шептицького до президента Польщі. У ньому митрополит звернув увагу глави держави на ту обставину, що амністія стосовно вбивць Б. Перацького викличе позитивний резонанс в українському суспільстві, розглядатиметься як "зміна курсу до українського народу".

Майже п'ять років просидів він у польських тюрмах. "За той час, - згадував С. Бандера у своїх життєписних даних, - провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів". У середині вересня 1939 р., коли Польща падала під ударами верхмату, він звільнився з ув'язнення і прибув до Львова. Вже тоді в нього виникла думка, що "діяльність ОУН на ЗУЗ мусила бути швидко переставлена на один протибільшовицький фронт та пристосована до нових умов".

Після двох тижнів перебування у Львові, де вже встановилася радянська влада, С. Бандера у другій половині жовтня разом з братом Василем та групою однодумців покинув місто і, перейшовши таємно німецько-радянський кордон, прибув до Кракова. На цей час у нього вже була продумана програма діяльності ОУН на ЗУЗ, яка передбачала: розбудову мережі і активізацію роботи Організації як на ЗУЗ, так і на всіх теренах України; широку революційну боротьбу у випадку поширення війни на українські землі; збройну протиакцію, коли б більшовики розпочали "ліквідацію національного активу на ЗУЗ". Саме ці пункти і стали основою переговорів С. Бандери з А. Мельником, про які йшлося вище.

Не досягши згоди з членами ПУН, С. Бандера з своїми однодумцями, серед яких найпомітнішою постаттю був Я. Стецько, створили Революційний провід ОУН, тим самим виразно підкресливши різницю у поглядах на визвольну боротьбу від старої генерації ОУН, обтяженої традиціями і консерватизмом. Він і його молоді друзі-однодумці, на відміну від оточення А. Мельника, людей поважних і обережних, прагнули діяти революційними методами і знайти найкоротший шлях для досягнення поставленої мети: здобуття незалежності України. І це мало статися внаслідок внутрішнього вибуху, всенародного повстання в Україні, підготовленого активною організаційною і пропагандистською діяльністю ОУН, без огляду на зовнішньополітичні чинники.

Проте ці наміри не збулися. Активна діяльність ОУН на ЗУЗ була паралізована протидіями радянської сторони, а на події", що потім сталися, вирішальний вплив мали саме зовнішньополітичні фактори. Усі спроби політичних центрів організованого українства, зокрема, ОУН А. Мельника, УЦК на чолі з В. Кубійовичем та інших, з'ясувати погляди німецького політичного керівництва щодо українського питання напередодні війни не дали позитивних результатів. Не отримав відповіді на своє подання у зовнішньополітичний відділ нацистської партії і представник Бандери В. Стахів. Тоді, на другий день війни, ОУН С. Бандери направила до імперської канцелярії свій меморандум, в якому підкреслювалось, що доля німецького походу на схід залежить від позитивного розв'язання української проблеми, тобто від утворення української держави, котра підтримує Велику Німеччину в боротьбі з більшовизмом.

Це була найбільш рішуча заява, зроблена на адресу Третього рейху представниками організованого українства. її тональність викликала негативну реакцію німецької сторони. Одним з наслідків цього кроку стала заборона С. Бандері з 29 червня 1941 р. покидати його місцеперебування в Кракові. А коли 30 червня ц. р. був прийнятий Акт проголошення української держави у Львові, то провідник Революційного проводу ОУН 5 липня 1941 р. був відправлений з "почесною вартою" до Берліну.

Протягом липня-серпня 1941 р. в столиці рейху точилися безплідні дискусії С. Бандери і його однодумців з німецькими представниками з приводу чинності згаданого Акту від ЗО червня 1941 р. Але вони, як про це буде йти мова нижче, не дали позитивних вислідів. Нацисти у середині вересня 1941 р. посадили під домашній арешт С. Бандеру і його найближчих соратників, а у 1942 р. ув'язнили їх до концгабору Заксенхаузен, де в спеціальному відділенні утримувалися й інші інтерновані політичні діячі з країн, окупованих Німеччиною.

Той факт, що серед арештованих були провідні діячі Організації Я. Отецько, С. Ленкавський, В. Стахів, у цілому негативно вплинув на подальші події та діяльність ОУН. Особливо помітною була відсутність в Україні С. Банде-ри, який користувався великою популярністю серед західноукраїнського населення. Провідник час від часу одержував повідомлення з рідних теренів, але канали їх надходжень часто контролювалися німецькими спецслужба-ми. При цьому жодна інформація не могла замінити безпосереднє знання справ на місцях. Цікаво, що один з політичних опонентів Революційного проводу ОУН Т. Боровець-Бульба неодноразово висловлював думку, що присутність С. Бандери в Україні могла б усунути протиріччя, котрі виникли в українському русі Опору.

Характер і світогляд С. Бандери формувався в умовах польської окупації Західної України, що зробило з нього людину радикальних поглядів і рішучих дій. У прагненні домогтися незалежності України він, здавалося, не знав меж і був схильним вдаватися до крайніх заходів. З цього приводу А. Мельник у одному з листів на ім'я Андрея Шептицького писав, що від С. Бандери "навряд чи можна вимагати дотримуватися дисципліни і реального погляду на перспективи нашої боротьби".²⁷⁶ Енергію і фанатизм у його характері підкреслював відомий працівник німецького абверу полк. Е. Штольце.

Разом з тим, соратники і однодумці голови Революційного проводу ОУН, у тому числі й ті, що були заарештовані радянськими органами, вважали С. Бандеру найвідданішою справі визвольного руху людиною і прекрасним організатором націоналістичного підпілля. Вони, зокрема, відмічали, що С. Бандера кожне рішення приймає лише після того, як всебічно проаналізує, вміє і намагається передбачити наперед, діє завжди рішуче.

Довготривале перебування С. Бандери поза Україною давалося йому нелегко, він відчував відірваність від краю і визвольної боротьби. Виникало у нього, мабуть, почуття, що головну роль у подіях в Україні відіграє вже не він, а інші, хоч його ім'я дало назву руху. Замислювався і над тим, що нелегко буде відвести обвинувачення у співпраці з німцями, про що було відомо на заході. З цього приводу відомий розвідник К. Філбі згадував, що Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) США у післявоєнні роки не довіряло С. Бандері, розглядаючи його як націоналіста профашистського типу.

Після звільнення із Заксенхаузена у жовтні 1944 р. С. Бандера мешкав у Берліні, тут з ним, зокрема, зустрічався відомий письменник У. Самчук.

Пізніше він переїхав до Тюрингії. Однак нацистські спецслужби в цей час втратили практичний інтерес до С. Бандери. Після капітуляції Третього рейху С. Бандера опинився на еміграції: спочатку в Інсбруку (Австрія), а потім - у Мюнхені, який входив до англо-американської зони окупації Німеччини.

Перебуваючи фактично осторонь визвольного руху, С. Бандера між тим прагнув зосередити у своїх руках керівництво боротьбою ОУН-УПА. За цих обставин прихильники колишнього провідника розповсюджували чутки, що начебто ще на початку 1945 р. на одній з таємних нарад в Україні сталося переобрання Бюро проводу ОУН, до якого нібито увійшли С. Бандера, Я, Стецько і Р. Шухевич. Швидко стало відомим, що зазначені чутки не відповідають дійсності. Тому у лютому 1946 р. на еміграції відбулася конференція так званих Закордонних частин ОУН, яка обрала С. Бандеру провідником.

Ця позиція, на нашу думку, визнала факт існування ОУН на українських землях, керівництво якою здійснювало бюро проводу на чолі з Р. Шухевичем, і водночас взяла під сумнів повноваження С. Бандери як загальновизнаного лідера.

З огляду на зазначене не варто було очікувати одностайності й у лавах ЗЧ ОУН, де вже на згаданій конференції намітився неминучий розкол. Прихильники С. Бандери (Я. Стецько, М. Климишин, О. Тюшката ін.) виступали проти демократизації ОУН відповідно до рішень ІІІ надзвичайного великого збору ОУН (серпень 1943 р.), стояли, як згадує учасник тих подій Є. Стахів, на позиціях "вождівства, монопартійності, тоталітаризму, провідницької системи, антидемократії". їм протистояла група діячів ОУН (В. Стахів, Лев і Дар'я Ребети, І. Бутковський, В. Охримович), пов'язана ідейно з проводом ОУН на українських землях. На близьких до них позиціях перебували члени Закордонного представництва УГВР (В. Мудрий, І. Гриньох, М. Лебедь).

Опозиціонери звинувачували С. Бандеру у вождізмі і консерватизмі, відірваності від краю. Йому закидали, що він не розуміє подій в Україні, нездатний об'єднати всі антикомуністичні сили українства, привернути до визвольної боротьби в Україні увагу світової громадськості. І як наслідок цього у вересні 1948 р. на черговій конференції ЗЧ ОУН більша частина опозиціонерів вийшла з їх лав, а у середині 1950-х років створила ОУН (за кордоном).

Безумовно, засновник Революційного проводу ОУН усвідомлював, що його позиції послаблені недостатніми зв'язками з Україною, де в цей час радянська влада вела тотальну боротьбу проти підпілля ОУН і повстанців УПА. Тому С. Бандера, мабуть, замислювався над можливістю нелегального повернення

* Є. Стахів пише, що С. Бандера схилявся до такого кроку, але деякі особи з його оточення, як М. Климишин і О. Тюшка, завжди казали: "Ні, Степан не може йти. Він мусить бути тут..." (Стахів Є, Згадана праця. - С. 248).

в Україну з тим, щоб посилити опір комуністичному режиму.^* З цією метою у травні 1951 р. туди було послано шефа СБ ЗЧ ОУН М. Матвієйка, котрий мав з'ясувати всі обставини. Але той невдовзі потрапив до рук МДБ. Останнє з цього скористалося і почало готувати операцію за старими чекістськими схемами, щоб виманити С. Бандеру з Мюнхена.

Однак в середині червня 1952 р. трапилося майже неможливе. Матвієйко раптово втік з-під надпильної охорони у Львові, де його тримали, готуючись до вказаної операції. Опинившись на волі, він виявився психологічно не підготовленим до того, що сталося, і відчував свою провину перед Організацією. Тому, поблукавши добу по місту, М. Матвієйко добровільно здався органами МДБ. Ця гучна історія привела до падіння всього керівництва МДБ України на чолі з М. Ковальчуком і припинення на деякий час акції щодо С. Бандери.²⁷⁷ Втім, керівництво спецслужб СРСР, звичайно, не покинуло думки про ліквідацію людини, ім'я якої уособлювало революційно-визвольний рух в Західній Україні. У 1959 р. С. А. Бандера був вбитий агентом КДБ.

Трагічною виявилася й доля рідних і близьких С. Бандери. Його батько, А. М. Бандера, 8 липня 1941 р. був засуджений до вищої міри покарання військовим трибуналом Київської особливої військової округи. В одному з нацистських таборів від рук польських в'язнів загинули брати С. Бандери - Василь і Олекса, а сестри його були відправлені до Сибіру.

Оглядаючи діяльність С. Бандери в післявоєнний час, не можна не відзначити, що трирічне ув'язнення (1941-1944) і змушена ізоляція від активної діяльності, можливо психологічно надломили його, зробили нервовим і не-врівноваженим, нездатним до спокійного діалогу з тими своїми колегами, котрі мали власні погляди на політику, стратегію й тактику визвольної боротьби в Україні. Він все частіше підпадав під вплив осіб, котрі з кон'юнктурних міркувань, жадоби влади, створювали "культ особи" С. Бандери, наділяючи його надлюдськими здібностями, даром пророцтва.

Не дивлячись нате, що авторитет С. Бандери, особливо на еміграції, був дещо розхитаний розбіжностями в середовищі ОУН-УГВР, він залишався тією політичною постаттю, з діяльністю якої мали рахуватися вороги українського визвольного руху. Вже 1 червня 1946 р. представник МВС СРСР в радянській зоні окупації генерал А. Сіднєв зажадав від штабу американської військової адміністрації у Франкфурті на Майні затримання і передачі С. Бандери СРСР. 15 жовтня того ж року аналогічне прохання висловив заступник командуючого радянськими окупаційними військами генерал армії П. Курочкін на ім'я генерала Л. Клея. На ці ініціативи радянської сторони американці відповіли тим, що людина, яка їх цікавить, до цього часу не розшукана.²⁷⁸

Звичайно, не варто думати, що радянські представники розраховували на те, їм видадуть С. Бандеру. Вони, на нашу думку, просто зондували позицію США, прагнули з'ясувати ставлення свого колишнього союзника до можливості використання українського фактору в "холодній" війні, яка набувала все більших обертів. Хоч тепер відомо, що спецслужби США в той час не мали широкого інтересу до С. Бандери, але для радянської сторони ця людина була одним з самих непримирених ворогів, її усуненню надавалося велике значення. Отож, атентат 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені став останнім акордом у тривалих спробах більшовиків ліквідувати С. Бандеру.

Завершуючи коротку характеристику С. Бандери, слід сказати декілька слів про його політичні погляди і світоглядні позиції. С. А. Бандера, як і його найближчі соратники, був людиною глибоко віруючою. Ставши на шлях національно-визвольної боротьби, віддав цій справі своє життя. Він був українським націоналістом, непримиренним і безкомпромісним до всіх, хто стояв на перепоні здобуття української держави. Бандера був переконаним антикомуністом, вважав необхідним поборювати комунізм в усіх формах й і прояву в Україні, в теорії і практиці.

Через деякий час після розриву групи С. Бандери з ПУН, Революцій провід ОУН зголосив "Маніфест Організації українських націоналістів", котрий можна вважати його програмою дій. У маніфесті містився заклик до боротьби "за визволення українського народу та усіх народів поневолених Москвою", наголошувалося, що усі українці мають вступати до бойових дій - української національної революції, яку веде ОУН під проводом С. Бандери.

Прагнучи до створення широкої бази боротьби за самостійну Україну бандерівський провід у цьому маніфесті кликав під свої прапори "вояків бувших українських армій, усіх козаків, стрільців, запорожців і гайдамаків - усіх українських повстанців, усіх українських політв'язнів і засланців", українських комуністів, членів і прихильників націоналістичної опозиції, "всіх українських комсомольців-націоналістів", "членів і прихильників бувших українських партій".²⁷⁹

У квітні 1941 р. на II Великому зборі ОУН С. Бандери^* її

* II Великий збір ОУН, так би мовити, легалізував бандерівську ОУН в українському націоналістичному русі, обрав С. Бандеру провідником Організації. II ВЗ ОУН вибрав своїм зовнішнім символом "загальнонаціональний тризуб Володимира Великого у формі, введеній Центральною Радою", затвердив організаційний прапор "чорної і червоної калини", організаційний привіт (на зразок нацистського салюту) та його слова: "Слава Україні!" - "Героям слава", прийняв новий Устрій ОУН. Великий збір ухвалив низку документів, серед них програмові і політичні настанови, військові постанови.

керівництво фактично відійшло від наміру створити єдиний фронт боротьби за участю усіх отих вищеперелічених сил та інших проводів українства і знову заняло непримиренну позицію щодо "українських опортуністичних партій", не кажучи вже про ставлення до комуністів і комсомольців українського походження.

II ВЗ ОУН фактично оголосив війну й своїм опонентам з середовища ПУН. У "постанові в справі інж. А. Мельника" наголошувалось, що полк. А. Мельник виключається з членів ОУН і йому забороняється вести "яку-небудь акцію під назвою ОУН". Це стосувалося й інших членів мельниківського ПУН у випадку, якщо вони не підкоряться постановам II ВЗ ОУН. При цьому підкреслювалось, що кожне відхилення від цих постанов ОУН буде поборювати "як диверсію".

Хоч розкол в націоналістичному русі помітно послабив його позиції у часи Другої світової війни, разом з тим він покликав до життя активно-динамічні сили українських націоналістів, з діяльністю яких пов'язані найяскравіші і найдраматичніші сторінки боротьби за самостійну Україну в 40-50-і роки XX ст.

------------------------------------------------------------------------

[268] КолесникА. Грехопадение. Генерал Власов и его окружение. - Харьков, 1991. - С. 58.

[269] Шанковський Л. Історія українського війська. - С. 19.

[270] Бандера Степан. Мої життєписні дані // Чайковський Данило. Московські вбивці Бандери перед судом. - Мюнхен, 1965. - С. 439-445.

[271] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН. - Чорна книга бунту Яри-Бандери-Горбового. 1941 р.

[272] Там само, ф. 263, оп. 2, спр. 118, арк. 5 зв.

[273] Там само, ф. 263. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича. - Лист О. Думина до Є. Петрушевича від 29 вересня 1938 р.

[274] Там само. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[274а] Не виключено, що в розпорядженні деяких членів ПУН могла бути інформація про спроби більшовиків встановити зв'язок з М, Сціборським. У вересні 1935 р. органи НКВС заарештували у Києві його матір - Є. Є. Сціборську, а також одну із сестер - Віру Ступницьку. Саме Віра на допитах розповіла, що до революції 1917 р. у поглядах її брата було більше великодержавного монархізму, аніж українського націоналізму. Вона також підкреслила, що в листах М. Сціборського з Парижу відчувалася туга за батьківщиною. Ступницька також повідомила, що прохала свою знайому з німецького консульства у Києві з'ясувати через відповідні канали, чим займається у Франції її брат. Раптово у листопаді 1935 р. приймається рішення виселити Є. Є. Сціборську з Києва на периферію, а В. Ступницьку - взагалі звільнити з-під варти. Неважко зрозуміти, що звільнення родичів діяча ОУН, якого НКВС йменувапо "керівником закордонного терористичного центру", було пов'язано з черговою чекістською операцією. Адже приблизно в цей час здійснювалися аналогічні спроби завербувати й бувшого члена ПУН П. Кожевника, який мав широкі зв'язки в середовищі української еміграції та у відповідних німецьких установах.

[275] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Том. І, Кн. 1. - С. 283-287.

[276] ВИЖ. - 1990. - № 11. - С. 58.

[277] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 71 арк.3-10.

[278] Семиряга М. И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявлення в годы Второй мировой войны. М., 2000. - С. 782.

[279] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 931, арк. 104-104а.

ОУН ПЕРЕД НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКОЮ ВІЙНОЮ.
ПОЗИЦІЯ ОБОХ ПРОВОДІВ ОРГАНІЗАЦІЇ

Тим часом на окупованих польських територіях у рамках заходів, спрямованих на підготовку нападу на Радянський Союз, німці за погодженням з обома проводами ОУН вели підготовку кадрів з числа українців для диверсійно-розвідувальної роботи на території УРСР. Вони проходили навчання в учбових центрах абверу, у спеціально створених школах поліції, а також в організованому ОУН у Кракові "вищому старшинському вишколі". Водночас з кінця 1940 р. створюються частини "допоміжної української поліції" й так звані "вартівничі відділи" (веркшутци).

На базі згаданих формувань провід ОУН С. Бандери планував організувати "Дружину українських націоналістів" (ДУН), яка стала б "зав'язком регулярної армії української держави". Проте справа фактично звелася до створення впродовж березня-травня 1941 р. у складі спецпідрозділів абвера двох батальйонів - "Роланд" і "Нахтігаль".^* Останній інколи йменувався також

* Мельніківці засуджували рішення ОУН С. Бандери, керівництво якої на пропозицію німців дало згоду на створення згаданих батальйонів, не одержавши від німецьких чинників, як пише генерал-хорунжий М. Капустянський, "яких-небудь політичних або військових зобов'язань". У зв'язку з цим, вважав він, "в одноцілому українському фронті прийшов жалюгідний вилом".

"Українським легіоном". Ним командували з німецької сторони А. Герцнер і Т. Оберлендер, від ОУН - Р. Шухевич. На чолі "Роланда" стояв колишній капітан польської армії Є. Побігущий, а від ОУН - вже згадуваний Ріхард Яри.

Тим часом роль цієї людини в історії ОУН залишається не до кінця з'ясованою. На думку мельниківців, саме він інспірував розкол в ОУН. Для таких тверджень є підстави, бо Р. Яри єдиний з найближчого оточення А. Мельника взяв сторону С. Бандери та його прихильників, і це мало вирішальне значення. Що спонукало Р. Яри на такий крок: ідейні мотиви, особисті розрахунки чи може вказівка "зверху"? Ймовірно, що друге і третє, бо Р. Яри тісно співпрацював з німецьким абвером, був слухняним виконавцем наказів його керівництва.

Документи свідчать про схильність Р. Яри до інтриг та фінансових афер. Так, у листі від 13 травня 1930 р. до секретаря ПУН В. Мартинця Є. Коновалець писав, що в нього виник серйозний конфлікт з Яри "у фінансових справах" і що за його відсутності в Берліні "під проводом Яри творився був фронт проти мене". "Але, - зазначав Є. Коновалець, - я собі з ними дам раду".²⁸⁰ А якщо згадати, що на початку 1920-х років сотник УГА Р. Яри, перебуваючи в Українському військовому таборі в Йозефові (ЧСР), був засуджений військовим судом за зневіру в справі здобуття суверенітету Східною Галичиною і підбурювання бійців УГА до непокори уряду ЗУНР, то моральне обличчя цієї людини не важко уявити.

До того ж, авторитетні відомості з німецьких джерел дозволяють стверджувати, що, перебуваючи в лавах УВО-ОУН, Р. Яри ніколи не керувався ідейними переконаннями, а ставив на перший план власні матеріальні інтереси. Так, на початку 1920-х років, коли УВО переживала фінансові скрути, Р. Яри запропонував керівникові її розвідки О. Думину віддати полякам за грошову винагороду кількох агентів, котрі працювали на користь німецької розвідки. Звернення з цього приводу Думина до командування рейхсвера не мало позитивних наслідків.

Хоч Р. Яри співпрацював з абвером, але на початку війни з СРСР і особливо після загострення стосунків окупаційної влади з бандерівською ОУН його позиції помітно похитнулися. Зокрема, в інформаціх "Піка" (Північна похідна група ОУН) за 20-27 липня 1941 р. говорилося, що один із співробітників СД в Житомирі заявив бандерівцям, що "німецький уряд ніколи не буде говорити з рухом, в рядах якого є людина, як сот. Ярий".²⁸¹ Останній, як відомо, від імені Українського державного правління (УДП), очолюваного Я. Стецьком, 5 липня 1941 р. отримав чин полковника "Українських збройних сил" за внесок в організацію цих сил. Водночас Р. Яри був призначений заступати справи УДП на теренах Японії. Отож, не важко зрозуміти, що таке шанування згаданого достойника з боку голови УДП було подякою за ту допомогу, яку отримали від нього С. Бандери і Я. Стецько в боротьбі з А. Мельником. Проте з кінця липня 1941 р. Яри відійшов від активної праці в ОУН.

Повертаючись до питання військової діяльності ОУН С. Бандери, слід визнати, що здійснені у цьому напрямку заходи відіграли помітну роль у підготовці військових кадрів бандерівців. Багато з них з часом опанували керівні посади в УПА. Сам голова Революційного проводу С. Бандера надавав великого значення проведеній роботі. Він, зокрема, говорив, що "військові відділи Дружини українських націоналістів (ДУН) мали чинно доказати, що Україна готова, крім власної революційної боротьби, поставити на фронт проти Москви своє військо у спільці з Німеччиною".

Всією бойовою роботою в бандерівській ОУН керувала військова референтура, а пізніше Військовий штаб. Першим військовим референтом у бандерівському проводі був "Кремінський" (В. Гринів), а після його захоплення НКВС - Д. Грицай, майбутній шеф Головного військового штабу УПА. Разом з ним на цій ділянці плідно працювали О. Гасин, Р. Шухевич, В. Сидор та ін. За час до початку німецько-радянської війни військовий осередок ОУН провів чималу роботу. Був організований облік військовиків серед членства і симпатиків, складені плани і програми проведення військових вишколів різного типу, розроблені методичні поради щодо вивчення військового досвіду регулярних армій зарубіжних країн, створення власних підручників і посібників з військової справи тощо. Водночас створювались вишкільні табори і проводились вищі військові курси, курси старшин і спеціалістів.

Треба відмітити, що Революційний провід ОУН вже фактично в перші дні після свого відокремлення від ПУН А. Мельника намагався розгорнути підготовчу військову роботу в Західній Україні. Вже 10 березня 1940 р. на засіданні проводу ОУН С. Бандери було вирішено перекинути на територію УРСР групи керівних працівників і створити крайові військові штаби на ЗУЗ і ПЗУЗ. Перед ними ставилось завдання у двомісячний термін вивчити свої терени, зібрати інформацію про наявність повстанських сил, їх озброєння і потребу

* У радянській історіографії ці заходи бандерівців трактувалися як підготовка ними наприкінці літа 1940 р. збройного повстання проти більшовиків у Західній Україні з тим, що за цих умов на допомогу націоналістам начебто прийде Німеччина. Про це показав на слідстві у 1945 р. О. Луцький. Однак його зізнання суперечать тому, що заявив на допиті в НКВС ще у грудні 1940 р. його заступник М. Сеньків. За словами останнього, "збройне повстання ОУН призначалося на початок війни між Німеччиною і Радянським Союзом" (Дмитрук Кпим. Згадана праця. - С. 114-115).

військово-технічного забезпечення, бути готовими до збройного виступу.^*

Хоч бандерівці з часу створення Революційного проводу ОУН постійно стверджували незалежність своєї політичної і стратегічної лінії у боротьбі за УССД, є відомості, що вже у лютому 1940 р., на історичному зібранні прихильників і однодумців С. Бандери у Кракові, дискутувалося питання про зовнішньополітичну орієнтацію нової ОУН. Представники так званої "ревізіоністської течії", очолюваної І. Митрингою, висунули таке гасло: "Разом з поляками, французами, народами СРСР - за вільну Європу без Гітлера і Сталіна. Це наше місце".

Всупереч цій точці зору, найближче оточення С. Бандери, "берлінська група", вважали, що вже минув час пошуку "приятелів" (тобто, спільників) і "місце України - у "новій Європі".²⁸² І такий курс переміг.

Тим часом навесні 1941 р. шеф СБ бандерівського проводу М. Лебедь дізнався, що начебто мельниківці одержали згоду німецького командування "творити зав'язки української військової сили". Такий хід подій підштовхнув бандерівців до більш рішучих кроків щодо з'ясування позиції німецьких чинників стосовно їхньої Організації. Це сталося під час переговорів членів бандерівської ОУН з високопоставленими офіцерами абвера. За вказівкою С. Бандери, М. Лебедь як шеф СБ зустрівся у Кракові з представником німецької сторони Е. Айкерном. З'ясувалось, що остання розглядає бандерівську організацію як реальну допоміжну силу в майбутніх подіях. Умови співпраці бандерівської ОУН з німецькою розвідкою М. Лебедь сформулював таким чином: 1) рівноправність бандерівської організації з мельникі-вською ОУН; 2) постачання зброєю і боєприпасами; 3) матеріальна допомога. Політичні вимоги не розглядалися. З боку С. Бандери це був вдалий тактичний хід, котрий урівноважував шанси обох проводів ОУН. На цій зустрічі вдалося досягти принципової домовленості про створення вищезгаданих батальйонів (легіонів) "Нахтігаль" і "Роланд".²⁸³

У цей же час вирішилося питання про залучення членів українських емігрантських центрів до заходів німецької влади стосовно упорядкування східних територій, які передбачалося відвоювати у СРСР. 30 травня 1941 р. рейхслейтер А. Розенберг зустрівся з адміралом В. Канарісом. Керівник зовнішньополітичного відділу нацистської партії проінформував шефа абверу про необхідність виділення у його розпорядження осіб, котрі знали б місцеві умови на Сході, у тому числі й в Україні. Канаріс запевнив свого колегу, що закордонне управління абверу відбере зі складу учбового полку особливого призначення "Бранденбург-800" і українських добровільних формувань необхідних людей, котрих можна було б використати як перекладачів, управлінських службовців, уповноважених тощо.²⁸⁴

Відчуваючи, що німецькі чинники схильні відвести організованому українству допоміжну роль у поході на Схід, провідники усіх політичних течій намагалися поставити справу так, щоб довести німцям свою спроможність бути більш корисними, аніж це здавалося. Вважалося, що цього можна досягти, здійснивши енергійні заходи щодо створення власних збройних сил, наявність котрих могла б підняти авторитет української еміграції в очах у німців.

Тому із середовища військових діячів, котрі гуртувалися навколо гетьмана П. Скоропадського і Директорії УНР, виходило чимало пропозицій з цього питання. Однак відчувався брак усвідомлення того, що Німеччина ніколи не згодиться на створення чогось схожого на регулярне українське військо.

Втім, оточення А. Лівицького на таємній нараді 20 червня 1940 р. у Варшаві все ж розглянуло військове питання. Військовий міністр УНР генерал-хорунжий В. Сальський запропонував розгорнути на теренах Волині-Полісся низку місцевих "січей", які мали з початком війни об'єднатися у повстанську армію і виступити проти більшовиків. Згадану роботу було доручено провести Т. Боровцю-Бульбі.²⁸⁵

Співробітництво обох ОУН, інших політичних проводів українства з німцями по військовій лінії було добре відоме радянській стороні. Зокрема, вже в розвідувальному донесенні Управління прикордонних військ НКВС УРСР від 26 липня 1940 р. повідомлялося, що в Кракові "проходить посилене формування "українських легіонів". А в обіжнику Особливого відділу Головного управління держбезпеки НКВС СРСР від 30 листопада 1940 р. щодо попередження підривної діяльності німецької розвідки серед її основних кадрів, які засилалися на територію СРСР, називалися "кваліфіковані агенти оунівської розвідки (Організації українських націоналістів), які мають великий досвід роботи проти нас, добре знають нашу територію і мають широкі зв'язки".²⁸⁶

Висока активність, з якою обидва проводи ОУН, інші політичні центри українства готувалися до виступу на час німецько-радянської війни, стимулювалась, між іншим, певною інформацією, яка надходила з німецьких джерел і давала надії на позитивне розв'язання українського питання. Не виключено, наприклад, що керманичам українських націоналістів був відомий у загальних рисах зміст меморандума А. Розенберга від 8 травня 1941 р. під назвою "Загальні інструкції для всіх рейхскомісарів окупованих східних територій". У них зазначалось, що "Україна стане незалежною державою в союзі з Німеччиною..."

З огляду на зазначене, не можна обминути увагою і ті факти, що навесні 1941 р. в донесеннях і повідомленнях радянської розвідки і органів держбезпеки неодноразово підкреслювалося: німцями продовжується посилено пропагуватися "ідея створення самостійної України шляхом відокремлення її від СРСР".²⁸⁷

До сказаного вище варто додати, що в першій половині 1941 р. у воюючих країнах та в США ширились й чутки, що начебто СРСР, прагнучи уникнути війни з Німеччиною, готовий віддати цій державі в тривалу аренду (до 99 років) або ж у повне володіння Україну. Однак при цьому зовсім не йшлося, що нацисти мають намір створити незалежну українську державу.

Зазначені факти у різному вигляді були частково відомі організованому українству, заохочували його до антирадянських виступів, але водночас і дезорієнтували щодо справжніх намірів тих чинників, котрі вправно маніпулювали українською справою. Всі українські політичні проводи з надією дивилися у близьке майбутнє, прагнули виступити поважною силою у прийдешніх подіях на Сході Європи. Але при цьому кожний з них по-різному бачив своє місце і роль в очікуваному зриві.

У той час, як статечні генерали колишньої Армії УНР надсилали до різних німецьких інстанцій численні проекти побудови Української армії для участі у боротьбі проти СРСР, котрі клалися в шухляди, ОУН С. Бандери розробила свою програму творення майбутніх збройних сил України. Основні її риси знайшли відображення у військових постановах, прийнятих Революційним проводом на II великому зборі ОУН у квітні 1941 р.²⁸⁸

На першому етапі ставилося завдання вишколити військову силу ОУН, щоб вона стала "ядром Української армії в Українській Державі". Ця армія мала постати не з ласки іншої держави, а народитися "в боротьбі цілого озброєного народу" і залізною дисципліною і твердим вояцьким вишколом злучити усіх українців в "один національний моноліт". Важливе значення у зв'язку з цим надавалося розробці воєнної доктрини. Вона мала виходити з історичних традицій і духовних суттєвостеи народу, враховувати міжнародне становище України, базуватися на сучасних воєнних засобах. Воєнна доктрина мала виробити основи своєрідної української стратегії і організації Української армії, спираючись на фізичні і моральні потенції всієї нації.

Вся підготовча робота, пов'язана з розбудовою майбутньої Української армії, покладалася на Військовий штаб ОУН. Цей орган мав створити на всіх українських землях і за кордоном військові осередки, розпочати підготовку військових провідників-організаторів, військових фахівців, розгорнути навчання масових військових кадрів, розробити відповідні плани і здійснювати керівництво і координацію усієї військової роботи в ОУН. У випадку всенародного виступу проти окупантів, тобто більшовиків, Військовий штаб мав зорганізувати "збройну силу революції" і керувати бойовими діями.

Впродовж короткого часу провід ОУН С. Бандери склав "Військові інструкції", котрі конкретизували постанови II Великого збору ОУН з питань військової справи. У першому розділі цього документу підкреслювалося: "головне військове завдання ОУН це: підготувати наші організаційні військові кадри так, щоб вони змогли у вирішальний момент: 1) повести певні бойові акції; 2) зорганізувати повстання широких мас та опанувати і підпорядкувати одному центру відрухові виступи (мас і червоноармійців); 3) керувати військовими діями повстанських загонів; 4) допомагати проводу перебрати і організувати владу (адміністрацію й інші ділянки національного життя) на місцях; 5) організувати армію, міліцію та інші парамілітарні організації з метою: а) опанувати революційну стихію мас і ситуацію так, щоб ми вспіли самі упорядкувати й організувати на опанованих і очищених нами від більшовиків теренах ціле життя та всюди зустрічати підходячих союзників у зорганізованій формі, зі зброєю в руках; 6) щоб нашим військовим почином ми дали зав'язок майбутній Українській армії".²⁸⁹

Згідно з інструкцією бойові відділи ОУН створювалися у кожній оселі (фабрика, колгосп та ін.). Найменша чисельність відділу мала сягати 10-15 чоловік. Найнижчою організаційною одиницею терену вважався район, далі - повіт, округа, область. Кожну таку одиницю очолював військовий провідник, котрий призначався з числа найкраще підготовлених у військовому відношенні членів ОУН. Як правило, це мав бути тереновий провідник ОУН.

Військовому провіднику допомагали помічники, серед яких: заступник, мобілізаційний, збройовий, харчовий, матеріально-харчовий референти. Провідник вивчав і підбирав на терені кадри Організації, симпатиків, військових спеціалістів, забезпечував облік і накопичення матеріальних засобів (зброя, амуніція, коні, авто, худоба, збіжжя), складав мобілізаційний план.

На час бойових дій військовий провідник ставав військовим командантом адміністративної одиниці, зокрема району. Йому підпорядковувалися командант військової управи, військова адміністрація і командири частин, котрі дислокувалися на терені. У часі зриву військовий провідник мав перебрати військові справи, а цивільну ділянку роботи очолював його політичний (організаційний) заступник. У разі виходу з терену провідника з військовими відділами, його змінював на посаді військового команданта мобілізаційний референт.

На обласних, округових, повітових і районних військових командантів покладалися під час миру і підготовки до збройного виступу такі завдання: а) докладно знати силові засоби терену (людські і матеріальні); б) намітити командирів вищих бойових одиниць (сотня, загін, курінь), старшин до штабів та спеціалістів для різних родів зброї; в) тримати під наглядом усі найважливіші об'єкти свого терену; г) розробити та узгодити з командирами відділів плани військових акцій.

В інструкції також наголошувалося, що найвигідніший момент для загального зриву (як також для військових акцій і виступів) буде тоді, коли "Червона армія і совітська адміністрація (НКВД) заломляться під ударами ззовні (поразка на фронті) чи знутра (дезерація, бунти серед червоноармійців)".

Втім, зрозуміло, що для реалізації завдань, поставлених у "Військових інструкціях", необхідним був тривалий період підготовки, але цього фактично не сталося, бо німецько-радянська війна прийшла швидше, ніж очікувалося. Проте попередня проробка військових питань, створення Військового штабу ОУН та інші заходи відіграли помітну роль у майбутній діяльності Організації, котра привела до створення УГІА. Водночас не можна не помітити, що згадані інструкції намагалися застерегти підпільні структури ОУН від поспішних дій стосовно радянської влади без явних ознак кризи останньої. Це свідчило, що ОУН на той час не мала достатніх сил для самостійного виступу проти більшовиків.

Намагалися не відстати у військовому відношенні від бандерівців і мельниківці. Після переговорів з німецькими спецслужбами А. Мельник влітку 1940 р. дав вказівки своїм тереновим провідникам у генерал-губернаторстві "про підготовку до створення збройної сили ОУН". За згодою німців тут проводились військові вишколи кадрів, велося формування військових загонів, яким керував член ПУН генерал-хорунжий М. Капустянський.

А напередодні війни перед мельниківськими осередками були поставлені завдання "творити військові загони і з'єднання, не допускаючи їх до стику з німцями", "нагромаджувати й заховувати засоби, зокрема бойового характеру". Але з цього нічого не вийшло.^* За словами М. Капустянського,

* Член мельниківського ОУН К. Радзевич з цього приводу писав, що "всі заходи ПУН в напрямі творення українського війська напередодні війни з большевиками закінчилися невдачею через безглузду політику гітлерівської Німеччини". Однак і за цих обставин мельниківці не відмовлялись від співпраці з німцями. В інструкціях ПУН "на час подій" (травень 1941 р.) говорилось: "4. Формувати партизанські ударні групи для сумісної з німецькою армією боротьби з совєтськими військами".

"весь молодий боєздатний елемент" мельниківців включили до своїх похідних груп, бо начебто не хотіли "робити пропагандивні паради у хвості чужих армій". А у травні 1941 р. голова ПУН об'їхав генерал-губернаторство для "перегляду нашил сил".

Крім обох частин ОУН, готувалися у військовому відношенні до майбутніх подій й інші політичні проводи українства. Зокрема, колишній генеральний писар гетьмана Скоропадського полк. І. Полтавець-Остряниця розробляв плани створення розгалуженої мережі організацій "Українського народного козацького руху" (УНАКОР). Сторону Директорії УНР прийняв, як вже говорилося вище, відомий Т. Боровець-Бульба, організатор "Поліської січі". Зрозуміло, що всі ці спроби започаткувати якусь українську збройну силу робилися під пильним наглядом німців. Останні йшли на це свідомо, дозволяючи лише формування допоміжних військових підрозділів і категорично відкидаючи саму гадку про можливість створення "Української армії", союзної гітлерівському вермахту.

Залучення сил української еміграції до антирадянської діяльності у зв'язку з підготовкою війни проти СРСР здійснювалося переважно по лінії спецслужб Німеччини, які мали різні погляди на це питання. У своїх спогадах колишній начальник VI-го управління Головного імперського управління безпеки рейху В. Шелленберг скаржиться на постійні суперечки на цьому ґрунті між шефом гестапо Г. Мюллером і начальником абверу В. Канарісом. Вони стосувалися насамперед "використання українських націоналістичних лідерів Мельника і Бандери на польсько-російських рубежах".

"Військова таємна служба, - писав В. Шелленберг, - бажала використати ці українські групи. Мюллер заперечував. Він вважав, що націоналістичні лідери переслідують власну політичну мету і, як правило, користуються зовсім неприпустимими методами роботи. Їхні дії викликають постійний неспокій серед основної маси польського населення".²⁹⁰ Якщо ці "дипломатичні" вислови перевести на звичайну мову, то справа полягала у тому, що абвер оцінював українських націоналістів з огляду можливості їх активного використання у диверсійно-розвідувальній діяльності в радянському тилу і закривав очі на те, якою ціною і якими методами буде виконано завдання. Що ж до органів гестапо і СД, то вони були зацікавлені насамперед у підтриманні порядку на окупованій польській території, де дислокувалися основні сили обох проводів ОУН.

У генерал-губернаторстві все частішими ставали сутички між членами українських націоналістичних організацій і польським населенням. Тому "неприпустимі методи роботи" ОУН, про які говориться у спогадах В. Шелленберга, це не що інше, як терористичні дії проти поляків, акти помсти за минуле. Це не могло не турбувати німців. Але головне, що їх у той час бентежило, то це побоювання, що нерозважлива поведінка українства завдасть шкоди маскувальним заходам щодо розгортання німецьких збройних сил на польській території, штовхатиме поляків до співпраці з радянською розвідкою.

Німецькі побоювання до певної міри справдилися. Відомо, що від поляків радянська розвідка отримала чимало цінних даних про концентрацію і розгортання бойових частин вермахту, їх готовність до наступу тощо. Правда, з іншого боку, не хто інший, як поляки, складали 52,4% німецької агентури, яка була перекинута в СРСР і схоплена органами держбезпеки. За цим показником українці помітно поступалися - лише близько 30%.²⁹¹

Водночас поведінка багатьох членів ОУН в генерал-губернаторстві нерідко виставляла українство у непривабливому вигляді. Так, в листі до відомого українського військового діяча, генерал-хорунжого В. М. Петріва, датованому 7 серпня 1941 р., один з його кореспондентів пише: "В Холмщині проклинають галичан, що тепер вже навострюють свої черевики у напрямі на Львів. Результат їх перебування на "посадах" в Холмщині - повна компрометація українства в очах населення і німців, виграли від цього поляки".²⁹²

Мали місце й більш прикрі факти. Ще до початку війни обидві частини ОУН стали зводити рахунки одна з одною. "В ОУН почалася вже "мокра робота". Оце одержали вістки, - пише 31 жовтня 1940 р. згадуваному В. Петріву довірена особа гетьмана П. Скоропадського В. Мурашко, - що почали в губернії взаємно себе обстрілювати. Не стало поляків - вправляють на собі, бодай послідовні".²⁹³

Негативне враження справили відносини між обома проводами ОУН і на письменника У. Самчука, котрий в цей час перебував у Кракові. Він писав у своїх споминах, що між бандерівцями і мельниківцями "велася завзятюща, не на життя, а на смерть, конкурентна боротьба". При цьому замість порозуміння кожна з сторін, за словами У. Самчука, "навперейми готувалися до перебрання влади в Україні".²⁹⁴

Не важко збагнути, що це бачили й відповідні німецькі служби. З цього приводу цікаву точку зору висловив в одному зі своїх листів І. Фещенко-Чопівський. 2 травня 1941 р. він писав К. Мацієвичу: "Ґрунт хитається - спори мельниківців й бандерівців зле діють на опінію УНО і серед українського громадянства і серед німців... Хоча на Холмщині німецька влада натискає на бандерівців, але це ослаблює авторитет мельниківців".²⁹⁵

Проте не тільки гестапо і СД виявляли невдоволення поведінкою ОУН С. Бандери. Гостро реагував на численні публікації у пресі ОУН статей і матеріалів про Україну, про боротьбу за українську державність і зовнішньополітичний відділ нацистської партії. На його думку, такі публікації до певної міри демаскували заходи німецької сторони щодо підготовки нападу на СРСР, сприяли розповсюдженню чуток, що нібито німці воюватимуть за українську справу, породжували непотрібні ілюзії.

Тому на початку вересня 1940 р. зовнішньополітичний відділ НСДАП в одному зі своїх документів наполягав на забороні діяльності на території рейху бандерівської ОУН. При цьому підкреслювалося, що ця Організація після приєднання Західної України до Радянського Союзу "втратила залишки свого політичного значення".

З цим не погодився шеф абверу В. Канаріс, котрий краще за своїх "партайгеноссе" оцінював можливості використання бандерівської ОУН у війні проти СРСР. У своєму листі від 9 жовтня 1940 р. до заступника завідуючого згаданим відділом партії Шиккіданця В. Канаріс насамперед підкреслив, що справа ОУН стосується інтересів армії. При цьому він так обґрунтував свою позицію. По-перше, він пильно слідкує за суперечками в середовищі ОУН, які стали наслідком становища, що склалося після розгрому Польщі. По-друге, існування ОУН дає гарантію об'єднання під її кермом всієї української еміграції на теренах Третього рейху, а отже полегшує контроль за її поведінкою. По-третє, заборона ОУН, на його думку, викличе "небажану реакцію на військові питання цієї справи".²⁹⁶ І треба відмітити, що аргументи начальника німецької розвідки знайшли розуміння у відповідних нацистських інстанціях.

Попри всі негаразди, які характеризували стан організованого українства на територіях, що перебували під контролем Третього рейху, найбільш підготовленою у всіх відношеннях до початку війни виявилася саме ОУН С. Бандери. Лише бандерівці мали чітку і ясну програму дій, схвалену у квітні 1941 р. II Великим збором ОУН, здисципліновану й зорганізовану силу членства як за кордоном, так і на Західній Україні. За словами вже згадуваного У. Самчука, у лавах бандерівської ОУН були "всі основні динамічно-активні сили організації, гарячі, патріотичні голови, довголітні мученики тяжких тюрем, заслань, вигнань з-під усіх "визволень" і учасників усіх активних підприємств нашого опору".

Йдучи на пряме співробітництво з гітлерівцями, мовчки погоджуючись з тим, яка їм відводилася роль у поході на Схід, бандерівці водночас трималися найбільш незалежно, мали власну точку зору, вміло конспірували від німців свої плани конкретних дій. І цікаво, що це не могли не визнати їхні політичні противники. Так, характеризуючи активізацію і піднесення українства напередодні війни, С. Довгаль (з середовища УПСР) вважав, що в цьому заслуга бандерівців. "І все ж бандерівці, - пише він в листі від 6 червня 1941 р. до генерала В. Петріва, - є спільники широких кіл громадськості, бо вони пропонують зговір, а не підпорядкування". В іншому листі від 7 липня Довгаль зазначає, що "група Бандери випередила групу Мельника й має більше активного елементу, який шукає шляхів до співпраці з громадянством".²⁹⁷

Позитивно оцінював діяльність прихильників С. Бандери й відомий діяч гетьманського руху полк. Б. Гомзин. За його словами, "так звані бандерівці мають у собі багато правди. Вони постали проти "людей у масках", тобто тих діячів, у котрих слова розходилися з справами і котрі, не маючи твердої політичної лінії, виступають іграшками в руках інших".²⁹⁸

Енергійність і наполегливість С. Бандери і його прихильників у досягненні поставленої мети визнавали й німці. З цього приводу полк. Штольце на допиті в радянських органах влітку 1945 р. говорив, що коли на зламі 1940/1941 років А. Мельник виїхав на довгий час до Італії, то його Організація послабила свою активність, і "Бандера по суті очолив націоналістичну діяльність і підпільну роботу, особливо в областях Західної України".²⁹⁹

Радянська сторона, як вже відмічалося, теж вважала, що бандерівці в стосунках з німецькими службами поводяться більш незалежно, аніж їхні опоненти. У вже згадуваному документі НКДБ УРСР від 31 травня 1941 р. зазначалося: "Мельниківці відкрито підтримують зв'язок з гестапо. Німці самі переправляють емісарів Мельника на наш бік. Бандерівці ж не дозволяють своїм членам, минуючи провід, зв'язуватися з німцями. Всі розвідувальні дані і завдання диверсантам, шпигунам і терористам, які перекидаються на наш бік, німці передають через бандерівський провід. Німці, на відміну від мельниківців, не перекидають бандерівців на нашу територію, а лише відкривають для них кордон в попередньо обумовленому місці".³⁰⁰

Отож, наведені вище факти, мабуть, найточніше оцінюють лінію поведінки бандерівської ОУН, її позицію, дають уявлення про характер стосунків між Революційним проводом і Німеччиною, котрі різнилися від поведінки інших політичних сил українства, які співпрацювали з німцями, відмовившись фактично від самостійних дій.

Події в той час вже наблизились до позначки, що відділяла мир від війни, могутність Німеччини від її краху, злет ОУН та її надії від падіння. Проте тоді ще перспективи боротьби всім діючим особам здавалися найблискучішими. Нездоланна могутність німецького вермахта мала гарантувати успіх, і кожний бачив його крізь свої окуляри. Готувалася скористатися з цього й ОУН. У напрямних бандерівського проводу "Боротьба й діяльність ОУН під час війни" (травень 1941 р.) прямо наголошувалось, що ОУН "використає війну з СРСР для розгортання боротьби за суверенну соборну українську державу, за прискорення її здобуття".³⁰¹ Як пише Л. Шанковський, "ОУН зуміла вишикувати до бою сильну підпільну армію, що мусила відіграти значну роль в прийдешніх подіях".³⁰² І треба відзначити, що зроблено було немало.

Цікавою є оцінка діяльності ОУН напередодні війни, яка міститься в обіжнику НКДБ УРСР від 10 квітня 1941 р. У ньому, зокрема, підкреслювало, що діяльність оунівських організацій останнім часом помітно активізувалася: "ведеться посилене вербування і підготовка нових кадрів, розгорнута робота щодо придбання зброї, набоїв, санітарного майна, відпрацьовуються мобілізаційні плани, збільшується кількість терористичних актів проти радянських і партійних працівників". У квітні-травні 1941 р. на території західних областей України було здійснено 110 терористичних актів, підпалів, нападів, вчинених боївками ОУН.³⁰³

На підставі донесень органів держбезпеки складалося враження, що ОУН веде на території західних областей роботу "стосовно підготовки до збройного виступу проти Радянського Союзу, наміченому на весну 1941 р." На підставі зазначеного 14 травня 1941 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР прийняли спеціальну постанову про ліквідацію контрреволюційних організацій в західних областях України.³⁰⁴

Втім, активна боротьба радянської влади проти націоналістичного руху почалася раніше. Вже 15 вересня 1939 р. Л. Берія у директиві про організацію роботи органів НКВС у звільнених районах західних областей України і Білорусії зобов'язав здійснити арешти "найбільш реакційних представників урядових адміністрацій" (йдеться про поляків), а також "керівників контрреволюційних партій". До 28 вересня оперативна група № 1 НКВС СРСР затримала в Західній Україні 923 особи, переважно поляків. Але серед них були також "активні члени і керівники антирадянських політичних партій УНДО. ОУН, УПСР, УСДРП".³⁰⁵

У квітні-жовтні 1940 р. прикордонні війська НКВС знищили 38 бойових груп ОУН у кількості 486 осіб, котрі намагалися тимчасово перейти на територію польського генерал-губернаторства. Всього за 1940 р. прикордонники Української округи мали 95 бойових зіткнень з групами ОУН, які намагалися перейти державний кордон УРСР. За даними радянської сторони. у цих операціях знешкоджено 1038 членів згаданих груп.

Водночас вдалося ліквідувати ряд проводів в Галичині і на Волині. знешкодити 7 націоналістичних організацій у Станіславській області. У зв'язку з цим провідник обласного проводу О. Луцький був змушений перебратися до Кракова, а обласний референт "Юнацтва" Д. Клячківський, майбутній командир УПА,

* Про погром, вчинений більшовиками проти ОУН на Станіславщині, свідчи". - В. Яшан. Він пише: "Ту організацію досить основне і таки міцно пересіяло НКБ і багато її членів виловило та знищило. Мало кому пощастило належно замаскуватись або заховатись" (Яшан Василь. Під брунатним чоботом. Німецька окупація Станіславівщини в другій світовій війні 1941-1944. - Торонто, 1989. - С. 61).

був схоплений чекістами.^*

З'явившись до С. Бандери, О. Луцький доповів йому про стан справ у підпіллі на Західній Україні. За його словами, це справило на провідника гнітюче враження. С. Бандера начебто сказав: "ОУН знаходиться на самому дні, ми маємо дуже слабкий вплив у масах. При такому становищі жодна з держав Заходу говорити з нами не стане, і на будь-яку реальну підтримку зі сторони Німеччини ми розраховувати не можемо".³⁰⁶

Удари по націоналістичному підпіллю продовжувалися і надалі. Так, з 1 січня по 15 червня 1941 р. органами НКВС-НКДБ було ліквідовано 38 "політичних" і 25 "кримінальних" (за термінологією чекістів) організацій ОУН загальною кількістю 273 особи. Заарештовано 212 пособників націоналістів. Водночас у східні райони СРСР було депортовано 3073 родини (11329 осіб), котрих вважали сім'ями перебуваючих на нелегальному становищі членів ОУН, або тих з оунівців, які були репресовані.³⁰⁷

Як свідчать документи НКВС, в 1939-1941 рр. каральні органи нанесли головний удар по польських організаціях. Це до певної міри захистило від більших втрат українське націоналістичне підпілля. Разом з тим захоплені архіви польських поліцейських установ дали можливість НКВС отримати додаткові відомості про ОУН, її мережу, кадри.

Визнає втрати, понесені підпіллям ОУН напередодні війни, і відомий діяч ОУН-УГВР М. Прокоп. Він, зокрема, пише: "Більшовикам удалося завдати ОУН декілька дошкульних ударів і здобути частинні інформації про керівні кола організованого спротиву. Результатом цього були кількакратні ширші арешти членів ОУН, вслід за якими пройшли процеси і засуди в Галичині і на Волині".³⁰⁸ У контексті зазначеного радянська сторона вважала, що їй вдалося порушити зв'язок між різними організаціями націоналістів, дезорганізувати їх діяльність.³⁰⁹

Разом з тим, органи НКВС-НКДБ, хоч й провели впродовж 1940-1941 рр. арешт понад 3 тис. членів націоналістичних організацій в західних областях України і Білорусії, в країнах Балтії, були змушені визнати, що "повністю ліквідувати націоналістичне підпілля в цих районах не вдалося".³¹⁰

За даними вже згадуваного М. Прокопа, на кінець 1941 р., тобто після відступу червоних, у підпорядкуванні Революційного проводу було майже 12 тис. членів і 7 тис. чоловік юнацтва. Ця кількість організованого членства була недостатньою для тієї широкомасштабної діяльності, яку планувала вести

* Для порівняння: на початку війни підпільні сили Фронту литовських активістів нараховували 36 тис. членів (Солсбери Г. 900 дней. - М., 1994. - С. 164-165).

бандерівська ОУН на всій території України.^* Організація також на цей час не мала у своєму розпорядженні необхідної кількості навчених військових кадрів, запасів зброї і спорядження. Потрібен був час, щоб подолати вказані труднощі. І наступні події це підтвердили. До активних форм боротьби ОУН С. Бандери спромоглася перейти лише з весни 1943 р.

Хоч ОУН і зазнала помітних втрат у протиборстві з НКВС-НКДБ, проте її діяльність продовжувала турбувати радянське керівництво. У документі НКДБ УРСР від 31 травня 1941 р. відмічалося: "оунівці знову активізували роботу, не дивлячись на значні вилучення оунівських кадрів, в усіх західних областях УРСР все продовжують діяти нелегальні організації ОУН..." За станом на 15 червня 1941 р. органи держбезпеки мали відомості про 51 організацію ОУН (274 особи), більшість яких діяла на території Волинської і Тернопільської областей України".³¹¹ Проводився розшук майже тисячі нелегалів ОУН.

Репресивні дії радянської влади проти націоналістичного підпілля напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз у значній мірі пояснювалися гострим усвідомленням того, що українські націоналісти здатні надати істотну допомогу ворожій стороні. Такої точки зору дотримувалися в той час і сторонні спостерігачі. Так, в донесенні до Вашингтону помічника військового аташе США в Москві від 16 червня 1941 р. повідомлялося, що у випадку нападу німців більшовикам доведеться рахуватися "з сепаратним рухом в Україні".³¹²

Звичайно, на західноукраїнських теренах діяли підпільні організації обох проводів ОУН. Однак, як вже зазначалося, НКВС-НКДБ беззастережні віддавали перевагу бандерівцям. У вищезгаданому документі від 31 травня 1941 р. підкреслювалося, що Бандера "зумів підпорядкувати своєму впливові значну частину Організації, яка складається в основному з молоді" і має "майже неподільний вплив на нашій території", тобто в західних областях України.³¹³

Не дивлячись на упереджене ставлення до своїх противників, органі: держбезпеки УРСР давали їм таку характеристику: "Оунівці-нелегали є добре навчені в розумінні нелегальної техніки, загартовані і досить агресивні кадри. Як правило, при арештах оунівці чинять збройний опір, намагаються покінчити самогубством".³¹⁴

Оцінюючи готовність до рішучої боротьби за незалежну Україну як ОУН С. Бандери, так і ПУН А. Мельника, слід визнати її в цілому недостатньою стосовно тих завдань, які висувалися. Як згадував пізніше З. Пеленський. "націоналістичний рух, очолюваний між обома війнами на ЗУЗ єдиною ще в тому часі Організацією українських націоналістів, не виявився спроможний обійняти своєю дією переважної кількості українського робітництва, значних частин українського селянства та українського міщанства і т. зв "опортуністичної" української інтелігенції".³¹⁵ Це ж стосувалося й впливу ОУН у Наддніпрянській Україні. Як говориться у вступі до постанов II Великого збору ОУН, які вийшли окремою брошурою в 1941 р., протимосковські акції з огляду на "основі відмінності умовин революційної праці на східноукраїнських землях не дали змоги досягти Організації того рода зовнішньополітичних успіхів, які здобула ОУН у боротьбі з Польщею".

Однак за цих обставин радянська влада не скидала ОУН з рахунків. Розглядаючи Організацію як німецьку "п'яту колону", радянські чекісти в своїх інформаціях до ЦК КП(б)У все ж зауважили, що ОУН "добре озброєно і поповнює свої склади шляхом перекидання зброї з Німеччини". А за оцінками НКДБ СРСР, які робилися на підставі узагальнення розмов серед німецьких військовослужбовців, стверджувалось, що "захоплення України німецькою армією забезпечено добре працюючою на території СРСР "п'ятою колоною".³¹⁶

Не можна визнати продуманою до кінця і стратегічну лінію поведінки Революційного проводу ОУН у площині порозуміння з іншими силами організованого українства, які прагнули взяти активну участь у змаганнях за відновлення української державності. У політичних постановах, прийнятих на II Великому зборі ОУН (квітень 1941 р.), наголошувалося, що лише бандерівський провід ОУН одноосібно стає на чолі тих українських революційних течій, котрі "змагають до повного розвалу СРСР". Щодо так званих "українських опортуністичних партій", як мельниківська ОУН, гетьманці, УНР, УНДО, есери, есдеки та інші, то їх бандерівська ОУН мала рішуче поборювати.³¹⁷

Тим часом у середовищі отих "опортуністичних партій" гарячково вивчалися можливості спільних дій всього організованого українства, включаючи й обидва проводи ОУН. У листі одного з діячів УПСР С. Довгаля до "високоповажного пана професора" (можливо йдеться про В. Кубійовича або ж про О. Мицюка) від 5 червня 1941 р., котрий зберігається у паперах генерал-хорунжого В. Петріва, викладається програма створення загальноукраїнського центру, який керував би діяльністю з відновлення української держави. Таким органом мала стати Державна рада, котра очолювалася вибраним з її середовища провідником нації. На нього покладався обов'язок репрезентувати українські змагання у державному будівництві. Провідник нації мав перебрати повноваження від голови Директорії УНР А. Лівицького.

Найближчим завданням Державної ради вважалося створення єдиної Української народної партії (УНП), до якої пропонувалося вступити всім "державнотворчим силам українського народу". Щодо існуючих політичних груп, як легальних, так і нелегальних, то вони мали бути ліквідовані. На думку авторів цього проекту, організація УНП "внесе примирення не тільки в ряди політичне думаючих одиниць, але усуне причини боротьби в ОУН та УНО". Стосовно долі ОУН, то вона підлягала ліквідації в інтересах "української визвольно-державної справи". При цьому підкреслювалося, що до "ОУН в громадських колах панує повна недовіра".³¹⁸

Таке ставлення до ОУН, як свідчить зміст вказаного листа, пояснювалося насамперед тим, що проти декількох провідних діячів як мельниківського, так і бандерівського проводів, висувалися звинувачення у зраді української справи на користь Польщі й більшовиків, які до цього часу начебто не відведені. Однак відомо, що бандерівці називали у цьому контексті прізвища О. Сеник-Грибовського і Я. Барановського як польських конфідентів, мельниківці - Я. Горбового,^318а котрий, за їхніми відомостями, співпрацював з НКВС.

Незабаром після II Великого збору ОУН бандерівці раптово змінили своє ставлення до інших політичних проводів організованого українства і виступили разом з УНО Т. Омельченка ініціаторами чергової "консолідаційної акції" напередодні нападу Гітлера на СРСР. Впродовж травня - першої половини червня 1941 р. представники бандерівської ОУН, зокрема Є. Врецьона, вели переговори в Празі, Берліні та інших містах з відомими українськими політичними діячами, схиляючи їх до участі в запланованій акції. Наприкінці травня - на початку червня 1941 р. емісари бандерівського проводу ОУН провели у колишній польській столиці переговори з представниками Державного центру УНР, на яких досягай згоди стосовно спільних дій.

У середині червня 1941 р. до Кракова прибув президент Державного центру УНР А. Лівицький, котрий зустрівся з бандерівським керівництвом, а також мав розмову з представником мельниківського ПУН полк. Р. Сушком. На підставі проведених переговорів А. Лівицький виніс враження, що обидві фракції ОУН схиляються до того, щоб "дозволити Урядові УНР обняти владу в Україні" з урахуванням інтересів різних течій української політичної думки.³¹⁹

Особливу увагу бандерівці у цей час приділяли генерал-хорунжому В. Петріву, надзвичайно популярній постаті серед військовиків. Згаданий діяч, хоч в цілому погоджувався з доцільністю створення "об'єднуючого органу", але, не знаючи ставлення до цього німецької влади, повівся досить обережно. У листі від 16 червня 1941 р. генерал-поручнику М. Омеляновичу-Павленку Петрів писав, що запланована бандерівською ОУН акція може привести до "тих помилок, яких було допущено як два роки тому на Карпатській Україні, так й під час походу на Польщу".³²⁰

У контексті зазначеного В. Петрів мав на увазі насамперед ту сумну обставину, що у згаданих ним подіях всі політичні сили українства виступили розрізнено, неорганізовано, а члени ОУН намагалися нав'язати всьому загалу власний сценарій розвитку ситуації, мало рахуючись з іншими думками.

Аналогічної позиції щодо ініціативи ОУН С. Бандери дотримувався й діяч УПСР С. Довгаль. Не відмовляючи бандерівцям у наполегливості й бойовитості, він також вважав, що було б "гріхом допускати їх до провідництва самих", враховуючи їх державну працю в Карпатській Україні. До того ж, на думку Довгаля, висловлену в листі від 11 травня 1941 р. до В. Петріва, бандерівська "ОУН не має бажання догодити з громадянством і вириває з кіл досвідчених діячів поодиноких осіб, яких має намір підпорядкувати своїй системі".³²¹

22 червня 1941 р. у Кракові відбувся Український національний з'їзд, який став останньою спробою сконсолідувати антикомуністичні сили українства напередодні війни. За даними ОУН С. Бандери, в роботі з'їзду взяли участь представники Державного центру УНР, гетьманського середовища, УНДО, ФНЄ Д. Паліїва, інших політичних організацій, за винятком мельниківської ОУН. На з'їзді обрали Український національний комітет (УНК), головою якого заочно затвердили генерал-хорунжого В. Петріва, а секретарем - члена бандерівської ОУН В. Горбового.

Проте з цієї широко розрекламованої акції нічого не вийшло. Учасники її у черговий раз продемонстрували невміння поступатися власними амбіціями, долати не на словах, а на практиці існуючі розбіжності, щиро прагнути до єдності в ім'я загальноукраїнських інтересів. Так, П. Скоропадський висунув умову, щоб у складі УНК не було представників від уряду УНР в екзилі. Коли ж з цим не погодились, то Гетьманська рада вирішила не брати участь в роботі Комітету. Не краще вели себе й уенерівці. Не бувши впевненим у легітимності УНК, рішуче відмовився від запропонованої йому посади генерал-хорунжий В. Петрів. Не згодився він і обійняти пост військового міністра в уряді

* Мотивуючи свою відмову від посади голови УНК, В. Петрів у листі від 26 червня 1941 р. до В. Горбового писав, що зініційована бандерівцями об'єднуюча акція лише тоді матиме сенс, якщо до неї приєднаються або ж "бодай не будуть перешкоджати" групи А. Мельника, П. Скоропадського і А. Лівицького. Коли ж цього не станеться (а саме це мало місце), то, на думку генерала, всяка спроба об'єднання призведе лише до утворення "ще одної групи на еміграції та збільшення розбиття".

Я. Стецька, створеного 30 червня 1941 р.^* До того ж, як свідчить активний учасник тих подій підполковник Армії УНР М. Хронов'ят, відразу після завершення з'їзду секретар УНК В. Горбовий мало рахувався з думкою інших членів комітету і відверто намагався підпорядкувати його роботу інтересам бандерівської ОУН.³²²

Поміж тим, не можна не відзначити, що відгуки про Український національній з'їзд докотилися, зокрема, до Франції і викликали заінтересованість серед української еміграції. М. Шумицький в листі від 9 липня 1941 р. бібліотекарю Української бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі І. Рудичіву, який у цей час перебував у Берліні, писав: "Чув я, що в Кракові відбувся якийсь Український конгрес. Був би радий почути від вас подробиці. - Чи справа йде про якусь приватну нараду, чи це є з'їзд цілої еміграції? Безумовно, в цей мент нам необхідно об'єднати всі наші сили".³²³ Такою була загальна думка, а практичні результати, як ми знаємо, виявилися нульовими.

Отож, спроба бандерівської ОУН виступити в ролі чільної політичної організації і залучити до співпраці інші політичні проводи українства зазнала невдачі. Це, як здається, мало поважні наслідки, штовхнули Революційний провід ОУН на більш рішучі дії щодо своїх політичних суперників. За словами сучасного політолога з Канади В. Поліщука, бандерівці, "знаючи, що неспроможні консолідувати не тільки всіх оунівців розколотої ОУН, але й інших "державників" на зразок Василя Мудрого, вирішили діяти "по-революційному",³²⁴ тобто стали на шлях збройного поборювання всіх своїх опонентів.

Обраний бандерівською ОУН шлях безкомпромісної боротьби не був їх винаходом, а відповідав тогочасним реаліям. 16 червня 1941 р. у листі до Є. Врецьони ген. В. Петрів писав, що тепер у Європі "робиться політика "Бісмарксистем", політика реальностей - крові й заліза, й біда тим, хто хоче ще жити в ілюзіоністичних способах минулого". Петрів ставить перед Врецьоною, як представником ОУН С. Бандери, таке сакраментальне питання: "А чи має наша еміграція в руках залізо й чи готова віддати, не хитаючись кров?" Як бачимо, лише бандерівці виявилися готовими взяти до рук "залізо".³²⁵

Не увійшовши до складу УНК і прагнучи до реваншу, мельниківці виступили з пропозицією об'єднання всіх українських комбатантських організацій. Попередньо це питання було обговорено на нараді за участю Р. Сушка і М. Капустянського, на яку були запрошені ген. М. Омелянович-Павленко та голови комбатантських організацій Варшави, Праги, Берліна і Кракова. 29 червня 1941 р. у Кракові відбувся установчий з'їзд Української генеральної ради комбатантів (УГРК). Головою Ради обрали генерал-поручника М. Омеляновича-Павленка, а одним з його заступників став військовий референт ПУН генерал-хорунжий М. Капустянський. До складу Ради увійшов також член ПУН полковник Р. Сушко. На думку мельниківці в, УГРК мав провести "підготовчу роботу до організації української збройної сили".

Безумовно, А. Мельник був впевнений в тому, що матиме вирішальний вплив на творення майбутньої української армії, а звідси - й на політичне і громадське життя в Україні. Але й від УГРК не було ніякої користі, бо прагнення мельниківців надати діяльності цієї організації партійний, а не загальноукраїнський характер призвело до її розвалу.

На думку відомого українського військового діяча генерала В. Курмановича, висловлену в листі від 6 серпня 1941 р. до В. Петріва, згадані вище акції щодо об'єднання українства виявилися дуже запізнілими, бо цю справу "треба було заздалегідь робити, щоб німецькі власті бачили, що українці це - одноцілий блок, з яким муситимемо мислити, а не численні організації, котрі одна одну поборюють". Такої ж думки дотримувався й генерал-хорунжий В. Петрів, який вважав, що створення "наспіх перед самим вибухом війни та з неясними устремліннями" УНК не дало тих результатів, що очікувалися.³²⁶

Взагалі останні місяці перед війною позначились великою активністю всіх політичних проводів українства у чергових спробах з'ясувати ставлення вищих нацистських кіл до майбутнього України. "Тут, здається, - писав 13 травня 1941 р. з Берліна до М. Антоновича Ю. Косач, - повстало коло восьми урядів київських, але, мабуть, і на цей раз з хмари буде малий дощ".³²⁷ Знову і знову до імперської канцелярії, інших установ Третього рейху йшли меморандуми: 14 квітня - від ПУН А. Мельника, 3 червня - від УНО Т. Омельченка, 10 червня - від В. Кубійовича (УЦК) і знову від Т. Омельченка (УНО).

Винахідливіше повелися бандерівці, які свій меморандум адресували відповідним німецьким чинникам 23 червня 1941 р., коли вже розгорнулися бойові дії і могла надійти інформація про сприяння націоналістів діям німецьких військ.

З огляду на зазначене слід зауважити, що всі згадані вище меморандуми не мали успіху, а, навпаки, завдали шкоди українській справі. Німці ще раз пересвідчились, що політичні проводи українства продовжують перебувати у стані взаємного поборювання один одного, нездатні виступити як єдина сила. Чого вартий, наприклад, був меморандум В. Кубійовича і Т. Омельченка від 10 червня 1941 р., коли в ньому висувалася пропозиція, щоб "керівні німецькі кола встановили контакт з Українським політичним центром" (?) і довірили керівництво українською нацією полк. А. Мельнику, який начебто у 1918 р. був "завойовником Києва".³²⁸

У цілому ж, характеризуючи бойову готовність усіх антикомуністичних сил українства, у тому числі й обох проводів ОУН, до участі у подіях, які б мали привести Україну до здобуття державної незалежності, слід визнати її далеко незавершеною і недостатньою. Насамперед не було досягнуто взаємної згоди між усіма зацікавленими сторонами у контексті майбутніх дій, не вдалося з'ясувати позицію Німеччини. Було багато задумів, прагнень, але обмаль конкретних результатів.

Як писав згодом відомий діяч мельниківської ОУН О. Ольжич, характеризуючи становище в керівних колах українства напередодні Другої світової війни (1939), а, на нашу думку, це в повній мірі стосується й червня 1941 р., українські діячі або політичні гуртки "кожний на свій лад накреслювали розв'язку української справи, і цю розв'язку ставлячи як одиноко спасенну, накидаючися з тими розв'язками - всім і вся, навіть по чужих кабінетах".³²⁹

І ще одна важлива обставина. Напередодні німецько-радянської війни всі політичні проводи українства глибоко помилялися в оцінці суспільно-політичного становища в Україні, вважаючи, що більшість українського населення виступить проти радянської влади, підтримає гасла творення незалежної України. Це була чергова ілюзія.

Ще наприкінці 1938 р., коли увага українства була привернута до подій в Карпатській Україні, вже згадуваний Є. Вировий застерігав проти помилкового твердження, що український народ в своїй основній масі готовий до безкомпромісної боротьби за державну самостійність. У листі від 27 грудня 1938 р. до Гр. Лисюка від писав: "...Ще серед українського народу багато темряви, ще багато українців самі несвідомі того, хто вони є і як далеко ми од тих націй як німець, француз, поляк або чех..." І з цим фактом, на погляд Є. Вирового, слід рахуватися, а не мріяти "про великі плани, які без свідомого народу однаково не вдасться перевести".³³⁰

Отож, не дивно, що у настроях української політичної еміграції оптимізм часто-густо перемішувався з песимізмом. Так, в листі від 2 квітня 1941 р. до генерала В. Петріва редактор часопису "Нація у поході" Б. Гомзин писав: "Коли я підраховую сили окремих українських груп, то приходжу до висновку, що ні одна з них, навіть при існуванні решти, не має змоги бути силою, що зможе за даних умовин з честю вийти з тисків зовнішнього світу". І з цього робився висновок, що у врешті-решт "Москва виграє".³³¹

Як писав у своїх спогадах У. Самчук, учасник тих подій, українська політична еміграція у цей "зірковий" час перебувала "постійно в стані хворобливого збудження" і в ній було "замало концентричної енергії, щоб стати зосередженою цілістю". Сам письменник, хоч і покладав великі надії на Німеччину, але все ж визнавав, що "нелегко було уявити собі нашу батьківщину в її незалежній формі".³³²

Якщо ж спробувати охарактеризувати час від проведення І Великого збору ОУН (1929) до переддня нападу Німеччини на Радянський Союз, то можна дійти висновку, що ОУН за цей період домоглася видатних успіхів, перетворилася попри всі негаразди з відносно невеличкої політичної організації в провідну силу українського національно-визвольного руху, яка мала підтримку серед переважної більшості населення західних областей України, а за сприятливих обставин могла розраховувати й на розуміння мешканців інших регіонів.

Однак розкол в ОУН, який стався в лютому 1940 р., обмежив здатність українських націоналістів виступити вирішальним чинником в боротьбі за відновлення української державності. А відсутність єдності в лавах організованого українства взагалі ставила під сумнів можливість досягнення якихось позитивних результатів. Слід погодитися з думкою У. Самчука, що "...віддана на "власні сили", без союзників і запілля, наша визвольна концепція реально не могла мати надії на успіх..."³³³

------------------------------------------------------------------------

[280] Там само. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[281] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 14, арк. 45-47.

[282] Україна. Наука і культура. - Випуск 26-27. - К., 1993. - С. 203.

[283] Там само, ф. 57. оп. 4, спр. 340, арк. 27.

[284] ВИЖ. - 1990. - № 5. - С. 39.

[285] Українська дивізія "Галичина". Історико-публіцистичний збірник. - К., 1994. - С.24.

[286] Органи государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т. 1. Кн. 1. - С. 280.

[287] Там само. - Т. 2. Кн. 2. - С. 132.

[288] ЦДАГО України, ф. 1, он. 23. спр. 926, арк. 193-194.

[289] ЦДАВО України, ф.3837, оп. 1, спр. 6, арк. 18-18 зв.

[290] Шелленберг В. Лабиринт. Мемуары гитлеровского разведчика. - Москва. 1991. - С. 198-199.

[291] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Т. 1. Кн. 2. - С. 159.

[292] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[293] Там само.

[294] Дніпро. - 1993. - № 2-3 - С. 111.

[295] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи К. Мацієвича.

[296] Там само. Ф. 57, оп. 4, спр. 339, арк. 69.

[297] Там само. Ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[298] Там само. - Лист Б. Гомзина до В. Петріва від 2 квітня 1944 р.

[299] Правда. - 1991. - 4 травня.

[300] Органи государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. -ТІ. Кн. 2. - С. 190.

[301] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 2, спр. 1, арк. 16.

[302] Шанковський Л. Історія українського війська. - С. 15.

[303] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Т. 1. Кн. 2. - С. 86, 194, 240.

[304] Там само. - С. 139-140.

[305] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т. 1. Кн. 1. - С. 96-97.

[306] Дмитрук К. Безбатченки. - Львів, 1972. - С. 115-116.

[307] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т. 1. Кн. 2. - С. 154, 234-235.

[308] Прокоп М. Україна і українська політика Москви. - С. 144-145.

[309] История советских органов безопасности. Издание Высшей Краснознаменной школы Комитета Государственной Безопасности СССР имени Ф. Э. Дзержинского. Специальная кафедра № 9. - М., 1977. - С. 320.

[310] Там само. - С. 322.

[311] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т 1. Кн. 2. - С. 191, 234-235.

[312] Великая Отечественная война 1941-1945. Военно-исторические очерки в четырех книгах. - Кн. 1. - М., 1998. - С. 495.

[313] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т 1. Кн. 2. - С. 191, 234-235.

[314] Там само. - С. 180.

[315] Євген Коновалець і його доба. - С. 503.

[316] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т. 1. Кн. 2 (1 января - 21 июня 1941 г.). - М., 1995. - С. 99, 135.

[317] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 192 зв.

[318] Там само. Ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[318a] Йдеться про одного з працівників військової референтури ОУН на ЗУЗ.

[319] ЦДАГО України. Ф. 269. Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[320] Там само.

[321] Там само.

[322] Там само.

[323] Там само. - Особисті документи І. Рудичіва.

[324] Поліщук Віктор. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (Сповідь українця). - С. 191.

[325] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи генерал хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[326] Там само.

[327] Там само. - Особисті документи М Антоновича.

[328] ЦДАВО України, ф. КМФ-8. Т. 454, ролик 92, кадри 825-833.

[329] Ольжич О. Незнаному воякові. Заповідане живим. - С. 310.

[330] ЦДАГО України. - Особисті документи Є. Вирового.

[331] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[332] Дніпро. - 1993. - № 2-3. - С. 112.

[333] Самчук Улас. На білому коні. Спомини і враження. - С. 55.

Організація українських націоналістів у 1941-1942 рр.

ПОЧАТОК НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ І УЧАСТЬ В НІЙ ОУН

22 червня 1941 р. раптовим нападом збройних сил Німеччини на територію СРСР розпочалася німецько-радянська війна. Вона стала складовою частиною Другої світової війни. Ніколи раніше світ не бачив такої концентрації військової сили, таких масштабів ведення бойових операцій, такого безкомпромісного характеру збройної боротьби, такої кількості її жертв.

Політичні кола Німеччини виставляли війну проти СРСР як таку, в якій німецький народ покликаний не тільки захистити свою батьківщину, але й врятувати "світову цивілізацію від смертельної загрози більшовизму"¹ (Нота МЗС Німеччини радянському уряду від 21 червня 1941 р.). У Радянському Союзі цю війну назвали "всенародною вітчизняною війною" на зразок війни 1812 р. проти Наполеона. Її метою, за словами Й. Сталіна, була не тільки "ліквідація загрози, яка нависла над нашою країною, але й допомога всім народам Європи, котрі, стогнуть під ігом німецького фашизму".²

У складному становищі опинилося українство. Для тих українців, які проживали в СРСР і були мобілізовані до лав Червоної армії,^* та їхніх

* Кількість етнічних українців, мобілізованих в роки війни до Червоної армії, а також тих, що проходили військову службу напередодні війни, залишається до цього часу не встановленою. В. Гриневич говорить про понад 6 млн. чоловік (Україна в Другій світовій війні. Уроки історії та сучасність. Матеріали Міжнародної конференції (27-28 жовтня 1994 р.). К., 1995. - С 62). У той же час В. Муковський пише, що в лавах радянських збройних сил воювало понад 7 млн. громадян України, не виділяючи з їх числа українців (Муковський І. Т., Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність. Українці на фронтах Другої світової війни. К , 1997. - С. 401).

родин ця війна стала боротьбою за власну оселю, своїх рідних і близьких, котрим загрожувало чужоземне поневолення. Іншою була позиція української політичної еміграції і тих верств населення в Україні, які чекали від Німеччини відновлення української державності у формі Української Народної Республіки або ж Української Держави часів гетьмана П. Скоропадського.

Як згадував колишній член підпілля ОУН С. Бандери Д. Куп'як, населення західних областей, хоч і сприйняло війну по-різному, але в переважній більшості сподівалося на "прихильне ставлення німців до самостійницьких змагань українського народу" і з радістю вітало "німців у перші дні війни, вважаючи їх природним союзником". За його словами, старше покоління оцінювало німців як "господарчий і дисциплінований народ, що шанує лад і порядок". Щодо молоді, то вона "вбачала у тій війні можливість виявити себе у боротьбі за великі ідеали, за волю свого народу".³

З захопленням сприйняли напад Німеччини на СРСР й прихильники ПУН А. Мельника. Вони були впевнені, як пише С. Касіян ("Карп"), що "без війни большевики не впадуть і нас задушать. Тепер же ж принаймні надія на зміну світить українському народові".⁴

Хоч, може, підсвідомо у деяких українських політиків й були окремі сумніви стосовно справжніх цілей нацистської політики на Сході, проте всі антикомуністичні сили українства зустріли війну з радістю і щиро прагнули допомогти Німеччині у розгромі СРСР як оплоту світового комунізму, взяти активну участь у встановленні "нового ладу" у Європі та в усьому світі. Лише тоді, коли нацисти відверто виявили своє негативне ставлення до ідеї української державності, у середовищі ОУН(Б) була сформульована думка, що війна між Німеччиною і СРСР - це виключно

* Треба сказати, що німецька сторона дотримувалась інших поглядів. З цього приводу ще 26 лютого 1941 р. начальник управління озброєння і воєнної економіки ОКВ генерал Г. Томас записав у своєму щоденнику: "Рейхсмаршал [Г. Геринг. - Авт.] погодився зі мною, що окупація однієї України не має значення. Необхідно за всіх обставин захопити нафтовий район Баку".

** З цього приводу в процесі розробки планів нападу на СРСР начальник генерального штабу сухопутних військ (ОКХ) Німеччини Ф. Гальдер 16 вересня 1940 р. висловив припущення, що буржуазія і селянство "прикордонних радянських республік" під тиском радянської влади "чекатиме врятування від Німеччини і розглядатиме нас як визволителів". Щоб "підштовхнути" своїх майбутніх спільників до антираданських дій, генеральний штаб ОКХ 17 травня 1941 р. розробив "план заходів щодо розкладу населення України і Прибалтики".

війна за Україну,^* "з її величезними багатствами збіжжя і підземних скарбів та зі своїм Чорним морем".⁵

Не важко помітити, що такий підхід звужував розуміння характеру і змісту цієї війни, зводив її лише до протиборства між нацизмом і більшовизмом за досягнення суто економічної мети - загарбання України. Саме з цієї причини обидві ОУН, інші політичні проводи українства не зрозуміли міжнародного характеру німецько-радянської війни, не усвідомили, що вона була частиною Другої світової війни, а тому і не стали спільниками Об'єднаних Націй у велетенській боротьбі з нацизмом. Наслідки такого стратегічного прорахунку добре відомі.

Готуючись до нападу на Радянський Союз, вищі кола нацистського військово-політичного керівництва не творили ілюзій з того, що чекає німецькі війська на Сході, як їх зустрічатимуть, в тому числі й в Україні. Хоч певні надії на приязне ставлення окремих прошарків і груп населення жевріли, але було чітке усвідомлення того, що основна маса людей не ставиметься до німецької влади і армії як до визволителів, а трактуватиме їх як загарбників і поневолювачів. Тому в директивах і розпорядженнях військового командування, виданих ще до початку війни, з одного боку, ставилось завдання "завчасно уявляти собі, на яку частину населення зможуть спертися німецькі війська"^** і вміло використати "ворожі радянському урядові, радянському ладові верстви населення", "гарантуючи їм певні свободи і матеріальні блага". З другого боку, наголошувалось, що "активний чи пасивний опір цивільного населення слід придушувати в зародку найсуворішими заходами покарання".⁶

З першого дня війни, коли німецькі війська розпочали вторгнення на територію СРСР, всі українські націоналістичні сили в міру своїх можливостей намагалися всіляко сприяти наступові гітлерівців. Згідно з директивами своїх керівних центрів вони розгортали підривні дії в тилу радянських військ. Найбільш активно вели себе члени обох проводів ОУН. Ще до початку війни ними здійснювались заходи щодо зриву мобілізації населення до армії і на фортифікаційні роботи, активно провадилося збирання розвідувальної інформації. З цього приводу один з активних членів бандерівської ОУН В. Лобай згадував: "Незадовго перед вибухом війни Легенда [І. Климів. - Авт.] видав наказ - всюди збирати всі можливі дані про большевицькі військові об'єкти, по можливості, включно з готовими планами. Пару днів перед 22 червня ми дістали до рук чимало матеріалів про совєтські прикордонні військові об'єкти і свіжі укріплення".^*

* У цьому випадку зібрану інформацію не вдалося передати за призначенням, але німці позитивно оцінили зібрані матеріали, хоч і зауважили, що з огляду на швидке просування німецьких військ ці матеріали втратили оперативну цінність (Макар В. Бойові друзі. Збірка спогадів з дій ОУН (1929-1945). - Торонто, 1980. - Т. 1. - С.76.)

** Німецька сторона дотримувалась іншої точки зору. її висловив у своїй промові 1 серпня 1941 р. у Львові з нагоди передачі адміністративної влади у Галичині генерал-губернатору Польщі доктору Франку командуючий оперативним тиловим районом групи армій "Південь" генерал фон Роквес. Він наголосив, що згадана територія була захоплена завдяки невтомним зусиллям частин і підрозділів вермахту, військ СС, поліції та військових формувань усіх інших організацій, надісланих сюди рейхом, котрі у багатоденних важких боях, долаючи фанатичний опір противника, прорвали його найсучасніші оборонні споруди.

На час виступу готувалися бойові групи для проведення диверсій, пошкодження ліній зв'язку, захоплення мостів через водні перешкоди, здійснення нападів на штаби з'єднань і військових частин. Так, у Ковелі планувався терористичний акт проти командира 15-го стрілецького корпусу 5-ї армії генерал-майора І. Федюнінського.

Як показав на допиті у 1945 р. керівник диверсійного управління абверу полк. Е. Штольце, він дав вказівку А. Мельнику і С. Бандері, щоб вони одразу після початку бойових дій "організували в Україні провокаційні заколоти з метою послабити тил радянських військ, а також вплинути на міжнародну громадську думку, роздмухуючи, що нібито відбувається розклад радянського тилу".⁷ Це твердження відповідало дійсності, бо у заяві бандерівського проводу ОУН (серпень 1941 р.) з приводу невизнання німцями чинності Акту від 30 червня 1941 р. говорилося: "Організація українських націоналістів розгорнула була під проводом Степана Бандери широку повстансько-партизанську акцію на українських землях під московською окупацією ще перед приходом німецьких військ та героїчними виступами причинилася до звільнення вже великої частини української території^** з-під московської окупації, поклавши безчисленні жертви у боях та масових розстрілах і масакрах по тюрмах".⁸

За словами відомого дослідника і учасника тих подій Л. Шанковського, 22 червня 1941 р. "збройний зрив відбувся на всій території Західної України з Буковиною включно. У Галичині й Волині виступили боївки під керівництвом Степана Бандери, на Буковині такі ж боївки під керівництвом полк. Андрія Мельника. На Поліссі розгорнула свою діяльність "Поліська січ" от. Тараса Бульби-Боровця".⁹

Вже 22 червня 1941 р. озброєні групи членів ОУН почали здійснювати вогневі напади з вікон і дахів будинків на військові колони та окремих військовослужбовців, котрі рухалися вулицями Львова. Обстрілу піддавались також міліцейські пости, інші об'єкти. Як писав у своїх спогадах учасник тих подій, генерал-майор П. Ільїн з штабу 26-ї армії, котрий разом з військовим комендантом Львова був відповідальним за порядок у місті, українські націоналісти діяли за чітким планом, вправно маскувалися, вели вогонь з ручних кулеметів, автоматів, гвинтівок.¹⁰ 24 травня об'єктом нападу націоналістів стали частини 8-го механізованого корпусу, які перекидалися в новий район бойових дій. Сутички між бойовиками ОУН і радянськими частинами продовжувалися до 25 червня, а фактично - до залишення міста Червоною армією.

За спогадами колишнього секретаря Рівненського обкому КП(б)У В. Бегми, "при відступі частин Червоної армії на схід націоналісти влаштовували засідки на окремі групи бійців, знищували їх і за їх рахунок озброювались, особливо знищувався командний склад. Націоналістами в більшості знищувалися всі десанти Червоної армії, які викидалися на окуповані німцями території (район Сарни, район села Вовчиці, район Здолбуново та ін:)".¹¹

28 червня 1941 р. бойові групи ОУН вчинили напади на невеликі підрозділи радянських військ поблизу Перемишлян на Львівщині, надавши німцям допомогу в оволодінні цим містом. Факти обстрілу із засідок відступаючих червоних частин мали місце в районі міст Олеська, Жовква, Золочів тощо. Виступи боївок відбулися у різних місцевостях Волинської, Дрогобицької, Рівненської, Станіславської, Тернопільської і Чернівецької областей. Поряд з вищезазначеними акціями озброєні групи членів ОУН здійснили низку нападів на тюрми НКВС у Бережанах, Золочеві, Крем'янці, Львові та в інших містах Західної України. Зокрема, з львівської тюрми № 1 вдалося звільнити до 300 ув'язнених.¹²

У діяльності ОУН важливе значення надавалося зриву мобілізаційних заходів радянської влади, спонуканню мобілізованих осіб до дезертування, до відступу з бойових позицій. Є відомості, що за наслідками перших боїв командування 5-ї армії Південно-Західного фронту дійшло висновку, що "для більш успішних дій необхідно звільнити частини від приписного складу західних областей, так як останні показали нестійкість в бою".¹³ Звичайно, у цьому випадку мова може вестися як про недостатній рівень військового вишколу приписного складу, так і про вплив на його поведінку пропаганди ОУН.

Проте допомога німецьким військам з боку бандерівської ОУН не обмежувалась диверсійно-підривними діями у тилу Червоної армії. Значних розмірів набула й агітаційно-пропагандистська робота. У листівках, які розповсюджувала ОУН С. Бандери, не тільки містився заклик до всіх класів і станів українського суспільства ставати під націоналістичні прапори у боротьбі за УССД, але й широко пропагувалася, так би мовити, "визвольна місія" німців, котрі виставлялися у ролі полум'яних захисників прав українського народу за державну незалежність.

Зокрема, у листівці "Робітники українці!" наголошувалося: "непереможна німецька армія проганяє з України московсько-більшовицьких загарбників" і "на руїнах московсько-більшовицької імперії будується нова незалежна українська держава". У листівці "Українське селянство!" закликалося не вірити "брехні червоних комісарів і запроданців про грабунки, різню, арешти з боку німецької армії". "Німецька армія, - говорилося в листівці, - найкультурніша армія світу. Вона не заперечує утворення української держави і влади українських селян, робітників та інтелігенції".¹⁴ За аналогічним сценарієм розгорталися події і в республіках Балтії, насильницькі включених влітку 1940 р. до складу СРСР. З початком війни їхні національні сили, керовані офіцерами колишніх армій Латвії, Литви та Естонії, атакували тилові об'єкти Червоної армії, окремі гарнізони військ, місцеві партійні й радянські органи. Коментуючи тогочасні події в Прибалтиці, сучасні російські дослідники пишуть, що "й без того важке становище військ поглиблювалося діями націоналістів. Удар в спину готувався в глибокому підпіллі ще до війни".¹⁵

Коли вже після першого тижня бойових дій на фронті стали відомі успі хи німецької зброї, основні політичні проводи українства висловили ставлення до війни і засвідчили свою офіційну позицію. Ініціативу відразу ж перехопив провід ОУН С. Бандери. Його представники вже 30 червня 1941 р. провели у Львові "законодавчі збори західноукраїнських земель", які постановили закласти перші основи нового українського ладу. В Акті від 30 червня 1941 р., прийнятому на цьому зібранні, говорилося: "Волею українського народу Організація націоналістів під проводом С. Бандери проголошує створення української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України". І далі: "Новоповстаюча українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає українському народу визволитися з-під московської окупації".

У зазначеному Акті висловлювалась впевненість, що "Українська національна революційна армія, що твориться на українській землі, боротиметься з союзною німецькою армією проти московської окупації за суверенну соборну державу і новий лад в цілому світі".¹⁶ За вказівкою С. Бандери крайове правління

* Стецько Ярослав ("Карбович") (1912-1986). Один із засновників Революційного проводу ОУН (1940 р.), найближчий соратник і радник С. Бандери. Очолював Українське державне правління у Львові. На початку липня 1941 р. депортований до Берліна. У середині вересня 1941 р. разом з Провідником заарештований і пізніше ув'язнений разом з ним у концтаборі Заксенхаузен, де знаходився до осені 1944 р. У післявоєнні роки - член проводу ЗЧ ОУН, організатор Антибільшовицького блоку народів (АБН). У 1968-1986 рр. був головою проводу ЗЧ ОУН. У середовищі ОУН користувався високим авторитетом, вважався одним з ідеологів революційно-визвольного руху.

** 19 липня 1941 р. у часописі ОУН А. Мельника "Сурма" було вміщено заяву німецьких функціонерів щодо спростування повідомлення згаданого інформативного листка № 1. При цьому підкреслювалось, що "західноукраїнського правительства під проводом Ярослава Стецька немає".

*** Позитивне ставлення Андрей Шептицького до ініціативи бандерівців окремі дослідники пояснюють тим, що начебто Я. Стецько і І. Гриньох запевнили митрополита у підтримці цього кроку полк. А.Мельником (Поліщук В. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (Сповідь українця). - Торонто-Варшава-Київ, 1995. - С. 195).

української держави, а потім й Українське державне правління (УДП) очолив Ярослав Стецько.^*

На другий день, 1 липня 1941 р., вийшов інформативний листок № 1, який підписали провідні члени так званого Українського національного комітету В. Горбовий, В. Мудрий, Ст. Шухевич та ін. В ньому повідомлялось про події 30 червня у Львові і наголошувалося, що УНК "вітає перший уряд відновленої соборної української держави і кличе всіх українських громадян до послуху, карності і співпраці".^** Не бракувало в цьому документі й компліментів на адресу А. Гітлера, непереможної німецької армії, що називалася "приятелем і союзником" в боротьбі за українську справу.¹⁷

Водночас побачив світ й пастирський лист митрополита Андрея Шептицького "До українського народу". У ньому говорилося: "Побідоносну німецьку армію вітаємо як освободительку від ворога". Однак, на відміну від інформативного листка №1, у пастирському листі Я. Стецько визнавався лише головою "крайового правління західних областей",¹⁸ а не головою "першого уряду відновленої соборної української держави". Говорячи про належний послух установленій владі, Андрей Шептицький та його оточення повели себе надзвичайно дипломатично. Бо під цією владою можна було розуміти як уряд С. Стецька, так і німецьку адміністрацію.^***

На початку липня 1941 р. провід ОУН(Б) видав наказ, котрим зобов'язав обласних провідників організувати і провести у всіх містах і населених пунктах маніфестації у підтримку Акту від 30 червня 1941 р. На ці урочистості рекомендувалося запрошувати представників німецької окупаційної влади або вермахту. Учасники маніфестацій мали приймати резолюції, де б висловлювалась подяка вождеві німецької армії та всьому німецькому народу за допомогу при звільненні української землі від "московсько-більшовицького наїзду", беззастережна довіра українському уряду у Львові, підпорядкованість його наказам і вказівкам, прохання повернення з Німеччини в Україну Степана Бандери. Прийняті резолюції, підписані не менш як 10-15 особами, мали направлятися проводу ОУН(СД), українському уряду у Львові, митрополиту Андрею Шептицькому, німецькому уряду в особі його окупаційних чиновників.¹⁹

І треба відмітити, що завдяки енергійній діяльності низових осередків бандерівської ОУН і членів її "похідних груп", впродовж липня, а також ще й у серпні 1941 р., у багатьох населених пунктах (переважно у сільській місцевості) відбулися загальні збори мешканців, на яких приймалися резолюції на підтримку дій Українського державного правління. Це мало місце не тільки в Західній Україні, але й у Житомирській, Кам'янець-Подільській, Вінницькій областях.

Втім, проголошення відновлення української держави, здійснене ОУН С. Бандери, не було першим таким кроком на території СРСР, яка стала об'єктом окупації збройними силами Німеччини. Вже на другий день війни, а саме об 11 год. 30 хв. 23 червня 1941 р., литовські підпільні організації, захопивши радіостанцію у Каунасі, передали в ефір повідомлення про відновлення незалежності Литви і про створення уряду на чолі з К. Шкріпою. Як пише американський публіцист Г. Солсбері, "в битві за Каунас загинуло близько 200 литовців і близько 2000 - в інших містах і селах".²⁰

Однак німецька влада не сприйняла меморандум К. Шкріпи про долю литовського народу і в короткий час покінчила з його самостійницькими прагненнями,

* Нацисти брутально ставились до долі народів Прибалики, плануючи їх суцільну германізацію. Одним із свідчень цього може бути політичний звіт професора П. Томсона з Познані від 19 жовтня 1941 р. по наслідках його перебування на окупованій території, "Такі маленькі національності, як естонці, латиші і литовці, - говориться у цьому документі, - повинні або пристосуватися до нас, або загинути". (Нюрнбергский процесс. - Т. 5. - С. 338).

включивши Литву до складу рейхскомісаріату "Остланд".^*

Проголосивши Акт від 30 червня 1941 р., провід ОУН С. Бандери приступив до його практичної реалізації, здійснивши низку організаційних заходів. Зокрема, у всі осередки ОУН була направлена "Загальна інструкція (вказівки на перші дні роботи)". У пункті І цього документа зазначалося: "У всіх селах, районах, містах і обласних центрах взяти владу в українські руки". Поряд з цим в інструкції підкреслювалось, що "Нова українська влада кожної місцевості мусить негайно заявити про себе вищій владі та представитись німецькій владі (ортскомендантові), налагоджуючи з нею якнайтіснішу співпрацю".²¹

І треба сказати, що бандерівці дуже енергійно взялися за справи. Одним з прикладів діяльності бандерівської ОУН у площині розбудови влади може бути наказ № 1 від 2 липня 1941 р. районного проводу в Бродах (Львівська область). У ньому, зокрема, повідомлялось, що "владу в краї перебрала Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери". У наказі наголошувалось, що всі громадяни міста і району мають "задержати лад і порядок", "обов'язково зносяться зараз до своїх попередніх місць праці". Водночас застерігалось проти можливих грабункових дій стосовно державного й приватного майна. Висувалась вимога негайної здачі зброї. У випадку недодержання вищевикладеного винуватцям загрожувало притягнення до "революційного трибуналу" або ж смертна кара.

Не менш активно поводилися члени ОУН С. Бандери й на Станіслав-щині. Вони не тільки втручалися у справи створених до їх появи органів місцевого самоврядування, але й приступили до зведення рахунків зі своїми політичними противниками. Для цього, як згадує громадський діяч В. Яшан, створювались таємні суди. "Ті суди, - пише він, - відбувалися дуже тайно, але глухі вісті про них почали ширитись в другій половині серпня. Вироки видавали без переслухання і без відома обвинувачених, заочно за провини, які в їх розумінні були кари гідними. В тому числі вони засудили біля 450 осіб на кару смерті - очевидно нікого з них не переслухали, ані кому не доручували вироків". За словами згаданого автора, деякі з засуджених були врятовані німцями, бо шеф станіславського гестапо Крюгер сам "виарештував членів організації і тих суддів".²²

Поряд з Галичиною з перших днів війни обидві фракції ОУН намагалися активізувати свою діяльність й на Буковині. Тут більше ініціативи виявили мельниківці. Впродовж 22-30 червня 1941 р. члени націоналістичних організацій здійснили низку терористичних актів проти партійно-радянських працівників, військових, вчинили у ряді сіл єврейські погроми. 6 липня у Чернівцях відбулася зустріч виконуючого обов'язки обласного провідника ОУН(М) П. Войновського з представниками німецької військової адміністрації. Як згадував учасник цієї зустрічі Р. Гузар, німецька сторона поставила перед членами ОУН такі завдання: "1) Вияснити, де переховуються червоноармійці і повідомити німцям; 2) Вияснити, де знаходяться майно, документи, бензин; 3) Розшукувати всі військові документи і здавати їх німцям; 4) Вияснити, що роблять румуни". Однак у цьому регіоні співпраця ОУН з німцями виявилася нетривкою, бо невдовзі терени Буковини відійшли під юрисдикцію Румунії. Урядові чинники цієї держави зажадали припинення будь-якої діяльності українських націоналістів, а тому на початку серпня 1941 р. П. Войновський з групою членів і симпатиків ОУН(М) відійшов на територію Станіславської області, де було створено відомий Буковинський курінь, який після захоплення німцями Києва прибув до столиці України.²³

Невдовзі після проголошення Акту від 30 червня 1941 р. крайове правління української держави у Львові реорганізується в Українське державне правління. До його складу поряд з іншими політичними діячами з ЗУЗ увійшли провідні функціонери ОУН С. Бандери, котрі обійняли ключові посади. Зокрема, тимчасовим головою УДП "на виїмковий час" призначався В. Горбовий, першим заступником голови УДП став Л. Ребет, іноземні справи вів В. Стахів, за безпеку відповідав М. Лебедь. Заступниками керівника військовими справами призначалися О. Гасин і Р. Шухевич. Членами УДП також були І. Климів, Я. Старух, Р. Ільницький та ін. Враховувалось і те, що після звільнення від більшовиків східних областей України їх представники зможуть увійти до складу УДП. Тому 7 липня 1941 р. Я. Стецько дав повноваження чільному діячеві ОУН В. Куку в порозумінні з Я. Старухом "назначати членів Українського державного правління з осередніх і східних українських земель, коли вони там знайдуться".²⁴

У порівнянні з бандерівським проводом ОУН інші осередки організованого українства діяли назовні обережно у площині зголошення своїх намірів щодо майбутнього України. У відозві "Українці", підписаній А. Мельником 6 липня 1941 р., говорилось: "Переживаємо хвилю, що приходить раз на десятки літ. На землях нашої Батьківщини ведеться криваве змагання, бере в ньому участь і Україна, кладучи гекатомби жертв. Серця наші сповнені надіями, всі ми перейняті вірою у велике майбутнє нашої нації, а руки рвуться до чину.^*

* Ця відозва мельниківців відбиває їх позицію після негативної реакції німців на Акт від 30 червня 1941 р. В інструкції ПУН "на час подій" (травень 1941 р.) говорилось: "1. У звільнених від совєтської армії районах, а по можливості й у тих, де відбуватимуться бої, негайно проклямувати відновлення української держави з вождем Андрієм Мельником на чолі. 2. Проголосити владу ОУН на місцях" (Дмитрук К. Безбатченки. Львів, 1942. - С. 64-65).

** У листі від 8 серпня 1941 р. до генерала В. Петріва М. Хронов'ят писав, що на згадане звернення німецька влада дала досить глузливу відповідь: "Мовляв, забагато вже вас винищено, мусимо вас щадити, а то не буде на Україні українців".

Це момент, коли більш як коли потрібно всім українцям станути під одним політичним проводом, з однією думкою, з одним планом, щоб не повторити помилок минулого".²⁵

Водночас, тобто 6 липня, А. Мельник, М. Омелянович-Павленко, М. Капустянський, Р. Сушко, М. Хронов'ят та деякі інші колишні старшини армії УНР та УГА направили через штаб ОКВ Німеччини до фюрера лист з проханням створити у складі вермахту "українське бойове з'єднання", щоб у такий спосіб надати українським ветеранам збройної боротьби 1918— 1921 рр. та українській молоді "честь участі у хрестовому поході проти більшовицького варварства". Згадані діячі запевняли А. Гітлера, що український народ захоплений ідеалами нової Європи і прагне взяти участь у їх здійсненні.^**

Прийняла відповідну постанову й Гетьманська рада у Берліні (12 липня 1941 р.). її підписали відомі діячі Д. Дорошенко (голова) і С. Шемет (секретар). "В часі великого історичного здвигу, в час боротьби лицарської німецької армії на чолі з її великим вождем проти царства сатани, - наголошувалось у ній, - в час коли рішається доля нашої землі - Гетьманська рада, скликана 12 липня в Берліні, звертається до всіх українців, а зокрема до членів гетьманського руху, щоб усі ми заховали спокій і розважність".

У постанові підкреслювалось, що на "українських землях діють зараз закони війни, а не закони революції. Тому-то не дадуть нам бажаного вислі-ду всі оті "маніфестації" й "відозви", що пишуться до "українського народу". Все це нас, українців, тільки осмішує та ще більше понижує наш національний престиж. Гетьманський провід уважно стежить за перебігом подій і в слушну хвилину дасть всім відповідні вказівки".²⁶ Вітали німецьку навалу й представники з середовища УНР. Так, в листі від 9 липня 1941 р. до бібліотекаря Української бібліотеки ім. С. В. Петлюри у Парижі І. Рудичіва, який в цей час перебував у Берліні, відомий діяч української громади у Франції М. Шумицький писав: "Проголошення Німеччиною війни совітам викликало у нас велике задоволення, всі рвуться додому і бажають прийняти участь в боротьбі..." Трохи пізніше у листі від 10 січня 1942 р. до згаданого адресату колишній голова Уряду УНР В. Прокопович зазначав: "Вітав переможний похід німецького війська на схід. Радів і радію з визволення України з-під незносного ярма московського".²⁷

Наведені вище заяви політичних сил українства, поведінка їх окремих представників свідчать, з одного боку, про одностайне схвалення ними нападу Німеччини на СРСР.^* З іншого боку, згадані факти говорять про

* З цього приводу гетьман П. Скоропадський якось зауважив: "Українці прагнули війни, слушно вбачаючи, що вона може значно наблизити нас до здійснення наших заповідних мрій" (Замітинський В. З вірою в перемогу. - К., 1978. - С. 26). Такої думки дотримувався й відомий діяч ОУН М. Лебедь. В одній зі своїх післявоєнних брошур, присвяченій УПА, він писав: "Був факт, що в сучасній Європі тільки Німеччина явно готувалась до війни з СРСР, і тому було природне і наскрізь зрозуміле сподівання від німецько-совєтського конфлікту".

відмінність підходів щодо конкретних дій у напрямку боротьби за самостійну Україну. Найбільш рішучо повівся Революційний провід ОУН, котрий Актом від 30 червня 1941 р. приголомшив своїх суперників. Заявивши про створення української держави, бандерівці різко підняли авторитет своєї Організації, викликали до неї симпатії значної частини населення західноукраїнських земель, вийшли на чільне місце у національно-визвольному русі.

Такі дії ОУН С. Бандери зустріли схвальну оцінку й підтримку українства в Галичині. 6 липня 1941 р. у Львові відбулася нарада "чільних представників українського громадянства у справі консолідації всіх сил довколо ідеї відбудови української державності". її учасники, серед яких були К. Левицький, К. Паньківський, Й. Сліпий, підтримали ініціативу бандерівської ОУН від 30 червня 1941 р. й водночас засудили позицію "відосібненої групи інж. Андрія Мельника", котра критикувала проголошення Акту відновлення української державності.

Нарада висловила вітання переможним німецьким військам під проводом А. Гітлера, які несуть українському народу визволення від більшовицького ярма та "дають йому змогу відбудувати самостійну українську державу". Присутні схвалили акт консолідації українського громадянства на еміграції (Краків, 22 червня 1941 р.) і закликали підпорядковуватись "державному проводу", проголошеному у Львові.²⁸

Позитивно оцінювали діяльність бандерівців у цей час й деякі опозиційно налаштовані до них діячі української еміграції. Зокрема, відомий діяч УПСР С. Довгаль вважав, що політичну лінію ОУН С. Бандери, спрямовану на співпрацю "з кожною національною владою, яка тепер створиться в Україні", підтримує більшість людей в Україні, "ніж консервативних і обмежених "націстів" з пп. Галаганом і Мельником на чолі". Зазначений речник в листі від 7 липня 1941 р. до ген. В. Петріва також писав: "Ми числимо, що вони [тобто, бандерівці. - Авт.] правильно зробили, що проголосили відновлення української соборної держави. Цим вони поставили чужу силу в становище таке, що вона мусить визнавати і рахуватися".²⁹

Однак, як відомо, цей крок бандерівської ОУН не був у цілому сприйнятий іншими політичними проводами українства. Його піддавали критиці з різних боків (мельниківці, гетьманці, бульбівці тощо). А зміст і характер Акту від 30 червня 1941 р. і до цього часу викликає суперечки істориків. Наскільки виправданою була поведінка Революційного проводу ОУН, який так руба поставив питання про відновлення української державності, і чи були шанси для практичної реалізації цієї ідеї?

У тогочасній оцінці самих бандерівців Акт був лише "революційною маніфестацією українського народу творити власне життя", "формально-правовим завершенням тієї боротьби, яку український народ вів впродовж останніх десятиліть". Відомий діяч бандерівської ОУН Л. Ребет вже після війни оцінював Акт від 30 червня 1941 р. як намагання довести, що українська земля не є виключно об'єктом "бою чужих сил" і що в цій боротьбі має право брати участь український народ. Водночас він зауважував, що форма проголошення української держави у вигляді декрету від імені лише однієї політичної організації була "невідповідною". Вірогідніше за все, це дало привід німцям вважати дії ОУН С. Бандери такими, які не відбивають прагнення усього українського народу.

Цю точку зору підтверджує й такий авторитетний свідок тогочасних подій, як генерал-хорунжий В. Петрів, якого бандерівці прагнули залучити до співпраці і котрий був дуже поінформованою людиною, У листі від 14 серпня 1941 р. до М. Россіневича він зазначав: "Щодо виступу Бандери, то шкода, що він був переведений так несерйозно і був так скомпрометований".³⁰

У листі до С. Бандери "Ікар",^* котрий був учасником II Великого

* За деякими даними, це міг бути І. Мітринга.

збору ОУН (квітень 1941 р.), писав, що "тактика Отецька, Старуха, Ребета і товаришів штовхнула актив нашої Організації на шлях цілого ряду помилок, які в основному розминаються з цілями нашої Організації". На думку "Ікара", проголошення української держави - це "сміховарте державне будівництво", яке не може створити необхідний "моральний капітал". Бо чого варте проголошення української держави, запитує він, "коли на захист її не можемо поставити не то одного озброєного полку, але навіть потужної демонстрації".

Автор згадуваного листа, котрий перебував у цей час у Василькові під Києвом (липень 1941 р.) в складі однієї з "похідних груп" ОУН і спостерігав за реакцією українського населення на поведінку німців, повідомляв С. Бандері, що "люди, які розкусили наївність тої тактики, вважають нашу роботу сміхотворенням та говорять явно, що нашій Організації української держави ніколи не здобувати, що ОУН треба з України прогнати, а взятись самому за діло. Інші, що перейшли більшовицьку школу, більш строгі, кажуть, що ОУН прямо обманює український народ, присиплює його чуйність, бо от говориться одне, а виходить друге".³¹

Проте, проголошення Акту від 30 червня 1941 р. відіграло свою роль. Цей крок, як вважають багато дослідників, мав з'ясувати справжні наміри німців щодо України, поставити їх перед фактом утворення самостійної держави. І цієї мети провід ОУН С. Бандери досяг. Як згадує У. Самчук, чільний діяч мельниківського ПУН О. Ольжич сприйняв повідомлення про Акт від 30 червня 1941 р. "мовчазно, а лише згодом висловив думку, що тепер нарешті німці відкриють свої карти".³²

Однак, політичні наслідки згаданих дій були досить суперечливими. З одного боку, бандерівці здобули прихильність певних кіл населення; з іншого - проголошена ними українська держава заявила про себе як про союзницю фашистської Німеччини, поставивши в недалекому майбутньому визвольний рух перед низкою складних проблем.

У цьому контексті відомий критик ОУН С. Бандери отаман Т. Боровець-Бульба писав, що Акт від 30 червня 1941 р. "без жодної підстави був коментований у світовій публіцистиці як акт держави-сателіта під владою держав осі". А це, на його думку, давало можливість стверджувати ворогам української самостійності, що начебто відновлена українська держава прагне до спілки і співпраці з країнами фашистського блоку, що не відповідало дійсному стану речей. У цьому, вважає отаман, була одна з головних хиб поведінки і дій бандерівського проводу.³³

Засуджували бандерівців за начебто нерозважливі дії, пов'язані із згаданим Актом, і мельниківці. Останні звинувачували своїх опонентів у тому, що вони передчасно втягнули організоване українство в конфлікт з німецькою владою, внаслідок чого наприкінці 1941 р. "в Галичині й на Волині пройшли масові арешти бандерівців і небандерівців, яких здеконспірувала хвороблива амбіція деяких "міністрів" - "проголосити" державу у Львові..."³⁴

А в статті "На руїни й побоєвища", опублікованій 19 липня 1941 р. в українському тижневику "Наступ" (Прага), редагованому мельниківською ОУН, говорилося: "Провід наш не робить фейєрверків з оперетковими урядами чи цирковими прем'єрами у спікерських голосниках, але підготовлює консеквентно весь загал і провідні кадри до великого державного будівництва, серед буднів і муравлиної праці".

На думку гетьманців, про що йшлося в інформації гетьманського середовища Ч. 3 - 1941 за 3 липня 1941 р., "революційні методи захоплення влади й акції непридатні. Мусять бути узгляднені і толеровані закони війни. Ці закони кажуть, що на теренах війни і запілля її, політичні і всякі громадські справи мусять відбуватися після порозуміння з військовим командуванням, якому підпорядковуються і всі місцеві цивільні власті".

Не можна обминути увагою й таке принципове питання, як реагувало населення України і насамперед західних областей на Акт від 30 червня 1941 р. З цього приводу є різні точки зору. Бандерівці вважають, що їх дії зустріли повну підтримку народу на західноукраїнських землях. В той же час мель-никівець С. Касіян, перебуваючи у ті дні у Львові, стверджує, що "ніхто не виявляв свого захоплення з того", що бандерівці "проголосили свою "державу". Він пише: "Люди інтересувались іншими речами, як довго потриває війна, який буде її кінець, як будуть німці ставитись до українців і т. п."³⁵

З огляду на вищезазначене можна дійти висновку, що в цілому населення Західної України з захопленням і розумінням зустріло Акт від 30 червня 1941 р., але при цьому не виявило бажання встати на збройний захист "ново-постаючої української держави". Не сприйняли цей крок як свою кровну справу й народні маси інших регіонів України. Цей факт змушений був визнати й Б. Казанівський, котрий у ті часи близько стояв до керівного середовища ОУН(СД). У своїх спогадах він пише: "В тому була наша трагедія, що тільки частина народу повністю посвячувала себе справі визволення України. Це були українські націоналісти й широкі кола їх симпатиків, які давали моральну й матеріальну поміч для ОУН"36.

Цікаво що такої точки зору дотримувались у цей час й відповідні німецькі чинники. В інформаційному повідомленні ч. 47 від 9 серпня 1941 р. поліції безпеки і СД Німеччини наголошувалося, що хоч бандерівці ведуть активну пропаганду за державність, проте серед основної маси населення України "прямування до політичної самостійності непомітні". Українці, на думку німців, "ледве знають про національний рух і його провідників", до того ж ім'я С. Бандери селянству фактично невідоме.³⁷

Говорилося, що напередодні війни відбувся II Великий збір ОУН, котрий накреслив широку і всебічну програму діяльності бандерівського руху. На її підставі у травні 1941 р. були складені і надіслані місцевим осередкам ОУН основні напрямні "Боротьба та діяльність ОУН в період війни". У цьому документі наголошувалось, що "ОУН використає війну з СРСР для розгортання боротьби за суверенну соборну українську державу, прискорення її здобуття". "Німецькі війська, - говориться у цьому документі, - як союзні у війні України з Москвою, вітати від імені ОУН та її провідника Ст. Бандери".³⁸ Якщо з цими загальними настановами, що визначали політичну орієнтацію ОУН і вибір майбутніх союзників, можна в цілому погоджуватись або принаймні зрозуміти, то інші вказівки бандерівського проводу вражають своєю крайністю. Зокрема, висе одразу після звільнення території України від більшовиків для організації "державного життя" мала встановлюватись "політично-мілітарна диктатура ОУН" й при цьому підкреслювалось, що "наша влада мусить бути страшна для її противників".³⁹

У зв'язку з вищевикладеним надзвичайні повноваження мала отримати сумнозвісна Служба безпеки (СБ) ОУН. "Служба безпеки, - підкреслюється в одному з розділів основних напрямних, - має виконну силу державними засобами нищити ворожих до України елементів, що стануть на терені шкідників". З цією метою пропонувалося глибоко вкорінити серед широких кіл населення свідомість того, що обіцяна кара буде виконана і "здобути тим послух і пошану в елементах, неприхильних Україні".⁴⁰

Не варто, мабуть, доводити, що подібні настанови, а разом з ними й практичні кроки, дискредитували в цілому благородну і високу мету ОУН вибороти Українську самостійну соборну державу, були однією з основних причин невдачі Організації у боротьбі за втілення до життя своєї програми. Однак, правда і те, що в лавах ОУН було чимало діячів з демократичними, гуманістичними поглядами. Пов'язані жорсткою організаційною дисципліною, вони не мали змоги впливати на хід подій.

Водночас з німецькими військами на територію України вступив у складі підрозділів полку особливого призначення "Бранденбург-800" сформований ОУН Український легіон ("Нахтігаль"). Увечері 29 червня 1941 р. його вояки увійшли до Львова, захопленого на той час німецькими військами. Ця подія розцінювалась бандерівським проводом як свідчення участі українців у боротьбі проти спільного ворога. Але цей факт заперечували мельниківці, стверджуючи, що легіон не брав участі у боях за Львів і німці привезли його "на готове". Тому, як пише вже згадуваний С. Касіян, від легіону невдовзі відвернулися "симпатії багатьох українців, вражених за те, що їх підманули".

На думку мельниківців, кориснішою була діяльність Буковинського куреня під командуванням П. Войновського,^*

* Робилися в цей час мельниківцями спроби створити українську військову формацію й на теренах Хорватії з тим, щоб вона потім взяла участь у бойових діях проти більшовиків в Україні. Але все закінчилось організацією "Українського полку", який згодом німці використали для боротьби з югославськими партизанами.

який, подолавши довгий шлях від Буковини до Києва, чимало зробив для відродження національного життя на тих теренах, якими мандрував. Увійшовши слідом за німецькими військами до Києва, курінь заявив про своє підпорядкування Українській національній раді. Частина особового складу Буковинського куреня вступила до підрозділів української допоміжної поліції.

Через деякий час після вступу до Львова німецьких військ у місті та його околицях було опубліковано звернення крайового проводу ОУН на ЗУЗ "Громадянам української держави". У ньому крайовий провідник І. Климів ("Легенда") повідомляв, що провід ОУН С. Бандери призначив його начальним командантом Української національної революційної армії (УНРА), яка перебирає на себе оборону кордонів української держави перед зовнішнім ворогом та вестиме збройну боротьбу проти нього. УНРА також гарантує безпеку діяльності української державної влади, охорону життя, праці й майна усіх громадян. Начальний командант "лейтенант Легенда" зобов'язував усі бойові групи ОУН і всі стихійно організовані повстанські бойові формування встановити найскоріший зв'язок з начальною командою УНРА.

Поряд з вищевикладеним у зверненні повідомлялось, що створюються центри українських військово-повітряних сил та панцерної зброї. Український легіон ("Нахтігаль") визнавався частиною Українського війська. Українська національна революційна армія і Український легіон, підпорядковуючись проводу і Військовому штабу ОУН, мали свої оперативні команди.⁴¹

В одному з перших відомих наказів начальної команди УНРА визначався характер відносин між українським військом й німецьким вермахтом. "На українській землі, - говорилося у ньому, - війна. Німецька армія вийшла як наша союзниця у боротьбі з Москвою і за таку її треба вважати. Поки німці будуть бити Москву, ми маємо створити українську міцну армію, щоб потім спільними силами приступити до розподілу й перебудови світу".⁴²

Проте ані бандерівцям, ані мельниківцям не вдалося досягти у цей час якихось помітних результатів у розбудові власних збройних сил, котрі мали б стати, на їх думку, "зав'язком української армії". Одна з причин цього крилася у невизнанні німцями Акту від 30 червня 1941 р., хоч у доповіді Я. Стецька,⁴³ виголошеній під час проголошення згаданого Акту, підкреслювалось, що "нашим першим завданням буде тепер швидше створення

* Ідею створення української армії, яка вступила б у війні на боці нацистської Німеччини, підтримували всі політичні проводи організованого українства. Обговорювалась й кандидатура її командувача. Ним мав стати військовий діяч УНР генерал-хорунжий В. М. Петрів. Останній давав на це згоду при умові, що українська армія буде рівноправною союзницею вермахта, а не лише допоміжною військовою силою. Однак німці на такий крок не наважились.

української армії, щоб вона підтримала німецьку армію й пішла негайно в бій".^*

Про події, пов'язані з Актом від 30 червня 1941 р. і наступними акціями німців щодо ОУН, написано дуже багато. Чимало дослідників висловлюють вірну думку, що "таємні плани Гітлера знало дуже обмежене коло осіб". Але ж і до початку війни і в перші її дні було багато симптомів, котрі мали б розкрити пильним політикам очі на справжнє ставлення нацистського політичного керівництва до українського питання, застерегти від надмірних ілюзій і надій.

Звичайно, мало хто знав, що саме на початку травня 1941 р. під час зустрічі з диктатором Румунії маршалом Й. Антонеску А. Гітлер пообіцяв йому за участь у війні проти СРСР нагороду у вигляді Бессарабії та Північної Буковини, а за сприятливих обставин ще й південь України до гирла Південного Бугу.

Претендувала на українські землі, поміж Закарпаття, й Угорщина. Про це, зокрема, ще в грудні 1940 р. йшла мова на переговорах у Берліні між шефом штабу ОКВ Німеччини В. Кейтелем і угорським міністром оборони К. Барта. Не було можливості у той час зазирнути до щоденника Й. Геббельса, котрий напередодні війни, 16 червня 1941 р., зробив такий красномовний запис: "Й так, вперед! Багаті ниви України нас приманюють".

Але, як-то кажуть в народі, земля чутками наповнена. І це - свята правда. Саме про це йдеться у приватному листі від 28 червня 1941 р. полк. В. Мурашка, секретаря гетьмана П. Скоропадського, на ім'я вже згадуваного генерал-хорунжого В. Петріва. "У приватних (німецьких, ділових) колах говорять з певністю, - пише Мурашко, - що Україна буде визначена в кордонах 1918 р. та повернеться той самий Зверхник, що був тоді. Про це говорять широко і дуже багато. Підкреслюю, в приватних колах, бо офіційно українська справа не зазнала ніяких змін, хоч війна йде вже тиждень".

Далі у листі говориться: "В "Локаль анцайгер" за минулу середу були такі завваги щодо України. Це, мовляв, народ, що нічим не ріжниться від великоросів, крім більшого темпераменту. Втративши у XVII столітті всі ознаки своєї незалежності, від того часу нічим себе як окремий народ не виявив. Навіть назва його не усталена. Називається він народом малоруським, рутенським або так званим українським. Стоїть підпис: професор університету (прізвище забув)".

З огляду на вищевикладене полк. В. Мурашко робить цілком правильний висновок. "Це не памфлет, - зауважує він, - і не озлоблена провокація. Це - погляд німецької науки і більшості політиків на українську справу. Інформація трохи "перебільшена", але факт той, що подана, і міністерство пропаганди не вважало за потрібне її не пустити".⁴⁴

Аналогічні свідчення мали бути відомі провідним діячам українського національно-визвольного руху і стати попередженням щодо намірів нацистів, які прагнули, насамперед, мати українців за слухняну допоміжну силу у війні проти СРСР і менше всього турбувались про майбутнє українського народу. За словами У. Самчука, протягом "минулих десятиліть у нас витворилося певне переконання, що в Європі єдино Німеччина може бути зацікавлена постанням України в самостійній формі", в той час як, на його думку, німці, виходячи з "слов'янської політичної неоформленості" українців, намагалися використати їх як засіб.⁴⁵

Прозріння наступило пізніше. Одні зрозуміли раніше помилковість розрахунків на Німеччину, інші до кінця йшли у фарватері нацистської політики, отримавши у переважній більшості українського народу назву "фашистських посіпак". Це, зокрема, яскраво ілюструє лист із Західної Німеччини одного з відомих діячів ОУН-УПА, голови Місії УПА за кордоном "Гуцула" (І. Бутковський) Р. Шухевичу від травня 1947 р. Цей документ не дістався адресатові і був перехоплений органами МВС-МДБ. "Там, - пише з гіркотою "Гуцул", котрий зустрічався з офіцером американської розвідки, - мав я нагоду переконатися як важко позбутися нам п'ятна фашизму, яке на нас тяжить".⁴⁶

Розуміли це й інші діячі ОУН. Наприклад, ще в 1943-1944 рр. М. Степаняк ("Сергій") говорив, що з погляду західних союзників СРСР "ОУН є фашистською організацією, яку Англія, при перебудові СРСР, не визнає". Тому "Сергій" вже тоді був палким прихильником створення замість ОУН нової політичної організації українських націоналістів, про що буде йти мова нижче.

Подібну трагедію пережили десятки тисяч українців, членів і вояків ОУН-УПА, інших організацій і військових формацій українського визвольного руху, котрі у 1941-1944 рр. з різних причин були пов'язані з гітлерівцями та їхнім окупаційним режимом. І, нарешті, вже після війни сам Степан Бандера заявив: "Під час війни гітлерівська Німеччина ніколи не ставилася на-правду позитивно до справи української державної самостійності, тільки намагалася заманити сумнівними обіцянками у далекій перспективі".⁴⁷ Аналогічну точку зору пізніше висловив й відомий діяч мельниківської ОУН Я. Гайвас. Він писав: "Ніде правди діти, але у нас у відношенні до Німеччини, зокрема, на українському Заході, були чималі політичні ілюзії".

Треба сказати, що подібні ілюзії були притаманні не лише українцям, але й, наприклад, представникам російської еміграції, котрі теж розраховували на німців. З цього приводу послідовний анти більшовик і германофіл, колишній Донський отаман П. Краснов у своїх листах за липень 1941 р. до генерала Є. Балабіна (Прага) неодноразово звертав увагу на те, що різні меморандуми і заяви до рейхсканцелярії у Берліні лише шкодять справі. Генерал Краснов підштовхував своїх спільників до усвідомлення того, що кровопролитну війну проти більшовицького режиму веде Німеччина, а не "російські біженці, не "українці", не козаки". А тому майбутнє територій на сході, вважав він, залежить від німців, усім іншим треба чекати чим закінчиться війна, а тоді з'ясується, що і кому запропонують переможці.⁴⁸

Коли у Берліні довідались про Акт від 30 червня 1941 р., який здекларував появу нової держави у тилу німецьких військ, то там дії бандерівської ОУН розцінили як прояв недисциплінованості, політичної анархії. В інформаційно-довідкових матеріалах, котрі готувалися для А. Гітлера, у зв'язку з цим говорилося: "Всупереч німецьким планам у Львові створений західноукраїнський крайовий уряд. Українці, які брали участь у цій справі, мають бути заарештовані і відправлені до Берліну".⁴⁹

Однак, спочатку широких арештів не було. Зокрема, представник німецької окупаційної адміністрації, радник з українських справ полк. А. Бізанц (колишній старшина УГА), зустрівшись з Я. Стецьком, висловив йому невдоволення німецької сторони. При цьому він наголосив, що Акт від 30 червня 1941 р. є порушенням домовленостей, котрі існували між німцями і ОУН. Бізанц зажадав, щоб Я. Стецько негайно виїхав до Кракова, де мав бути С. Бандера, і спільно з ним обговорив ситуацію, що склалася.⁵⁰

Водночас нацисти страшенно обурились з приводу того, що Я. Стецько та його люди, обдуривши німецьку охорону, пробралися на радіостанцію м. Львова і звідти 1 липня 1941 р. передали в ефір повідомлення про Акт від 30 червня 1941 р. Цим кроком, на думку німців, представники бандерівської ОУН створили у місцевого населення враження, що окупаційна влада визнала чинним відновлення української держави.

З липня 1941 р. німецькі функціонери у Кракові викликали для розмови С. Бандеру і членів УНК В. Горбового, В. Мудрого, Ст. Шухевича та ін. їм було роз'яснено, що розповсюджене в українській пресі повідомлення про події у Львові є помилковим. Водночас українським представникам нагадали, що українці і німці не є союзниками у цій війні. Німці "є завойовниками російсько-радянських територій".

Відповідаючи на запитання німців стосовно Акту від 30 червня 1941 р., С. Бандера визнав, що ще до початку війни дав вказівку своїм представникам "взяти владу і створити адміністрацію та український уряд". При цьому голова проводу ОУН(Б) підкреслив, що він прийняв таке рішення "як голова Організації українських націоналістів, яка стоїть у авангарді боротьби українського народу за свободу і має право так діяти". Німці відкинули ці аргументи і наголосили, що таке право "належить німецькому вермахту і фюреру, який завоював цю країну. Тільки він має право встановлювати уряд".⁵¹

Після цієї зустрічі державний секретар адміністрації генерал-губернаторства Кундт виїхав до Берліна, де 5 липня 1941 р. під головуванням д-ра Ляйбрандта з відомства А. Розенберга і за участю представників СД і абвера відбулася нарада, яка фактично вирішила долю уряду Я. Стецька. На пропозицію представника розвідки відомого Е. Штольце було вирішено не вживати суворих заходів щодо винуватців "політичної анархії" у Львові, прихильників С. Бандери. Враховуючи їх співпрацю з абвером і не бажаючи підривати порядок і спокій у тиловій зоні, постановили обмежитися домашніми арештами непокірних. Водночас ставилось завдання приступити до створення з місцевого населення "рад довір'я", прихильних німецькій владі.

На підставі прийнятих рішень у той ж день, 5 липня 1941 р., німці затримали у Кракові секретаря УНК В. Горбового і ще п'ятьох провідних членів ОУН. А 7 липня начальник поліції безпеки і СД Німеччини у зведенні № 15 про становище в СРСР повідомляв, що "керівник групи ОУН в генерал-губернаторстві Бандера знаходиться з 6.7.41 у Берліні під "почесною вартою" і що впродовж

* Німці ще 29 червня 1941 р. заборонили С. Бандері покидати Краків. 5 липня він був відправлений до столиці Третього Рейху, а вже 14 липня 1941 р. звільнений з-під "почесної варти". Нацисти дозволили С. Бандері проживати у Берліні, але зобов'язали його регулярно реєструватися у відповідному відділенні поліції. Щодо голови ПУН А. Мельника, то він на вимогу німців за декілька днів до початку війни був змушений переїхати з Кракова до Берліна, де теж опинився під "почесною вартою".

5-6 липня 1941 р під "почесну варту" взяті й деякі інші керівні діячі українських політичних угруповань.^*

У цьому документі міститься також цікава інформація, яка засвідчує вороже наставлення нацистського керівництва до української політичної еміграції, небажання рахуватися з нею як з політичною силою в поході на Схід. Одним з проявів цього й став факт зриву гестапо планів УНО (організації, спорідненої з ОУН) щодо проведення 7 липня 1941 р. у Берліні перед приміщеннями міністерств і відомств рейху "демонстрації проти кривавого терору більшовиків".

Згодом до столиці Третього Рейху викликали й голову УДП Я. Стецька. Останній майже до кінця серпня 1941 р. вільно проживав у Берліні, де спільно з іншими діячами ОУН(Б) готував і надсилав до відомств Розенберга, Ріббен-тропа, Гіммлера, ОКВ (Кейтель) різні варіанти проектів щодо усунення кризи у стосунках між Німеччиною і ОУН, намагаючись довести доцільність та необхідність подальшої співпраці.

Після інтернування нацистами С. Бандери і Я. Стецька, спробував з'ясувати стан українсько-німецьких відносин й Р. Яри. У середині липня 1941 р. він разом з І. Равликом та групою членів ОУН виїхав до Варшави, на околицях якої у той час розташувались деякі органи штабу ОКВ Німеччини, зокрема абверу. Після бесід з німецькими чинниками Р. Яри заявив своїм супутникам: "...Українсько-німецька справа скінчена. Німці нас більше не потребують. Вони заявили, що не визнають самостійної України - на українських землях встановлять рейхскомісаріат. Наше співробітництво скінчилось".⁵²

У цей же час зустрічі з німецькими представниками, прихильно наставленими до української справи, мав Е. М. Лебедь. З цього приводу відомий працівник абверу Т. Оберлендер у листі від 14 липня 1941 р. до Берліна писав: "Пан Лебедь запевнив мене, що він і надалі, у ситуації, що склалася, буде працювати в інтересі спільної боротьби проти більшовизму та жидів-ства. Він є готовим до дальшої співпраці".⁵³

Таку ж готовність і "бажання взяти участь у позитивній відбудові" України, як пише В. Косик, виявили й інші "українські угрупування Львова, у тому числі й ОУН Мельника", які запевнили німецьку владу у своїй лояльності.⁵⁴ До цих заяв, зрозуміло, офіційно не приєдналася бандерівська ОУН, вимагаючи з'ясування ставлення Німеччини до майбутнього України і звільнення С. Бандери.

Дії німецької сторони у зв'язку з Актом від 30 червня 1941 р., за словами одного з представників бандерівського табору, були "як грім з ясного неба", потрясли маси, бо народ "довгий час вірив", що внаслідок війни "розвалиться московська імперія, а на її руїнах постануть вільні держави, серед яких буде і Україна". Втім, автор вищенаведених рядків, хоч і засуджує нерозважливу поведінку німців, однак дуже жалкує з того, що вони відкинули "будь-яку здорову співпрацю з поневоленими народами Східньої Європи".⁵⁵

Спочатку виклик С. Бандери, Я. Стецька та деяких інших діячів ОУН до Берліна не мав у цілому негативних наслідків стосовно ставлення німців до ОУН С. Бандери. Нацисти, хоч і з деяким обмеженням, і надалі використосу-вали членів Організації у своїх інтересах, розглядаючи Акт від ЗО червня 1941 р. як прикрий епізод, а не різкий зворот ОУН, насамперед бандерівського проводу, проти політики рейху на Сході. У розмовах, що відбувалися у той час в Берліні між представниками обох сторін, мова йшла головним чином про необхідність офіційної заяви лідерів ОУН(СД) про скасування Акту від 30 червня 1941 р.

Хоч бандерівський провід ще твердо тримався курсу на співробітництво з Німеччиною, проте С. Бандера рішуче відмовився визнати недійсним вищезгаданий документ. Це надзвичайно дратувало гітлерівців, бо найближчим часом очікувалися події, котрі повинні були засвідчити справжні плани нацистів щодо України. А це, в свою чергу, мало призвести до небажаної для окупантів реакції серед українства.

Про німецьку політику щодо України в перші тижні війни свідчать "особливі інструкції з українського питання", які зберігаються серед документів начальника оперативного тилу групи армій "Південь", датовані 11 липня 1941 р. У них, зокрема, підкреслювалося, що "територію України слід розглядати як життєвий простір дружнього нам народу". У зв'язку з цим заборонялися будь-які самовільні конфіскації, зверталася увага на те, щоб кожний військовослужбовець поважав релігійні вірування греко-православного і греко-като-лицького населення. Дозволялася організація під німецьким контролем української міліції, командирами підрозділів якої рекомендувалося призначати колишніх офіцерів австрійської і польської армій.

Разом з тим у згаданих інструкціях містився цілий ряд застережень. Так, зазначалося, що "прагнення українців до політичної діяльності необхідно стримувати і скеровувати у бік діяльності щодо надання соціальної допомоги, особливо родинам загиблих або вигнаних укранців". При цьому створення будь-яких комітетів із зазначеною метою рекомендувалося "обмежувати місцевим масштабом" і не допускати об'єднання їх "у великі організації, що охоплюють всю країну". Заборонялися громадські зібрання на зразок 30 червня 1941 р. у Львові. Усі ж інші маніфестації мали проходити під пильним наглядом відповідних німецьких чинників за погодженим завчасно сценарієм.⁵⁶

Але вже дуже швидко невизначеність у німецько-українських стосунках поступилася окресленим і сталим формам. 16 липня 1941 р. у ставці фюрера відбулася, так би мовити, "історична нарада", котра вивела українське питання із стану мрій і сподівань у русло конкретних дій німецьких державних чинників. На ній йшлася мова про долю територій СРСР, які будуть найближчим часом окуповані Німеччиною та її союзниками. У присутності Бор-мана, Герінга, Кейтеля, Ламмерса, Розенберга А. Гітлер категорично заявив, що австрійська Галичина повинна стати областю Третього Рейху. Також підлягав звільненню від чужинців і заселенню німцями Крим. Бессарабія і Одеса з прилеглими територіями мали відійти до Румунії. Інша територія України включалась до складу однойменного рейхскомісаріату. "Імперія лише тоді буде у безпеці, заявив фюрер, - якщо на захід від Уралу не буде існувати чужинецького війська... Тільки німець має право носити зброю, а не слов'янин, не чех, не козак, не українець".

Лише один з присутніх, а саме А. Розенберг, намагався відстояти право українців на самостійне існування, бодай у якійсь прийнятній для Третього

* 30 травня 1941 р. під час розмови з адміралом Канарісом А. Розенберг; говорячи про майбутній поділ російського простору на чотири можливих "державотворення", назвав серед них і "самостійну Україну" (Военно-исторический журнал. - 1990. - № 5. - С. 39).

** Відомий фахівець І. Каменецький пише, що, висуваючи "ідею незалежної української держави, яка в союзі з Німеччиною могла б стати точкою опертя німецької східноєвропейської політики", А. Розенберг керувався лише тактичною необхідністю. За його ж словами, "в суттєвих ідеологічних засадах Розенберг не різнився від Гітлера. Була тільки іноді ріжиця в методах і в часовому плануванні, в яких Гітлер мав вирішальний голос" (Євген Коновалець та його доба. Збірник. - Мюнхен. 1974. - С. 863).

Рейху формі.^* Він підкреслював необхідність розвивати в Україні відомі прагнення до самостійності, закликав пробудити історичну самосвідомість українців, виступити хоча б з обіцянками у галузі культури, відкрити у Києві університет тощо. Стосовно цих пропозицій М. Борман, котрий вів протокол наради, зробив цікаву нотатку: "Неодноразово помічалося, що Розенберг досить багато приділяє уваги українцям. Він хоче також значно збільшити стару Україну".^**

Деякі протокольні записи, зроблені Борманом, говорять, що нацистське керівництво взагалі зневажливо ставилося до українства, не вважало наш народ здатним до самостійного державного існування, не бачило в ньому творчих сил. Це добре ілюструється наступною нотаткою Бормана: "Побіжне питання: чи є взагалі ще культурний прошарок на Україні і чи є українці, котрі належать до вищих класів, поза сучасною Росією як емігранти?"⁵⁷

Отож, нарада 16 липня 1941 р. остаточно поховала надії тих кіл українства, які пов'язували майбутнє України, її державну незалежність з гітлерівською Німеччиною. Однак, цей незаперечний факт не був усвідомлений репрезентаторами української державницької ідеї, котрі вважали можливим шляхом поодиноких протестаційних акцій і дій змусити нацистів змінити своє ставлення до українського питання, так і не дійшовши згоди про організацію всенародного спротиву нацистській окупаційній політиці.

З огляду на зазначене важко, мабуть, звинувачувати німців у незнанні України і також в тому, хто такі українці і чого вони варті. Проте, досвід спілкування німців з представниками різних політичних сил українства впродовж 1914-1941 рр., не кажучи вже про ознайомлення з українською історією, закарбував у свідомості німецьких державних функціонерів низький рівень політичної культури багатьох українських діячів, відсутність ясних і сталих принципів у їхній політичній орієнтації, невміння досягти злагоди у власному

* У цьому контексті на нараді у Ставці 3 червня 1943 р. А. Гітлер, торкаючись політичних проводів антикомуністичних сил в СРСР, які прагнули до активної державотворчої діяльності, сказав, що його турбують ті обставини, що в колишніх радянських республіках "владу раптово отримують ті люди, котрі не мають потрібних політичних знань і які до того не знають, як практично до цієї справи підходити" (Колесник А. Грехопадение. Генерал Власов и его окружение. - Харьков, 1991. - С. 59). Не важко здогадатись, що у даному випадку стосовно України фюрер, мав на увазі керівництво обох проводів ОУН.

** До сказаного вище слід додати, що влітку 1943 р. в складі збройних сил СРСР, зокрема військово-повітряних сил, рахувалося понад 28 тис. офіцерів українців, а в бронетанкових і механізованих військах - 14136 офіцерів українців (История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945. - М., 1961. - Т. 3. - С. 222).

середовищі, триматися досягнутих угод.^*

Були у німців сумніви і такого плану. У якій мірі українська політична еміграція, у тому числі, розуміло, і ОУН, відбивають справжні прагнення українського народу і чи піде до кінця цей народ за своїми політичними провідниками? І наступні події ці сумніви не розвіяли, а час лише зміцнив їх. Про це, зокрема, йшлося на нараді у ставці фюрера 3 червня 1943 р., коли розглядалося питання про використання добровольців з місцевих жителів окупованих східних територій для боротьби у лавах вермахта проти СРСР. І знову А. Гітлер згадав Україну.

У своєму виступі фюрер звернув увагу присутніх на абсурдність думки, яка неодноразово виникала у минулому, що створивши українську державу Німеччина нібито одержить від неї мільйон солдатів. Критикуючи таку точку зору, Гітлер запально вигукнув: "Ми нічого не одержали, жодного чоловіка! Це така ж фантазія, як і тоді [тобто у 1918 р. - Авт.]".⁵⁸ І в цих словах була рація. Не у складі вермахту, а у Червоній армії воювали мільйони українців. Вони командували фронтами, арміями, корпусами і дивізіями, очолювали вищі військові штаби.^** А хіба можна було ігнорувати комуністичний підпільно-партизанський рух на окупованій території України, основу якого становили теж українці? Це, на думку А. Гітлера, красномовно свідчило, з ким і проти кого йде більшість українського народу.

Конфлікт між німецькою окупаційною владою і бандерівським проводом ОУН щодо Акту від 30 червня 1941 р. не слід розглядати як випадковість, внаслідок якої дружні до того стосунки між однією з політичних сил організованого українства і Німеччиною переросли у збройне протиборство між ними. На це були об'єктивні причини, цього слід було очікувати.

У післявоєнних дослідженнях питанням німецької східної політики, у тому числі стосовно України, приділялося багато уваги. Зокрема, відомий німецький історик Г. А. Якобсен вважав, що в "цілому існувало три групи, які бажали здійснити в Росії певні концепції". Перша, яку репрезентував А. Розенберг і його співробітники, прагнула до того, щоб "зіграти на національних протиріччях в Росії і надати різним "народам" (прибалтам, білорусам, українцям і кавказцям) певну свободу і автономію в рамках тісної політичної і економічної залежності від Німеччини". Друга група з числа представників ОКВ і відомства Ріббентропа виступала за те, щоб вбити "клин між населенням і системою", залучити певні групи російського населення до боротьби з більшовизмом.

Найрадикальнішою виглядала позиція третьої групи, найвпливовішими діячами якої були Г. Гіммлер, Г. Герінг, М. Борман, Е. Кох. Вони, у дусі загальних думок А. Гітлера, виходили з того, що землі на Сході слід розглядати як німецькі колонії, як "життєвий простір" німецького народу. І саме точка зору цієї групи стала вирішальною. Як пише Якобсен, "націонал-соціалістична окупаційна політика з її расовою теорією і теорією життєвого простору поклала початок такому плину подій на Сході, який у кінцевому підсумку вирішальним чином сприяв німецькій поразці".⁵⁹

Безумовно, у наведених вище твердженнях є резон. Однак, трактувати німецьку східну політику у 1941 р. як результат помилок чи прорахунків окремих політичних діячів було б не зовсім правильно. Особливо це стосується України. Загальновідомо, що вище нацистське керівництво постійно уникало твердих обіцянок політичним центрам українства щодо створення самостійної української держави. На українську проблему в Берліні дивилися виключно з погляду використання її в інтересах Німеччини, котра вела боротьбу за світове панування. І в цьому пункті нацистські вожді повністю солідаризувалися зі своїми попередниками - кайзерівськими політиками і генералами.

Коли на початку лютого 1918 р. у Брест-Литовську була підписана мирна угода між Німеччиною та її союзниками і представниками Української Центральної Ради, то це було, головним чином, зроблено для того, щоб терміново одержати з України продовольство та інші сировинні ресурси для подальшого ведення війни. "В основу переговорів, які проводилися з Україною, - згадував генерал Е. Людендорф, - було покладено зобов'язання останньої поставити велику кількість хліба для Австро-Угорщини і Німеччини".⁶⁰

Але одна справа обіцяти, а інша - дати той хліб та ще щось до нього. Крім того, щоб дати хліб, його треба було у когось узяти. Державних запасів майже не залишилося, і хліб стали забирати переважно силою у населення. Такі дії німців і австрійців викликали невдоволення, а потім і опір українського селянства. Яскравим прикладом цього став махновський рух. Вже скоро багатьом членам УЦР стала зрозумілою необачність зробленого кроку щодо союзу з Німеччиною.

З погляду німців, як про це з легкою іронією пише Е. Людендорф, "юний український уряд виявився нездатним заспокоїти країну і поставляти нам хліб". Тоді Центральну Раду було розігнано і до влади прийшов П. Скоропадський. Але і він не зміг поліпшити ситуацію і зламати спротив українського народу проти економічного пограбування і сваволі окупантів. Уже після війни німецькі генерали визнали, що гетьманський уряд не зміг забезпечити лад і спокій в Україні, тому порядок утримувався виключно на авторитеті німецької окупаційної влади, тобто на багнетах.

Втім, не слід думати, що українські політичні діячі, закликаючи німців в Україну, не розуміли можливих фатальних наслідків такого кроку. Про це, зокрема, свідчать рядки щоденника В. Винниченка, де 13 лютого 1918 р. зроблено такий запис: "Так, можливо, німці й принесуть самостійну Україну. Але чи вони цим задовольняться?"⁶¹ Як ми знаємо, такі побоювання виправдалися. Однак, сумний досвід цієї доби не став попередженням на майбутнє.

Внаслідок широкого повстанського руху німцям та їхнім союзникам не вдалося взяти з України все те, на що вони розраховували. За словами Е. Людендорфа, "український хліб" у тих розмірах, що його вдалося вивезти, хоч і був підмогою, проте не зміг посилити економічну могутність Німеччини і підняти її боєздатність. Але досвіду на майбутнє, як краще повести справу, німці таки набули. Саме тому А. Гітлер і його оточення усвідомлювали, що ніякий "український уряд", нехай і "кишеньковий", не взмозі гарантувати їм можливість взяти з України без перешкод все те, що потрібно для ведення тотальної війни.

З цього приводу дуже відверто висловився Е. Кох на нараді апарату окупаційної адміністрації України, що відбулась наприкінці 1942 р. Роблячи екскурс в історію, він розкритикував дії правлячих кіл Німеччини та Австро-Угорщини щодо України в 1918 р., наголосивши, що в "протилежність цьому військове керівництво Адольфа Гітлера знало, і свідком цього був світ, що робити з Україною". І далі намісник фюрера підкреслив, що вже сьогодні до Рейху надійшла велика кількість харчових продуктів, сировини та робочої сили, на що, за його словами, "німецький народ має право і що потрібно для остаточної перемоги".

Зрозуміло, що беззастережне пограбування було можливе лише шляхом прямої окупації із застосуванням необмежених каральних заходів. Війна мала постачати війну. Це були "альфа" і "омега" німецької окупаційної політики. Іншого на окупованих територіях Сходу у той час просто не могло бути, бо інакше довелося б відмовитись від грандіозних планів боротьби за світове панування. За таких умов, на погляд німців, всяка думка про самостійну Україну здавалася недоречною.

Однак, були, мабуть, у німців й інші мотиви, так би мовити, суб'єктивного порядку. Цікавою здається у цьому контексті точка зору радянського дослідника Л. Безименського. На його думку, відмова Берліна від планів створення "самостійної української держави" пояснювалась, з одного боку, тим, що серед української політичної еміграції не знайшлося "жодного скільки-небудь авторитетного керівника", а з другого боку, "не бракувало чвар і розбрату між претендентами на "український трон".⁶²

У цілому погоджуючись з вищесказаним, слід висловити й таку думку. У порівнянні з націоналістичними діячами інших народів, які входили до складу СРСР, А. Гітлер найбільш підозріло ставився до українських політиків. Він вважав, що навіть ті з українців, які схилялися до співпраці з німцями, насамперед виявлять свою непоступливість у питаннях самостійності своєї батьківщини. Фюрер не прагнув знайти в Україні "свого Мазепу". Він не збирався грати роль Карла XII.

Тим часом реакція німців на Акт від 30 червня 1941 р. викликала занепокоєння політичного активу українства з огляду на перспективи німецько-українського співробітництва.^* Про це свідчить протокол поважного зібрання

* Заборонивши діяльність УДП на чолі з Я. Стецьком, німці дозволили створити у Львові для заступництва українських справ Раду сеньйорів, яку очолив К. Левицький. Наприкінці липня 1941 р. цей орган був перетворений в Українську національну раду, її головою став митрополит Андрей Шептицький. При УНРаді діяв Український крайовий комітет (УКК). На нього покладались завдання репрезентувати громадське життя українців перед німецькою адміністрацією. УКК займався виключно питаннями організації українства в національній, суспільній, господарській та культурній площинах. Після переведення до Львова з Кракова Українського центрального комітету УКК став регіональним органом УЦК на Галичину.

від 19 липня 1941 р у Львові. Серед його учасників були С. Ленкавський, В. Курманович, Головко, Д. Штикало, Приступа, Ривак, Стефаник та ін. Переважна більшість присутніх намагалася у своїх виступах не драматизувати те, що сталося, не робити далекосяжних висновків з того, що німці викликали до Берліна С. Бандеру та Я. Стецька.

Зокрема, д-р В. Курманович сказав: "Ми не маємо причин говорити, що виступаємо проти німців. Не можемо рахуватися з думкою поодиноких людей Не ведемо агітації проти німців, бо ж вони ще не сказали, що окупують Україну". Водночас він підкреслив, що "ми визволили себе, не тільки німці. Наша боротьба захитала московську імперію. Це, що ми, українці, боролися у підпіллі, помогло німцям". З ним солідаризувався д-р Штикало. Він зазначив при цьому: "Ми не можемо підлещуватись німцям, вони мусять з нами рахуватись, не знають, що буде завтра. Якщо думають, що українці є масою, з якою можна робити, що вони хочуть, то вони помилились".

У пронімецькому дусі виступив член проводу ОУН(Б) проф. С. Ленкавський. Він заявив, що німці не поспішають дати українцям владу, бо проголошення Акту в Львові заскочило їх непідготовленими до такого кроку. Шановний професор не виключав, що "ще будуть різні потягнення німців, але з цього не можемо робити паніки". Він звернув увагу присутніх, що, насамперед, ворогами українців є поляки і москалі. Ставити ж питання про підготовку війни або ж революційного зриву проти Німеччини, то це, на його думку, "глупа справа". "Німці, - наголосив С. Ленкавський, - дали багато жертв, щоб знищити Москву. За це будемо платити - ціна залежатиме від нашої сили. Німці теж не знають, як поставитись". І далі Ленкавський зауважив ще раз, що не треба "перетягати струни" в німецько-українських відносинах, слід чекати, бо "певне рішення буде з моментом заняття Києва".⁶³

Тональність розмов, які велися на згаданому зібранні, інші свідчення спростовують вигадки деяких мемуаристів і дослідників, що начебто після арешту С. Бандери чільні діячі ОУН(Б) Я. Стецько, І. Климів, М. Лебедь, Л. Ребет та інші, не маючи "можливості негайно підняти загальне повстання проти рейху", вирішили "перейти спочатку до психологічної, військової та організаційної підготовки" для протинімецького зриву64. На той час, тобто у липні-серпні 1941 р., у середовищі керманичів ОУН(Б) була розгубленість, прагнення досягти порозуміння з німцями і зовсім не наміри розпочати підготовку до боротьби. Таке рішення прийшло пізніше, коли були вичерпані всі можливості досягнення взаємовигідної угоди.

З цього приводу Л. Ребет у своїх спогадах зазначав, що "ОУН не зважилася безпосередньо після спаралізування діяльності тимчасового уряду піти в підпілля і чекала, коли нацистська політика її туди зажене". За його ж словами, бандерівська ОУН в той момент "не прагнула до дальшого загострення відносин, полишаючи німецькому уряду відповідальність за долю дальших українсько-німецьких взаємин".

Заяви бандерівців, що вони відразу після невизнання німцями Акту від 30 червня 1941 р. почали готуватися до антинімецького спротиву, критикувалися їхніми політичними опонентами. Один з членів мельниківської ОУН С. Касіян ("Карп") писав у своїх спогадах: "В той час вони конче хотіли втримати українську суспільність у переконанні, що з німцями в них якнайкраща згода і що мають вони німецьке благословення на все, що чинять. Легенда про антинімецький резистенс від самих початків війни, а то ще й з-перед неї зродилася щойно пізніше".⁶⁵

У контексті вищевикладеного слід відмітити, що неготовність ОУН негайно виступити проти німців пояснювалась не тільки відсутністю необхідних сил, але й більш поважними причинами. Це була позиція, характерна для всіх антикомуністичних сил на Заході. Як пише відомий англійський публіцист Ф. Найтлі, на початку Другої світової війни у правлячих колах західних країн було чимало політичних діячів, котрі, не розуміючи природи і справжніх намірів нацистів, щиро вважали, що війна ведеться не проти того противника, що головним ворогом є не фашизм, а комунізм. Коли ж на територію окупованих гітлерівцями країн Європи прибули перші агенти Управління спеціальних операцій (УСО) Великобританії для підготовки масової бази для ведення диверсійно-підривної роботи проти німців, то вони визнали, що "тільки у комуністів існували організації, дисципліна і бажання боротися з фашизмом".⁶⁶

Отож, є всі підстави стверджувати, що обидві ОУН і прихильники П. Скоропадського та А. Лівицького припустилися великого прорахунку, бо бачили перед собою лише одного ворога - московський більшовизм і розраховували його перемогти за допомогою Німеччини. З огляду на зазначене вони виявилися непідготовленими для конструктивної діяльності за нової "піднімецької" дійсності як у контексті об'єднання спільних зусиль, так й у сфері скоординованих дій щодо відновлення української держави.

Утім, у середовищі організованого українства напередодні німецько-радянської війни були й такі діячі, котрі вважали, що у випадку розвалу Радянського Союзу західний регіон України, включаючи й правобережні області Дніпра, можливо відійде до Німеччини і внаслідок цього створиться зовсім нова воєнно-політична ситуація. Про це писав у своїй праці "Наш шлях боротьби" відомий член ОУН "Сергій Орелюк" (І. Мітринга). І згадана праця мала б бути відомою провідним діячам обох ОУН.

Хоч І. Мітринга з конспіративних причин не називав Німеччину майбутнім окупантом України, але він висловлював думку, що базою української революції повинна стати територія від лівого берега Дніпра до Волги! Тут, за його словами, мала б зародитися "українська збройна сила", організуватися "революційний штаб".⁶⁷

Вище вже зазначалося, що бандерівці і прихильні до них кола громадськості засуджували ОУН А. Мельника за негативне ставлення до Акту від 30 червня 1941 р. Однак це не дає підстав стверджувати, що мельниківці не усвідомлювали згубності існуючого розколу в націоналістичному таборі з огляду на події в Україні. Так, невипадково вже 6 липня 1941 р. А. Мельник звернувся до

* До цього кроку голову ПУН "підштовхнув" митрополит Андрей Шептицький. У листі, опублікованому в місцевій пресі від його імені, говорилось: "Шановний пане полковнику! Вся українська громадськість чекає, як на вкрай необхідну передумову вашої з Бандерою угоди, на припинення дуже шкідливих для української справи суперечок. Неможливо, щоб після більшовицького панування ОУН прийшла б до братозгубчої війни з усіма бідами, що її супроводжують..."

С. Бандери з закликом дійти порозуміння і стати "під одним проводом".^* 30 липня голова ПУН порушив це важливе питання і в листі до "Української Ради сенійорів", українських політичних діячів, котрі в свій час були членами парламентів зарубіжних країн від українства. В ньому А. Мельник пропонував "почати наново кожної хвилини розмови з п. Степаном Бандерою, щоб привернути єдність ОУН під одним проводом".⁶⁸

З свого боку, Я. Стецько як голова Українського державного правління висловлював згоду на включення до складу цього органу представників від мельниківської ОУН. Він мав з цього приводу зустрічі з Я. Гайвасом. Відомо, що писав до А. Мельника з цих питань і сам С. Бандера. Однак і на цей раз вказані кроки не привели до позитивних результатів.

Таким чином, коли оцінювати на підставі вищевикладених фактів діяльність обох частин ОУН за час від початку німецько-радянської війни до середини липня 1941 р., то можна дійти висновку, що перевага виявилася на боці бандерівців. Їх дії знаходили розуміння й підтримку в переважної більшості політично заангажованого громадянства, у митрополита А. Шептицького. Набік прихильників С. Бандери стала, зокрема, найбільш впливова до 1939 р. громадсько-політична організація Галичини - УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання), яка, за словами С. Довгаля, має "людей з досвідом і бородою, чого не мають бандерівці".⁶⁹

Щодо мельніківців, то серед них, за словами того ж С. Довгаля, хоч і "є досить бородатих, але досвід їх дуже слабенький і все опертя на чорних входах до чужих урядів". До того ж, зазначає згаданий речник, мельниківці "зовсім не мають молоді, революційна молодь від них відійшла, лишилися в них ті, хто зацікавлений особистими справами". Негативно реагувала громадськість на заяви А. Мельника та інших чільних діячів ПУН. Зокрема, М. Сціборський виступив з різкими нападками на українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, які частиною громадянства розцінювалися як наклепи і підштовхування українців до сварки між собою.

Не кращим був стан відносин між бандерівцями й мельниківцями на еміграції. Як писав С. Довгаль в листі від 7 липня 1941 р. до генерала В. Петріва, "Кандиба [О. Ольжич. - Авт.], Лащенко, Мухин й інші Чирські посіяли роздор назавжди" серед української громади на теренах колишньої Чехо-Словаччини.⁷⁰ А вбивство наприкінці серпня 1941 р. в окупованому німцями Житомирі провідних діячів ПУН М. Сціборського і О. Сеника-Грибовського, у якому звинувачувалися бандерівці, остаточно поховало надії на примирення і об'єднання обох частин ОУН.

З цього часу протиборство обох суперників набуло ще більш гострих форм. Про його причини можна почерпнути цікаві відомості з брошури В. Шумного "Вияснення для членів ОУН у справі мельниківщини - барановщини" (1941), яка широко розповсюджувалася в Західній Україні. У ній автор виставляє мельниківців як "чужий, заграничний, еміграційний продукт, штучно в нас насаджуваний". У той же час бандерівці - це місцеві кадри, котрі працювали у підпіллі. В. Шумний рішуче відкидає вимоги мельниківців про підпорядкування їм бандерівських організацій та передачі у їх руки "цілого державного життя", тобто структур, створених ОУН С. Бандери. За його словами, в той час, коли "земля горіла під ногами, доки треба було відваги, посвяти і героїзму, щоб бути націоналістом і належати до ОУН, доти не було у нас ніяких Мельників, Барановських, ні Сеників і Сціборських". Але, коли фронт просунувся далеко на схід, тоді "стали надтягати до нас з еміграційних смітників панове, що зовуть себе "мельниківцями".⁷¹ В уяві В. Шумного, мельниківці - це ті, хто вважав підпільну діяльність ОУН на західних землях за більшовиків самогубством, хто звинувачував С. Бандеру в тому, що він посилає людей на вірну смерть.

Звичайно, не залишалися у боргу й мельниківці. Їх звинувачення на адресу бандерівців зводилися до того, що діячі Революційного проводу ОУН - це незрілі люди, "студенти", "доморослі провідники", "крикливі революціонери", що брак досвіду і ґрунтовних знань штовхає їх весь час на такі дії, котрі ведуть до невиправданих втрат без позитивних вислідів. Були, на жаль, й образи персонального характеру.

Ареною активної політичної діяльності обох проводів ОУН, як й інших антикомуністичних сил українства, окрім Галичини, стали терени Волині, які увійшли до складу рейхскомісаріату України. Невдовзі після приходу німців у Рівному створюється Українська рада довір'я Волині, яку за дорученням А. Розенберга очолив С. Скрипник (майбутній патріарх УАПЦ Мстислав). До складу згаданої Ради увійшли відомий письменник У. Самчук й провідник бандерівської ОУН на ПЗУЗ Р. Волошин, котрий займав посаду заступника голови Рівненської обласної управи. Роботу щодо організації української міліції взяв на себе відомий діяч ОУН(Б) О. Грабець. На цій ділянці співпрацював й один з перших командирів майбутньої УПА С. Качинський ("Остап").

Українська рада довір'я у своїх зверненнях до відповідних німецьких чинників підкреслювала, що національно свідомі українці Волині підтримують "доблесні німецькі війська у їх боротьбі проти більшовизму, з глибокою і твердою вірою в спільну долю великої Німеччини і України тому, що українська держава стане міцною лише після остаточної перемоги Німеччини і що велика Німеччина знайде тверду підтримку в Україні, у справі організації нового порядку у східній частині Європи". Водночас висловлювалась надія, що німецька влада залучатиме до спільної роботи українців, а не поляків і росіян, що в "основних господарських і державних питаннях" німці "спочатку вислуховуватимуть думку Української ради довір'я".⁷²

Однак цього не сталося. Брутальний окупаційний режим, встановлений нацистами в Україні, став основною перешкодою для конструктивної співпраці німецької влади з націоналістичними колами українства у спільній боротьбі проти більшовиків. Особливо страшні часи пережили Волинь і Полісся, які стали ареною жорстокого протиборства окупаційної адміністрації і всіх сил антифашистського опору. Це було добре відомо С. Скрипнику. І коли на початку жовтня 1943 р. він, на той час єпископ Переяславський Мстислав, ознайомився і становищем у дистрикті "Галичина", то сказав своїм співрозмовцям у Львові: "Коли б у рейхскомісаріаті України було б хоч 50% можливостей політичного життя у порівнянні з Галичиною, то це було б прегарно".

------------------------------------------------------------------------

[1] ВИЖ. - 1991 - № 6. - С. 32-48

[2] Сталин И. О Великой Отечественной войне Советского Союза. - Изд. 5-е. М, 1946.-С. 15.

[3] Куп 'як Дмитро. Спогади нерозстріляного. - Львів, 1993. - С. 133.

[4] Вогонь родиться з іскри... Розповідь Степана Касіяна (Карпа). Його спогади з підпілля і партизанки. - Торонто, 1967. - С.123.

[5] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 86, арк. 1-4.

[6] Історія застерігає. Документи про злочини німецько-фашистських загарбників та їхніх посібників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни.- К., 1986. - С. 20-21.

[7] Нюрнбергский процесс. Сборник документов в 8-ми томах. - М, 1991. - Т. 3. - С. 531.

[8] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 33, спр. 378, арк. 53.

[9] Шанковський Л. Історія українського війська. Збройні сили сучасної доби за роки 1914-1953. 2-е доп. вид. - Київ, 1991. - С. 21.

[10] ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 8, арк. 3.

[11] Центральний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України), ф. 1, оп. 22, спр. 75, арк. 37.

[12] Білас Іван. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. - Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. - У 2-х кн. Кн. 2. Документи і матеріали. К., 1994. - С. 237-238.

[13] Великая Отечественная война 1941-1945. - Книга 1. Суровые испытания. - М., 1998. - С. 161.

[14] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 931, арк.121-121 зв., 157-158.

[15] Великая Отечественная война 1941-1945. - С. 151.

[16] Самостійна Україна. - 1941. - 10 липня 1941 р.

[17] ЦДАГО України, ф.1, оп. 22, спр. 931, арк. 147-148.

[18] Історія застерігає. - С. 225.

[19] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 48, арк. 27.

[20] Салсбери Г. 900 дней. - М, 1994. - С. 164-166.

[21] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 47, арк. 18.

[22] Яшан Василь. Під брунатим чоботом. Німецька окупація Станіславщини у Другій світовій війні 1941-1944. - Торонто, 1989. - С. 69.

[23] Фостій І. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - № 2/4 (13/15). 2000 р. - С. 458, 463-67.

[24] ЦДАВО України, ф. 3833, оп.1, спр. 10, арк. 13.

[25] Наступ. Український тижневик (Прага). - 1941. - 19 липня.

[26] Українська дійсність. - 1941. - 1 серпня.

[27] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи І. Рудичіва.

[28] ЦДАВО України, ф 3833, оп.1, спр. 1, арк. 35.

[29] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[30] Там само.

[31] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 95, арк. 135.

[32] Самчук Улас. На білому коні. Спомини і враження. - Вінніпег, 1972 - С. 75.

[33] Бульба Боровець Т. Армія без держави. - Львів, 1993. - С. 73.

[34] Шуляк О. В ім'я правди (До історії повстанчого руху в Україні). - Роттердам, 1947.-С. 13.

[35] Вогонь родиться з іскри... - С.133.

[36] Казанівський Богдан. Шляхом легенди. Спомини. - Лондон, 1975. - С. 255.

[37] Літопис Української повстанської армії (далі - Літопис УПА). - Торонто, 1991. — Т. 21.-С. 178.

[38] ЦЦАВО України, ф. 3833, оп. 2, спр.1, арк. 83.

[39] Там само, арк. 33-34, 38-39.

[40] Там само, арк. 45,82.

[41] Там само, оп.1, спр. 64, арк. 4-4 зв.

[42] Там само, оп. 2, спр.41, арк. 5.

[43] Історія застерігає. - С. 224.

[44] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[45] Самчук Улас. На білому коні - С. 63-64.

[46] Державний архів Служби безпеки України. - Збірник документів про структуру і характер антирадянської діяльності "Організації українських націоналістів - ОУН" і "Української повстанської армії - УПА" в період 1943-1954 рр. - Лист "Гуцула" за травень 1947 р.

[47] Перше інтерв'ю провідника ОУН Степана Бандери з чужинними журналістами 31.3.1950 р. // Шлях перемоги. - Ч. 15. - 1950 р.

[48] ВИЖ. - 2001. -№ 4. - С. 72-74.

[49] Голос України. - 1993. - 22 травня.

[50] ЦДАВО України, ф. 3833, оп.1, спр. 20, арк. 1-Ю.

[51] Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. - Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993. - С. 115.

[52] Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. - К., 1995. -С. 92.

[53] Поліщук Віктор. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (Сповідь українця). Торонто-Варшава-Київ. - 1995. - С. 299-300.

[54] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 119.

[55] Куп 'як Дм. Спогади нерозстріляного. - Торонто-Нью-Йорк, 1991. - С. 155.

[56] ЦДАВО України, ф. КМФ-8, оп. 2, спр. 147, арк. 43.

[57] Нюрнбергский процесс. - Т. 3. - 566-568.

[58] Колесник А. Грехопадение. Генерал Власов и его окружение. - Харьков, 1991. - С. 58-59.

[59] Вторая мировая война: два взгляда. - М., 1995. - С.68-69.

[60] Людендорф З. Мои воспоминания о войне 1914—1918. В 2-х томах. - Москва, 1924. - Т. 2. - С. 131.

[61] Київ. - 1990. - № 9. - С. 120.

[62] Безыменский Л. Особая папка "Барбаросса". Документальная повесть. М, 1972. - С. 240.

[63] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 9, арк. 9-12.

[64] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 118.

[65] Вогонь родиться з іскри... - С. 139.

[66] Найтли Ф. Шпионы XX века. - М., 1994. - С. 129-130.

[67] Орелюк Сергій. Наш шлях боротьби. Ч. І-ІІ. - Б. м., 1940. - С. 91.

[68] ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 151, арк. 8-9.

[69] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого армії УНР В. Петріва.

[70] Там само.

[71] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 374, арк. 57 зв.

[72] Історія застерігає. - С. 229-230.

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПОХІДНИХ" ГРУП ОУН І "ПОЛІСЬКОЇ СІЧІ" БОРОВЦЯ-БУЛЬБИ

У той час, коли на вищих щабелях політики дискутувалися питання майбутнього України у світлі відомих кроків німців, слідом за вермахтом на Схід рушили "похідні" групи обох проводів ОУН.^* Вони мали завдання, надаючи

* Бандерівці створили три "похідні" групи: Північну (М. Климишин), Середню (М. Лемик) і Південну (З. Матла), діяльність яких координував Д. Мирон ("Орлик"). Таку ж кількість груп мали й мельниківці. Ними керував О. Кандиба-Ольжич. Як показала на допитах у НКВС обласний провідник ОУН(СД) Буковини "Мотря" (А. Галицька), обидва проводи ОУН послали на схід до 10 тис. членів. Згаданий вище М. Климишин, говорить про 7 тис. чоловік.

допомогу гітлерівцям в організації громадського і господарського життя на звільнених від радянської влади територіях України, водночас закладати структури майбутньої української влади. За словами одного німецького документа, "похідні групи ОУН "під прикриттям виконання завдань по підтримці порядку, як-то: призначення бургомістрів, створення міліції, боротьба з євреями і комуністами" проводили й свою політичну роботу.⁷³

Загальну мету "похідних" груп обох фракцій ОУН у стислій формі сформулював мельниківець О. Жданович ("Штуль"): "Було ясно, що вибух німецько-совєтської війни вимагатиме від нас швидкої і рішучої дії, щоб в момент замішання, в момент, коли новий наїздник ще не буде закріплений, заняти й розбудувати позиції для дальшої боротьби".⁷⁴

Як пише відомий дослідник історії ОУН-УПА й учасник тих подій, "похідні" групи були своєрідною політичною армією; вони одержували накази, йшли вперед і падали, як вояки на стійці".⁷⁵ Загальна чисельність тільки бандерівських груп, за даними Л. Шанковського, становила близько 5 тис. членів. Німецькі військові командири призначали членів "похідних" груп на керівні посади в обласних, міських і районних управах, господарських і культурно-освітніх установах, що створювалися на окупованій території, надавали їм право організовувати українську міліцію, використовували їх у ролі перекладачів.

Але вже відразу між "похідними" групами обох проводів ОУН розгорнулася гостра конкурентна боротьба. Бандерівці прагнули будь за що не допустити попереду себе мельниківців, затримати їх на кордоні. З цією метою виставлялися, так би мовити, "залоги". Для їх особового складу, як згадує мельниківець С. Касіян, "накази бандерівці залишили дуже строгі - спиняти в разі потреби силою, не вагатися і стріляти, бо "мельниківці - "це зрадники ОУН".⁷⁶ І треба сказати, що перевага виявилася на боці прихильників С. Бандери.

Користуючись підтримкою німецького армійського командування, бандерівці діяли активніше і ефективніше за своїх конкурентів. Вони сміливо вступали в контакти з німецькими вояками і разом з ними пересувалися на автомашинах, залишаючи мельниківців позаду. Бандерівці без будь-яких роздумів бралися за створення місцевих органів влади, мало рахуючись з позицією інших політичних сил українства. Вони не бажали чекати чужої ласки, прагнули діяти самовіддано і натхненно.

Звичайно, головним тереном діяльності "похідних" груп мали стати східні області України. Саме там повинна була відбутися вирішальна битва між націоналістичною і комуністичною ідеологіями. Однак тут ОУН, на нашу думку, спіткала невдача. Причин цьому було багато. Місцеве населення нерідко розглядало членів "похідних" груп як переодягнутих німців, які володіють українською мовою. Крім запальних гасел і кличів, оунівці виявилися не в змозі дати конкретні відповіді на болючі політичні та соціально-економічні запитання. Вони не зуміли знайти спільної мови з молоддю, вихованою у комуністичному дусі.

За словами одного з аналітичних документів ОУН(Б), "в загальному на початку походу (літо 1941 р.) ОУН в очах громадянства СУЗ і навіть в уяві низового членства виступала як українсько-самостійницька сила, що знайшла чи шукає союзу з німцями в боротьбі з більшовизмом. Дуже мала кількість громадян СУЗ знала про дійсне самостійницьке революційне на-ставлення ОУН і неминучість її зудару з гітлерівською Німеччиною".⁷⁷

Як згадував пізніше відомий письменник і громадський діяч І. Багряний,⁷⁸ члени "похідних" груп ОУН, не зважаючи на "великий рівень патріотизму, жертвенності і здисциплінованості, були озброєні фальшивою і наскрізь реакційною ідеологією сумнівної вартості і чужого походження" і їхній політичний рівень

* З огляду на вищевикладене не можуть не викликати подиву твердження Б. Червака в газеті "Українське слово" за 3 листопада 1994 р., що "під час війни похідні групи ОУН виявили унікальну спроможність запропонувати широкому загалу українському цілісні, опрацьовані па перспективу концепції державотворення".

був зовсім не відповідний до східноукраїнських умов і вимог".^*

Втім, як вважає колишній учасник "похідних" груп й відомий історик Л. Шанковський, не дивлячись на всі негаразди, "українське самостійницьке підпілля в Центральних і СУЗ [Східно-українських землях. - Авт.] ідейно виграло "конкуренційну" боротьбу з большевицьким підпіллям", а "програмові гасла українських самостійників стали особливо близькі й зрозумілі широким народним масам, народ почав їх сприймати до серця й ставати до безпосередньої боротьби проти окупантів".⁷⁹

Однак наведені вище твердження далекі від дійсності. У цей час ОУН(Б) не закликала народ України до боротьби з нацистськими окупантами, а вважала своїм головним завданням "вирвання мас з-під впливів большевизму та включення цих мас до табору українського самостійництва". Зазначений вище автор змушений був також визнати, що "члени похідних груп мали поважні труднощі в проведенні роз'яснювальної роботи на Центральних і СУЗ", які пояснювались їх недостатньою фаховою підготовкою, що часто була на рівні неповної середньої освіти, і несподівано високим політичним рівнем мас в УРСР. Внаслідок цього, як писав Л. Шанковський, хлопці з похідних груп "дуже скоро втрачали охоту вести роз'яснювально-пропагандивну роботу, до якої не вважали себе як слід підготовленими". Пропагандистів на зразок відомого Є. Стахіва у складі "похідних груп" ОУН було обмаль.

Однією з важливих причин, яка гальмувала діяльність українських націоналістів у Східній Україні, був, на думку багатьох дослідників, розкол в ОУН. Саме цей фактор, як пише Л. Шанковський, "поважно вплинув на зменшення успішності похідних груп". Не завжди "люб'язно" ставились до самостійницької діяльності бандерівців органи гестапо і СД. Вони, зокрема, забороняли членам "похідних" груп у пропагандистській роботі говорити про самостійну Україну, а в листівках писати "Вільна Україна", підкреслюючи, що треба вести мову про "звільнену Україну".

Іронічно дивилися німці на прагнення бандерівців брати активну участь у створенні місцевих органів управління на звільнених від більшовиків територіях. Так, у Житомирі один з представників німецької влади Байєр у розмові з членами Північної "похідної" групи ОУН М. Климишина прямо заявив, що у зв'язку з винищенням більшовиками української інтелігенції "є неможливим наладнати державний апарат" тими силами, які є у їхньому розпорядженні. При цьому німець підкреслив, що не може собі уявити, щоб невеличка група Бандери мала таку кількість компетентних людей (а їх треба до 80 тис. чоловік), котрі були б здатні зайняти відповідальні адміністративні посади. Водночас члени "похідної" групи побачили, що "відношення німців є абсолютно вороже проти того, щоб на теренах східних і осередніх земель діяли в якийсь спосіб члени Організації".⁸⁰

У поході на Схід намагалися не відстати від обох проводів ОУН й інші політичні центри організованого українства, направляючи своїх представників на окуповану територію у ролі перекладачів та іншого допоміжного персоналу при німецьких військових частинах. Так, полк. М. Садовський з середовища УНР в листі від 23 жовтня 1941 р. до генерала В. Петрівапише: "Вже багато наших людей, старшин і цивільних, відправили ми на звільнені наші землі. Старшини займають там головним чином становища комендантів поліції. Навіть

* Згодом І. Омелянович-Павленко сформував на Поділлі 109-й поліцейський батальйон, який подібно до інших українських поліцейських батальйонів (115-й, 201-й тощо) у 1942 р. був перекинутий німцями до Білорусії для боротьби з партизанами.

генерал Омелянович-Павленко (молодший) на Вінницьку округу є таким комендантом.^* Частина наших старшин є при німецькому війську в ролях перекладачів".⁸¹

В іншому листі, адресованому вже згадуваному полк. Садовському від одного з його підлеглих старшин, говориться: "В Україні значно відрадніші умовини, як ми собі уявляли. В Україні є фактично Україна і українці. В Україні нікого поза Симоном Петлюрою не знають... Коли пробували деякі "брати" [мова йде про ОУН. - Авт.] вносити там якесь партійництво, то зустрілися з великою відпорністю, так що навіть тепер поголовне всіх "братів" німці виарештовують в Україні і викидають звідти".⁸²

Щодо гетьманців, то вони критично ставилися до спроб своїх політичних опонентів вести активну діяльність в запіллі німецької армії. В "Інформації. 4.3-1941 (7.7. 1941)" гетьманського середовища зазначалося:

"Пішли уенерівці і націоналісти слідом за німецькими арміями, захопивши з собою на кожний випадок різний дрібний крам - голки, нитки тощо. Але за два дні всіх повернули назад під доглядом. Крам конфісковано. Трохи подержали під арештом, більшість скоро випустили, а декого затримали на довше".

Згадане вище "співробітництво" між німецькою та українською сторонами не дало тих наслідків, котрі очікувались. Ворожість населення до загарбників була досить виразною. Як пише у своїх спогадах відомий діяч мельниківської ОУН Я. Гайвас, "мешканці Києва, так як і мешканці Наддніпрянської України взагалі не сподівалися від німців нічого доброго. Німці залишили за собою злу пам'ять з часів визвольних змагань".⁸³

До того ж, діяльність "похідних" груп ОУН, інших чинників визвольного руху не змогла у короткий час подолати комуністичну ідеологію, довести до свідомості більшої частини українського народу життєвість національної ідеї, її високу вартість, виправдати в очах населення спілку з нацистами. Недаремно С. Арсенич, рідний брат шефа СБ ОУН М. Арсенича, говорив з гіркотою діячу бандерівської ОУН О. Луцькому: "Українці і росіяни східних областей - це все комуністи, це фанатики. Не ви ведете боротьбу за Україну, а вони".⁸⁴

Подібні погляди висловлювали й інші. Зокрема, згаданий вище Я. Гайвас, говорячи про підпільну більшовицьку групу Л. Убийвовк в Полтаві, зазначав, що "...вона разом зі своїми друзями переконувала нас, що справжній український патріот - це большевик".⁸⁵ І в німецьких документах того часу нерідко констатувалося, що серед української молоді дуже поширені комуністичні погляди і вона "відмовляється вступати до німецького вермахту і вороже протистоїть націоналізмові". Визнавав, що більшовизм залишив глибоке коріння в Україні й відомий експерт з відомства А. Розенберга, колишній сотник УГА, а тепер проф. Г. Кох.

Цікаві враження винесли для себе й члени "похідних" груп, котрі побували на східноукраїнських теренах, зокрема у Донбасі. "Зараз, коли в Донбасі загальний голод, - читаємо в одному з документів ОУН, - робітники згадують про більшовицькі часи, як про добрі часи. Під оглядом політичним більшість робітників Донбасу зовсім несвідома. Національній приналежності не надають великої уваги. На Донбасі ще у грудні 1941 р. з'явилися летючки ОУН, в яких сказано: "Геть кацапів з України. Україна для українців". Багато людей збентежилось і доводило, що "властиво у мене тільки в паспорті стоїть руський, але ж я народився в Україні і звідси нікуди не піду". Зараз проводити освідомлюючу працю серед робітництва дуже важко. Кожен воліє зачекати, як-то буде далі".⁸⁶

Однак не дивлячись на всі негаразди, "похідні" групи обох проводів ОУН провели значну організаційну і пропагандистську роботу на Східній Україні з тим, щоб перебрати на свій бік місцеве населення, включити його "до боротьби за українську державну самостійність".

І треба визнати, що формально у цьому напрямку були досягнуті непогані результати. ОУН за короткий час вдалося закласти майже у всіх східних областях, включаючи пізніше й Донбас, свої осередки. Деякі члени "похідних" груп дісталися у жовтні 1941 р. аж до Криму, де створили у Сімферополі "Український національний комітет", котрий мав стати організатором "українського життя" на півострові. Однак усі ці клітини ОУН виявилися у переважній більшості нетривкими в організаційному відношенні і недостатньо сцементованими ідейно. Частина з них була викрита німцями, а у 1943-1945 рр. розконспірована і ліквідована НКВС-НКДБ, у тому числі й дві найбільші організації ОУН - київська і дніпропетровська.

З огляду на зазначене варто підкреслити, що створені ОУН(Б) нелегальні націоналістичні організації в Наддніпрянській Україні в 1941-1943 рр. помітно різнилися від підпільних осередків бандерівців на ЗУЗ. По-перше, вони головним чином складалися з місцевих жителів, які не пройшли ідеологічного вишколу на засадах українського організованого націоналізму і за своїм світоглядом були прихильниками демократичного націоналізму часів Центральної Ради та УНР, а то й колишніми комуністами і комсомольцями; по-друге, ці організації за своєю внутрішньою побудовою не сприймали беззастережно один з стержневих принципів ОУН - принцип монократизму, безоглядного підпорядкування своїм зверхникам; по-третє, члени зазначених організацій у переважній більшості працювали легально в створених німцями окупаційних установах і були добре відомі загалу; крім того, вони не завжди мали досвід конспіративної роботи і легко ставали жертвами дій каральних органів

До причин, які призвели до швидкої ліквідації органами радянської влади більшості підпільних осередків ОУН(Б) на Східній Україні, слід також віднести суперечливість бандерівської пропаганди, головне в роки війни, стосовно ставлення до обох воюючих сторін - Німеччини та СРСР. Хоч у своїх закликах бандерівці негативно ставились до обох згаданих чинників, проте у відповідних вказівках ОУН наголошувалось, що "ціль перша - це удар по Москві".

Якщо більшість населення на Сході позитивно сприймала критику нацистької окупації, то їй важко було зрозуміти водночас вороже наставлення бандерівських емісарів до СРСР, збройні сили якого несли в цей час основний тягар боротьби з нацизмом. Тож не дивно, що ті українці, котрі прихильно ставились до ОУН в піднімецькій дійсності, після повернення більшовиків у своїй більшості відійшли від неї. Це, звичайно, сприяло діям органів НКВС-НКДБ у боротьбі з українським визвольним рухом.

Вже вище відзначалось, що на Схід рушили "похідні" групи як мель-никівців, так й бандерівців. Однак саме останні досягай найпомітніших результатів. Це були змушені визнати й їхні опоненти. З цього приводу відомий діяч мельниківської ОУН 3. Книш писав, що "бандерівський табір зв'язався обіцянками з німецькими військовими чинниками та ціною розвідки й саботажних акцій в більшовицькому запіллі здобув прихильність фронтових і прифронтових німецьких розвідочних органів".⁸⁷ А сам голова ПУН А. Мельник у листі на ім'я Г. Гіммлера від 3 лютого 1943 р. зауважив, що на початку війни лише група С. Бандери, яка відкололася від ОУН, отримала можливість роботи з німцями, але дуже швидко її втратила.

Проте, мабуть, не тільки згадане сприяло успіхам бандерівців у порівнянні з мельниківцями. Члени ОУН С. Бандери в умовах військового часу поводились надзвичайно сміливо й винахідливо, постійно ризикуючи життям, вперто йшли до своєї мети. У той ж час їхні опоненти прагнули діяти обережно, так би мовити, на легітимних підставах, очікуючи на кожному кроці дозволу німецької окупаційної влади.

Утім, мельниківці вважали, що їх здобутки на сході України більш вагомі. Вони обережно ставились до розгортання підпільної мережі своїх осередків, насамперед прагнули до активної участі у легальній роботі створюваних німцями місцевих органів самоврядування, установ освіти і культури, кооперативних і кредитних товариств, поліції тощо. Вважалося, що такі кроки сприяють підвищенню національної свідомості населення, консолідують його навколо ідеї неминучої боротьби за самостійну Україну. В той же час, як писалося у часописі "Сурма" (червень 1943 р.), виявилася безсилою акція С. Бандери на СУЗ "внести заколот у суспільність", підірвати єдність і міцність керівництва здійснюваних там заходів по лінії ПУН.

Не полишена інтересу тогочасна оцінка дій обох фракцій українських націоналістів членом проводу Українського центрального комітету в Кракові М. Добрянським-Демковичем. У листі М. Антоновичу від 3 липня 1941 р. він писав, що найбільш активні бандерівці, які "послали вже силу агітаторів на рідну землю, щоб поглиблювати "революцію і пропагувати "вождя" народу Бандеру". Мельниківці, за його словами, роблять теж саме, тільки "з меншим розмахом" і "взагалі ця група дуже інертна".

Разом з тим згаданого речника дуже турбувала та обставина, що Україну може затопити "хвиля колтунства націоналістичного". На його думку, цій загрозі може протистояти мобілізація людей, котрі "українську справу трактують поважно і вміють працювати на вищому рівні". Такі люди могли б об'єднатися навколо УЦК, який очолив В. Кубійович.⁸⁸

Діяльність "похідних" груп обох проводів ОУН припиняється німцями з середини вересня 1941 р., коли відбулися перші широкі арешти активістів ОУН С. Бандери.

Ця акція виявилася дещо несподіваною для багатьох членів "похідних" груп. Багато з них йшло на Схід з палким прагненням перебрати до своїх рук владу на територіях, звільнених від більшовиків, мало задумуючись над тим, що на східних теренах їх чекає напружена і копітка праця, нелегкі випробування, можливі сутички з німецькою окупаційною адміністрацією.

Після перших німецьких арештів чимало членів "похідних" груп розгубилися й відійшли на захід.^* Залишилися найбільш загартовані кадри,

* Як пише в своїх спогадах Є. Стахів, коли наприкінці 1941 р. він прибув до Дніпропетровська, де перебував провід ОУН(Б) для керівництва націоналістичним підпіллям на півдні і сході України, то В. Кук йому сказав: "Наші групи розбиті, одних арештували, решта повтікали" (Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя. - К., 1995. - С. 103).

добре ознайомлені з методами конспірації й місцевими умовами. Серед них слід назвати В. Кука, Д. Мирона, Є. Стахіва та ін. Необхідно також зазначити, що німці не завжди вдавалися до арештів членів "похідних груп". Так, один з учасників Південної похідної групи С. Сікора у своєму звіті згадує, що у Кам'янці-Подільському шеф гестапо лише запропонував членам ОУН(Б) покинути місто протягом 24 годин.

Перші кроки діяльності "похідних" груп ОУН не залишилися поза увагою радянських джерел. Так, вже 20 липня 1941 р. у директиві начальника охорони військового тилу Південно-Західного фронту йшла мова про "націоналістів-емісарів", котрі перекидаються за лінію фронту для створення диверсійних формувань. У вересні-листопаді 1941 р. особливий та розвідувальний відділи Південного фронту підготували низку матеріалів про становище в окупованих нацистами областях України, де приділялася увага й діяльності українських націоналістів, які прибули з теренів Західної України. Хоч у цих матеріалах націоналісти таврувалися як німецькі посіпаки, однак при цьому зазначалося, що вони критикують більшовистський режим, засуджують його репресії проти народу, ведуть широку пропаганду програмних документів ОУН, ідеї відновлення самостійної України. Відмічалась також активна діяльність націоналістів у створенні органів місцевої влади, формуванні поліції, виданні преси, церковному житті.

Водночас політоргани Південного фронту, враховуючи зрослу активність українських націоналістів, почали здійснювати відповідні контрзаходи. Зокрема, була видана і розповсюджена на окупованій території листівка до населення України з викриттям, так би мовити, сутності українських націоналістів. Поряд з цим у відповідь на публікацію в окупаційній пресі двох статей відомого члена ОУН Й. Позичанюка організовуються виступи по радіо президента АН УРСР О. Богомольця, поетів П. Тичини та М. Рильського, відомих українських митців тощо.⁸⁹

Вже вище наголошувалось, що всі проводи організованого українства, виступивши на боці Німеччини проти СРСР, не зуміли знайти між собою спільної мови, замість того стали на шлях відвертої боротьби, взаємної компрометації, прагнучи насамперед утвердити себе, випередити суперника. Усі боролися проти усіх, кожен проти кожного. Так, у листі на ім'я головного отамана Українського вільного козацтва "Чорний Орел", датованому липнем 1941 р., один із старшин, надісланий для розбудови власної організаційної мережі в районах Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Здолбунів, Рівне й Костопіль, наводить цікаві факти про дії ОУН щодо своїх суперників. "Наставлення бандерівців, - пише він, - вороже. Пробували відібрати у мене відозви та світлини, але я спротивився і не дозволив роботи у мене ревізію, а потребував закликати німецьку жандармерію. Цим я їх перестрашив".

"В цім докладі, - пише далі автор, - маю поділитися сумною вісткою, що наш побратим Загоровський вже не живе. Загоровського забила терористична ячейка Бандери. Слідство ведеться. Також не живе і побратим з Ковеля Василь Тюба, який разом зі мною перейшов кордон і залишився для праці на терені повіту Горохів і зістався забитий терористичною ячейкою Бандери".⁹⁰

Скаржились на своїх опонентів з бандерівської ОУН і мельниківці. Коли К. Радзевич у складі однієї з похідних груп ПУН А. Мельника прибув до Фастова, то, за його словами, комендант української міліції цього міста бандерівець Я. зробив на мельниківців "брехливий донос до комендатури в надії, що цим способом нас "зліквідує".⁹¹

Великого розголосу набуло вбивство бандерівцями 30 серпня 1941 р. у Житомирі, окупованому на той час німцями, О. Сеник-Грибовського і М. Сціборського, двох провідних діячів з оточення А. Мельника. Останній у листівці "Українці", виданій на початку вересня 1941 р. з приводу зазначеного акту, обізвав бандерівців каїнами-братовбивцями. А щоб ще більше допекти своїх супротивників,

* Як писав у листі від 7 жовтня 1941 р. до ген. В. Петріва вже згадуваний С. Довгаль, "Сціборський і Сеник впали жертвою власних засобів, яких вони вживали, а ще більше збиралися вживати до своїх-таки українських людей".

наголосив, що за цим вбивством стоять вороги України, насамперед Москва!^*

Проте це були тільки перші втрати. Прихильників ОУН С. Бандери звинувачують і в тому, що начебто вони видали німцям О. Телігу, відому поетесу і діячку мельниківського проводу, а потім і О. Кандибу-Ольжича, керівника мельниківських "похідних" груп. Обоє були знищені гестапо.⁹² На рахунок бандерівського проводу записано і вбивство відомих діячів ПУН Р. Сушка і Я. Барановського, а також дружини отамана Боровця-Бульби. З свого боку, ОУН(Б) висувала зустрічні претензії щодо нищення свого активу. В деяких дослідженнях зазначається, що бандерівці знищили близько чотирьох тисяч мельниківців. Останні начебто вбили тисячі прихильників С. Бандери.⁹³

Безумовно, гостре суперництво між бандерівцями й мельниківцями критично сприймалося всім організованим українством. З одного боку, їхня боротьба заважала консолідації національних сил за нових умов "піднімецької" дійсності, з іншого - дискредитувала рух українських націоналістів, який напередодні війни у колах української політичної еміграції, хоч з деякими застереженнями, все ж оцінювався позитивно в контексті змагань за самостійність України. Під впливом повідомлень з України вже згадуваний С. Довгаль у листі від 7 жовтня 1941 р. писав генералу В. Петріву: "Обидва табори щойно почали займати позиції, засучувати рукава, щоб порядно почистити ребра своїм однодумцям; як з одного, так із другого боку, були намічені до ліквідації чільні й активні діячі..." І далі С. Довгаль приходить до такого висновку: "Можу лише сказати, що наш націоналізм високо злетів та низенько сів. Такої бездарної, просто скандальної "провідної верстви" не було в нашій історії".⁹⁴ Однак висновки С. Довгаля щодо краху націоналізму виявилися, як ми знаємо, передчасними. Цей рух в черговий раз зумів довести свою життєздатність.

У вирі подій, викликаних німецько-радянською війною, не можна обминути увагою й діяльність на теренах Волині-Полісся збройної формації Т. Боровця-Бульби,^*

* Боровець Тарас Дмитрович ("Бульба") (1908-1981) народився у с. Бистрині (нині Березнівський район Рівненської області). Походив із селян-бідняків. Закінчив чотири класи сільської школи, отримав професію каменотеса. За антипольську діяльність ув'язнений до концтабору. Після звільнення придбав разом з батьком каменярню у с. Карпи-лівка. Коли радянська влада націоналізувала його власність, перейшов на німецьку територію у генерал-губернаторство. Встановив зв'язки з представниками Директорії УНР. У порозумінні з ними і при сприянні німецької розвідки у липні 1940 р. повернувся до СРСР для антирадянської діяльності. На початку липня 1941 р. створив військово-поліцейську формацію "Поліська січ", котра проіснувала до середини листопада 1941 р. Взимку 1942 р. таємно від німців відновив "Поліську січ", назвавши її "Українською повстанською армією". Після конфлікту з ОУН С. Бандери улітку 1943 р. перевторив свою формацію в "Українську народно-революційну армію" (УНРА). У листопаді 1943 р. заарештований німцями і відправлений до Заксенхаузена, звідки звільнений гестапо у серпні 1944 р. Намагався з допомогою німців встановити зв'язки зі своїми прихильниками, активізувати їх боротьбу проти СРСР. Після війни перебував на еміграції. Помер у Нью-Йорку (США).

який начебто підпорядковувався директивам Державного центру УНР. Не дивлячись на суперечливий характер поведінки й дій "Поліської січі" та її проводиря, це був на той час єдиний випадок, коли українству вдалося створити, бодай на час, якусь власну збройну силу. Не вдаючись до критичного аналізу всього того, що написано самим отаманом, слід відмітити його відверту антибандерівську позицію і спробу протиставити ОУН С. Бандери усім іншим "українським національним організаціям", політична лінія котрих начебто була найбільш виваженою з погляду інтересів українського народу.

Безумовно, Революційний провід ОУН припустив чимало помилок, але він ніколи не був більшим прихильником співробітництва з німцями, ніж інші політичні сили українського визвольного руху. І саме бандерівці, нехай не одразу, знайшли у собі мужність першими все-таки виступити, поборюючи вагання і сумніви, проти цього другого "наїздника". Правда, це зробив і Бульба-Боровець, але його рух не набув таких масштабів і розмаху.

Між тим в перші дні після приходу німців Т. Боровець виявив ініціативу щодо створення допоміжного військового підрозділу для співпраці з окупантами. За погодженням з німцями він наприкінці червня 1941 р. призначається комендантом окружної команди української міліції у Сарнах, на базі якої у липні створює військово-поліцейську формацію "Поліська січ". Загальну чисельність своєї "міліції" або "січовиків" сам отаман оцінював на той час у 10 тисяч вояків. Друкованим органом "Поліської січі" стала газета "Гайдамака". З середини серпня 1941 р. місцем постою Бульби-Боровця був Олевськ на Житомирщині.

У цілому діяльність загонів "Поліської січі" одержала позитивну оцінку нацистських чинників. І сам отаман Боровець-Бульба вважав у той час, що його хлопці "не були пасивними глядачами" того, як німецька збройна сила знищила "облудну комунію", а "приложила також свою руку до її ганебної смерті". Історичне завдання "Поліської січі", як повідомлялось у газеті "Гайдамака" (№ 11 від 22 листопада 1941 р.), полягало в ліквідації партизанства у лісах північної України і південної Білорусії, а водночас і в тому, що "зараз знищено паразитичну націю жидів, що п'явкою ссала кров з живого людського тіла віками".

Восени 1941 р. у зв'язку з розгортанням діяльності окупаційної адміністрації і курсом нацистського керівництва на подолання будь-яких проявів самостійності українства приймається рішення ліквідувати усі допоміжні військові формації з національними ознаками й створити замість них українську допоміжну поліцію під німецьким проводом. За таких обставин були розформовані легіони "Нахтігаль"

* Особовий склад цих формацій на контрактній основі вступив на службу до поліцейських батальйонів, які німці використосували для охорони тилових об'єктів і боротьби з партизанами. 201-й батальйон (командир Є. Побігущий, заст. Р. Шухевич), де переважали члени ОУН С. Бандери, нацисти розформували ще наприкінці 1942 р. Вояки Буковинського куреня вступили до складу 115-го і 118-го батальйонів і подібно до своїх колег з 201-го були перекинуті нацистами до Білорусії. Влітку 1944 р. згадані батальйони після переформування опинилися у Франції, де їх бійці на власні очі побачили неминучість поразки Німеччини. За цих обставин в ніч на 27 серпня, через два дні після звільнення союзниками Парижа, буковинці у кількості 400 осіб зі зброєю в руках перейшли на бік французьких партизанів, де організувались у батальйон ім. Т. Шевченка (Голос України. - 15 квітня 1995 р.).

** Державний центр УНР на чолі з А. Лівицьким відмовився підтримати протест А. Мельника, С. Бандери і П. Скоропадського уряду Німеччини з приводу включення Галичини до генерал-губернаторства польських територій. Причина цього пояснювалася тим, що галицькі політичні діячі, в тому числі й Є. Петрушевич, ще в кінці 1919 р. порвали зв'язки з УНР, а після визвольних змагань не визнавали Уряду УНР на еміграції. Державний центр УНР вважав, що німці відновлять українську державу в кордонах, визначених Брестським миром 1918 р., тобто без Східної Галичини.

і "Роланд", Буковинський курінь,^* а також "Поліська січ". 16 листопада 1941 р. отаман Боровець-Бульба видрукував останній наказ, згідно з яким "Поліська січ" розв'язувалась, завершивши "бойові акції по очищенню Полісся від більшовицьких партизанів і всяких анархічних банд".⁹⁵

У той час, коли всі антикомуністичні сили українства, сповнені надій і сподівань, плідно співробітничали з німцями у боротьбі з "ненависним більшовизмом", ставка фюрера 17 липня 1941 р. видала наказ про введення цивільного управління на окупованих східних територіях. Його зміст спростовував будь-які думки про можливість існування незалежних національно-територіальних утворень на землях, відвойованих вермахтом. На зразок британського міністерства колоній створювалось відповідне імперське відомство на чолі з А. Розенбергом.

Рейхсміністру у справах окупованих східних областей надавалося право видавати закони для окупованих територій, погоджуючи їх з державною політикою Третього Рейху. Водночас рейхсфюрер СС Г. Гіммлер одержав необмежені повноваження щодо встановлення там твердої поліцейської влади і забезпечення інтересів Німеччини. Через деякий час, 21 липня 1941 р., міністерство закордонних справ Рейху заявило, що проголошення української держави у Львові було "самовільним поступком відомої честолюбивої і активної групи Бандери" і що цей акт "не має ніякого державно-правового значення".⁹⁶

Таким чином, ці дії засвідчили, що розв'язання українського питання у напрямку створення самостійної держави не тільки відсувається на неви-значений термін, але й взагалі втрачає актуальність для Німеччини. До того ж стало відомо, що остання вирішила віддати частину українських земель своєму союзнику Румунії. 27 липня 1941 р., вітаючи Й. Антонеску зі вступом у війну проти СРСР на боці Німеччини, Гітлер писав йому: "Повернення Бесарабії є кращою нагородою Вам і Вашим військам".^96а Втім, румунський диктатор претендував на більше. Він обґрунтовував перед німцями необхідність поширити румунську адміністративну владу на весь південь України від Дністра до Дніпра.

За цих обставин вже 24 липня А. Мельник, палкий і твердий прихильник співробітництва з німцями, звертається до Й. Ріббентропа і А. Розенберга з благанням не допустити "реалізації такого плану розподілу України". Через кілька днів він надіслав аналогічного за змістом листа на ім'я Г. Гіммлера. У ньому, зокрема, говорилось: "Через розподіл українського організму буде ослаблена відпірна сила українського народу супроти відвічних ворогів - поляків і москалів та створиться ґрунт для протинімецької пропаганди".⁹⁷ Проте ці та інші звернення українства (ОУН С. Бандери, середовища П. Скоропадського) не справили жодного враження в Берліні.^**

------------------------------------------------------------------------

[73] Нюрнбергский процесс. - Т. 5 - С. 309.

[74] На зов Києва. Український націоналізм в II світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. - К., 1993. - С. 204.

[75] Шанковський Л. Історія українського війська. - С. 24.

[76] Вогонь родиться з іскри... - С. 128.

[77] Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. - К., 1996. - С. 303.

[78] Багряний І. На новий шлях // Наша боротьба. Ч. 1. - 1946.

[79] Шанковський Лев. Похідні групи ОУН (Причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях України в 1941-1943 рр.). - Мюнхен. - 1958. - С. 59.

[80] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 14, арк. 45-6.

[81] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[82] Там само.

[83] Гайвас Ярослав. Коли кінчалася епоха. - На чужині, 1964. - С. 66.

[84] Державний архів Служби безпеки України. - Збірник документів про структуру і характер антирадянської діяльності "Організації українських націоналістів - ОУН" і "Української повстанської армії - УПА" в період 1943-1954 рр. - Протокол допиту О. А. Луцького 19-20.01.1945 р.

[85] Гайвас Ярослав. Коли кінчалася епоха. - С. 79.

[86] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 2, спр. 121, арк. 39.

[87] Дмитрук Клим. Безбатченки. - Львів, 1972. - С. 175.

[88] ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 35, арк. 56.

[89] Центральний архів міністерства оборони Російської Федерації, ф. 32, оп. 11309, спр. 137, арк. 471-472.

[90] ЦДАГО України. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[91] На зов Києва. - С. 124.

[92] Стецюк Г. С. Чорні дні Волині. 1941-1944 або непоставлений пам'ятник. Спогади колишнього зв'язкового обласного проводу ОУН. - Володимир-Волинський, 1992. - С. 127.

[93] Чередниченко В. Націоналізм проти нації. - К., 1970. - С. 115.

[94] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[95] Гайдамака. - № 11. - 22 листопада 1941 р..

[96] Косик В. Надо ли реабилитировать ОУН-УПА? // Голос Украины. - 22 мая 1993 г.

[96а] Нюрнбергский процесе. - Т. 3. - С. 574

[97] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 344, арк. 1.

НІМЕЦЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ І ОУН У ПЕРШІ МІСЯЦІ ВІЙНИ

1 серпня 1941 р. територія Дрогобицької, Львівської, Станіславської (тепер Івано-Франківської) і Тернопільської (без північних районів) областей об'єднується у "дистрікт Галичина", який став складовою частиною Польського генерал-губернаторства.⁹⁸ 20 серпня декретом фюрера утворюється рейхскомісаріат України, який очолив старий і непохитний нацист Е. Кох, гауляйтер Східної Прусії. Щодо Ізмаїльської, Чернівецької, Одеської та частини районів Вінницької і Миколаївської областей, то вони стали відповідними адміністративними одиницями Румунії.

Такий розвиток подій викликав нерозуміння і розгубленість у політичних колах організованого українства. "Загалом говорячи, - читаємо у листі з Праги від 27 липня 1941 р. на ім'я генерал-хорунжого В. Петріва, - ми вже зараз заведені тими "політиками", які стоять навколо Мельника та Павла Петровича [Скоропадського - Авт.], як також і нащадків їхніх - Степана Бандери та ін. Наша справа зовсім неясна, настільки неясна, що вожді самі тепер крутять головою, з ними й говорити не хочуть. Тепер надійшли зовсім певні відомості, що Мельник і Бандера арештовані у Кракові, а ясновельможний дав проголошення сидіти і мовчати".⁹⁹

У наступному листі до В. Петріва (7 серпня 1941 р.) цей же кореспондент ще більш гостро оцінює ситуацію в Україні. "Вожді" і "вождики", - пише він, - даруйте за міцне слово, ус...ся!... Після бомбастики слів (різні "маніфести") прийшов смерк подій - Галичина і її прилучення до генерал-губернаторства. Бандерівців викидають без усякого пардону з Волині, куди вони потай пробралися, щоб робити свою агітацію".¹⁰⁰

Інший відомий діяч УНР І. Фещенко-Чопівський з приводу згаданих дій німців у листі до свого колеги К. Мацієвича від 6 серпня 1941 р. писав з роздратуванням: "Ось Вам і "президент"! [мається на увазі А. Лівицький. - Авт.]... Андрій Миколайович зі своїми бандерівцями здорово впав!".¹⁰¹

Проте, хоча становище було й дійсно скрутним, а можливо й катастрофічним з огляду на крах надій українства на Німеччину, найбільший реалізм виявили-таки С. Бандера і його оточення. Вони зрозуміли, що всіх їх відверто ошукано, що буде втрачено довіру тих верств населення, які за ними йшли, що буде дуже важко втлумачити рядовим членам ОУН, як це трапилось, чому Німеччина, від якої так багато чекали, відверто нехтує ідею незалежності України.

За цих екстремальних умов необхідно було якнайшвидше зорієнтуватися у тому, що сталося, переглянути власні плани, довести до відома широкого загалу непохитність позиції проводу ОУН щодо боротьби за Українську державу. Зрозуміло, що С. Бандері не легко було схилитися до думки розірвати спілку з німцями. Але він особисто не бажав стати іграшкою в їхніх руках, відчував, що окупаційний режим, якими б гаслами його не прикривали, неминуче викличе невдоволення, а потім і рішучий спротив українського народу.

Треба сказати, що С. Бандера тримав себе під час зустрічей з нацистськими функціонерами надзвичайно незалежно. Коли у серпні 1941 р. за вказівкою Канаріса Е. Штольце заявив Бандері, що за його впертість абвер пориває з ним офіційні зв'язки, то провідник віднісся до цього досить стримано. При цьому він зауважив німцю, що свої зв'язки з абвером завжди розцінював як факт визнання його керівником українського націоналістичного руху, а не агентом розвідувальної організації.

У переговорах з німцями протягом липня-серпня 1941 р. С. Бандера і Я. Стецько намагаються твердо і непохитно стояти на ґрунті визнання української державності з боку німців, хоч і відчувають, що їхня доля цілковито залежить від противної сторони. З іншого боку, у цей час робляться останні спроби ОУН(Б) дійти все-таки до порозуміння з нацистами. Саме цим пояснюється відома заява Я, Стецька від 4 серпня 1941 р., в якій він від імені "Українського державного правління" звернувся до населення, висловивши сподівання, що "німецька держава поставиться прихильно до нашої боротьби та будуть налагоджені тривкі, приязні взаємовідносини й союз між Українською соборною державою та Великонімецьким рейхом". Завершується це звернення закликом "вести далі непохитну безоглядну боротьбу проти Москви і більшовизму всякими способами, завжди і всюди".¹⁰²

Цю позицію голови УДП підтримав і крайовий провід ОУН на ЗУЗ, котрий у своєму оприлюдненому комунікаті (серпень 1941 р.) наголосив, що "ОУН не йде всупереч провокативним вісткам шкідників української справи на боротьбу проти Німеччини" і намагатиметься "розбудувати співпрацю з Німеччиною та з усіма силами", що "борються проти "найбільшого ворога України - московського більшовизму".¹⁰³

Однак в іншому документі "Організаційна справа й координація праці екзекутиви" (31 липня 1941 р.), розрахованому тільки на членів крайового проводу ОУН на ЗУЗ, позиція ОУН характеризувалась дещо інакше: "Наше ставлення до актуальних німецьких потягань (відірвання Галичини, рейхс-комісаріат) є наскрізь вороже. З огляду на війну не виступаємо проти активно, так значить не організуємо протинімецької боротьби. По закінченні війни розпочнемо боротьбу в таких формах, які вважатимемо за доцільні і правильні".¹⁰⁴

Аналогічної точки зору в цей час дотримувалися й інші антикомуністичні сили українства, не покидаючи надій, що нацистське військово-політичне керівництво в кінцевому рахунку все-таки схилиться до позитивного розв'язання українського питання. Поведінка німецької сторони щодо українців пояснювалась якимось трагічним збігом обставин. "Нещастя в тому, - писав 7 серпня 1941 р. один з кореспондентів генерал-хорунжого В. Петріва, - що й досі німці не мають нічого ясного в своїх головах щодо нашої справи. Дивно, але тим часом це факт".¹⁰⁵ Але, як тепер відомо, у німців в головах була повна ясність стосовно майбутнього України.

Говорячи про палке прагнення ОУН (Б), як й інших політичних проводів організованого українства, досягти угоди з німцями щодо майбутнього України, необхідно, мабуть, пам'ятати, що перші місяці перебування німецьких збройних сил на українській землі (липень-серпень 1941 р.) цікаві з огляду на спроби німецької влади завоювати у якийсь спосіб прихильність українського населення, зіграти на його національних почуттях.

Одним з найбільш помітних кроків у цьому напрямку було розпорядження військового командування від 8 серпня 1941 р. про звільнення українців з таборів для військовополонених. Поряд із цим відповідні німецькі військові функціонери давали дозвіл на перезахоронення жертв терору НКВС при відступі Червоної армії, на відкриття церков, на діяльність осередків товариства "Просвіта", інших громадських організацій, сприяли виданню газет українською

* З цього приводу наприкінці серпня 1941 р. рейхскомісар України Е. Кох мав сутичку з фельдмаршалом В. Кейтелем і "звинуватив військову владу у безпідставному заохочуванні українців і в неправильному поводженні з ними, що не відповідає ідеям фюрера". (Орловский С, Острович Р. Эрик Кох перед польським судом. - М., 1962. - С. 184).

мовою тощо.^* Ці заходи мали приховати справжні наміри нацистського керівництва стосовно України. Але тоді вони позитивно сприймалися різними верствами українського населення, породжували надмірні ілюзії і сподівання.

На цьому ґрунті німцям спочатку вдалося залучити до співпраці певні групи населення. В інформації НКВС СРСР до ЦК ВКП(б) від 3 вересня 1941 р., де характеризувалось становище на захопленій нацистами частині території України, зазначалося, що окупанти створюють органи "місцевої влади", вводячи до їх складу колишніх куркулів, царських чиновників, жандармів та інший контрреволюційний елемент. Ці особи передають гестапо списки місцевих комуністів, видають активістів, грабують майно громадян, які відійшли з частинами Червоної армії, відбирають у населення продовольство для німецьких військ, затримують підозрюваних тощо. Але, на думку НКВС, в цілому "заходи німецького командування в окупованих районах щодо організації місцевого населення на підтримку німецької армії не знаходять співчуття серед населення захопленої території".¹⁰⁶

Користуючись у цей час певною свободою пересування у Берліні, Я. Стецько підтримував постійні зв'язки з С. Бандерою, якого німці вже тримали під "домашнім" арештом, ретельно інформує його про стан справ. Зокрема, у листі від 6 серпня 1941 р., адресованому провіднику ОУН, Я. Стецько наголошує, що "рішуче не треба здавати позиції перед німцями щодо Уряду, але штовхати всюди",¹⁰⁷ інакше кажучи, стукати в усі двері. Характеризуючи становище в Україні, він повідомив С. Бандеру, що члени УДП налякані його викликом до столиці Рейху через можливість подальшого арешту. Сам Я. Стецько не виключав такого кроку з боку німців, які все частіше демонстрували відверте небажання визнати законність Акту від 30 червня 1941 р., ухилялися від зустрічей з українськими представниками на належному урядовому рівні, доручаючи це інколи другорядним особам.

Німці, хоча відчували свою перевагу і бачили себе господарями становища, проте не наважились на круті заходи щодо керівного ядра бандерівської ОУН. Однак все-таки приймається рішення встановити контроль з боку поліції безпеки і СД за діяльністю усіх осередків ОУН, у першу чергу бандерівського проводу, не зупиняючись у разі необхідності перед репресіями.

Треба відмітити, що ізоляція німцями чільних керівників ОУН(Б) і декрет фюрера від 1 серпня 1941 р., про що йшла мова вище, внесли певну розгубленість у лави бандерівської Організації. Про це свідчить один з тогочасних документів ОУН - "Черговий звіт з дня 6.8.1941". У ньому повідомляється, що "розстріли наших людей на провінції збільшуються", що німці виявляють більше прихильності до мельниківців, котрі "не висувають клича самостійності", створюють для них кращі можливості для просування на східноукраїнські землі.

Автор звіту наголошує, що "найважнішою справою зараз для нас є те, яке становище займає Організація відносно акту 1.08.1941 р.". Це становище, на його думку, "мусить бути подане у відповідний спосіб: а) членам (ОУН); б) українському народу; в) німецьким чинникам". І повинен це зробити не хто інший, як провід ОУН(Б), бо "зв'язок до провідника існує".

Водночас у цитованому документі підкреслюється, що на справи Організації негативно впливає відсутність провідних діячів ОУН в Україні, що "Ігор" (М. Лебедь) не наважується приймати відповідальні рішення, котрі б мали вплив на розвиток подій. Говориться тут також і про завдання, які ставились на цей час перед членами ОУН. Зокрема, їм не рекомендувалося йти у підпілля, а навпаки, наголошувалось на необхідності "ввійти в суспільно-господарське і громадське життя і тим способом увійти в легальне життя", пропонувалось "переходити на ОСУЗ". Поряд з цим містилося застереження, щоб маніфестації за самостійність України не призвели до зіткнень з "німецькою військовою силою", бо не виключалося, що німці стануть на шлях "чинної ліквідації" ОУН(Б).¹⁰⁸

Закиди бандерівців стосовно того, що німці стали прихильніше відноситься до мельниківців, не були безпідставними. Цьому сприяла позиція ПУН. Так, у комунікаті крайової екзекутиви мельниківської ОУН на ЗУЗ від 1 серпня 1941 р., вміщеному в часописі "Сурма" (10 серпня 1941 р.), засуджувались окремі протинімецькі заяви прихильників С. Бандери. Зокрема, в цьому документі говорилося: "хто кидатиме нині гасла акцій, звернених проти тих, які воюють Москву, чинитиме безвідповідальне діло". Мельниківці звертали увагу українства на те, що "остаточна організація ладу в Європі відбудеться аж після скінчення війни". І це не могло не сподобатись німцям. Тому недарма на початку серпня 1941 р. вже згадуваний полк. Е. Штольце заявив С. Бандері, що через його впертість у ставленні до Акту від 30 червня 1941 р. абвер припиняє з ним ділові зв'язки і прагнутиме утримати на чолі ОУН Андрія Мельника.

Перебуваючи у надзвичайно складному становищі, керманичі ОУН ведуть себе дуже обережно, не даючи німцям привід для провокацій. Коли все частішими ставали заяви мельниківців, що бандерівська ОУН "йде на боротьбу проти Німеччини", то Я. Стецько енергійно спростовував такі твердження опонентів і запевняв німецьку сторону, що ОУН С. Бандери "трактує Німеччину як союзну силу, що сьогодні бореться проти московського імперіалізму та може причинитися до його розвалу". При цьому він навіть наголошував, що висловлює розуміння дій німецької влади стосовно Галичини з огляду на "сучасний переходово-воєнний час".¹⁰⁹

Німецькі спецслужби уважно спостерігали за поведінкою організованого українства, особливо членів ОУН С. Бандери. Так, в інформаційному повідомленні ч. 44 від 6 серпня 1941 р. поліції безпеки і СД Німеччини зазначалося, що приєднання Галичини до польського генерал-губернаторства викликало невдоволення українського населення, зокрема інтелігенції. Водночас підкреслювалося, що у бандерівському середовищі "говорять про німецьку зраду щодо українців". Торкаючись планів бандерівської ОУН, німці підкреслювали, що "бандерівці вагаються: підпільна дія чи співпраця".¹¹⁰

Проте все-таки в середині серпня 1941 р. провід ОУН(Б) був змушений видати комунікат, у якому в коректній формі засуджувались дії нацистського керівництва щодо розчленування території України, включення Галичини до генерал-губернаторства і передачі частини українських земель Румунії. У цьому ж документі наголошувалося, що український народ та "Українське державне правління" "стоять на становищі Акту від дня 30 червня 1941 р., яким проголошено відновлення української держави".¹¹¹

Разом з тим у цей час робляться останні спроби досягти взаєморозуміння між ОУН(Б) і Німеччиною. Представники окупаційної влади висунули три вимоги: 1) ОУН не буде вести у даний час партійної пропаганди і обмежиться загальноукраїнською пропагандою, яка, на думку німців, буде прийнятною для українців; 2) ОУН не буде пропагувати імен живих осіб; 3) ОУН розв'яже і дезавуює "український уряд", створений у Львові. Фактично це був ультиматум, прийнявши який ОУН(Б) втратила б свої провідні позиції у визвольному русі за УССД.

Можна сказати, що це був кульмінаційний пункт переговорів між ОУН(Б) і нацистами. Якщо дві перші вимоги німецької сторони С. Бандера і Я. Стецько були згідні в цілому прийняти, то стосовно останньої вони у меморандумі від 14 серпня 1941 р. розгорнули чітку аргументацію, підштовхуючи німців до усвідомлення неможливості такого кроку як дезавуація "Українського державного правління", котрий матиме фатальне значення для політики нацистської в Україні. Насамперед керманичі ОУН(СД) підкреслювали, що "УВО, а згодом ОУН під проводом полк. Коновальця від початку свого існування співпрацювали з Німеччиною проти Польщі і Москви, знаючи, що Німеччина сприяє самостійній соборній Українській державі. Свою зовнішньополітичну концепцію українські націоналісти будували на союзі України з Німеччиною".

При цьому висувався такий аргумент, що у той час, коли "за згодою Німеччини Карпатська Україна дісталася мадярам і ЗУЗ зайняли більшовики", ОУН не змінила свого ставлення до союзу з Німеччиною. І зараз "ОУН йде на співпрацю з Німеччиною не зі страху й опортунізму, але в переосвідченні необхідності цієї співпраці для України". Далі С. Бандера і Я. Стецько заявляли, що "немає кращої запоруки і непохитності приязні" як та, що українська держава буде визнана Німеччиною. У цьому випадку "визнаний український уряд організовуватиме негайно збройну силу - Українську армію, яка увійде у війну на боці Німеччини і буде вести її спільно з німецькою армією так довго, доки на всіх фронтах у сучасній війні Німеччина не переможе".¹¹²

Однак нацисти вимагали повної покори від ОУН(Б), виконання усіх пунктів своїх вимог. При цьому німецька сторона знову і знову нагадувала керівникам ОУН(Б), що створене ними на підставі Акту від 30 червня 1941 р. "Українське державне правління" є по суті самочинним органом і не виявляє волі українського народу. У відповідь на такі заяви Я. Стецько 23 серпня 1941 р. передав до відому нацистських чинників так зване "Ствердження", у якому доводив, що УДП у цілій своїй основі визнане широкими колами українства на всіх теренах та в еміграції, а тому має "правову основу" висловлювати волю українського народу.¹¹³ Але ці аргументи не справили враження на німців.

Можна припустити, що наприкінці серпня 1941 р. С. Бандера та його найближче оточення дійшли, мабуть, розуміння про необхідність остаточного розриву з нацистами. І справа була вже не в тому, чи визнають все-таки німці чинність Акту від 30 червня 1941 р., а в тих конкретних кроках, які здійснювала гітлерівська адміністрація в Україні, насаджуючи на захоплених теренах зловісний окупаційний режим.

До них, тобто до членів проводу, доходило чимало повідомлень від членів "похідних" груп, інших функціонерів ОУН(Б) про поведінку нових окупантів. Так, ще в середині липня 1941 р. один з учасників Північної "похідної" групи під псевдо "Пік" писав у своєму звіті, що німецьке військо "поводиться досить дико, мимо того, що має виразне доручення - не грабувати". За його словами, населення поки-що сприймає ці дії німців спокійно, бо звикло до більших репресій, однак такий стан не настроює людей позитивно до німців. Інший член цієї групи "Винар" взагалі дійшов до відвертого висновку, що "комунізму не можна усунути ідеєю окупованих земель".¹¹⁴

Великий інтерес з огляду на вищевикладене становить лист без підпису до "Славка" (ймовірно мова йде про Я. Стецька). У ньому повідомляється про долю батька і сестер С. Бандери, згадуються його брат Олекса, відомі діячі ОУН Л. Шанковський, О. Луцький, Д. Маївський ("Косар"), Д. Мирон ("Орлик") та ін. У листі підкреслюється, що радянська пропаганда виставляє бандерівців як вірних псів берлінських хазяїв, котрі їх тримають на короткому ланцюжку. Цитується видрукований у радянських газетах наказ командира 296-ї піхотної дивізії вермахту про те, щоби бандерівців не пропускали у райони розташування німецьких військ, що серед солдатів розповсюджується пам'ятка, у якій говориться, начебто "українська влада" не є самостійною,

* У керівних вказівках "Про ставлення військових частин до українського населення" № 119, виданих окупаційною адміністрацією, говорилось: "Створені українські національні місцеві управління або районні управління не повинні розглядатись як самостійні управління або уповноважені вищих властей, а як довірені для зв'язку з німецькими військовими властями, завдання яких полягає в тому, щоб виконувати розпорядження або в разі необхідності роз'яснювати їх населенню. Ніякої партійної політики не допускається".

а служить лише пунктом зв'язку з німецькою владою.^*

Автор листа помітно збентежений тим, що чув і бачив на Сході і приходить до висновку, котрий мав принципове значення для політики ОУН(СД) щодо Німеччини. "Пробуйте ще раз говорити з ними поважніше, - закликає він керівництво проводу, - бо інакше прийдеться нам ту "співпрацю" таки залишити".¹¹⁵

Ця тема дуже гостро стояла і в листі до С. Бандери від 29 серпня 1941 р. Його автор пише: "Дальша наша співпраця з німцями досить небезпечна і сковзька. Не можемо практично вести двох політик: йти разом з німцями, а водночас [проводити] "нашу оунівську".¹¹⁶ Все це свідчить, що у середовищі Революційного проводу ОУН визрівав відворот від орієнтації на Третій Рейх.

Одним із симптомів цього стало звернення крайового проводу ОУН на ЗУЗ на початку вересня 1941 р. до членів Організації. "Всі друзі і члени ОУН, - говориться у цьому "Зарядженні", - що мають організаційні функції від найвищих до найнижчих, всі друзі, що брали участь у проголошенні української державності, творенні її, всі бувші підпільники мають бути завжди напоготові і на острозі, бо можуть бути масові арешти".¹¹⁷

Далі у цьому документі викладаються конкретні вказівки і рекомендації членству щодо поведінки і практичних дій. Насамперед забороняється будь-яке співробітництво з гестапо, котре розглядатиметься як зрада і беззастережно каратиметься. "Вся праця з окупантами, - підкреслюється у "Зарядженні", - це злочин, національна зрада. За національну зраду загрожує смерть. Це є цілковите надругання з українського життя. Не сміє бути співпраці там, де наші гинуть сотнями, де наші сидять по тюрмах, де є заперечення України".

Хоч тут не міститься ще заклик до відкритої боротьби з гітлерівськими окупантами і дається попередження, щоб зброю не вживати, однак ставиться завдання "примінитися до обставин, які витворюються", "скріпити працю в терені" і головне розгорнути роботу так, щоб не було "ані одного села, ні одного міста, ані одного більшого скупчення людей, ні одного підприємства, ні одного суспільного угрупування, де не було б нашого організаційного ядра".

Втім, перехід ОУН(Б) на нелегальне становище не був складним і хворобливим, бо, за словами вже згадуваного вище члена ОУН Д. Куп'яка, "це підпілля в порівнянні до підпілля під час московської окупації не було надто страшним, бо село ще довго було вільне від контролі гестапо".

Інформація, яка надходила до німецьких спецслужб упродовж липня -серпня 1941 р., свідчила, що ОУН(Б), не зважаючи на інтернування її чільних діячів, продовжує свою самостійницьку організаційну і політичну роботу на окупованій території. В одному з повідомлень поліції безпеки і СД говорилось: "цілі загони націоналістів групи Бандери постійно вторгуються на всій території Східної України, щоб розгортати там агітацію на користь Великої України".¹¹⁸ Дратували нацистів і нескінчені заяви представників української політичної еміграції у Німеччині з протестами проти ігнорування німецькою владою законних прав українського народу на власну державність. Звичайно, ці петиції, під якими інколи стояло від 250 до 1200 підписів, не були аргументами для німецької сторони. Вони лише, на думку німців, засвідчували відсутність у таборі організованого українства солідних політичних діячів, котрі б рахувалися з об'єктивними обставинами.

Проте нацисти в цей час ще не наважувались, як вже говорилось, на рішучі запобіжні заходи проти активу українства, в тому числі й проти бандерівців. Зокрема, наприкінці серпня 1941 р. у Львові відбулось багатолюдне поховання померлого у лікарні колишнього провідника бандерівської ОУН на ПЗУЗ В. Робітницького. Жалобна процесія пройшла вулицями міста і, як писали "Львівські вісті", справила своєю урочистостю "надзвичайне враження".

А перед тим, 18 серпня, губернатор дистрікту "Галичина" К. Ляш, виступаючи на нараді у Львові, хоч і зауважив, що "деякі люди, особливо дехто з молодих, ширять різні неправдиві чутки, які могли б викликати у декого безпідставні згадки і висновки", все ж закликав українців то тісної співпраці з німцями на всіх ділянках життя, підкресливши, що це - необхідна передумова для розв'язання українського питання. При цьому Ляш додав, що українська справа наблизиться в значній мірі до вирішення, коли в столиці України - Києві замайорять німецький і український прапори.

Можна припустити, що К. Ляш говорив щиро, але розвиток подій пішов іншим шляхом. У Берліні приймається рішення здійснити, так би мовити, оздоровчо-профілактичні заходи щодо "радикальних елементів українства". 7 вересня 1941 р. заарештовується

* За деякими даними М. Климишин дав німцям певні відомості стосовно структури, кадрів і планів ОУН.

** Кох Ганс (1894-1959) - народився у Львові, в 1918-1920 рр. - сотник Української галицької армії, потім - професор ряду університетів у Німеччині та Австрії, в 1934-1940 рр. - директор Інституту східноєвропейської економіки в Кенігсберзі та Східноєвропейського інституту в Бреслау. З початком німецько-радянської війни - представник відомства А. Розенберга і Верховного головнокомандування вермахта при штабі група армій "Південь", був причетним до формування засад німецької політики стосовно України, маючи з цього питання власну точку зору.

*** За даними ОУН, оприлюдненими в нелегальному часописі "Бойовик" (жовтень 1941 р.), кількість заарештованих обчислюється у 1500 осіб. За словами Є. Стахіва, цими діями німців бандерівська ОУН "фактично була знищена", а серед "неарештованих членів Організації була страшна депресія" (Стахів Є. Вказана праця. - С. 96).

керівник Північної "похідної" групи М. Климишин.^* 12 вересня відомий фахівець з українського питання проф. Г. Кох,^** той, що був присутній 30 червня 1941 р. на проголошенні Акту відновлення української держави у Львові, зустрівся у Берліні з С. Бандерою, Я. Стецьком і В. Стахівим. У категоричній формі він зажадав "відкликати публічно Акт 30 червня". Коли згадані вище діячі рішуче відмовились від такого кроку, тоді 15 вересня 1941 р. німці здійснили широку низку затримань активістів ОУН С. Бандери. "Було ув'язнено, - пише відомий дослідник, - і заслано до концентраційних таборів сотні людей.^*** Того ж дня С. Бандеру і Я. Стецька перевели в тюрму в Берліні, а звідти згодом [1942 р. - Авт.] відправили у концентраційний табір Заксенгаузен",¹¹⁹ де їх утримували в спеціальному блоці для політичних в'язнів з різних країн Європи.

Як свідчать документи, ОУН С. Бандери в цей період була згодна і на те, щоб отримати від німців дозвіл на будь-яку форму самостійності України, хоч би й у вигляді протекторату. Про це відверто нагадав німецькій стороні відомий діяч ОУН І. Гриньох під час бесіди 5 березня 1944 р. на конспіративній квартирі у Тернополі з представником поліції безпеки і СД Галичини. Однак і цей крок українських націоналістів до самостійності, за словами І. Гриньоха, не був підтриманий Німеччиною. Саме тому бандерівська ОУН і змушена була перейти на нелегальне становище.¹²⁰

У той час, важкий і драматичний для ОУН(Б), коли німці заарештували керівне ядро Організації і здійснили низку затримань найбільш впливових її членів, роботу проводу ОУН С. Бандери очолив у ранзі "урядуючого" провідника М. Лебедь ("Ігор", "Ярополк", "Максим Рубан"), одна з найцікавіших постатей українського революційно-визвольного руху. З його ім'ям пов'язаний той надзвичайно складний період в діяльності ОУН (Б), коли вироблявся "новий" курс Організації, коли вона перейшла спочатку в опозицію окупаційній владі в Україні, а потім і до збройного спротиву нацистам.

Вперше широкий загал українства почув про М. Лебедя у 1934 р. у зв'язку із вбивством польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького. У цій акції він брав активну участь і разом з С. Бандерою був у числі головних звинувачених на Варшавському процесі 193 5 р., в результаті чого був засуджений до 15 років ув'язнення. Після звільнення з тюрми і створення Революційного проводу ОУН М. Лебедь увійшов до його складу і став першим керівником Служби безпеки (СБ) ОУН, заклав основні принципи і напрямки її діяльності.

Народився він у с. Стриліски Нові (тепер - Жидачівського району) на Львівщині у 1910 р. в селянській родині. Вчився у гімназії. У 1930-1932 рр. був організатором і керівником юнацтва крайового проводу ОУН на ЗУЗ. У складі Українського державного правління, створеного Я. Стецьком у Львові, М. Лебедь відповідав за національну безпеку. В середовищі ОУН його характеризували як здібного організатора і керівника, вмілого конспіратора. Серед його особистих якостей виділялася загальна розвиненість, енергійність, працелюбство. Він швидко орієнтувався в обставинах, проявляв впертість у відстоюванні власних поглядів і думок. Разом з тим, соратники і однодумці М. Лебедя підкреслювали у його характері схильність до диктаторства. У цих випадках він поводив себе, як казали, нервово, не завжди стримано, а інколи й просто нетактовно. Внаслідок цього у нього були досить складні особисті відносини з багатьма діячами ОУН.

Хоча наприкінці 1942 р. М. Лебедь як "урядуючий" провідник ОУН(Б) в принципі висловився за необхідність виступити проти німецького окупанта України, проте, за словами його колег, він був противником збройного зриву навесні 1943 р. Йому здавалося, що обставини ще не сприяють широкому озброєнню ОУН. Він був прихильником подальшої нелегальної і глибоко законспірованої роботи ОУН з тим, щоб краще підготуватися до активної боротьби з радянською владою. У зв'язку з цим у нього виникли істотні розходження з Р. Шухевичем і Д. Клячківським. З цієї причини М. Лебедь у середині травня 1943 р. офіційно склав з себе обов'язки "урядуючого" провідника ОУН(Б).

За деякими відомостями, навесні 1944 р. він підтримав ініціативу В. Кука, Я. Бусела і М. Степаняка у справі створення Народно-визвольної революційної організації (НВРО), яка б мала заступити ОУН у керівництві революційно-визвольним рухом. Але, як буде показано нижче, цей план не вдався. Не можна обійти увагою й той важливий факт, що "Максим Рубан" виступав у ролі одного з організаторів УПА. Відомо, що на початку травня 1943 р. М. Лебедь перебував на Волині і своєю діяльністю сприяв інтенсивному формуванню відділів повстанської армії.

На III надзвичайному Великому зборі ОУН(Б) у серпні 1943 р. його обирають головою Головної ради ОУН, а потім призначають керівником рефе-рентури зовнішніх зв'язків проводу ОУН. У Генеральному секретаріаті УГВР, створеному у липні 1944 р. після І Великого збору Української головної визвольної ради, М. Лебедь відав іноземними справами. Восени 1944 р. він за дорученням керівництва УГВР перейшов на захід і очолив разом з В. Мудрим та І. Гриньохом Закордонне представництво УГВР, репрезентуючи український визвольний повстанський рух перед міжнародним співтовариством. У цій якості М. Лебедь відстоював, так би мовити, погляди тих керманичів ОУН-УПА-УГВР, котрі перебували у підпіллі в Україні. На цьому ґрунті в нього були суперечки з С. Бандерою і Я. Стецьком, які претендували на лідерство і на провідну роль у виробленні політики і стратегії визвольного руху, мало рахуючись з умовами в Україні. Однак у дискусіях з прихильниками С. Бандери М. Лебедь не завжди займав чітку позицію, коливався у ставленні до питань демократизації ОУН, зміни форм і методів її діяльності під впливом подій на українських землях.

У післявоєнні роки М. Лебедь виконував дипломатичні доручення керівництва ОУН-УПА-УГВР на теренах Італії, Німеччини і США, до 1948 р. був членом ЗЧ ОУН, якийсь час очолював середовище УГВР, вів активну науково-публіцистичну діяльність. Він є автором широко відомої книги про УПА. Помер влітку 1998 р. в США.

Згадані вище арешти членства ще не штовхнули ОУН(Б) на виступ проти німців. Так, у комунікаті крайового проводу бандерівської ОУН на ЗУЗ у зв'язку з цими акціями нацистів підкреслювалось, що вони викликані провокаціями мельниківців. Водночас у цьому документі містилися рядки, розраховані на увагу окупантів. У них, зокрема, йшлося про те, що бандерівська ОУН з початку війни "повела широку партизанську акцію" проти "московського ворога" і "здобула співпрацю з Німеччиною", домоглася упорядкування відносин "у запіллі імперської збройної сили".

На жаль, як вже говорилося, інші політичні угрупування українства сприйняли антиоунівські, точніше протибандерівські, заходи гітлерівців з помітним задоволенням. Цьому є цікаві свідчення у кореспонденції гене-рал-хорунжого В. Петріва. Про це писав йому ще 8 серпня 1941 р. з Варшави полк. М. Садовський, радіючи з приводу ліквідації німцями уряду Я. Стецька. Останній через свого представника вимагав, щоб голова Директорії УНР А. Лівицький передав йому "нитку української державності", що тягнеться через нього від Симона Петлюри і Центральної Ради. "Бандерівцям, мельниківцям і скоропадківцям, - говориться у листі, - заборонено (й відібрано підписку) в своїх відозвах звертатися до українського народу та писати що-небудь від його імені".

Автор дуже радий з того, що опоненти Державного центру УНР начебто відсунуті у бік. "Зараз, на мій погляд, - продовжує М. Садовський, - приходять на чергу люди з лінією. То не важно, що може та лінія йшла в бік, тільки щоб не кривуляла була. Бо це доказ ідейності і характеру. Скакуни укінчують свою кар'єру. Так, ось, прикладом, заборонили Мельнику писати до "народу". Мусили ж чужі люди повчати такій простій справі".¹²¹

В іншому листі полк. М.Садовського В. Петрів від 30 вересня 1941 р. повідомляється про репресії німців щодо прихильників бандерівського руху. "Мені здається, - читаємо у листі, - що вже почався початок кінця справи ОУН. З усіх кінців генерал-губернаторства приїзджі твердять, що почалися арешти всіх оунівців - мельниківців і бандерівців, у Кракові також". "Не знаю, чи вам відомо, - пише М. Садовський у черговому листі від 23 жовтня 1941 р., - що влада почала ліквідовувати й арештовувати ОУН і оунівців. Прийшла чутка, що в одному Львові заарештовано їх 700 душ. Арештують не тільки в генерал-губернаторстві, а і в Україні, звідки їх навіть вивозять".¹²²

У той час, як нацисти розпочали погромну кампанію проти бандерівської ОУН, представники, так би мовити, поміркованих політичних проводів українства продовжували пошук шляхів співпраці з Німеччиною. Зокрема, генерали колишньої армії УНР М. Омелянович-Павленко і М. Капустянський, як вже говорилось вище, написали спільно з А. Мельником листа А. Гітлеру з проханням дозволити формування української армії. Не одержавши відповіді, вони поїхали до Берліна, де зустрілися з представниками штабу Верховного головнокомандування вермахту (ОКВ). Останні дали таку відповідь: "Його екселенція Канцлер має вироблену програму дій, яку з непохитною послідовністю переводить до життя пункт за пунктом. Якщо вашої справи до цього часу не порушувано, то значить не підійшла ваша черга у тій програмі".

Робилося зондування у столиці Рейху і з боку Директорії УНР "Офіційно наша справа ще не трактується - повідомляє у листі генералу В. Петріву його кореспондент з табору УНР, - але йдуть розмови між Берліном і Варшавою. Мусимо спокійно і розважливо чекати того часу, коли Велика Німеччина з її геніальним вождем знайдуть за можливе поставити справу нашої державності на політичний форум".¹²³

Та цього не сталося. Діячі, подібні до генерал-поручника М. Омеляновича-Павленка і полк. М. Садовського, не дивлячись на обставини часу і розвиток подій в Україні, так і не змінили свого ставлення до нацистської Німеччини і до останніх днів війни співробітничали з німцями, подаючи різні проекти створення української армії, беручи активну участь в організації козацьких формувань для охорони тилу верхмату, допомагаючи комплектувати старшинськими кадрами стрілецьку дивізію СС "Галичина". Проте не вони виражали волю і настрої українського народу.

Вище вже говорилося, що 20 серпня 1941 р. А. Гітлер призначив гауляйтера Східної Прусії Е. Коха рейхскомісаром України.^* І з цього часу,

* Кох був призначений на цю посаду, не дивлячись на заперечення А. Розенберга. Кандидатуру Коха рішуче підтримав Г. Герінг, вороже наставлений до українства. Йому належить такий вислів: "Краще всього було б перебити в Україні усіх чоловіків..., а потім надіслати туди есесівських жеребців" (Верт А. Россия в войне 1941-1945. - М., 1967. - С.433).

можна сказати, почав відраховувати страшні дні свого кривавого панування окупаційний режим, досконала машина пограбування і терору, жертвами якої стали мільйони людей в Україні. Через деякий час, а саме 18 вересня, фюрер прийняв у своїй ставці Е. Коха. За обідом відбувся обмін думками з приводу майбутньої діяльності гостя.

"Розмови за столом, - зазначається у стенограмі, - йшли навколо теми про "Вільну Україну". Фюрер і рейхскомісар відкидають цей проект. Слов'яни подібні до кролиних сімей, котрі ніколи не виходять за межі родинних зв'язків, хіба що їх поведуть господарі. Привите їм знання у кращому випадку перетворює їх у невдоволених і анархістів. Тільки з цих міркувань слід відмовитись від відкриття університету в Києві. Крім того, від Києва мало що залишиться".

Як бачимо, Е. Кох повністю поділяв погляди А. Гітлера на українську і взагалі слов'янську проблему. Він вважав себе зобов'язаним, не зупиняючись ні перед чим, виправдати високу довіру фюрера. Таке враження від поведінки рейхскомісара дає нам згадана стенограма. "Всі вважають, - записано у ній, - що він саме така людина, котра найкращим чином виконає своє завдання".¹²⁴ Недаремно в оточенні Гітлера Коха називали "другим Сталіним".

Однак треба сказати, що Е. Кох не творив ілюзій з того, що його місія в Україні буде легкою. Ті надії, котрі на нього покладало вище нацистське керівництво, на його думку, мали бути підкріплені реальною силою. Тому рейхскомісар одразу ж зажадав, щоб у його розпорядження передали 20 тис. чоловік поліції та жандармерії. І це не був жарт, бо він розумів, що у проведенні окупаційної політики зустріне шалений опір українського народу.

Ці побоювання намісника фюрера в Україні у повній мірі справдились. Вже восени 1941 р. відбувались події, які засвідчили, що на окупованій території розгортається антинацистський рух Опору. Він приймав різні форми, виступав під різними прапорами і гаслами, характеризувався спадами і піднесенням боротьби проти загарбників, жертвами, поразками і перемогами. У зв'язку з цим дивно читати у досить популярній у наш час книзі канадського історика О. Субтельного, що під "час війни величезна більшість населення України лишалася політично нейтральною, більше дбаючи не про організацію опору, а про те, щоб якось вижити".¹²⁵

Ці слова є образливими для кожного українця, для тих, хто не тільки пережив ту війну, але й боровся усіма доступними засобами проти нацизму, незалежно від того, чи був він комуністом, чи націоналістом, чи воював зі зброєю в руках, чи надавав допомогу тим, хто проливав кров у боях. Складається враження, що шановний історик знає більше за тих, хто ту війну розпочав, а потім закінчив свій шлях на шибениці у Нюрнберзі.

Одним з таких діячів був начальник штабу Верховного головнокомандування вермахту (ОКВ) генерал-фельдмаршал В. Кейтель. Саме він 16 вересня 1941 р. підписав від імені ставки фюрера добре відомий в історичній літературі наказ про придушення "комуністичного повстанського руху". "З початку війни проти Радянської Росії, - говориться в ньому, - на окупованих Німеччиною територіях повсюдно спалахнув комуністичний повстанський рух. Форми дій нарастають від пропагандистських заходів і нападів на окремих військовослужбовців вермахту до відкритих повстань і широкої війни силами банд".

Далі у наказі наголошується, що постійно "зростає ступінь загрози для німецького керівництва війною". Вона поки що, за словами Кейтеля, виявляється у загальній невпевненості окупаційних військ і вже призвела до відвернення сил "на головні вогнища повстання". Зрозуміло, що це був лише початок всенародного опору окупантам і для німців не було таємницею, що його очолили і повели саме комуністи, а не інші політичні сили.

Водночас шеф ОКВ розуміє, що перші результати окупаційної політики, яку він м'яко називає "численними економічними й політичними труднощами на окупованих територіях", вже викликають широке невдоволення населення і з цього можуть скористатися й інші політичні чинники, а саме націоналістичні сили щоб, "приєднавшись до комуністичного повстання, викликати утруднення для німецьких окупаційних властей".¹²⁶

Правда, слід зазначити, що Німеччина мала би бути готовою до такого небажаного для неї розвитку подій в Україні, бо нацистське керівництво відкинуло всі пропозиції антикомуністичних проводів українства щодо їх активної участі в боротьбі з більшовизмом. При цьому цікаво, що справдилися пророчі слова члена британського парламенту Р. Девіса, котрий у грудні 1937 р. пій'час зустрічі з представниками української громади Скрентона (США) сказав, що "на випадок війни між Німеччиною і Совітським союзом українці повстануть проти обидвох противників". А тому, на його думку, "Німеччина не зможе забрати Україну всеціло під свою руку".¹²⁷

Отож, можна сказати, що фельдмаршал В. Кейтель та інші особи, причетні до підготовки згаданого вище наказу, були одними з перших, хто побачили у русі Опору в Україні два основних напрямки: комуністичний і націоналістичний і зрозуміли можливість їхньої об'єктивної взаємодії, незалежно від позиції керівних центрів, котрі їх репрезентували. Тому з погляду німецької сторони, було важливо вже зразу зробити все для того, щоб не допустити будь-якого, нехай тимчасового, об'єднання антинацистських зусиль.^* Треба

* Як писав у своїй книзі, присвяченій УПА, М. Лебедь, в одній з таємних інструкцій німецькій поліції в Україні, котра потрапила у листопаді 1942 р. до рук українських повстанців, наголошувалося на тому, щоб "партизанів і націоналістів не допустити до згоди".

бити кожного по одинці і всіх разом. І необхідно віддати належне нацистами, що вони це робили досить успішно й винахідливо.

Перший удар, звичайно, треба було завдати комуністам. Тому В. Кейтель, передаючи волю фюрера, у згаданому наказі вимагає вдаватися до найсуворіших заходів для придушення в найближчий час комуністичного партизанського руху. "Кожний випадок опору німецьким окупаційним властям, - підкреслюється у наказі, - незалежно від обставин, слід розглядати як прояв комуністичних підступів". Встановлюється міра покарання: за кожного вбитого німецького солдата смертна кара для 50-100 комуністів. Це, на думку фельдмаршала, мало "посилити залякуючий вплив".

Основні положення цього документу знайшли відображення у сумнозвісному наказі командуючого 6-ю німецькою армією фельдмаршала В. фон Рейхенау від 10 жовтня 1941 р. "Про поведінку військ на Сході". У ньому йдеться про "повне винищення більшовицької єресі, радянської держави та її збройних сил" вже на теренах України. Поряд з цим улюбленця фюрера турбує "пасивність численних нібито антирадянськи налаштованих елементів, що займають вичікувальну позицію". Ці "елементи", були ті самі люди, котрі, за словами відомого діяча ОУН Л. Шанковського, у червні 1941 р. радісно зустрічали "військові колони переможців", сипали квіти "на шляхах походу німецьких дивізій в Україні, Білорусії, в балтійських країнах".

За цих обставин В. Рейхенау суворо попереджує всіх, хто вагається активно співпрацювати з окупантами, щоб вони не скаржились на те, що з ними поводяться "як з прихильниками радянського ладу". На його думку, "страх перед німецькими контрзаходами має бути сильнішим від загрози з боку блукаючих більшовицьких залишків".¹²⁸ Ця солдатська відвертість високого військового чину не була випадковою. Вона віддзеркалювала на конкретному прикладі основи політики нацистської на Сході і була застереженням тим, хто цього не бажав розуміти. А висновок з викладеного дуже простий: у тій війні не можна було відсидітися, перечекати перебігу подій, треба було боротися по ту чи іншу сторону фронту.

Проте не тільки масове знищення непокірних, окремих небажаних соціальних та етнічних груп населення, характеризувало окупаційний режим в Україні. Вже 9 листопада 1941 р. Г. Герінг видав директиву про широке використання в інтересах німецької економіки робочої сили з окупованих східних територій. Основними її джерелами мали стати військовополонені і найбільш працездатна частина цивільного населення. Хоча німці покладали найбільші надії на росіян, відмічаючи їх "працездатність при створенні могутньої російської індустрії", сумна доля "остарбайтерів" випала переважно українцям. У згаданій вище директиві стосовно українців зауважувалось, що вони, на відміну від "корінних жителів прибалтійських областей", не користуються особливими привілеями. Більш того, посилаючись на вказівки фюрера, рейхсмаршал Герінг заборонив звільняти українців з таборів для військовополонених.¹²⁹

Водночас насувалася й інша загроза населенню окупованих східних територій. Ще 6 вересня 1941 р. той ж Г. Герінг дав розпорядження про вивіз запасів сировини і продовольства з рейхскомісаріатів на Сході. Про необхідність вижати з України "всі соки для забезпечення постачання Німеччини" йшлося у доповідній записці від 28 жовтня 1941 р. до Берліну представника МЗС Німеччини при штабі 17-ї польової армії групи армій "Південь".

Що це значило для України, її народу, добре ілюструє лист одного з інспекторів озброєння до начальника управління воєнної економіки і озброєння ОКВ генерала Г. Томаса від 2 грудня 1941 р. "Вилучення з України сільськогосподарських лишків з метою постачання Рейху, - говориться у згаданому документі, - можливе, якщо внутрішнє споживання в Україні буде доведено до мінімуму".¹³⁰ І така політика здійснювалась нацистами послідовно, кидаючи населення у обійми голодної смерті.

Як відомо, територія України була повністю захоплена німцями лише у другій половині липня 1942 р., проте вже наприкінці 1941 р. склалась у загальних рисах система окупаційної влади, окупаційний режим набув сталих форм.

Зрозуміло, що в основі всіх дій нацистської адміністрації на окупованих територіях лежали інтереси німецької нації і особисті вказівки А. Гітлера. Саме впродовж вересня-жовтня 1941 р. фюрер висловив чимало думок з приводу того, якою має бути німецька політика в Україні. В уяві Гітлера українці нічим не відрізнялися від великоросів. Вони такі, як і всі слов'яни, "ліниві, погано організовані, по-азіатські нігілістичні". У той же час Україна це - "безмежно родюча земля", тут виплавляється високої якості залізо, є запаси нікелю, вугілля, марганцю, інших корисних мінералів і крім цього "ще стільки інших можливостей".¹³¹ Усім цим багатством повинна, на думку фюрера, опанувати Німеччина. З приводу цього в одній з бесід з А. Розенбергом наприкінці вересня 1941 р. Гітлер сказав, що впродовж наступних десятиліть

* 20.09.1941 р. начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини Ф. Гальдер зробив у щоденнику красномовний запис: "Фюрер не бажає мати в Україні будь-якого самоуправління". Водночас шеф генерального штабу ОКВ відмітив, що гауляйтер Кох виступив з критикою Верховного командування за недоліки в організації управління громадським життям на окупованій території, очевидно маючи на увазі прихильне ставлення багатьох командирів частин вермахту до діяльності "похідних" груп ОУН. У цьому контексті Ф. Гальдер іронічно зауважив, що рейхскомісар України "починає себе проявляти".

** Ця дата вважається початком запровадження у рейхскомісаріаті України цивільного управління. Наприклад, у генеральному комісаріаті "Київ" воно вводилося з 14 грудня 1941 р.

"не може бути й мови про незалежну Україну; він думає про німецький протекторат^* над Україною на найближчі 25 років".¹³²

У цей час, а саме 2 жовтня 1941 р., висловив своє ставлення до українського питання й Р. Гейдріх, шеф Головного імперського управління безпеки (РСХА), людина, що користувалась винятковою довірою А. Гітлера. Виступаючи на нараді у Празі, Гейдріх заявив, що після освоєння німцями велико-польського простору, надійде черга України. "Поступово вона, - наголосив він, - виділятиметься з великоросійської сфери, водночас вона слугуватиме сировинною і енергетичною базою. При цьому необхідно, - розвиває свою думку улюбленець фюрера, - не допускати, щоб цьому народові надавалась можливість культурного розвитку, створення власної інтелігенції. Інакше пізніше з цього може виникти опозиція, від якої потім довго не позбавитись".

Виходячи з подібного роду настанов фюрера та позиції близьких до нього осіб, рейхсміністр А. Розенберг 18 листопада 1941 р.^** надіслав Е. Коху вказівки щодо України. У них наголошувалось, що представники німецької адміністрації "повинні утримуватись від висловлення думки щодо остаточного оформлення України". На запити українців вони мають роз'яснювати, що тільки "фюрер буде приймати рішення щодо остаточного упорядкування території України". Водночас українцям слід постійно нагадувати, що ця війна "вимагає величезні жертви німецької крові" і що "німецький народ рятує Європу, а тому він має "право розширити свій життєвий простір". Поміж тим, враховуючи те, що вже зроблено німецькою армією, "українці самі повинні бути готові до жертв, оскільки без німців вони втратили б все і були б знищені". І нарешті, А. Розенберг урочисто заявляв, що "завдання німецького рейхскомісара в Україні можуть мати всесвітньо-історичне значення".¹³³

Той факт, що А. Розенберг, не дивлячись на підтримку військових, здав свої позиції в українському питанні, не домігшись хоча б автономного устрою для України, можна пояснити діями всевладного рейхсфюрера СС Г. Гіммлера, творця і натхненника зловісного генерального плану "Ост". Як писав Л. Безименський, саме "за наполяганням СС було покладено кінець спробам військового командування (спільно з А. Розенбергом) створити "уряд" в Україні".¹³⁴ До цього слід додати, що рейхсфюрера СС фактично підтримував і Г. Герінг, людина № 2 у нацистській державній ієрархії. Цьому грізному тандемові не могла протистояти жодна інша комбінація вищих діячів Третього Рейху, враховуючи, що німецькі військові не мали такого авторитету у вищих ешелонах влади, як Гінденбург-Людендорф у 1917-1918 рр.

Відповідно до директив міністерства у справах окупованих східних областей (серпень 1941 р.) рейхскомісаріат України складався з шести генеральних округ: (Волинь-Поділля, Житомир, Миколаїв, Київ, Дніпропетровськ, Таврія)¹³⁵ і охоплював територію Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Житомирської, Запорізької, Кам'янець-Подільської (тепер Хмельницької), Київської, Кіровоградської, Полтавської, Рівненської, Тернопільської (північні райони) областей загальною

* Лівобережні райони Київської. Дніпропетровської. Запорізької та Миколаївської областей, територія Полтавської області лише на початку вересня 1942 р. були передані військовою адміністрацією під юрисдикцію рейхскомісара. України. Цей урочистий акт відбувся у Рівному.

площею 339,9 тис. кв. км з населенням 16,9 млн. чоловік.^* Не було створено, як планувалося, генеральної округи "Чернігів".

Територія Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської (тепер Донецької), Ворошиловградської (тепер Луганської) областей, складаючи тил діючої армії, перебувала під юрисдикцією військової адміністрації. До генеральної округи "Таврія" увійшли лише південні райони Запорізької та Миколаївської областей. Центром перебування її адміністрації був Мелітополь.

Генеральні округи ділилися на області (гебіти). На чолі перших стояли генерал-комісари, другі очолювали гебітскомісари, їм підпорядковувались начальники районів. Для організації громадського життя створювались так звані органи місцевого самоуправління: обласні, міські, районні та сільські управи, котрі підлягали відповідним представникам окупаційної влади.

Крім цивільної адміністрації, у рейхскомісаріаті перебував зі своїм штабом командуючий німецькими окупаційними військами. У його розпорядженні були тилові військові установи і охоронні дивізії з допоміжними частинами, військові комендатури. На них покладалось забезпечення тилу і комунікацій діючої армії. Командуючий окупаційними військами, а ним був генерал авіації Кіцінгер, активно співробітничав з рейхскомісаром у підтриманні окупаційного режиму, боротьбі з партизанським і підпільним рухом.

Проте найбільш важлива роль у забезпеченні "німецького авторитету" на завойованих територіях України належала відповідним установам відомства рейхсфюрера СС Г. Гіммлера. У зв'язку з цим у рейхскомісаріаті і в прифронтовій зоні були розгорнуті дев'ять округів поліції безпеки і СД, які співпадали з генеральними округами (6) і дислокувалися, крім цього у Чернігові, Харкові і Сталіно (тепер Донецьк). У містах і районах вказаних округів діяли оперативні групи і команди поліції безпеки і СД. Керівництво цими органами здійснював начальник поліції безпеки і СД України бригаденфюрер СС М. Томас (потім - Бреннер). Водночас у розпорядженні відповідних німецьких чинників перебували підрозділи так званої української допоміжної поліції. Загальна координація усіх поліцейських заходів у рейхскомісаріаті України покладалася на вищого керівника СС і поліції терену "Росія-Південь" обергрупенфюрера СС Г. Прюцмана. До генерал-комісарів і гебітскомісарів прикомандировувалися безпосередньо їм підпорядковані місцеві керівники СС і поліції.

Прифронтова зона, де вище влада належала військовій адміністрації, входила до оперативних тилових районів груп армій "Південь",^* "А", "Б",

* Ось яким, наприклад, був бойовий склад оперативного тилового району групи армій "Південь" в 1941-1943 роках: 241-а, 403-я, 444-а німецькі, 105-а угорська і 156-а італійська охоронні і піхотні дивізії, 5 польових комендатур, 2 моторизованих розвідувальних роти, 2 моторизованих роти зв'язку, 2 охоронних батальйона та інші підрозділи.

"Північна Україна", котрі ділилися на тилові райони польових і танкових армій. Армійські тилові райони, як правило, очолювали корпусні командири, їм підпорядковувались відповідні гарнізонні та польові військові комендатури. При командуючому військами групи армій перебував начальник головної команди таємної польової поліції (ГФП), при арміях - команди ГФП. У 1942 р. таємна польова поліція була підпорядкована поліції безпеки і СД. Підрозділи ГФП діяли у тісному контакті з відділами контррозвідки абверу.

Не можна обминути увагою і діяльність на окупованій території України деякий інших німецьких установ, центральні відомства яких перебували у Берліні. Важливе значення, зокрема, надавалось роботі так званого "Східного штабу економічного керівництва" або відомого як військово-економічний штаб "Ост", загальне керівництво якими здійснював рейхсмаршал Г. Герінг, головна постать у економічній підготовці Німеччини до війни. Завданням цієї організації було нещадне економічне пограбування окупованих територій. З цією метою при командуючих оперативними тиловими районами груп армій створювалися господарські інспекції, а при арміях - господарські відділи. Наприклад, у 1942 р. господарська інспекція "Південь" мала 16 підрозділів і 75 робочих груп.

Справами розбійницького руйнування української національної культури, вивезення до Рейху історико-культурних цінностей займалася так звана "Головна робоча група України" з "Оперативного штабу" рейхсміністра А. Ро-зенберга. Вона дислокувалась у Києві і мала свої відділення у західних і південних областях, ряді великих міст України.

Поряд з німецькими окупаційними режимами на території України діяли відповідні функціонери Румунії. 19 серпня 1941 р. Й. Антонеску проголосив своїм декретом, що українська територія між Дністром і Бугом, крім району Одеси, входить до складу румунської адміністрації під назвою "Трансністрія". Водночас Чернівецька область перетворювалась на губернаторство "Буковина". На територію м. Одеси поширювалась влада румунського військового командування. За своїм характером і напрямками дій румунський режим мало чим різнився від нацистського.

В "Інструкції для адміністративного управління провінцією Трансністрія", затвердженою згаданим декретом, де йдеться зокрема про відкриття шкіл, говорилося, що мовами викладання в них згідно з вибором населення можуть бути німецька, румунська чи російська.¹³⁶ І жодного слова про українську мову. Не варто говорити, що як комуністи, так і націоналісти одностайно виступили проти цього режиму, хоча по різному бачили свої завдання щодо боротьби з ним.

Щодо ОУН(Б), то вона, як і у випадку з німцями, не прагнула чинити збройний опір румунській окупації українських земель. Не визнаючи захоплення цієї частки українських земель румунами, бандерівці головну увагу звертали на закладення там своїх підпільних структур. Зокрема, були створені обласні проводи на Буковині і в "Трансністрії", робились спроби започаткувати відділи УНС-УПА. Однак далі організаційних і пропагандистських заходів справа не пішла. Румунська окупаційна влада, як не дивно, досить успішно боролась як з комуністичним, так і з націоналістичним підпіллям.

З цього приводу цікаві відомості можна почерпнути з суспільно-політичного огляду ОУН за серпень 1943 р. "По Україні". У ньому, зокрема, зазначається, що в Бессарабії і Буковині румунські чинники здійснюють "дуже загострений терор" проти українського населення і проводять "акцію т. зв. румунізації". Щодо "Трансністрії", то тут румунська влада "натиску на українців" поки що не робить. Але коли на цьому терені з'явилися листівки "Український народе!" і "УПА", румунська жандармерія "розпочала локальні арешти українців".¹³⁷

Таким чином, в окупованій Україні діяла розгалужена і досить ефективна на той час система адміністративних, військових, поліцейських, господарських та інших окупаційних органів, установ і організацій, що мали завдання забезпечити економічне використання завойованих областей і нещадно придушувати всякий опір нацистській політиці у цій площині.

------------------------------------------------------------------------

[98] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і матеріалів. - К., 1963. - С. 25-27.

[99] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[100] Там само.

[101] ЦДАГО України. - Особисті документи К. Мацієвича.

[102] Історія застерігає. - С. 228.

[103] Науково-довідкова бібліотека центральних державних архівів України в Києві, фонд листівок. - № 962 лф.

[104] ЦДАВО України, ф. 3831, оп. 1, спр. 40, арк. 2.

[105] ЦДАГО України. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[106] Российский государственный архив социально-политеческой истории (РГАСПИ), ф. 17, оп. 125, спр. 252, арк. 33, 34, 37.

[107] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 20, арк. 11.

[108] Там само, ф. 3838, оп. 1, спр. 95, арк. 91.

[109] Там само, ф.3833, оп.1, спр.1, арк. 11.

[110] Літопис УПА. - Т. 21. - С. 177-178.

[111] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 378, арк. 53.

[112] Там само, ф. 3833, оп. 1, спр. 39, арк. 1-Ю.

[113] Там само, спр. 1, арк. 7.

[114] Там само, спр. 14, арк. 17.

[115] Там само, спр. 95, арк. 136.

[116] Там само, спр. 20, арк. 18.

[117] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 931, арк. 149.

[118] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні - С. 136.

[119] Там само. - С. 142.

[120] Україна в минулому. - Київ-Львів, 1993. - Вип. III. - С. 71.

[121] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[122] Там само.

[123] Там само.

[124] Орловский С, Острович Р. Эрих Кох перед польским судом. - М, 1962. - С. 183-184.

[125] Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991. - С. 413.

[126] Історія застерігає. - С. 37-39.

[127] Народна воля. Скрентон, СПІА. - 2 грудня 1937 р.

[128] Історія застерігає. - С. 43-45.

[129] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 50-52.

[130] Історія застерігає. - С. 177.

[131] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 534-535.

[132] Вторая мировая война. В 2 книгах. Общие проблемы. Книга 1. Материалы научной конференции, посвященной 20-летию победы над фашистской Германией. - М., 1966. -С. 282.

[133] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 541-544.

[134] Вопросы истории. - 1978. - № 5. - С. 79.

[135] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 34-36.

[136] Державний архів Одеської області, ф. 492, оп. 1, спр. 2, арк. 438-439.

[137] ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. За, арк.1-38.

ПЕРЕХІД ОУН(СД) НА АНТИНІМЕЦЬКІ ПОЗИЦІЇ

Встановлення окупаційного режиму в Україні, його перші брутальні дії були особливо болісно сприйняті тими політичними течіями організованого українства, які пов'язували свої сподівання на краще майбутнє з Третім Рейхом. Показовим у цьому контексті може бути лист І. Фещенка-Чопівського К. Мацієвичу від 6 листопада 1941 р. "Був у мене перед двома тижнями Кубійович! - говориться у листі. - Як змінився у нього настрій!... Він був у Києві, Житомирі, Кременчузі, Рівному... Не пізнати! З беззастережного "філа" [германофіла. - Авт.] став чорно настроєним!"¹³⁸ Однак шановний професор і за цих умов не зміг перебороти свій колабораціонізм.

А ось як характеризував ситуацію на Волині в жовтні 1941 р. один з провідних працівників Ради довір'я У. Самчук. У своїх споминах він пише: "Наближається перша зима цієї війни, настрій понурий, невиразний... вже не було й сліду захоплення "визволенням", розмови виключно про "контингенти", замкнені млини, чотириста грамів зерна на душу і вмираючих полонених. Наростав опір - понурий і тяжкий, сильно пахло підземною силою".¹³⁹

Першою, хто спромоглася переглянути свою позицію, хоча вже й розхитану нацистскою політикою, виявилася ОУН С. Бандери. Наприкінці вересня - на початку жовтня 1941 р. на околиці Львова відбулася І конференція ОУН(Б). Серед її учасників були "урядуючий" провідник М. Лебедь, Д. Мирон, І. Климів, В. Кук, М. Степаняк та ін. Усі присутні дійшли до одностайного висновку, що нацистська Німеччина в майбутньому буде перешкоджати створенню Української самостійної соборної держави. Проте, на їх думку, ще не було повної впевненості, чи посилять німці репресії проти ОУН, чи дадуть можливість членам Організації працювати легально в громадських, культурно-освітніх, господарських та інших установах на окупованій території.

З огляду на обставини конференція прийняла такі рішення: перевести основну частину кадрів ОУН на нелегальне становище і перейти до нелегальної роботи; з німцями у конфлікт не вступати і не вести відвертої антинімецької пропаганди; всебічно використати можливості для легальної діяльності на окупованій території. Учасники конференції були солідарні в тому, що Німеччина повинна виграти війну проти СРСР, і що за цих умов ОУН має бути готовою до ведення тривалої політичної і дипломатичної боротьби з німцями за створення незалежної України.¹⁴⁰

Свою трактовку рішенням І конференції ОУН дає відомий дослідник П. Мірчук. Він також визнає, що постанова "про негайний перехід до загальнонаціонального збройного спротиву" німцям не приймалася. Найближчими завданнями визнавалися: пропагандистська робота щодо розкриття "німецьких планів поневолення і колонізації України" як підготовка до активної боротьби з німецькими окупантами; збирання та магазинування зброї; вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби.¹⁴¹

Разом з тим він стверджує, що восени 1941 р. бандерівський провід розглядав питання про "підготовку до активної боротьби з німецьким окупантом" і про акції ОУН стосовно "нових намагань большевизації українських теренів Москвою" через агентів і партизанські диверсійні групи. Однак з цією версією не можна погодитись; подібна точка зору є явним перебільшенням тогочасних намірів ОУН С. Бандери. Тоді Організація була помітно деморалізована зачіпними діями німців. Арешт С. Бандери, Я. Стецька, інших чільних діячів не міг не викликати розгубленості.

Крім того, зовнішньополітичні фактори, насамперед успішний наступ вермахту на усіх фронтах, взяття Києва тощо, бентежили свідомість синдромом непереможності нацистської Німеччини, посилювали невпевненість. За цих умов було не до підготовки "до активної боротьби", здавалася авантюристичною сама думка про можливість протиборства з Німеччиною у найближчий час. Головне завдання вбачалось у подіях, щоб на даному етапі надійно законспірувати Організацію, розібратися у тому, що відбувалося в Україні.

У цей час бандерівському проводу було не до акцій "проти нових намагань большевизації українських теренів". У західному регіоні України, де дислокувалися основні сили ОУН, комуністичного повстанського руху не було. Щодо східноукраїнських теренів, то там Організація сама не мала достатніх сил для протикомуністичної боротьби.

Невдовзі після І конференції ОУН провід Організації направив до своїх осередків "Інструкцію до переведення в життя цілості діяльності ОУН" (Ч. 5(41)). Складена вона була у дуже обережних висловах, щоб бодай не спровокувати нацистів радикальністю власних намірів. У ній, зокрема, наголошувалось, що "впродовж найближчих зимових місяців діяльність Організації буде звернена у бік політичного та організаційного опанування суспільно-національного активу України, а через нього - народних українських мас для справи боротьби за суверенність українського народу на українській землі". Розглядаючи наступний час як "період мобілізації та підготовки українських революційних сил для дальшої боротьби за самостійну соборну Українську державу", провід ОУН(Б) звертав увагу своїх місцевих організацій на те, що "всякі місцеві й частинні акції назовні, що доводять до конфліктів з теперішньою військовою і політичною владою в Україні і унеможливлюють нормальну внутрішню працю в організаційних клітинах, є недоцільні".¹⁴²

Позиція ОУН(Б) у цей період знайшла відображення у матеріалах підпільного часопису "Бойовик" (Ч. 1) за жовтень 1941 р. У них, зокрема, наголошувалося, що, не дивлячись на обставини, Революційний провід виходить з необхідності розраховувати передусім на власні сили. Однак зауважувалося, що ОУН(Б) вважатиме своїми союзниками ті народи, котрі борються проти Москви. У часописі в загальних рисах піднімалося й питання про необхідність організації у недалекому майбутньому української армії. Одним з першочергових завдань у цьому напрямку вважався вишкіл військових кадрів. З цього приводу повідомлялося, що з початку війни було розгорнуто 37 військових вишколів для підготовки

* Основна маса цих кадрів навчалась у старшинській школі у Поморянах і підстаршинській школі у Мостах Великих на Львівщині.

** Треба відмітити, що німці прагнули обмежити вступ до української допоміжної поліції членів ОУН, особливо бандерівців. Це підтверджують, зокрема, й радянські джерела. Так, у доповідній записці УШПР до ЦК КП(б) України у січні 1943 р. "Про діяльність українських націоналістів на окупованій території України" зазначається, що німецька військова влада у своїх вказівках місцевим комендантам попереджала про неприпустимість прийому до української допоміжної поліції "сумнівних елементів" з числа українських націоналістів. А до "сумнівних елементів" німці відносили членів бандерівської ОУН.

від 300 до 500 осіб підстаршинських і старшинських кадрів.^* Але більшість зазначених вишколів була ліквідована німцями.

У підготовчих заходах ОУН на майбутнє важливе значення надавалось готуванню кадрів не лише у власних структурах, але й з використанням, так би мовити, можливостей окупаційної влади. Цікавими з огляду на це є вказівки одного з обласних проводів ОУН(Б) на ЗУЗ до повітових провідників. "У більшості округ ЗУЗ, - говориться в них, - появилося оголошення влади про набір української молоді до служби української поліції СУЗ. Українська національно свідома молодь повинна масово добровільно зголошуватись у кадри української поліції".^** При цьому підкреслювалося, що з кожної станиці ОУН потрібно, щоб зголосилося щонайменше 10 осіб, списки яких мали подаватися до обласного проводу.¹⁴³ У такий спосіб ОУН прагнула не тільки захистити свої кадри від примусових наборів для роботи у Німеччині, але й забезпечити їм військову підготовку, розглядала їх як кадри майбутньої української армії.

Звичайно, ОУН цікавила не тільки українська поліція на СУЗ. Члени обох частин ОУН активно вступали до лав спочатку української міліції, а потім і поліції, й на ЗУЗ. Як пише у своїх спогадах Б. Казанівський, "Іван Климів намагався заснувати сітку ОУН в українській поліції в цілому краї під окремим проводом". За його ж словами, "поліційна сітка ОУН підлягала військовому референтові ОУН, часом мав з нею зв'язок референт СБ".¹⁴⁴ Тож не випадково навесні 1943 р. українська поліція стала одним з важливих джерел комплектування УПА.

Конкретні дії ОУН у контексті зазначеного добре ілюструються на прикладі Ставищанського району Київської області, де у вересні-жовтні 1941 р. з ініціативи представника ОУН(Б) з Білої Церкви було організовано боєздатний поліційний підрозділ чисельністю до 100 чоловік. На допиті в НКВС колишній начальник районної поліції Б. Ісаєвич показав, що згаданий підрозділ створювався на випадок, коли Німеччина не піде на визнання самостійної України і проти німців "буде організоване збройне повстання".¹⁴⁵

Втім, німецька влада швидко відчула інтерес обох ОУН до можливостей допоміжної поліції і намагалася контролювати діяльність націоналістів у цьому напрямку. Так, 14 листопада 1941 р. командувач оперативним тиловим районом групи армій "Південь" у своїх вказівках наголосив, що створювані з місцевих жителів допоміжні підрозділи поліції та вартівничі команди "ні в якому разі не повинні мати ознак будь-якого українського формування майбутнього", бо вони слугують "виключно німецькій меті". Він також підкреслив необхідність перешкоджати проникненню бандерівської та іншої пропаганди до зазначених вище збройних формувань.¹⁴⁶

Говорячи про характер переорієнтації політики ОУН(Б) на рубежі 1941/1942 рр., не можна спрощувати цей процес і розглядати його як механічну зміну гасел. Цей крок дався нелегко, він не був одноактним, вагання залишилися, адже мова йшла про принципову переоцінку старого курсу, який тривалий час зв'язував ОУН з Німеччиною, про розрив особистих зв'язків тощо. Крім того, слід було рахуватися і з тим, що провідні діячі ОУН С. Бандери перебували у ролі заручників колишніх спільників. Перехід бандерівських організацій на рейки опозиції стосовно німецької політики в Україні був неоднозначно сприйнятий і членством. Як пише Л. Шанковський, коли ОУН(Б) перейшла на нелегальне становище, то від Організації "відійшла певна кількість членства, що не уявляла собі можливості боротьби проти німців у час, коли вони борються проти більшовиків".

Зміна у ставлення бандерівської ОУН до німців була зафіксована й польськими чинниками. Один з керівників польського збройного підпілля ген. Грот-Ровецький у своєму звіті від 15 листопада 1941 р. на ім'я ген. В. Сікорського повідомляв, що "безкомпромісна незалежна молодь" (тобто бандерівці) "приступають до таємничої діяльності і набирають антинімецького напрямку".¹⁴⁷

Радикалізація бандерівського руху в бік посилення спротиву німецькій владі в Україні восени 1941 р. негативно оцінювалася іншими політичними середовищами українства, котрі ще прагнули конструктивної співпраці з окупантами. Ось як характеризує діяльність бандерівців один з представників цих середовищ, який називає себе "українець, висланик націонал-соціалістичної партії". У складеному ним меморандумі, який зберігається серед документів генерал-хорунжого В. Петріва, говориться: "Ці, переважно молоді хлопці, виховані на абстрактних, відірваних від реального життя теоріях українського західного націоналізму, які забили їм голову нереальними і безпідставними аспіраціями і амбіціями, наробили в Україні чимало ідіотичних історій. Замість включитися в позитивну працю знищення московського імперіалізму і економічного та духовного відродження України при допомозі Німеччини, вони почули себе скривдженими і ображеними, що німці не віддають України в їхні руки і... по ідіотично-дитячому захотіли осягнути цього силою. Їхні окремі групки і одиниці розвели "декламацію" про повстання проти "німецьких окупантів", про створення національного уряду, при чому кожна група хотіла свій "уряд" - т. п.".

На думку автора згаданого меморандума, діяльність бандерівців призвела до того, що в створені ними з місцевих жителів підпільні організації ОУН пролізли більшовицькі агенти, котрі зірвали їх з середини, а самих організаторів віддали в руки гестапо. Коли ж німці почали заарештовувати націоналістів, то на їхнє місце прийшла більшовицька агентура, яка лякає німецьку владу "загрозою українського націоналізму".¹⁴⁸ Критично ставився до намагань бандерівців загострити стосунки з нацистами вже згадуваний мельниківець У. Самчук. "Ми в Рівному, - пише він у своїх споминах, - між двома вогнями, німці вимагають свого, наше запілля свого. Мені хотілось б вичекати, не стратити нервів, не викликати передчасного зриву, німці ще дуже сильні, це нам багато коштувало б і нічого не дало б".¹⁴⁹

Звичайно, по різному можна коментувати вище зазначене, але незаперечним є той факт, що з усіх антикомуністичних проводів українства лише бандерівська ОУН виявила волю до боротьби з гітлерівськими окупантами.

Восени 1941 р. становище на окупованій території України характеризувалося суперечливими процесами і явищами, аналіз яких був дуже непростою справою. Цікаві відомості у цьому контексті містяться у звіті про діяльність айнзатцгруп поліції безпеки і СД Німеччини за період з 1 по 31 жовтня 1941 р. На погляд авторів цього документу, українське населення можна розглядати як "досить

* Іншої думки був представник МЗС Німеччини при штабі 17-ї армії групи армій "Південь" Пфляйдер. У доповіді від 28 жовтня 1941 р. до свого керівництва у Берліні він писав: "...Настрої населення у більшості випадків зразу ж після окупації території нашими військами значно погіршились..." Пояснював він це презирливим ставленням німців до населення, необмеженими реквізаціями продовольства та ін.

** Згідно з директивами рейхсміністра А. Розенберга колгоспи тимчасово перетворювались на "громадські господарства", радгоспи - на "державні господарства".

*** Такої ж точки зору дотримувалися деякі американські функціонери. У липні 1918 р. співробітник Російської секції Держдепартаменту США Дж. Лендфілд у своєму меморандумі відзначав, що український рух зводиться до діяльності нечисленної інтелігенції, а селянство, яке становить більшість населення, "не має виразного національного почуття" (Цит за: Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). - К., 1996. - С. 30).

дружнє німцям".^* Проте окремі дії окупаційної влади викликають з його боку критику. Це, зокрема, висування поляків на адміністративні посади у Галичині та Волині, прагнення зберігти колгоспи,^** невирішеність питань зарплати тощо.

Серед організованого українства, за даними цього звіту, найбільш рішуче виступає за самостійну Україну група С. Бандери, прихильники якої "надзвичайно активні і фанатизм котрих посилюється особистими причинами, а частково глибоким національним почуттям". Відмічається у звіті й сильна комуністична партизанська діяльність на південній ділянці радянсько-німецького фронту, репресії щодо комуністів, працівників НКВС, партизанів, протиєврейські акції.

Проте найбільш цікавим у цьому документі є твердження німецької сторони, що населення окупованих територій, як і раніше, тобто на початку війни, досить негативно ставиться до плану самостійної України.¹⁵⁰ Можна було б припустити, що це помилка експертів поліції безпеки і СД, які не знали справжніх настроїв українського народу, не розуміли його прагнень. Але це було не так. Нацисти відмічали те, що бачили на власні очі, враховуючи попередній досвід. Зокрема, ще у березні 1918 р. в своєму звіті один з німецьких військових представників писав: "Українська самостійність, на яку опирається Рада, має в країні надзвичайно слабкі коріння. Головним її захисником є невелика група політичних ідеалістів.¹⁵¹ У народі часто можна зустріти повну відсутність інтересу до національної самобутності".^*** Не кращою для української справи була й ситуація у 1941 р. Нацисти бачили, що самостійницька ідеологія не знаходить адекватного відгуку в центральних, східних та південних областях України.

Населення цих регіонів у переважній більшості вважало себе громадянами радянської України. Кажучи словами В. Винниченка, це була "таки форма української державності, яка хоч і не є задовільною, опанована Росією", але "суть її держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її".¹⁵² Однак цього вперто не бажали визнавати ідеологи ОУН, і саме тому їх гасла боротьби за самостійну Україну не мали успіху в Східній Україні, важко сприймалися основною масою населення. В інформаційному повідомленні від 4 лютого 1942 р. поліції безпеки і СД Німеччини зазначалося: "східноукраїнське населення виразно стоїть проти зайшлих західних українців, які вважаються головними носіями націоналістичних ідей".¹⁵³

За умов нацистської окупації і постійно зростаючих репресій, українському народу важко було збагнути, чому заклики до боротьби за створення української держави не пов'язуються з необхідністю рішучого опору окупантам, чому на площах і вулицях міст, інших населених пунктів нацисти вішають комуністів, котрих націоналістична пропаганда виставляла ворогами України. На ці питання населення не знаходило задовільної відповіді від ОУН.

У цей час німці, зосереджуючи головну увагу на боротьбі з комуністичним повстанським рухом, намагаються уважно спостерігати й за позицією різних політичних таборів організованого українства. Так, у повідомленні поліції безпеки і СД від 14 листопада 1941 р. відмічалася активність бандерівської ОУН, котра "розгортає як завжди, найбільшу діяльність". Щодо мельниківців, то вони, хоч і виношують думку про створення самостійної України, проте діють "у менш грубій формі" і через "брак ініціативи" у даний час не становлять "гострої небезпеки".¹⁵⁴

За цих обставин окупаційна влада вирішила нанести дошкульний удар по ОУН(Б), щоб попередити націоналістичні кола українства про ті наслідки, котрі випливатимуть зі спроб чинити опір нацистський політиці на Сході. 25 листопада 1941 р. органи поліції безпеки і СД, дислоковані у рейхскомісаріаті України, отримали наказ такого змісту: "Незаперечне встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті, мета якого - створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники".¹⁵⁵

Звичайно, це була чергова провокація німецьких спецслужб, бо вони, як правило, ворогів нацистського режиму ліквідовували не таємно, а відкрито, так би мовити, гласно. Однак згаданий документ цікавий з низки причин. По-перше, він засвідчує, що українські націоналісти, які не бажали підпорядковуватись вказівкам окупантів, підлягали знищенню так само, як і комуністи, інші активні учасники антифашистського Руху Опору. По-друге, наказ добре ілюструє той факт, що гітлерівська поліція чудово знала місце перебування "активістів руху Бандери" у східній Україні і через їх незначну чисельність вважала можливим водночас їх репресувати. По-третє, німці вважали завчасним йти на відкритий конфлікт з антикомуністичними силами українства і прагнули обмежити діяльність найбільш радикальних елементів.

Репресивні дії нацистської влади проти проявів самостійництва, особливо проти бандерівців, налякали помірковані кола українських політиків. Коментуючи ці події, вже згадуваний І. Фещенко-Чопівський вважав, що не треба йти на загострення відносин з німцями, що "правительство УНР мусить стояти осторонь, аби їх не постигла така участь, як конфінованих у Берліні провідників (Бандеру, Мельника, Скоропадського)". У той же час згаданий речник виявив і виняткову далекоглядність щодо перспектив боротьби між Німеччиною й СРСР з його союзниками. У листі К. Мацієвичу від 6 листопада 1941 р. він писав: "Оці "перемоги на сході" з нашого стариковського погляду є скоріше поразки: бо зима, бо простори, бо руїна в тилу, бо брак ясності й перспектив для населення окупованих теренів. Хто його знає, що цар-час нам готовить".¹⁵⁶

Оцінюючи стан ОУН(Б) наприкінці 1941 р., необхідно відзначити, що на її діяльність негативно вплинули арешт німцями групи чільних діячів на чолі з С.Бандерою, а також низка репресій нацистів проти активу Організації, про що йшла мова вище. Крім того, М. Лебедь як виконуючий обов'язки "урядуючого" провідника, не користувався одностайною підтримкою серед членів проводу. З цих причин з претензіями на верховенство виступив крайовий провідник ОУН на ЗУЗ Т. Климів. На початку липня 1941 р., як вже відмічалося, він самочинно проголосив себе начальним командантом Української національно-революційної армії. Проте потім відмовився від боротьби за першість у проводі ОУН(Б), був звільнений від обов'язків провідника ОУН в Західній Україні. Гітлерівські джерела розцінили цей факт як ознаку того, що І. Климів "мабуть був проти підпільної акції".¹⁵⁷ За словами ж члена ОУН Б. Казанівського, який особисто знав Климіва, останній говорив йому, що "сам добровільно передав мандат Рубанові [М. Лебедю. - Авт.]". Однак, за свідченнями відомого діяча ОУН(Б) М. Степаняка, І. А. Климів мав намір створити "новий провід", і II конференція ОУН(Б), яка відбулася в березні 1942 р., засудила його дії.¹⁵⁸

У той час, як бандерівський провід ОУН перебував у стадії рішучої зміни свого зовнішньополітичного курсу, його опоненти все ще покладали надії на Німеччину. Здавалося, що на це були певні підстави. Зокрема, 5 жовтня 1941 р. у Києві з дозволу нацистів була створена "Українська національна рада" (УНРада), до складу якої увійшли відомі діячі мельниківської ОУН М. Капустянський, Й. Бойдунник, О. Кандиба-Ольжич та інші прихильні до цього руху особи. Очолив УНРаду М. Величківський. У листі, адресованому Президією УНРади А. Розенбергу, говорилося, що завданням цього органу є співпраця українства з німецькою владою над розбудовою нового ладу в Україні.

Проте ця співпраця продовжувалась менше двох місяців і 28 листопада 1941 р. за вказівкою Е. Коха "Українська національна рада" припинила свою діяльність.¹⁵⁹ Цей крок окупаційної адміністрації ще раз показав непохитність позиції нацистського політичного керівництва щодо українського

* Характерно , що в цей час "українське питання" знову постало у досить цікавому ракурсі. Десь у листопаді 1941 р. міністерство закордонних справ Німеччини надіслало на ім'я А. Гітлера пам'ятну записку чи меморандум А. Хаусхофера (сина відомого геополітика генерала К. Хаусхофера), де йшлося про можливість припинення війни і укладення загального миру на підставі розподілу світу на сфери впливу великих держав. У цьому документі Україні, поруч з Фінляндією, Білорусією і Кавказом, відводилось місце серед країн, "пов'язаних з Рейхом" (Безыменский А. Тайный фронт против Второго фронта. - М., 1987. - С. 133).

питання, яке відхиляло будь-яку можливість його розв'язання в бік створення самостійної України.^*

На захоплених українських землях населення все більш активно демонструвало своє вороже ставлення до гітлерівців. Документи каральних органів окупантів рясніють відомостями про арешти і страту непокірних. Тільки за даними начальника таємної польової поліції при командуючому оперативним тиловим районом групи армій "Південь" у жовтні-грудні 1941 р. у прифронтовій смузі на території Дніпропетровської, Запорізької, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Чернігівської областей було перевірено 32526 осіб, з яких 6550 відправлено у табори для військовополонених, а 2388 - розстріляно. На каральні дії нацистів український народ давав адекватну відповідь. І це підтверджують не тільки німецькі джерела, але й, так би мовити, сторонні спостерігачі. Цікавими з огляду на це можуть бути свідчення відомого італійського публіциста і військового кореспондента К. Малапарте. "Восени 1941 року, - розповідав він одній з принцес дома Гогенцоллернів, - я був в Україні, недалеко від Полтави. Весь район кишів партизанами. Здавалось, повернулись часи козацьких повстань Хмельницького і Пугачова. Партизанські загони діяли в лісах, у дніпровських плавнях, постріли з гвинтівок та кулеметні черги зненацька розтинали повітря - стріляли з руїн, ярів, з кущів".¹⁶¹

Вже вище говорилося, що всі антикомуністичні проводи українства болісно реагували на схильність гітлерівської влади уникати розгляду питання про відновлення української державності, відкладати його розв'язання, вважаючи, що така політика послаблює зусилля нацистської Німеччини в боротьбі з більшовиками. Досить категоричним у цьому контексті був І. Фещенко-Чопівський. Ще на початку серпня 1941 р. він у листі до К. Мацієвича писав: "Взагалі, я не вірю в удачу східного ангріфу [нападу. - Авт.] без розв'язання національних справ, а в першу чергу української!".¹⁶²

Цікаві думки з цього приводу висловив й "отаман Байда" під час свого перебування у вересні-грудні 1941 р. на окупованій нацистами території України. У листі від 7 грудня 1941 р. до Пресового бюро уряду УНР він закликав уряд якнайшвидше домогтися "зміни сучасного німецького курсу на українських землях". Коли ж цього не станеться, то становищем опанують більшовики і до весни 1942 р. "нерозважна місцева молодь, під проводом більшовицьких агентів, сама почне робити шкідницьку роботу, щоб руйнувати "німецьке запілля", а навіть почне творити партизанські банди для боротьби проти німців".¹⁶³ Однак на ці та аналогічні заяви нацистські функціонери фактично не звертали уваги, покладаючись на свою військову могутність.

------------------------------------------------------------------------

[138] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи К. Мацієвича

[139] Самчук Улас. На білому коні. - С. 236.

[140] Державний архів Служби безпеки України. - Збірник документів про структуру і характер антирадянської діяльності "Організації українських націоналістів - ОУН" і "Української повстанської армії - УПА" в період 1943-1954 рр. Протокол допиту М. Д. Степаняка 25.08.1944 р.

[141] Мірчук П. Українська повстанська армія 1942-1953. Львів, 1991. - С. 29.

[142] ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 2, спр. 1, арк. 210.

[143] Там само, спр. З, арк. 24.

[144] Казанівський Богдан. Шляхом легенди. Спомини. - Лондон, 1975. - С. 265.

[145] ЦДАГО України, ф. 263, архівно-слідча справа № 47476, арк. 12-18.

[146] ЦДАВО України, КМФ-8, оп. 2, спр. 153, арк. 135.

[147] Україна. Наука і культура. Випуск 26-27. - К„ 1993. - С. 203.

[148] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[149] Самчук Улас. На білому коні. - С. 236.

[150] Нюрнбергский процесс. - Т. 5. - С. 298-310.

[151] Архив русской революции. - М., 1991. - Том. 2. - С. 288-294.

[152] Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991. - С. 12-13.

[153] Літопис УПА - Т. 21 - С. 188.

[154] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 192.

[155] Там само. - С. 193.

[156] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи К. Мацієвича.

[157] Літопис УПА - Т. 21. - С. 178.

[158] Державний архів Служби безпеки України. - Збірник документів про структуру і характер антирадянської діяльності "Організації українських націоналістів - ОУН" і "Української повстанської армії - УПА" в період 1943-1954 рр. - Протокол допиту М. Д. Степаняка 25.08.1944 р.

[159] Чередниченко В. Націоналізм проти нації. - С. 117.

[160] Історія застерігає. - С. 77-78.

[161] Малапарте Курціо. Капут. - К., 1978. - С. 160.

[162] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи К. Мацієвича.

[163] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

УКРАЇНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ. ЙОГО ОСНОВНІ ТЕЧІЇ

Кінець 1941 і початок 1942 рр. стали часом, коли з 'явилися досить помітні ознаки майбутніх змін у ході Другої світової війни. У грудні 1941 р. непереможні до того німецькі війська потерпіли відчутну поразку в битві під Москвою, яка разом з невдачами верхмату під Ростовом і Тихвіном поклала край надіям А. Гітлера на блискавичний розгром СРСР. Зимовий наступ Червоної армії у січні-лютому 1942 р. на західному та південно-західному напрямках значно погіршив стратегічне становище німецьких збройних сил. Лише залізна воля і непохитність духу фюрера зупинили катастрофу на Східному фронті.

Водночас напад Японії 7 грудня 1941 р. на США і наступне оголошення цій державі війни з боку Німеччини дали поштовх офіційному оформленню широкої антифашистської коаліції. Усі країни, що на цей час перебували у стані війни з фашистським блоком (а їх було 26), 1 січня 1942 р. проголосили себе у Вашінгтоні Об'єднаними Націями і зобов'язалися вести спільну боротьбу з агресорами.

До цього слід додати, що наприкінці 1941 р. під час зустрічі керівники США і Великої Британії, відомій як конференція "Аркадія", були погоджені основні методи дій на 1942 р., які мали послабити військову і економічну могутність нацистської Німеччини. У них невипадково важливе місце відводилось "підтриманню повстанського духу в окупованих країнах і організації підривних рухів".¹⁶⁴ А це засвідчило, що лідери країн антигітлерівської коаліції надавали важливого значення активним формам боротьби з нацистським окупаційним режимом.

Такий розвиток подій неминуче мав вплинути й на організоване українство, керівні проводи якого перебували ще на платформі політичного співробітництва або ж у сфері спільних інтересів з Німеччиною. Вони мали б виробити таку політичну лінію, яка б відповідала позиції всього українського народу, його відношенню до окупаційного режиму. І з цим не можна було не рахуватися.

Але усвідомлення нових реалій наступало дуже повільно. Не зрозумівши тих змін, що сталися в характері Другої світової війни після нападу Німеччини на СРСР і оголошення Третім Рейхом війни США, ігноруючи відому заяву британського прем'єр-міністра від 22 червня 1941 р. про те, що нацизм перевершує всі форми людської розбещеності й акумулює гірші риси комунізму, українські політичні діячі антикомуністичного спрямування відверто чи потаємно продовжували покладати надію на гітлерівську Німеччину. І це замість того, щоб, за словами У. Черчілля, "знищити Гітлера і всі сліди нацистського режиму".¹⁶⁵

Втім, вищезазначені зміни у політиці та стратегії обох воюючих коаліцій, перебіг бойових дій на фронтах позначились на ставленні нацистів до політичних проводів українства, які від початку німецько-радянської війни стояли на ґрунті співпраці з німецькою владою. Остання вирішила нанести черговий, так би мовити, стримуючий удар по самостійницьким устремлінням своїх спільників. Як згадує мельниківець М. Михалевич, котрий у той час працював у київській міській управі, дошкульну поразку верхмата під Москвою невдовзі "відчув націоналістичний Київ". "Загарбник, - пише він, - почав МСТИТИ..." І найбільші втрати понесла мельниківська ОУН, члени якої легально працювали на ділянках "самоуправного адміністративного і громадського життя". 12 грудня 1941 р. німці заарештували редакцію київської газети "Українське слово".¹⁶⁶ Були взяті під варту й інші активні мельниківці. Змушений був перейти на нелегальне становище керівник мельниківської ОУН у рейхскомісаріаті України О. Ольжич. Військовий референт ПУН генерал М. Капустянський від'їхав до Франції.

Як зазначає у своїх спогадах відомий член ОУН(М) Я. Шумелда, заскочені каральними акціями нацистів чільні діячі мельниківського руху, котрі в цей період перебували в Києві, на конспіративній нараді розробили низку заходів, щоб уберегти свою організацію від остаточного розгрому. Серед інших ставилося завдання творити "глибоко законспіровану підпільну організаційну мережу" і "готуватися до довгої затяжної та упертої боротьби з німецьким окупантом".¹⁶⁷ Однак, на наш погляд і в світлі відомих фактів, серед членів ПУН А. Мельника у той час не було одностайної думки про доцільність та необхідність збройного спротиву нацистам, там вважали, що ресурс мирного полагодження німецько-українських стосунків ще не вичерпано.

Визнання факту існування української опозиції змусило німців звернути пильну увагу й на український елемент на теренах рейху. Одним з кроків у цьому напрямку стало обмеження кількості членства в українських емігрантських організаціях, зокрема, в УНО, яке було тісно пов'язане з ОУН. У лютому 1942 р. відповідні німецькі чинники зробили роз'яснення, що всі українці, котрі прибули до Німеччини після 1 вересня 1939 р., вважаються лише сезонними робітниками і підлягають опіці не з боку українських організацій, а лише по лінії відповідних німецьких установ. Водночас посилився контроль за діяльністю українських осередків і з боку гестапо.

Профілактично-поліційні заходи нацистів не викликали з боку організованого українства якоїсь протидії. Прагненням будь за що шукати компромісів з окупаційною владою був просякнутий лист "Слово Андрія Мельника, вождя українських націоналістів з нагоди Нового Року" (кінець грудня 1941 р.) У ньому, зокрема, говорилось: "Під ударами німецької збройної сили та під натиском поневолених народів валиться московська імперія. У німецьких вояках бачимо ми тих, що під проводом Адольфа Гітлера прогнали більшовиків з України; їм ми зобов'язані свідомо й організовано помагати в хрестовому поході проти Москви, незважаючи ні на які труднощі".

У "Слові..." робилася також спроба роз'яснити, що програма відбудови Української держави гальмується як "воєнними обставинами", а також тим, "що переведення таких важливих і далекосяжних реформ вимагає часу й належної підготовки". З огляду на це, вважав голова ПУН, необхідно вести підготовчу роботу, прищеплювати широкому загалу ідеї українського націоналізму, поборюючи разом з тим ті "елементи, що хотіли б звести націю з шляху творчої праці на дорогу анархії і нового знищення".¹⁶⁸

У контексті згаданого документа 14 січня 1942 р. на ім'я А. Гітлера був направлений лист, підписаний Головним отаманом УНР А. Лівицьким,^*

* Саме в цей день, 14 січня 1942 р., зав. канцелярією А. Лівицького полк. М. Садовський у листі до генерала В. Петріва у Брно писав: "Акція українська наших "немовлят", тобто бандерівців, уже давно скінчена. Старші "немовлята", мельниківці, теж, здається, свою пісню відспівали". Садовський повідомляв Петріва, що середовище УНР вірить, що німці доручать створити український уряд саме їм. Однак, на його думку, справа йде до того, що "Україна буде такою, якою створять її німці".

** На думку нинішнього голови ПУН та останнього президента УНР М. Плав'юка, згаданий лист або меморандум не можна розглядати як "доказ співпраці з німцями", бо в ньому головним чином йшла мова про контакти з німецькою владою в обороні інтересів українського народу (Дніпро. - 1995. - № 1. - С. 81).

президентом Української національної ради у Києві професором М. Величківським, головою Генеральної ради українських комбатантів генералом М. Омеляновичем-Павленком, президентом Української національної ради у Львові митрополитом Андреєм Шептицьким. Хоч автори цього документу й висловили у шанобливій формі критичні зауваження щодо політики Третього Рейху стосовно України, вони водночас горяче запевнили фюрера, що "провідні кола на Україні готові до тіснішого співробітництва з Німеччиною з тим, щоб вести боротьбу з спільним ворогом спільними зусиллями німецького і українського народів і встановити справді новий порядок в Україні і в усій Східній Європі".¹⁶⁹ Під цим сумнозвісним листом стояв також підпис голови ПУН А. Мельника.^**

Не взяв участь у цій спільній акції колишній гетьман П. Скоропадський. Не визнаючи чинності уряду УНР в екзилі, він, як стверджують окремі дослідники, направив ноту на адресу МЗС Німеччини, де виклав власну думку про стан німецько-українських відносин. Цю ж думку П. Скоропадський оприлюднив 22 лютого 1942 р. у виступі перед членами берлінської організації Союзу гетьманців-державників. Віддаючи належне німецькому уряду і народу за звільнення значної частини території України від більшовиків, він разом з тим визнав, що до цього часу у Берліні ще не вирішено "основних напрямків, від котрих залежатиме також і сучасна доля України". Однак з цим, на його погляд, необхідно рахуватись, треба ще зачекати, спокійно і терпеливо.

Колишній гетьман різко засудив тих українців, які закликали до співпраці з більшовиками або ж прагнули підняти проти німців повстання. Щодо перших, то це, на його думку, "нерозумно і рішуче не відповідає бажанням українського народу". У другому випадку - "нічого не може бути більш небезпечним, як необачно втягати людей в безнадійні під теперішню хвилю підприємства, що лише будуть розвалювати нас, як народ, і дадуть шанси всім нашим ворогам запанувати на нашій землі".¹⁷⁰

Не варто, мабуть, особливо доводити, що зазначений вище "угодницький" курс схвалювали далеко не всі прихильники вказаних вище політичних проводів, відчуваючи на собі яких жахливих обертів набуває маховик окупаційного режиму. Було, зокрема, відомо про арешти у Києві та інших містах функціонерів мельниківського проводу ОУН. І ось постало далеко не риторичне питання: з ким і проти кого?

Одним з перших на нього намагався відповісти Т. Боровець-Бульба, відомий як прихильник А. Лівицького. Головним ворогом самостійної України він, вихований у традиціях українського націоналізму, вважав насамперед більшовиків, радянських партизанів і тих парашутистів-диверсантів, яких, за його словами, Москва закидала у німецький тил начебто для знищення "націонал-свідомого українського елементу". Як згадував сам Бульба-Боровець, ще восени 1941 р. усі сподівання на краще життя під новим "цивілізованим" окупантом в Україні швидко розвіялись. За таких обставин, за його словами, усі "політичні угрупування" приходили до висновку: "перечекати цю фазу війни на поверхні пасивно, а в підпіллі вести свою активну роботу".¹⁷¹

Під впливом подій Т. Боровець-Бульба все більше схилявся до думки про відновлення своєї колишньої збройної формації "Поліської січі" з тим, щоб у якийсь спосіб спробувати захистити місцеве населення від сваволі окупантів. І от у лютому 1942 р. він з групою своїх спільників у кількості 300 осіб пішов у ліс. Цей крок отамана і його наступні дії не пройшли повз увагу націстів. В інформаційному повідомленні поліції безпеки і СД від 22 травня 1942 р. зазначалося, що Боровець-Бульба таємно організував своїх спільників і "зібрав велику кількість багнетів"¹⁷² (за деякими даними він вже мав тоді до 3 тис. бійців). Згодом "Поліська січ" перебрала ще й назву "Українська повстанська армія".

Втім, зазначені дії отамана, спрямовані на чинення опору нацистам, суперечили позиції Державного центру УНР. Його провідні діячі на чолі з А. Лівицьким, стоячи на ґрунті співпраці з окупантами, вважали, що саме уенерівці одержать дозвіл нацистської влади на створення українського уряду. У приватному листі від 19 січня 1942 р. на адресу вже згадуваного І. Рудичіва А. Лівицький писав, що немає чого журитися, бо "загляне сонце і в наше віконце". За його словами, "інформації з України свідчать, що наш народ з нами", тобто з Державним центром УНР.¹⁷³

Водночас важливий крок у виробленні нової позиції зробив також бандерівський провід. Сталося це на II конференції ОУН(Б), що відбулася у квітні 1942 р. під Львовом. У ній взяли участь М. Лебедь, Д. Мирон, І. Климів, В. Кук, Я. Старух, З. Матла, Д. Клячківський та ін. Виступи делегатів, жвава дискусія з обговорюваних питань свідчили про суперечливість поточного моменту, про необхідність чітко визначитись у ставленні до Німеччини і разом з тим не підставити завчасно Організацію під удар переважаючих сил ворога.

Конференція визнала "близьку можливість збройної боротьби за українську державність в слушний час", якщо СРСР буде розбитий або ж Німеччина виснажиться внаслідок внутрішніх потрясінь. Тому одним із завдань політики ОУН(СД) мало стало "творення і розбудова власних політичних і військових сил". Водночас з цим висувалась пересторога, щоб "енергія народу не вилилась в партизанщину, але оформилась в широкий всенародний рух".

Критикуючи колоніальну політику нацистів в Україні, зокрема земельну реформу, ОУН(Б) однак не поспішала збройно виступити у цей час проти нового

* Така позиція ОУН(Б) пояснювалась у значній мірі точкою зору С. Бандери. Як згадує відомий діяч ОУН-УГВР Є. Стахів, у грудні 1941 р. він привіз з Берліну "урядуючому" провіднику М. Лебедю таємну інструкцію від С. Бандери. У ній містилося застереження, "щоб не провадити ніяких акцій проти німців - антинімецькі виступи шкідливі і треба якось направити українсько-німецькі стосунки" (Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. - К., 1995. - С. 100).

окупанта.^* Вона вважала своїм головним завданням організацію і планову мобілізацію сил на усіх ділянках боротьби за українську державність і дотримання такої тактики, яка б не дозволила Організації "плестися у хвості та допускати випередити себе стихійними виступами мас або московсько-більшовицькій та іншій роботі".

Не виключаючи в принципі можливості все-таки збройного зіткнення з Німеччиною, конференція однозначно визнала, що головним фронтом боротьби ОУН(Б) є "фронт боротьби з московським імперіалізмом, під якою маскою він би не виступав (білогвардійщина, більшовизм, слов'янофільство тощо)". У зв'язку з цим на підставі вище згаданого наголошувалось, що "на осередніх та східних українських землях критику колоніальної політики поєднуємо з боротьбою проти московсько-більшовицьких впливів, проти пропаганди партизанщини, санкціонованої московським імперіалізмом". Отож, стратегія ОУН(Б) на даному етапі полягала в тому, щоб, з одного боку, критикувати гітлерівський окупаційний режим, з другого боку, вести у різних формах боротьбу проти Москви і, зокрема, проти комуністичного партизанського руху.

Були також сформульовані завдання ОУН(Б) і на західноукраїнських землях: "а) розбудова революційно-визвольних сил і політичне вироблення кадрів, б) піднесення політичної активізації мас шляхом розгортання боротьби за українську державність та зацікавлення справами осередніх і східних земель, зокрема боротьбою там з внутрішніми агентурними фронтами".

ОУН(Б) визнала також необхідним використати усі можливості, які сприятимуть відновленню української державності і висловилась за створення "великого фронту боротьби поневолених народів сходу і заходу Європи". У постановах конференції відображено відношення ОУН(Б) до інших течій українського визвольного руху. Там говорилось: "Боремося проти всяких форм партійництва, отаманії та відкопування старих віджилих політичних угрупувань". Щодо мельниківців, то їх ОУН С. Бандери мала поборювати "як опортуністичну дрібну міщанську політичну агентурну групу, що вносить розклад в українське самостійницьке життя в боротьбі за соборну Українську державу".

Помітні зміни відбулися у ставлення ОУН(Б) до єврейського питання. Не заперечуючи в цілому негативного відношення до "жидів як знаряддя московсько-більшовицького

* У політичних постановах II Великого збору ОУН (квітень 1943 р.) у п. 17 говорилось: "...Організація українських націоналістів поборює жидів як підпору московсько-більшовицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог" (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 192-192 зв.).

** Не виключено, що II конференція ОУН(Б) була своєрідною реакцією бандерівського проводу на підписану 1 січня 1942 р. у Вашінггоні 26 країнами декларацію Об'єднаних Націй про безкомпромісну боротьбу з державами фашистського блоку. Відомо, що до згаданої декларації бажали приєднатися й еміграційні політичні центри Литви і Латвії. Однак їх прагнення не знайшло підтримки у західних союзників, котрі мали рахуватись з позицією СРСР.

імперіалізму",^* Організація визнала "за недоцільне в сучасний момент міжнародної ситуації брати участь в протижидівських акціях, щоб не стати знаряддям у чужих руках".¹⁷⁴

Підсумовуючи результати II конференції ОУН(Б), можна дійти висновку, що її рішення у порівнянні з попередньою конференцією стали кроком уперед щодо вироблення більш реалістичної політики і стратегії стосовно боротьби за УССД. Але і тепер збройна боротьба проти нацистського окупанта відсувалася на непевний час: до його виснаження.^** Головним ж своїм завданням ОУН(СД) вважала на цьому етапі досягнення перемоги "на внутрішньому українському фронті" шляхом нищення "орієнтації на чужі сили", ліквідації різних "агентурних груп", розбудови "незалежних сил", об'єднання усього народу "під прапором одної ідеї, одного проводу і однієї організації".

Слушною є думка про згадану конференцію відомого діяча мельниківської ОУН Я. Гайваса. "Мусили ще пройти довші місяці, - пише він у своїх спогадах, - щоб керівні елементи ОУН(Б) рішилися на активну боротьбу проти німців. Покищо мова була про "критику німецької колоніальної політики".¹⁷⁵

Зміщення акцентів, що відбулися у тактиці ОУН(Б) після 11 конференції, були відмічені нацистами. В інформаційних оглядах поліції безпеки і СД Німеччини з окупованих східних областей відмічалося, що коли у зимовий період 1941/1942 рр. головна увага зверталася на розширення мережі і вдосконалення внутрішньої структури ОУН(Б), то з весни 1942 р. перед бандерівськими осередками ставляться "активні завдання": опір і саботаж усіх заходів окупаційної адміністрації, проведення курсів політичного та військового вишколу кадрів.

З огляду на вищезазначене не важко побачити, що ОУН С. Бандери в умовах німецько-радянського збройного конфлікту прагнула заявити про себе як про "третю силу" і впливати, виходячи з власних інтересів, на хід подій. Але, як слушно зауважив відомий український письменник і громадський діяч І. Багряний, "у тій ситуації було ясно, що третя сила, яка виступить набагато слабше від кожної з колосальних потуг і вклиниться межи ними, як межи жорна, буде неминуче розмелена на порох".¹⁷⁶ Отож, оптимальний вибір бачився між двома альтернативами: або йти з нацистами до кінця, або ж рішуче виступити проти них на боці Об'єднаних Націй. Але ми знаємо, що бандерівська ОУН вибрала, так би мовити, "третій шлях", який привів до стратегії "двофронтової" боротьби.

Слід мабуть, зауважити, що в цей період провід ОУН(Б) намагався в якийсь спосіб висловити своє ставлення й до західних союзників СРСР. Відомості про це можна частково почерпнути з повідомлення поліції безпеки і СД Німеччини від 22 травня 1942 р. Аналізуючи захоплені конспіративні документи ОУН(Б), німці дійшли висновку, що бандерівці висловлюють сумніви стосовно орієнтації

* Цієї позиції дотримувались і впливові кола в США. Зокрема, 22 лютого 1943 р. під час таємної зустрічі у Швейцарії з довіреною особою нацистських спецслужб резидент Управління стратегічних служб США А. Даллес заявив, що у випадку мирних переговорів західних союзників з Німеччиною, на його думку, має вестись мова про санітарний кордон проти більшовизму і панславізму "шляхом розширення Польщі у бік сходу, збереження Румунії і сильної Угорщини".

на англійців, бо "вони тільки хочуть створити велику польську державу".^* Але з часом у керівних колах бандерівської ОУН відношення до намірів Англії змінилося. У цілому ж, не відкидаючи у перспективі надій на можливість одержання підтримки з боку Англії і США у своїй боротьбі за УССД, провід ОУН(Б) виходив з того, що західні союзники в разі перемоги над Німеччиною прагнутимуть в першу чергу "реалізувати свої плани побудови європейського ладу, здійснення планів англосаксонського світу".¹⁷⁷

Напружені стосунки, що склались на рубежі 1941/1942 рр. між антикомуністичними проводами українства та окупаційною владою, вимагали від останньої внести певну ясність у стан українсько-німецьких взаємин. І це було зроблено у досить оригінальний спосіб. На початку 1942 р. у новому нацистському пресовому органі для України "Дойче Україне Цайтунг" з'явилась публікація "Німеччина й українці".¹⁷⁸ Вже той факт, що у назві публікації замість слова "Україна" було вжито слово "українці", багато про що говорив. Треба віддати належне авторам цього матеріалу, які подали досить ґрунтовний аналіз українсько-німецьких зв'язків як у історичній ретроспективі, так і в новітню добу. Багато гарних слів було сказано про ставлення до українців у Австро-Угорщині, про допомогу Центральній Раді проти більшовиків у 1918 р., про умови для проживання української політичної еміграції на теренах Німеччини після поразки у перших Визвольних змаганнях 1917-1921 рр., про роль німецьких старшин у створенні УГА тощо.

Але найбільше уваги було приділено подіям напередодні та в перші роки нової війни. Підкреслювалось, що "повоєнна Німеччина, зокрема, націонал-соціалістична А. Гітлера, завжди ставилась поважно та з розумінням до української проблеми". Проте не всі це усвідомили, ворожі сили ("англо-французько-польські, жидомасонські сили") "бачили це й виписували фантастичні версії про українські плани Німеччини". Однак вони, на думку авторів публікації, не відповідали дійсності, бо у основі українсько-німецьких взаємин "лежала спільна свідомість конечности послідовної боротьби з версальським світом за його кращу перебудову і справедливий розподіл".

Звичайно, не можна обминути увагою українсько-німецькі "непорозуміння", викликані подіями 1939 р., долею Карпатської України, Галичини і Волині, які перебрали Угорщина і СРСР. Тому у згаданій публікації відмічалось, що "в історії повоєнних українсько-німецьких взаємин були ясні, але не бракувало й позначених зневірою моментів". З огляду на це "багато українців, прихильних Німеччині, заломилися в ті хмарні дні українського народу і почували глибокий жаль до німців".

Але в тому, що сталося, вини Німеччини не було. Українці, такі щирі наївні люди, "забули тоді, що така велика держава як Великонімеччина має свою, також і складну, закордонну політику, у якій для вищих майбутніх цілей та інтересів не завжди можна рахуватись з сентиментами та болісними жертвами навіть найбільших приятелів. Зневірені українські політичні кола забули тоді, що Німеччина могла теж мати задавнений жаль до української еміграції за те, що ця остання дала себе запрягти до воза англо-французьких змовників і не завжди вірила в німецьке відродження і перемогу".

Проте події 22 червня 1941 р., вважають автори згаданої публікації, все розставили по місцях, й українські маси побачили в особі А. Гітлера і його непереможної армії "своїх найбільших та найвірніших союзників". Тому всі "чесні українці з вогняним запалом закочують рукави та стають поруч німецького переможця для відбудови свого видертого у дикої Азиї та знов поверненого Європі бідного краю". Але німецька влада свідома того, що вороги України "не сплять". "Чується нашіптування і своїх руїнників [читай бандерівців. - Авт.]. Не подобається їм те, що таку чи іншу заселену українцями провінцію прилучено до того чи іншого адміністративно-політичного організму; "розчаровуються", мовляв, німці не створили української армії...,

* Німці прагнули роз'яснювати причини повільного здійснення так званої "земельної реформи", ліквідації колишніх колгоспів та радгоспів, передачі їх земель у приватну власність. На одному зібранні у Луцьку у червні 1942 р. генеральний комісар Волині-Поділля Шене з цього приводу заявив, шо зараз важко встановити межі колишніх власників землі, відчувається брак тяглової сили і реманенту, господарі втратили навички самостійного господарювання. Крім того, частина працездатного населення виїздить на роботи до Німеччини (Український голос. - Ч. 25. - 18 червня 1942 р.).

видається злою розв'язка земельного питання,^* то знову непокоїть їх те, що ні одному з рекламованих партійників не віддано привілеїв чи влади в руки; буває, що вони взагалі уявляли собі все інакше, ніж сталося..." Все це, підкреслюється в публікації, "наклепи і диверсійні прояви ворожої, безперечно, жидовсько-комунарської пропаганди".

Як зазначалось у згаданому матеріалі, саме тепер "українсько-німецькі взаємовідносини осягли свою золоту вершину". Німеччина - це єдина держава, котра здатна розбити "потвору сталінського червоного рабства". Німеччина як провідна держава жертвою своїх синів знищила головних ворогів України: Польщу і Москву. Тому простори України, здобуті кров'ю німецьких вояків, "в першу чергу мусять бути під її контролем". У новій Європі, організованій на нових політичних і господарських засадах, українцям, як й іншим народам, буде гарантовано право на чесну працю, винагороду, хліб.

З'ясувавши, нарешті, стан україно-німецьких відносин, автори публікації "Німеччина й українці" намагаються розтлумачити українському загалу головне: чому не постала у вогні війни українська держава? Тут, на їх думку, багато причин. Але головна з них полягає в тому, що "український народ вичерпаний і знедолений, наче слаба людина по довгій і важкій недузі, не був би в силі сам зорганізувати забезпечену державу". Крім того, "по літах совітського анархізму, близьке перебування українців з німцями, дозволить першим набрати до свого національного характеру всіх добрих прикмет відродженої німцями вдачі, як: відома і славна німецька точність, чесність, докладність та працьовитість".

Таким чином, з огляду на вищевикладене можна дійти висновку, що з нацистської точки зору українці ще не доросли до власної держави, проте в особі Німеччини Україна має "свого вірного приятеля", котрий шанує національні права і почування українського народу. А тому цей народ перш за все покликаний працювати так, щоб "активно допомагати розторощити до решти найбільшого ворога українського народу і всього людства - жидо-більшовизм", бо перемога Німеччини А. Гітлера - це водночас і "краще майбутнє України".

Не важко усвідомити, що така "відповідь" на всі входження і потягання керівних кіл українства до німецьких чинників не зняла напруги в українсько-німецьких взаєминах, але вона дала ясно зрозуміти, що справа української державності може стати лише результатом боротьби за неї всього народу.

Тому невипадково у перші місяці 1942 р. у тих політичних колах організованого українства, які в свій час радо вітали напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз, під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів формується, нехай ще нетвердо, проте все ж опозиція німецькій політиці в Україні, котра у нацистських документальних джерелах виразно виступає як "український рух опору". Його основними течіями були: бандерівська ОУН, прихильники Т. Боровця-Бульби, радикальні елементи ПУН А. Мельника. Зрозуміло, що форми боротьби кожної з них були неоднакові і розвивалися разом з потребами часу.

Однак український рух опору з самого початку не зміг досягти консолідації, бодай тимчасово, не зміг висунути зі своїх лав діяча, котрий би став інтегруючим чинником, прапором визвольної боротьби. З цього приводу один з представників старшого покоління українських громадських діячів, колишній член УЦР П. Андрієвський у листі від 20 березня 1942 р. до Ю. Колларда писав: "...Розбились ми на націоналістів і гетьманців і взаємно поборюємо". А на думку вже згадуваного С. Довгаля, яку він висловив у листі від 12 січня 1942 р. до генерала В. Петріва, "ми не маємо авторитетів, щоб навколо них єднатися. Авторитети довго витворюються. То й вони потребують організації для реалізації намірів".¹⁷⁹

Втім, певні кроки щодо порозуміння між окремими течіями українського руху опору все ж робилися. Зокрема, намітилося зближення позицій Державного центру УНР і мельниківського ПУН, що мало конкретний прояв у контактах мельниківців з отаманом Т. Боровцем-Бульбою. З цього приводу в середовищі української політичної еміграції висловлювалися думки про те, що "націоналісти відчувають неправність свого стану і заміряють натягти нитку од Мельника до Петлюри..." Хоч співпраця мельниківців і уенерівців продовжувалася й надалі, вона в цілому не дала позитивних вислідів як з причини поміркованості позиції обох проводів щодо німців, так і у зв'язку з відсутністю підтримки серед українського населення в дистрикті "Галичина" та в рейхскомісаріаті України.

Окрему позицію займали по відношенню до українського руху опору прихильники гетьмана П. Скоропадського. Не відділяючи себе від української справи, гетьманці вважали, що їх суверен є найбільш легітимною постаттю серед інших лідерів антикомуністичних проводів українства. Вони твердили, як і в довоєнні роки, що "коли гетьману Павлу не вдасться біля себе зібрати поважні українські сили, то нікому другому цього і поготів зробити не вдасться". Однак поширення серед українського загалу гетьманський рух не мав і це виключало можливість його самостійного впливу на події в Україні.

Найактивнішою силою в українському русі опору з самого початку була бандерівська ОУН, авторитет якої серед українського населення, особливо на ЗУЗ, постійно зростав. Однак у правовому аспекті бандерівці виглядали найменш легітимними репрезентаторами української державності, а у свідомості тогочасних українських політиків їх рух асоціювався з "національним більшовизмом". За словами відомого громадського діяча К. Паньківського, "досвід із часів більшовицької окупації та практика літа 1941 року показали, що великої різниці між більшовизмом і націоналізмом немає".¹⁸⁰ До того ж, чільні діячі бандерівської ОУН не мали авторитету серед української політичної еліти.

На початку 1942 р. сили українського руху Опору в цілому визначили свої позиції, наміри і мету стосовно ставлення до нацистської Німеччини. Мельниківська ОУН, формація Т. Боровця-Бульби, хоч і підкреслювали свою опозиційність до окупаційної влади, проте, за словами Р. Шухевича, прагнули "до розв'язки українського питання у рамках німецької системи". До них примикали й інші політичні групи українства як у рейхскомісаріаті, так і в Галичині, які стояли на позиціях колабораціонізму (УЦК, уенерівці, гетьманці).

Державний центр УНР очікував від нацистів дозволу на формування українського уряду. В той же час, прихильно наставлений до А. Лівицького генерал-хорунжий В. Петрів вважав, що зараз українцям "тяжко думати про якусь самостійність, а треба лишень використати німецький організаційний хист, щоб організувати під їх керівництвом наше громадське, а головне економічне життя..."¹⁸¹

Не покидали надій на добру волю гітлерівців і гетьманці. Один з прихильників гетьманського руху С. Гаращенко, перебуваючи з німецькими військами в Росії, в листі від 10 травня 1942 р. писав з оптимізмом до редакції часопису "Українська дійність": "Гетьманська справа далеко сприяючіша для України, ніж наших друзів націоналістів; тому нам треба ознайомлювати наш народ з гетьманською ідеєю". І далі: "Україна буде або з гетьманом на чолі або не буде жадної, тому нам не треба звертати увагу на націоналістів, а треба старатися придбати український народ для себе і недопус-тити в блуд націоналістів".¹⁸²

Щодо бандерівської ОУН, то вона була найбільш критично настроєна стосовно окупаційного режиму і з середини 1942 р. приступила до підготовки збройної боротьби за УССД за сприятливих умов. Якщо бандерівці й схилялись до співпраці з німцями у контексті опору більшовикам, то лише на платформі рівноправного партнерства, відкидаючи будь-яку політичну залежність від Третього Рейху. У відношенні Москви основні течії українського руху Опору, інші національно-патріотичні сили були одностайні у необхідності її безкомпромісного поборювання.

У порівнянні з європейським антифашистським рухом спротиву український рух Опору в роки Другої світової війни мав одну характерну особливість: він оформився виключно на базі тих політичних сил українства, які з початку війни відверто стали на бік нацистської Німеччини та її союзників і виявили бажання взяти участь у розбудові "нової Європи". А тому в планах чинників українського руху опору фактично не стояло питання сприяти поразці фашистського блоку у збройному протиборстві з Об'єднаними Націями. Своє головне завдання вони бачили в тому, щоб шляхом співпраці або ж демонстрацією збройного спрогиву домогтися від німців визнання у будь-якій формі української державності, а основні зусилля зосередити на боротьбі з більшовизмом.

Отож, невипадково в стратегії ОУН-УПА збройна боротьба з нацистськими окупантами розглядалася лише як "самооборона народу", а бойові дії боївок ОУН і підрозділів УПА в 1943-1944 рр. ніколи не спрямовувалися проти німецьких об'єктів військового призначення, які забезпечували потреби військ на Східному фронті.

Весна 1942 р. і наступні літні місяці не віщували окупантам "спокійного" життя. Хоча 22 липня німецькі війська внаслідок блискучих перемог під Харківом і в Криму окупували всю територію України, опір загарбникам поступово зростав, набував більш організованих форм і цілеспрямованих дій. Найбільше турбував нацистів комуністичний підпільний і партизанський рух. Вже у січні 1942 р органи поліції безпеки і СД фіксують перші ознаки існування "нелегальних комуністичних організацій в Україні", котрі відновлювали свою роботу після тяжких втрат у попередній час.

Підрозділи таємної польової поліції при групі армій "Південь" звітують про появу червоних партизанів та боротьбу з ними у районах Сновськ-Корюківка, Гадяч, Зіньків-Лютенька, Миргород і Золотоноша, Дніпропетровськ і Запоріжжя. З німецькою пунктуальністю щомісячно складаються відомості про масові перевірки населення у загрожуваних районах, арешти і розстріли тисяч людей. Ось, наприклад, за січень 1942 р. було розстріляно 831 особу як партизанів і саботажників; березень 1942 р. - розстріляно 450 осіб як партизанів, диверсантів або шпигунів; травень 1942 р. - розстріляно 458 чоловік як партизанів та їхніх посібників. І так за кожний місяць.¹⁸³

Не можна не сказати, що стан на окупованих територіях не викликав занепокоєння у вищих сферах Третього Рейху. 25 квітня 1942 р., наприклад, Й. Геббельс зробив цікаву нотатку у своєму відомому тепер щоденнику: "Спочатку населення України було досить схильне дивитися на фюрера як на рятівника Європи і сердечно вітало німецьку армію. Через кілька місяців ставлення до нас різко змінилося". І далі робиться правильний висновок: "Ми надто сильно вдарили по росіянах, особливо по українцях, круто поводячись із ними". Але далі цієї констатації міністр пропаганди не пішов.

Висловлювали критичне ставлення до масових репресій стосовно мирного населення й деякі генерали вермахту. Так, відомий німецький військовий діяч генерал-полковник Г. Гудеріан писав, що діяльність Е. Коха в Україні посилила рух опору німецькій владі і що та частина населення, яка співчувала німцям, відвернулася начебто від них. Аналогічні міркування висловлював і генерал-лейтенант А. Хойзінгер. Однак Кох на судовому процесі у Польщі у відповідь на ці звинувачення, заявив, що ніхто інший як генерали були прихильниками гітлерівської завойовницької політики і що вони були "найбільш" крайніми у своїх переконаннях і більше за всіх наполягали на проведенні цієї політики".¹⁸⁴

Активізацію комуністичного партизанського і підпільного руху в Україні, про що йшлося вище, підтверджують й документи ОУН. Так, у "Суспільно-політичному огляді життя на українських землях", складеному крайовим проводом ОУН на ПЗУЗ за квітень-травень 1942 р., читаємо таке: "З приходом весни комуністи скріпили свою діяльність. Невдачі німців на Східному фронті, а дальше більшовицька пропаганда підбадьорила сильно комунізуючі елементи; є випадки, що місцеві комуністи пішли в підпілля. В терені діє комуністична сітка. її творять з людей місцевих і військових втікачів. Терени діяння в першу чергу лісисті і Полісся. Тепер іде на Поліссі партизанка, головно в теренах Берестейщини, Дрогочинщини, Лунинеччини, Олевщини".

Далі у огляді повідомляється про дії червоних партизанів. "Біля Діткович, - говориться там, - партизани навіть окопалися. Велася кількаденна боротьба. Німці і міліція не могли дати ради. Спровадили артилерію. Такі самі бої більших груп партизанів були на околиці на схід від Лунинця, в білоруських селах й на північний схід від Олевська. У партизанку пішло багато поляків, а також деякі поліщуки, що їм дошкуляли німці". У цьому документі також відзначається, що "комуністична пропаганда має добрий ґрунт, що його витворюють самі німці й польські урядовці". Партизани, за словами авторів огляду, "нападають на німецькі автомашини та магазини. Зараз стараються входити до урядів, поліції і в цей спосіб діяти з середини".

Наведені рядки є в цілому свідченням об'єктивного аналізу подій на окупованих нацистами північно-західних областях України і красномовно говорять про активну боротьбу комуністів і прихильних до них верств населення як польського, так й українського, проти гітлерівських загарбників.

Однак висновки, які робить у згаданому огляді крайовий провід ОУН з вищевикладеного, занадто заідеологізовані. "У відповідь на дрібні виступи большевицьких диверсантів, - зазначається в ньому, - що, до речі, не наносять німцям майже жодної шкоди, кинулися німці проти невинних ні в чому, безборонних українських сел і з тваринною жорстокістю вимордовують населення, палять майно". А потім наголошується: "Тут маємо справу з мовчазною, але свідомою співпрацею обох ворогів України".¹⁸⁵

Не важко помітити у цих твердженнях спробу дискредитації партизанського руху, керованого комуністами, у той час, коли ОУН(Б) не була готова збройно виступити проти окупантів. Бо ж тактика і методи боротьби радянських партизанів були такими ж, як потім і дії УПА. Хіба ж напади на ворожі автомашини і військові склади є "дрібними виступами"? Це були загальновизнані й найбільш поширені на той час у всіх європейських країнах, окупованих нацистами, форми народної боротьби або так званої "таємної війни". З приводу згаданого керівник британського Управління спеціальних операцій генерал Габбінс говорив, що завдання його організації полягало, зокрема, у наданні народам окупованих територій допомоги щодо підриву "військового потенціалу Німеччини, всюди, де тільки можливо, шляхом саботажу, диверсій і т.п."¹⁸⁶ А не хто інший, як фельдмаршал В. Кейтель у своїх споминах, написаних під час Нюрнберзького процесу, згадуючи події на окупованій фашистами території Європи, включаючи й Україну, писав, що влітку 1942 р. "становище на всіх театрах військових дій загострилося з причини непокори населення, актів саботажу, нападів на військовослужбовців і установи вермахта, які до того ж здійснювалися зовсім відкрито".¹⁸⁷

Крім того, хіба "дрібні виступи", що не наносять "німцям жодної шкоди", могли викликати таку лють окупантів? Хіба потім не німці звинувачували УПА у легковажних нападах, які призводили з боку нацистів до репресій стосовно місцевого населення у запіллі ОУН-УПА?

Теза, згідно з якою комуністичний партизанський рух в Україні був спрямований не на боротьбу з нацистськими окупантами, а є "свідомою співпрацею обох ворогів України", стала в подальшому лейтмотивом поведінки ОУН-УПА стосовно "червоної партизанки". Більш того, до неї некритично поставилися й післявоєнні історики української діаспори. "Червоні партизани, - пише Л. Шанковський, - уникали одвертих виступів проти німців. Вони теж не ставили собі завдання боронити місцеве населення, їхня тактика полягала в тому, щоб саме викликати гострі німецькі репресії у відношенні до населення".¹⁸⁸

Однак треба послухати й іншу думку, яку висловлює більш кваліфікований спеціаліст партизанської боротьби, ніж шановний історик. "Найменша активність УПА, - писав у своєму звіті відомий партизан П. Вершигора, - тягнула за собою жорстокі репресії: німці палили села, вбивали стариків і дітей, худобу й здорове населення виганяли до Німеччини". І це правда, бо УПА базувалася головним чином на села, котрі складали її запілля, а про це нацисти добре знали. Тож хіба можна, виходячи з цього, брати під сумнів необхідність і невідворотність збройної боротьби як українських повстанців, так і червоних партизанів?

Позиція ОУН стосовно радянського партизанського руху в цілому відповідала намірам німців. Тому останні, зі свого боку, докладали чималих зусиль, щоб усіма засобами компрометувати взагалі антифашистський Опір в Україні, всіляко роз'єднувати всі його сили, позбавляти їх активності, направляти одну проти іншої. І в цій площині нацисти мали певні успіхи, хоч, зрозуміло, побороти антифашистський збройний спротив вони не зуміли, добиваючись лише окремих тактичних результатів.

Говорячи про вороже наставлення ОУН(Б) до червоної партизанки, заради правди слід зауважити, що і з боку радянської влади мали місце огульні звинувачення на адресу націоналістичних сил в Україні щодо їх співробітництва з окупантами, не рахуючись з обставинами й вимогами часу, їхнім розумінням власних шляхів боротьби за незалежну Україну.

Втім, наявність у русі спротиву загарбників різних політичних сил не була новим явищем у нашій історії. Адже були прецеденти в недалекій минувшині. Так, під час окупації частини території України білогвардійськими військами генералів А. Денікіна і П. Врангеля у 1919-1920 рр. у їхньому тилу було два основних напрямки повстансько-партизанського руху: комуністичний і національно-український, не рахуючи формувань Н. Махна. Хоча кожний із зазначених чинників переслідував власну політичну мету, однак між ними нерідко досягались домовленості про спільні дії проти білогвардійців. Водночас поширеним явищем був нейтралітет загонів повстанців стосовно радянської влади. Колишній головнокомандувач Червоною армією С. Каменєв, писав, що влітку 1920 р. на правобережній Україні під час радянсько-польської війни не спостерігалися напади українських повстанців на радянський тил. Однак слід визнати, що радянська влада дивилася на згадані вище домовленості як на тактичний засіб. Відомий радянський військовий діяч М. Тухачевський, розглядаючи українську національну партизанку 1918-1919 рр. як дрібнобуржуазну стихію, вважав, що в майбутніх війнах національні партизанки створюватимуть загрозу для Червоної армії.¹⁸⁹

Тому, на нашу думку, досвід компромісів і взаємодії, про який ішлося вище, не міг бути реалізованим у повній мірі в роки Другої світової війни. І ті протиріччя, які мали місце у антифашистській збройній боротьбі на українських землях, об'єктивно сприяли її послабленню. Це не тільки антагонізм між комуністичним підпільно-партизанським рухом і українським рухом Опору, але й істотні розбіжності в позиції окремих течій останнього, а звідси й боротьба між ними. На жаль, усі сторони у той час, включаючи й німецьку, виходили з власних інтересів і дотримувались відомого принципу: "ворог мого ворога є мій друг". Внаслідок цього спроби порозуміння, дотримання нейтралітету, співпраці, мали місце виходячи лише з тактичних міркувань.

І така тактика, на думку отамана Т. Бульби-Боровця, виправдовувалася обставинами. Так, ведучи збройну боротьбу з кількома ворожими чинниками, український визвольний рух, за його словами, мав прагнути до "гнучкого маневру поміж комуністами та гітлерівцями, зберігаючи свої сили на слушний час". Зокрема, коли нацисти дізналися про переговори бульбівців з червоними партизанами, то, за словами отамана, цей "момент налякав німців гірше самого диявола".¹⁹⁰

Згадані вище розбіжності між різними чинниками антифашистської боротьби в Україні не можна, звичайно, розглядати лише як результат провокаційних дій німецької адміністрації. Вони носили й об'єктивний характер, мали багато спільного з європейським рухом Опору. За словами американського публіциста Л. Фараго, діяльність британського Управління спеціальних операцій "у значній мірі ускладнювалась багатонаціональним характером діючих під його керівництвом сил, протилежними інтересами еміграційних урядів".¹⁹¹ Така картина спостерігалася й на Україні.

Порушене вище питання стосунків між комуністичним і націоналістичним осередками опору нацистським окупантам в Україні, вимагає вироблення об'єктивного погляду взагалі на проблему партизанської збройної боротьби у 1941-1944 рр., яка була найбільш ефективною і дійовою формою спротиву політиці гітлерівців на захопленій українській території.

Звинувачення партизанів усіх гатунків у тому, що вони своїми діями провокували нацистів до жорстокого поводження з цивільним населенням, є повністю безпідставними. Загальновідомо, що не хто інший, як видатний німецький воєнний теоретик К. Клаузевіц на підставі аналізу наполеонівських війн науково обгрунтував теорію "народної війни" або дій "озброєнного народу" у тилу окупаційної армії, що були однією з форм партизанської війни. З притаманною йому виразністю Клаузевіц показує дії "озброєнного народу" у вигляді полум'я, котре охоплює армію вторгнення і змушує її під загрозою загибелі покинути захоплену територію.¹⁹²

Таким чином, необхідно визнати, що партизанська збройна боротьба не суперечила у своїй основі міжнародним законам з питань ведення війни. Це. зрозуміло, не тільки думка К. Клаузевіца, але й багатьох сучасних дослідників. Так, англійці Ч. Діксон і О. Гейльбрунн, досліджуючи зазначену проблему, пишуть, що "ведення партизанської війни не вважається порушенням правил Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни".¹⁹³ Разом з тим, вони підкреслюють, що коли партизанський рух не підкорюється цим законам, то партизани позбавляються їх захисту. Законність партизанських дій визнається лише за таких неодмінних умов: повинна бути особа (командир), відповідальна за дії партизанів; всі партизани повинні мати на своєму одязі чіткий пізнавальний знак своєї належності (зірку, кольорову смужку тощо); кожний партизан має відкрито носити свою зброю; всі партизани мають дотримуватись

* За словами відомого німецького військового діяча генерал-полковника Л. Рендуліча, "не рахуючи російських та італійських партизанів, діями котрих керували суверенні уряди, всі партизани інших театрів військових дій не дотримувались жодного параграфа положень міжнародного права про ведення легальної боротьби". Тому, на його думку, цілком слушно, що "партизани були поставлені поза законом" (Итоги Второй мировой войны. Сборник статей. - М., 1957. - С. 137).

законів і звичаїв війни.^*

Однак, як би там не було, кожна війна у всіх її проявах, включаючи й партизанський рух, є страшною небезпекою для цивільного населення і ніякі закони не в змозі запобігти, на жаль, загибелі невинних людей, руйнуванню виробничих сил, об'єктів матеріальної культури.

Теза про те, що партизанська боротьба провокувала німців на розправу з місцевими жителями, цілком німецького походження. Вона набула поширення як під час війни, так і після її закінчення з метою виправдати у очах світової громадськості небачені звірства нацистських окупантів не тільки в СРСР, але й у всій Європі. Однак дивно читати і у наш час твердження окремих дослідників, що в Україні "більшість цивільного населення гинула під час двобою німців з партизанами".¹⁹⁴ Подібні точки зору - чистої води софізм, коли свідомо плутається наслідок з причиною. Масове нищення цивільного населення на окупованих нацистами землях України не було результатом партизанського руху, законність якого не викликає сумнівів. Причина жорсткості гітлерівців випливала з політики і намірів вищого нацистського керівництва. Вже на згадуваній вище нараді 16 липня 1941 р. А. Гітлер цинічно заявив, що партизанська війна, котра ймовірно спалахне у тилу німців на окупованій території, надасть "можливість знищити все, що піднімається проти нас". Це була не просто заява вищого керівника, а продумана програма дій щодо населення східних територій, які стали об'єктом нацистської окупації. Наведені вище слова фюрера слід трактувати й так, що якби не було партизанської війни, то довелося б німцям самим її "організувати".

Протягом 1941-1942 рр. А. Гітлер неодноразово висловлювався особисто про необхідність придушення жорстокими засобами будь-яких спроб спротиву окупаційній владі на всіх захоплених територіях. 22 червня 1942 р. в оточенні своїх найближчих однодумців фюрер говорив, що у випадку підриву поїздів, замахів на представників німецької адміністрації, за приховування агентів-парашутистів необхідно "негайно розстрілювати бургомістрів, хапати чоловіків і у тяжких

* На початку липня 1943 р. А. Гітлер віддав розпорядження рейхсфюреру СС Г. Гіммлеру про припинення масового знищення захоплених у полон радянських партизанів або ж осіб, підозрюваних у їх підтримці. Всі вони після перевірки підлягали передачі до концтаборів з метою використання як робочої сили, брак якої все більше відчувався у Німеччині. Є відомості, що більша частина місцевих командирів СС і поліції зустріла це розпорядження з невдоволенням.

** Під час бесіди з начальником УШПР військовий кореспондент газети "Правда" Л. Коробов, котрий тривалий час перебував серед партизанів, сказав: "Німецькі полонені живуть максимум три години. Полоненому вчиняють допит, беруть від нього все, що він може розповісти, а потім розстрілюють". Цікавою була позиція стосовно полонених, котрі потрапляли до партизанів, М. Хрущова. З квітня. 1943 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У він зауважив: "Я думаю, що можливо до німців та мадярів застосовувати покарання різками. Одних слід вішати, а інших просто висікти і відпустити".

випадках розстрілювати,^* а жінок відправляти до концентраційних таборів".¹⁹⁵ У східних областях, сказав якось А. Гітлер, щоб досягти поставленої мети, потрібно діяти абсолютно жорстоко, а-ля Сталін.

І ці вказівки неухильно проводилися до життя, не рахуючись з міжнародними законами, про які йшлося вище. На Нюрнберзькому процесі один з найбільш відомих спеціалістів по боротьбі з рухом Опору обергрупенфюрер СС фон дем Бах-Зелевський визнав, що німецькі війська не завжди розбиралися, хто є партизан, а кого підозрюють в тому.¹⁹⁶ За таких обставин командири частин вермахту діяли на свій розсуд, виносячи смертні вироки ні в чому не повинним людям. Ця практика носила масовий характер і була визнана як злочин проти людства.

Звичайно, те, про що вже говорилося, було усвідомлено фон дем Бах-Зелевським після війни. Але є свідчення, що і в воєнні роки окремі німецькі чинники розуміли згубність політики масового нищення цивільного населення під виглядом боротьби з партизанами. Так, 28 жовтня 1943 р. начальник СС і поліції генеральної округи "Житомир" у своєму обіжнику наголошував, що практика розстрілу "без зайвих розмов" чоловічого населення у тих селах, де діяли партизани, підірвала довір'я населення до німецької політики. У зв'язку з цим він кваліфікував такі дії як неправильні й вимагав від своїх підлеглих ретельної перевірки підозрюваних осіб, підкреслюючи, що "наслідком ліквідації чоловічого населення є те, що при вступі німецьких сил все населення втікає до партизанів".¹⁹⁷

З огляду на вищевикладене, засуджуючи дії окупаційної адміністрації, було б невірним заплющувати очі й на відомі факти порушення учасниками руху опору існуючих норм поведінки під час бойових дій. Непоодинокими були випадки знищення партизанами, у тому числі й червоними, німецьких військовополонених,^** що сурово заборонялося міжнародними угодами. Слід погодитись зі словами вже цитованих англійських дослідників, що "не можна нехтувати законами війни тільки тому, що їх незручно виконувати".

Таким чином, збройна боротьба на окупованій території України проти нацистів не була проявом чиєїсь злої волі, винахідом якоїсь політичної сили, вона стала об'єктивним відображенням результатів нацистської окупаційної політики, ставленням населення до загарбників і найвищим виявом нескореності духу українського народу. Зрозуміло і те, що стихійний опір народних мас набував організованих форм і в міру можливостей керувався відповідними політичними центрами. Історія засвідчує, що штучно привнесений партизанський рух ніколи не має перспектив розвитку і завжди приречений на невдачу.

Однак в Україні все було навпаки. Не дивлячись на каральні акції нацистів, полум'я народної боротьби набувало у часі все більших розмірів. За німецькими джерелами, протягом січня-червня 1942 р. у східних областях України сталося 258 диверсійних актів, відбулося 107 боїв окупантів з червоними партизанами, чисельність яких обраховувалась в 11 тис. бійців. А 28 червня 1942 р. командувач групою армій "Південь" видав директиву "Про втихомирення в Україні", де наголошував, що "залишається чинним наказ фюрера: за кожного вбитого німця вбивати десятки росіян", і підкреслював, що "найжорстокіші заходи є найдійовішими".¹⁹⁸

Підтверджували активність червоних партизанів й оунівські джерела. Так, в "Огляді суспільно-політичного життя за місяць червень 1942 р." (ЗУЗ) говорилось: "III. Партизанський польсько-більшовицький рух не припинився. Владі не вдалося його ліквідувати. Навпаки, він охоплює нові терени. Саме в червні він перекинувся вже і на терени Галичини (Радехів, Рава-Руська, Броди, Сокаль)".¹⁹⁹

------------------------------------------------------------------------

[164] Шервуд Р. Рузвельт и Гопкинс. - М, 1958. - Том. 2. - С. 31.

[165] Черчилль У. Вторая мировая война. - Книга вторая. Тома 3-4. - М, 1991. С. 170-172.

[166] На зов Києва. - С. 244-245.

[167] Там само. - С. 118.

[168] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 434, арк. 34-34 зв.

[169] Історія застерігає. - С. 233.

[170] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи Української громади в Німеччині.

[171] Бульба-Боровець Т. Армія без держави. - С. 69.

[172] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 76, арк. 13.

[173] Там само, ф. 269. - Особисті документи І. Рудичіва.

[174] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 2, арк. 101-103.

[175] Гайвас Ярослав. Коли кінчалася епоха. - С. 78.

[176] Багряний Іван. На новий шлях // Наша боротьба. - Ч. 1 - 1946

[177] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 76, арк. 9-10.

[178] Краківські вісті (український щоденник). - Ч. 19(466). - 1 лютого 1942 р.

[179] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда і генерал-хорунжого армії УНР В. Петріва.

[180] Паньківський Кость. Роки німецької окупації. - Нью-Йорк, Торонто, 1965. - С. 21.

[181] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого армії УНР В. Петріва.

[182] Там само. - Документи редакції часопису "Українська дійсність".

[183] Історія застерігає. - С. 82, 94, 97.

[184] Орловский С., Острович Р. Эрих Кох перед польским судом. - С. 207.

[185] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 347, арк. 30-31.

[186] Фараго Л. Дом на Херрен-стрит // В сетях шпионажа. - М., 1965. - С. 73-74.

[187] Кейтель Вильгельм. Воспоминания перед казнью. Воспоминания, письма и документи начальника штаба Верховного главнокомандования вермахта. - М., 1998. - С. 251.

[188] Шанковський Л. Історія українського війська. - С. 27.

[189] Тухачевский М.Н. Избранные произведения. 1919-1927 гг. - М., 1964. - Т. 1 - С. 50.

[190] Бульба-Боровець Т. Армія без держави. -С. 142.

[191] Фараго Л. Дом на Херрен-стрит. - С. 73-74.

[192] Клаузевиц К. О войне. В 2-х томах. - Москва, 1936. - Т. 2. - С. 195-203.

[193] Диксон Ч., Гейльбрунн О. Коммунистические партизанские действия. - Москва, 1957. - С. 117-118.

[194] Сучасність. - 1992. - № 7. - С. 34.

[195] Пикер Генри. Застольные разговоры Гитлера. - Смоленск, 1993. - С. 368.

[196] Нюрнбергский процесс. - Т. 5. - С. 273.

[197] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 252-253.

[198] Чайковський А. С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941-1944 рр.: мовою документів, очима історика). - К., 1994. - С. 47.

[199] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 349, арк. 44 зв.

АКТИВІЗАЦІЯ СИЛ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ ОПОРУ. ПОЗИЦІЯ ОУН(Б)

За цих умов не могли залишатися осторонь боротьби з окупантами й сили українського руху Опору, адже невдоволення населення політикою нацистів досягало критичної відмітки, за якою починався стихійний спротив мас. І саме політика мала надати йому організованих і цілеспрямованих форм. Про це свідчив і досвід радянської сторони, котра з травня 1942 р. приступила до створення мережі центральних та місцевих штабів партизанського руху, в тому числі й в Україні.

У цей час слідом за "Поліською січчю" Боровця-Бульби на Волині-Поліссі починають формуватися у вигляді груп самооборони перші збройні загони або, як вони у той час називалися, "боївки" ОУН(Б). За свідченнями колишнього обласного провідника ОУН Буковини "Мотрі" (А. Галицька) ця робота проводилася з початку 1942 р. за вказівкою проводу ОУН(Б). Ставилося завдання об'єднати кожні три села у кущ (15-45 озброєних осіб), створити у кожному повіті рухливу сотню бійців, а в окрузі - курінь у складі трьох-чотирьох сотень.²⁰⁰

Прагнучи надати цій роботі цілеспрямований характер, провід ОУН у січні 1942 р. продовжив видання часопису "Бойовик". Вміщувані в ньому матеріали мали "спонукати до плекання високих чеснот українця-націоналіста, вказати на ті чесноти, вчитись ставити собі вимоги і цілі, споювати ряди бойовиків, щоб вони були готові до виконання великих завдань, положених на них історією".

Одне з вміщених у часописі гасел яскраво характеризувало напрямок думок і дій ОУН: "Державну владу не можна взяти мирно. її треба силою здобувати, треба зброєю перемогти її посідачів". Серед завдань, які ставилися перед клітинами ОУН, виділялися два: 1) Згуртування всього українського народу під проводом С. Бандери та викорінення "розпеченим залізом" хвороби під назвою "партійщина"; 2) "Постійний і ґрунтовний вишкіл членських кадрів ОУН. Кожний член мусить бути підготовлений військово, політично і фахово".²⁰¹

На цьому етапі підготовки до майбутнього зриву бандерівські осередки головну увагу зосереджували як на військовому вишколі кадрів, що систематично проводився з осені 1941 р., так і на організації магазинування зброї та іншого спорядження. Одним з прикладів роботи у цьому напрямку може бути наказ повітового провідника "Ігоря" (терен ПЗУЗ) від 22 травня 1942 р. керівному складу станиць ОУН. У ньому ставилося завдання впродовж двох тижнів забезпечити збирання зброї на підконтрольній території і зосередити всі бойові засоби в руках "військових провідників".²⁰² Коментуючи згаданий документ, слід відмітити, що прагнення до концентрації зброї пояснювалось ще й потребою не допустити самочинних, передчасних збройних виступів проти німців.

У середині літа 1942 р. загальна чисельність боївок ОУН(Б) на Волині-Поліссі становила майже 600 чоловік203. Але поводилися вони дуже і дуже обережно, добре конспірувалися, намагалися уникати відкритих сутичок з німцями. В одній з доповідних записок червоних партизанів до УШПР, зокрема, повідомлялося, що на початку 1942 р. на території Рівненської області створюються націоналістичні

* З цього приводу співробітник відділу "Іноземні армії Сходу" генштабу ОКХ Німеччини В. Штрік-Штрікфельдт пише: "Спочатку стихійний, а в більшості й антикомуністично спрямований партизанський антинімецький рух Сталіну вдалося поступово, шляхом десантних груп, підпорядкувати своєму впливові і, пізніше, повністю взяти під контроль" (Штрик-Штрикфельд В. Против Сталина и Гитлера. Генерал Власов и Русское Освободительное Движение. - М., 1993. - С. 82-83).

** Звичайно, тут мова може йти не тільки про бандерівців, але й про бульбівців та мельниківців. Останні активно розпочали творення власних збройних сил десь у середині літа 1942 р. Як згадує М. Данилюк, наприкінці липня на Крем'янеччину надійшли інструкції про влаштування військової сітки мельниківців, організацію обласних, повітових і районних військових команд, вишкіл кадрів, нагромадження зброї, набоїв, іншого спорядження.

*** Це явне перебільшення, бо бандерівці у той час ніколи офіційно не виступали за підтримку німців. Вони лише агітували проти партизанських дій, проти завчасного, як їм здавалось, збройного зриву проти нацистів, котрі перебували на вершині своєї військової могутності.

загони чисельністю від 50 до 300 бійців.^* Діють вони потаємно, майже підпільно. Лише з червня 1942 р. діяльність цих формувань стає помітнішою, більш відкритою, але спрямовується, в основному, на заготівлю продовольства. При цьому бандерівці^** часто маскуються під радянських партизанів.²⁰⁴ Це свідчення радянського джерела, здавалося, можна було б взяти під сумнів. Однак подібна практика все-таки мала місце. Наприклад, А. Галайбіда ("Бір"), один з учасників боротьби ОУН-УПА, пише у своїх спогадах, що влітку 1943 р. сотенний командир УНС "Кок" (Тернопільщина) "розбив під фірмою ковпаківців, кілька німецьких фольварків і розмістив по селах забрану худобу та збіжжя".²⁰⁵

Цікаві відомості про військову роботу ОУН(Б) містить "Повстанський записник" (К., 1993) мельниківця "Блакитного" (М. Данилюк). У звіті до свого керівництва на Волині від 30 вересня 1942 р. він писав, що бандерівські командири на відтинку Дубно-Кремінець "Крук" (І. Климишин) і "Черник" "ще й не думають про відкриту боротьбу загонами. Орієнтуються лише на боївки по містах і селах, а в крайньому випадку на диверсійні акції, атентати, але й те в обмеженому числі".

Прагнення бандерівського проводу уникнути у цей період рішучих зіткнень з окупантами відмічали й інші мельниківці. Зв'язковий Волинського обласного проводу ОУН А. Мельника Г. Стецюк у своїх спогадах пише: "З початком 1942 р. бандерівці почали розкидати листи і летючки, у яких закликали все населення Волині підтримувати німців та допомогати їм у війні з більшовиками як матеріально, так і морально.^*** У летючках закликають не слухати членів ОУН-мельниківців або бульбівців, бо то буде на шкоду нашій українській роботі".²⁰⁶

Правда, представники бандерівського табору не погоджувалися із зазначеною вище оцінкою своїх дій у той час. Вже після війни М. Лебедь писав, що влітку 1942 р. все-таки мали місце з боку ОУН(Б) "поодинокі збройні зудари з німецьким наїзником". Але вони, за його словами, були "здебільшого не голосні, щоб не виявити джерела".²⁰⁷ Це свідчить, що бандерівці не поспішали продемонструвати німцям свою готовність до збройного чину, виходячи з власних інтересів та очікуючи на можливі зміни у німецькій політиці щодо України.

Деякі питання політики проводу ОУН(Б) у цей період знайшли відображення у "Слові Організації українських націоналістів в першу річницю проголошення самостійності української держави у Львові 30 червня 1941 року", що побачило світ улітку 1942 р. й широко розповсюджувалося в Західній Україні. У ньому підводилися підсумки діяльності бандерівської ОУН від початку війни і окреслювалися найближчі наміри Організації. Насамперед зазначалось, що, коли почалася війна, бандерівські боївки "партизанськими діями" включилися у фізичне знищення "московсько-жидівського окупанта" і, проголосивши створення Української держави, розпочали на звільнених від більшовиків територіях організовувати і налагоджувати громадське і господарське життя.

Однак, підкреслюється у "Слові", такі дії ОУН не були з розумінням сприйняті "західним визволителем", і він включив Україну в "колоніальну систему "Нової Європи", відкидаючи саму думку про право українського народу на самостійне існування. При цьому німці прагнуть нав'язати українському народу одну ідею - "ідею праці", звичайно на користь Німеччини. Такий перебіг подій, як вважає ОУН(Б), ставить українство в тяжке становище і вимагає від нього стати до оборони від нового наїздника. Але в той час, коли на фронті ще йде бій з "московсько-більшовицьким окупантом", - говориться у "Слові" - "політичний розум наказує нам виждати". Отож, не важко побачити, що, критикуючи політику нацистської Німеччини щодо України, провід ОУН(Б) вів себе досить обережно і не ставив питання про збройну боротьбу. "Однак, - говориться в "Слові", - ми не ведемо сьогодні народу на барикади, не йдемо в фізичний бій з новими господарями України за здобуття території"". І далі пояснюється чому так необхідне вичікування: "Нашим першим ворогом є таки Москва, байдуже чи сьогодні ще вона червона, чи завтра вже буде біла".²⁰⁸

Поза всяким сумнівом "Слово Організації українських націоналістів в першу річницю проголошення Української держави у Львові дня ЗО червня 1941 року" було однією з чергових спроб ОУН(Б) шляхом, так би мовити, гласності вплинути на німецьке політичне керівництво і спонукати його до зміни ставлення щодо українського питання. Коли ж цього не відбудеться, то ОУН(Б) попереджала нацистів, що "прийде час і мільйони нас стануть до бою за свої права і на своїй землі".

Тим часом у вищих ешелонах нацистської влади остаточно визначились стосовно майбутнього України. У директиві рейхсміністра А. Розенберга, опублікованій у таємному бюлетені Головного імперського управління безпеки від 24 червня 1942 р., наголошувалося, що "в інтересах тривалого політичного спокою в Україні не слід створювати українське самоуправління в політично доцільній формі".²⁰⁹ Для інформування у завуальованій формі широкого загалу українства про свої плани німцями був зроблений наступний крок. У середині липня 1942 р. на шпальтах вже згадуваного часопису "Дойче Україне Цайтунг" з'явилася стаття під назвою "Дві політики у відношенні України", яка широко коментувалась у місцевій пресі рейхскомісаріату України. У цій публікації критикувалась так звана "політика хліба", яку проводили стосовно України Центральні держави у 1918 р. Ця політика, на думку авторів згаданої статті, виявилась короткозорою і потерпіла поразку через те, що не була "обмежена на довгу мету і на великий простір".

Інша справа - сучасна німецька політика в Україні, яку проводить А. Гітлер. Ця політика "не працює обіцянками", вона з'ясувала становище в Україні і не вагаючись заявила, "що по більшовицькому опустошенні треба буде багатолітньої завзятої праці, щоб цей край знову піднести та включити його в круг європейської цивілізації"". З огляду на вищевикладене, автори публікації дійши висновку, що за існуючих несприятливих обставин німецька політика щодо України керується в першу чергу "потребами фронту тотальної боротьби і будучності Європи", а тому українці не повинні захоплюватись "романтичними думками" про власне державне будівництво, а докладати всіх зусиль, щоб досягнути перемоги над більшовизмом і плутократією". Бо перед тим, як ставити дім (тобто будувати державу), треба, на думку німців, "заложити фундамент".²¹⁰

Тим часом стаття "Дві політики у відношенні України" справила гнітюче враження на українські політичні кола, оскільки відсувала розв'язання українського питання на непевний час. Коментуючи зазначену статтю, полк. М. Садовський з середовища УНР у листі до генерала В. Петріва зауважив: "Її написано в дуже неприхильному для нас тоні, щоб не сказати більшого. Не знаю, що сталося, але ще так недавно в німецькій пресі писалося про Україну й українську справу та еміграцію тільки в прихильних тонах".²¹¹

У контексті згаданої публікації трактував ннацистську політику в Україні й рейхскомісар Е. Кох "з нагоди річниці перебрання свого уряду" (серпень 1942 р.). У заяві, яка була вміщена на сторінках окупаційної преси, він наголосив, що його завдання в Україні "були вже насамперед ясно і чітко визначені й не могло бути мови про будь-які експерименти". Не заперечуючи застосування "болючих заходів" щодо непокірних, Кох при цьому зауважив, що ці заходи торкнулися "переважно лише певних кругів еміграції й інтелігенції, які тут лише критикують". Рейхскомісар закликав українське населення "доказати пильною співпрацею і виконуванням обов'язків, що для них боротьба проти більшовизму не є фразою".²¹²

Однак "співпраця" йшла важко. Багато дій окупаційної адміністрації в Україні вже не знаходили адекватного розуміння у політичних колах українства, які на початку війни і в перші її місяці рішуче підтримували німців. Отож, поряд з бандерівцями і бульбівцями у цей час на Волині-Поліссі прагнула розгорнути у законспірованій формі військову діяльність і мельииківська ОУН, сподіваючись у такий спосіб зробити німців більш зговірливими.

Терени навколо Рівного, Луцька, Дубна, Кременця, за словами О. Штуля ("Жданович"), стали "основними осередками вишколу й організаційної підготовки" мельниківців. У липні-серпні 1942 р. тут проведено 15 виш-колів, у кожному з яких брало участь до 100 чоловік. Цією роботою керував провід Волині-Поділля "Інспекторат ч. 2", до якого були прикомандировані А. Барановський, О. Яценюк ("Волинець"), В. Білий ("Арієць"), котрий вважався обласним військовим керівником.²¹³ Вже у серпні 1942 р. мельниківці мали у Кременецькому повіті 67 повних і 24 неповні "боївки", 2 загони "швидкого призначення", всього до 450 бійців.²¹⁴

Однак, як бандерівці, так і мельниківці не поспішали до зудару з німцями, бо не вірили у доцільність збройного протиборства з ними як з політичних

* 20 вересня 1942 р. військовий комендант Кременецького повіту М. Данилюк ("Блакитний") доповідав, що населення чекає від повстанців захисту від німців, а тому необхідно виступити проти окупантів. На це згаданий вище військовий керівник мельниківців на Волині-Поділлі В. Білий відповів, що ситуація всім зрозуміла, але ще немає рішення, бо чекають "директиви згори".

міркувань, так і через брак сил і неминучість важких втрат.^* Відкидали мельниківці й бандерівську "концепцію масового партизанського діяння".

Треба сказати, що прагнення обох проводів ОУН уникати вирішального зіткнення з німецькою владою було притаманно не лише українському національно-визвольному руху. Такої лінії поведінки дотримувались, наприклад, національні рухи у Латвії, Литві та Естонії. Їхні керівні центри, засуджуючи засадничо окупаційний режим, не вважали проте можливим кинути виклик нацистам і стати до збройної боротьби, прагнули зберігти власні сили до більш слушного часу.

Так, наприклад, в довідці КДБ "Про виникнення литовського збройного антирадянського підпілля і його діяльність на території Литви" (1954) підкреслювалося, що в роки війни згадане підпілля керувалося наступним: "Нехай Німеччина розіб'є СРСР, але потерпить поразку у війні від США і Англії, після чого з останніми можна буде домовитися про відновлення незалежності Литви". І далі наголошувалося, що "Литовська визвольна армія" в період окупації збройної боротьби проти німців не вела і до цього своїх членів не закликала, вважаючи, що німці для Литви - менше зло, аніж радянська влада".²¹⁵

Тому, на нашу думку, після повернення радянської влади націоналістичні сили в республіках Балтії виявилися більш підготовленими для антибільшовицького спротиву, ніж це мало місце в Україні. Крім зазначеного, цьому, зокрема, сприяв ряд інших факторів: більш високий рівень консолідації цих сил на ґрунті загальнонаціональних інтересів; відсутність істотних розбіжностей у керівному середовищі; наявність кваліфікованих керівних кадрів (офіцерський корпус колишніх армій, поліції); можливість, по суті, легально проводити військовий вишкіл кадрів, накопичувати зброю і спорядження.

В Україні становище було більш складним і заплутаним. Втім, вже з середини літа 1942 р. ставало ясно, що відтягувати збройний виступ націоналістичних сил проти нацистів буде все важче і важче. Це підтверджував не тільки зростаючий комуністичний партизансько-підпільний рух, але й дії гітлерівців, які носили настільки брутальний і зловісний характер, що стихійні спалахи народного гніву проявлялися часто-густо по всій Україні. Зокрема на Волині і в ряді інших місцевостей населення вчинило опір спробам здійснити насильницьке вивезення робочої сили до Німеччини. Ці дії нацистська адміністрація розцінила як відвертий виклик окупаційній політиці. Тому 20 травня 1942 р. рейхскомісар України Е. Кох з метою підтримання "німецького авторитету"²¹⁶ розпорядився нещадно палити оселі і господарства непокірних, вживати інших

* У 1941-1944 рр. у Волинській області нацисти спалили 97 населених пунктів, більше ніж у будь-якій іншій області України (Історія застерігає. Трофейні документи про злочини німецько-фашистських загарбників та їхніх посібників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни. - К., 1986. - С. 247).

каральних заходів.^*

Це та інші розпорядження Е. Коха набули широкого розголосу й рейхскомісар України став найбільш одіозною постаттю серед діячів окупаційної адміністрації. Американський історик А. Даллін писав, що "Коху більш, ніж комусь іншому, вдалося настроїти населення України проти Німеччини".²¹⁷ Зрозуміло, що провини Коха не викликають жодних сумнівів. Однак він був лише одним з найретельніших і послідовних виконавців волі вищого нацистського керівництва. А тому не можна всю окупаційну політику Третього Рейху зводити до поведінки, нехай брутальної, її окремих представників.

Так, наприкінці березня 1942 р. імперський уповноважений з використання робочої сили Ф. Заукель надіслав рейхскомісарам України і Остланда лист з проханням "форсувати вербування... всіма доступними засобами, включаючи суворе застосування принципу примусовості праці".²¹⁸

На цей лист особливо хворобливо реагував А. Розенберг, який ще 16 березня 1942 р. направив Гітлеру доповідну записку, намагаючись у черговий раз привернути його увагу до становища в Україні. У згаданому документі говорилося, що нерозважливі дії окупаційної адміністрації приводять місцеве населення до "тупого відчаю, штовхають його на опір". З огляду на це, відзначалося у записці, представники збройних сил вимагають від окупаційної влади "подбати про втихомирення українського народу в інтересах запобігання саботажу, формуванню банд і т. ін.". У зв'язку з вищевикладеним рейхсміністр просив фюрера видати розпорядження, у якому би проводилась думка, що "шляхом незначних для політики послаблень і в окремих випадках шляхом деякої людяності" вдалося б у повній мірі забезпечити німецькі інтереси в Україні.²¹⁹ Однак відповіді на своє звернення А. Розенберг не одержав.

Необхідно підкреслити, що вивезення робочої сили з окупованих східних територій обумовлювалось не тільки потребами розширення військового виробництва для боротьби з СРСР. На нараді в Берліні 4 вересня 1942 р. Ф. Заукель прямо заявив, що за допомогою робітників зі Сходу вдасться "виконати програму озброєння і виробництва сталі, намічену фюрером у здійсненні великих планів на Заході і для розгрому в наступні роки найсильнішої військово-економічної держави Заходу - Північної Америки".²²⁰

Тим часом завдання, поставлене перед Кохом, було дуже непростим: ввезти до 31 березня 1942 р. до Рейху 225 тис. робочих рук, а до 1 травня - ще

* Сам Е. Кох цим дорученням дуже пишався і все робив, щоб з ним впоратись. У серпні 1942 р. він заявив, що "Україна дає найбільший контингент споміж усіх працюючих у Рейху закордонних робітників" і що "їх число в найближчих тижнях значно збільшиться".

225 тис. Не варто казати, у який спосіб воно виконувалося.^* Про це дуже добре сказав А. Розенберг у листі Ф. Заукелю. "Звіти, які я отримав, - пише він 21 грудня 1942 р., - показують, що зростання партизанської діяльності в окупованих східних територіях пояснюється головним чином тим фактом, що методи, що застосовуються для добування робочої сили в цих районах, є насильницькими методами масового угону. Люди, таким чином, можуть уникнути своєї долі тільки тим, що йдуть до лісу і вступають до партизанських загонів".²²¹

Схожої думки дотримувалося й військове командування. Так, у повідомленні командуючого оперативним тиловим районом групи армій "Б", куди входила територія північних районів Чернігівщини, Сумщини і Харківщини, командуючому групою армій "Б" (29 жовтня 1942 р.) наголошувалося, що настрої населення погіршуються через "жорстокість і насильництво при вербуванні робочої сили для відправлення до Німеччини" і це сприяє посиленню активності партизанів, зокрема, в районі Брянських і Хінельських лісів.²²²

Зростанню антинімецьких настроїв серед людності України сприяла й обов'язкова трудова повинність, введена з 5 серпня 1941 р. розпорядженням рейхсміністра А. Розенберга на окупованих східних територіях. Спочатку вона охоплювала працездатних осіб від 18 до 45 років, а потім розповсюдилась взагалі на все населення, зокрема й на жінок з малолітніми дітьми. При цьому місцеве населення мало переважно залучатись до найважчої декваліфікованої праці, шляхового будівництва, спорудження залізниць і аеродромів, гірничих та польових робіт тощо. Будь-які ухилення від трудової повинності нещадно каралися в'язницею і каторжною працею, нерідкими були й смертні вироки. Так, наприклад, 6 липня 1943 р. у Миколаєві за втечу з місця роботи були засуджені до страти 10 юнаків і дівчат у віці 18 років. 23 вересня 1943 р. міський комісар м. Запоріжжя попередив, що ті, хто ухилятиметься від роботи або не з'явиться для реєстрації в управління праці, будуть покарані на смерть.²²³

Водночас усе більших масштабів набувало пограбування матеріальних ресурсів України, зокрема, масове вивезення продуктів харчування. Найрішучіше висловив свою позицію з цього питання ніхто інший, як сам А. Гітлер. Він розглядав Україну як невичерпне джерело постачання продовольством Німеччини. Ще напередодні війни, а саме 21 червня 1941 р., у листі Б. Муссоліні фюрер вказував, що сподівається забезпечити на довгий час в Україні "загальну продовольчу базу", яка стане постачальником тих ресурсів, що знадобляться Рейху в майбутньому.²²⁴

Потім, вже під час війни, А.Гітлер рішуче наголошував, що продовольчу справу треба організувати так, щоб "поставляти продукти з України у будь-якій кількості". А якщо треба, казав фюрер, то "він забере з України останню корову".²²⁵ І це не були слова "на вітер", бо продовольче становище Третього Рейху було надзвичайно складним. Вже у 1942 р. виникли значні труднощі щодо постачання населення. У Німеччині відчувався дефиціту 5 млн. т зерна й 7 млн. т фуражу.

І виправити справу можна було лише за рахунок окупованих східних територій, у першу чергу України. Саме звідси на потреби Рейху і вермахту на Східному фронті до середини 1943 р. було взято 94,5 % сільгосппродуктів і продовольства, у той час як з Прибалтики і Білорусії - 5,3 %, Росії - 0,5 %.²²⁶ Протягом 1942 р. розміри так званих продовольчих "контингентів" в Україні

* У червні 1942 р. в зв'язку з скороченням норм постачання населення Німеччини було вирішено провести нову кампанію вилученню продовольчих ресурсів у населення південних районів СРСР, в тому числі й з України. Для здійснення цієї акції, яка мала носити насильницький характер, командувач окупаційними військами в Україні зажадав отримати додатково 80 охоронних рот. (Мюллер Н. Вермахт и оккупация (1941-1944). - М., 1974. - С. 204).

збільшилися майже вдвічі і постійно зростали.^* І робилося це зухвало і брутально, не рахуючись із можливостями. Так, 25 серпня 1942 р. Е. Кох телеграфував генеральним і обласним комісарам, сільськогосподарським керівникам, що вони зобов'язані за будь-яку ціну виконати поставлене фюрером завдання постачання Німеччини і діючої армії необхідним продовольством. При цьому рейхскомісар підкреслив, що у ході реалізації вказаного завдання не повинна мати місце непотрібна сентиментальність і слід рахуватися з "необхідністю застосування жорстких заходів у деяких місцях".

Не важко збагнути, що ці вказівки Коха його підлеглі виконували з німецькою пунктуальністю, а їх наслідки без будь-якої політичної агітації викликали постійно зростаюче невдоволення населення, штовхали його, як і у 1918 р., на рішучий опір загарбникам. Тому наївною виглядала позиція тих політичних кіл організованого українства, які вірили у здатність нацистів задовольнитися якимись "розумними" нормами пограбування України.

Хибність гітлерівської політики на окупованих землях усвідомлювало чимало німецьких функціонерів. Так, співробітник відділу "Іноземні армії Сходу" генштабу ОКХ Німеччини В. Штрік-Штрікфельдт під впливом свого перебування в Україні влітку 1942 р. писав: "У 1941 році більшість українців, як і росіян, вітала "визволителів". Тепер вони вже сумніваються у тому, що німці колись схочуть піти з зайнятих ними областей". Характеризуючи дії окупаційної адміністрації, згаданий автор зауважує, що її "методи управління майже не відрізняються від більшовицьких". Але більшовики, підкреслює Штрік-Штрікфельдт, були все ж свої, з ними можна було хоч розмовляти, "з німцями ж не порозумієшся".²²⁷ Такою була, за словами згаданого чинника, загальна думка.

Але провід ОУН(Б) категорично забороняв будь-які виступи проти окупантів, в тому числі щодо стягнення "контингентів". Зокрема, у наказі районного провідника "Ігоря" від 22 квітня 1942 р. на адресу станичних провідників та суспільно-політичних референтів ОУН підкреслювалося, що "хто допуститься самовільно якого-небудь виступу, той буде покараний карою смерті з рамені ОУН".²²⁸ Більш того, прагнучи не провокувати німців на дії проти ОУН, рекомендувалося низовим осередкам не чинити опір окупантам, а добровільно віддавати їм частку сільгосппродукції. 5 червня 1942 р. районний провідник ОУН "Змій" віддав наказ, у якому пропонував "негайно провести роз'яснювальну роботу серед селянства у справі контингентів, щоб люди частково здавали і тим самим запобігти репресій окупаційної влади".

А у листівці "Українці!" (серпень 1942 р.), бандерівці, відводячи звинувачення мельниківців у тому, що "немовби самостійницька ОУН закликала до невиконання збіжжевих, так званих контингентів та до опору владі", заявляли, що вони не закликають "до нездавання так званих контингентів", а лише рекомендують селянам здавати їх в таких розмірах, щоб не дійшло "до масової голодної смерті".²²⁹

Звичайно, таку тактику ОУН можна зрозуміти, бо в її основі лежало прагнення за будь-яку ціну захистити свої організаційні клітини й кадри від завчасних ударів ворога, виграти час для накопичення сил і матеріальних ресурсів. Так, у наказі районного провідника "Шаха" від 18 жовтня 1942 р. наголошувалося: "протиставитись всякій агітації і закликам до нездачі контингенту, бо це на шкоду українській нації. Несе за собою руїну нашого життя".²³⁰

Однак, як показав час, згадана вище позиція ОУН(Б) мала хиби. Прагнення відтягнути збройний виступ проти німців за умов, коли такий крок був неминучим, не завжди поділялося рядовим членством і симпатиками. За словами П. Мірчука, "вже весною ОУН стрічається в низах з вимогою переходу до загального збройного спротиву". А пізніше, як свідчать документи ОУН, населення нерідко ставило й таке непросте питання: "Чому повстанці не перешкоджають німцям забирати хліб?"²³¹

Отож, на нашу думку, зусилля проводу ОУН(Б) не загострювати завчасно стосунки з окупаційною владою і зберігти власні сили, хоч у тактичному плані й виглядали доцільними, але з погляду стратегічної перспективи закладали у свідомості частини членства ОУН та підтримуючих їх верств населення думку про слабкість націоналістичного руху, сприяли формуванню "синдрома" невпевненості, невіри у можливість подолати своїх противників, добитися поставленої мети.

Недарма наприкінці 1945 р. в одному з документів ОУН(Б), адресованому надрайонним провідникам, визнавалося, що "у нас було так, що з ворогом боротьбу вів тільки актив, а маса пасивно спостерігала" і що й зараз "самоініціативної боротьби мас з окупантами [радянською владою. - Авт.] майже немає, а те, що відбувається, робиться організовано". Автори цього ж документу задають риторичне питання: "чому українець скоріше помирав під Берліном і на Сахаліні за свого палача, ніж на своїй землі при захисті життя й існуючого покоління?"²³²

Причину цього явища намагалися бачити насамперед у слабкості й недостатній ефективності політико-виховної роботи в ОУН-УПА. Однак вона лежала у іншій площині, в тому періоді, коли провід ОУН(Б) затримався збройно виступити проти нацистів у кульмінаційний пункт зростання всенародної ненависті до загарбників. При цьому було забуто, що саме нерівна боротьба найкраще виховує й загартовує кадри бійців. А щодо накопичення сил та ресурсів, то вони з військової точки зору ніколи не є достатніми.

Коли ж в цілому характеризувати політику антикомуністичних проводів українства щодо Німеччини в середині 1942 р., то вона, не дивлячись на позицію окремих чинників, була здебільшого лояльною, виходила з необхідності очікування наслідків неминучого розгрому Радянського Союзу і розв'язання за цих умов українського питання. Так, влітку 1942 р. один з колишніх старшин армії УНР, перебуваючи при німецьких військах, писав до А. Лівицького: "Мусимо благати нашу зрадливу долю, щоб послала рішучу перемогу Німеччині, бо така перемога буде принаймні початком нашого визволення. Дивні "надії" декого з українців, що "перемога Америки" визволила б Україну від Совітів і від "заборчасти та брутальності" сучасної Німеччини. Таке закінчення війни було б нещастям для нас, бо "Америка" знову поділила б Україну між Росією та Польщею..."²³³

Тим часом навесні 1942 р., як вже говорилося, серед сил українського руху опору лише Т Боровець-Бульба вирішив стати збройно на захист українського населення Волині-Поділля від пограбувань і знущань з боку окупаційної адміністрації. Звичайно, отаман "Поліської січі" цим актом не оголошував "необмеженої"" війни окупантам. Це не відповідало його політичним задумам і для цього він не мав сил. Не випадково у "Законі українського партизана", затвердженому "Бульбою" 15 вересня 1942 р., говорилося: "6. Український партизан без наказу командування абсолютно не має права виступати зі зброєю в руках. Виїмок становить тільки необхідна потреба самооборони".²³⁴

Своє завдання Т. Боровець-Бульба бачив насамперед в тому, щоб завоювати прихильність населення в регіоні, захистити його в міру сил від свавілля нацистів, довести останнім, що український рух Опору може стати таким фактором, з яким доведеться рахуватися. З цього часу почалася тривала епопея протистояння

* У документах військ охорони тилу німецької армії в Україні так характеризувалась у цей час діяльність формувань Т. Боровця-Бульби: "Ще до лютого 1943 р. напади були заради забезпечення себе харчами. Не було жодного випадку, коли б були покалічені службовці німецької поліції і солдати вермахту. В основному вороги - поліція (українська або польська. - Авт.) і цивільна адміністрація (золоті фазани)". (З архівів ВУ ЧК-ГРУ-НКВД-КГБ. 1994. - №1. - С. 134).

** В інформаційному повідомленні поліції безпеки і СД Німеччини від 4 лютого 1942 р. (Ч. 164), хоч і підкреслювалась зростаюча активність бандерівських організацій, але зазначалося, що на їхню, тобто бандерівців, думку "сучасний момент не сприятливий для відкритого зриву".

"Поліської січі" з німцями,^* а також переговорів отамана з представниками нацистської адміністрації. їх мета полягала в тому, щоб максимально послабити вплив окупантів на теренах, котрі контролював Боровець-Бульба, схилити німців до визнання прав українського народу на самостійне державне існування.

Обставини часу начебто вимагали рішучих дій і від ОУН С. Бандери. Однак провід Організації, як вже говорилося, не вважав можливим збройно виступити проти нацистів, посилаючись на брак сил і розглядаючи такий крок як передчасний, такий, що приведе до невиправданих втрат. Головне завдання вбачалося у максимальному розгортанні організаційної роботи, широкій пропагандистській діяльності з тим, щоб ґрунтовніше роз'яснити народу програму і мету ОУН(Б).^**

Німецькі документи дають досить повне уявлення про масштаби цих заходів бандерівського проводу. Особлива увага зверталася на розбудову організаційної мережі, що мала охопити всю територію України і стати зародком майбутньої влади. Велике значення надавалося проникненню членів ОУН до учбових команд української допоміжної поліції з тим, щоб пройти військову підготовку та отримати зброю. Значні зусилля зосереджувалися на роботі серед молоді, вихованні її в національно-патріотичному дусі. З цією метою члени Організації заохочувалися займати посади шкільних інспекторів, учителів. Здійснювалося збирання і складування зброї та набоїв, іншого військового майна. Водночас у лісових хащах і горах закладалися учбові центри - вишкільні табори, де проводилося військове навчання кадрів.

Пропагандистська діяльність ОУН(Б) носила яскравий наступальний характер. Наполегливо проводилась ідея, що самостійну Українську державу можна здобути лише зброєю, що німці, яких спочатку вбачали визволителями України, є тепер її пригнічувачі. Ефективність усіх форм діяльності ОУН відмічали й представники радянського табору, які перебували на окупованій території. Так, секретар Кам'янець-Подільського обкому КП(б)У С. Олексенко писав з цього приводу: "Я повинен сказати, що за два роки [1941-1943 р. - Авт.] націоналісти в області організаційній досягли багато в чому. Їм вдалося взяти під свій вплив майже всю Західну Україну. Повсюди були в них агенти, були їхні організації. Непогано поставлена преса й друкована продукція".²³⁵

Інший партизан, комісар з'єднання ім. Михайлова, яке діяло у північних районах Кам'янець-Подільської і Тернопільської областей, І. Кузовков відзначав, що старий, основний законспірований кістяк націоналістів виявився далекоглядним. Користуючись тимчасовою рівновагою у стосунках з окупаційною владою в 1941-1942 рр., цей кістяк провів, за його словами, велику підготовчу роботу "до так званої національної революції в Україні", зумів зібрати і накопичити велику кількість зброї та боєприпасів, включаючи й танки.²³⁶

Коли ж ідеться про форми антинімецької діяльності бандерівців улітку 1942 р., то вони, хоча й набули поширення згідно з інформаційними повідомленнями поліції безпеки і СД Німеччини за липень-серпень, але зводилися до актів пасивного спротиву і саботажу заходам німецької сторони, як-то: здаванню сільгосппродукції (і то частково), виїзду на роботи до Рейху, участі в діяльності німецько-українських установ тощо. Стосовно останнього пункту слід зауважити, що це заборонялося лише розконспірованим членам і симпатикам ОУН(Б). Щодо бандерівських нелегалів, то вони мали завдання проникати на роботу в окупаційні установи, включаючи українську допоміжну поліцію.

Активізація бандерівського руху хвилювала нацистів не менше, ніж бойові акції бульбівців. І вони впродовж квітня-травня 1942 р. наносять низку ударів по ОУН(Б). Нацисти, зокрема, закрили школи міліції у Рівному та Клевані, які за їх словами були "бандерівськими бойовими організаціями". У районі Костополя на Рівненщині вдалося захопити підпільні склади зброї, де зберігалося 12 кулеметів, 600 гвинтівок, 254 тис. патронів тощо. До рук нацистів потрапила в цей період велика кількість пропагандистської літератури, організаційних матеріалів.

В інформаційному повідомленні поліції безпеки і СД від 22 травня 1942 р. з окупованих східних областей відмічається велика робота, проведена бандерівським проводом щодо розбудови власної організаційної на Волині-Поділлі. Водночас зауважується, що внаслідок здійснення широкомасштабних заходів дальший розвиток бандерівського руху у вказаному регіоні припинений, хоча пропагандистська діяльність все-таки продовжується.

У цьому ж документі також характеризується стан мельниківських організацій. На думку німців, широкі арешти їх членів наприкінці 1941 р., особливо у Києві, підірвали активність прихильників А. Мельника. Проте, за одержаними відомостями, у Львові поновлена підготовка пропагандистських кадрів для нелегального засилання у рейхскомісаріат. Спостерігається прагнення мельниківців взяти під свій контроль організації "Просвіти", встановити контакти з церквою.²³⁷

Одним з відомих центрів націоналістичного життя в цей час був Київ, де вели активну діяльність як мельниківці, так і бандерівці. У місячних звітах начальника поліції безпеки і СД у Києві за 1942 р. постійно повідомлялося про сепаратистські тенденції українських націоналістичних кіл, про поширювання чуток щодо створення за згодою німців уряду самостійної України, про англофільський характер націоналістичної пропаганди тощо.²³⁸

На підставі матеріалів, захоплених внаслідок акцій проти обох проводів ОУН, німці намагалися розібратися у стратегії й тактиці українського руху Опору на середину 1942 р., виявити його сильні й слабкі сторони, розробити заходи боротьби з ним. Для нацистів ставало зрозумілим, що головне прагнення всіх політичних течій організованого українства - домогтися створення самостійної України. А тому вся їхня антинімецька пропаганда підпорядкована цій меті. Німеччина настільки визнається силою ворожою українському народу, наскільки вона перешкоджає його державницьким устремлінням.

Оцінюючи обставини, що склалися в Україні, поліція безпеки і СД так характеризує наміри ОУН(Б), аналізуючи її програмні документи. "Війна несе з собою ту вигоду, - говориться в інформаційному повідомленні від 10 липня 1942 р., - що Німеччина розіб'є старого ворога України - Москву. Проте, з іншого боку, невигода заключається в тому, що та ж Німеччина вороже ставиться до суверенної Української держави. Особливо підкреслюються такі вказівки: 1. Щоб не розпилювати власні бойові сили, вести активну боротьбу проти однієї Москви. 2. Стосовно Німеччини дотримуватись такої тактики: проникати до органів влади, очікувати, економити сили, ніяких непотрібних, бездумних дій, але вести внутрішню й організаційну підготовку, ширити мережу ОУН, щоб, вкінець, у визначений час можна було б сказати "останнє слово".

Далі в згаданому документі говориться, що у порівнянні з бандерівцями мельниківські організації "створюють враження більш поміркованого націоналістичного руху, але, в дійсності, стосовно пропаганди і методів досягнення мети їх можна порівняти з бандерівським рухом". Однак саме лояльність мельниківців, як здається нацистам, є більш загрозливою, аніж бандерівський рух, бо останній з самого початку відкрито виступає проти Німеччини.²³⁹

Німецькі джерела містять також цікаві дані щодо концентрації основних сил бандерівської ОУН у рейхскомісаріаті України. За станом на 14 серпня 1942 р. найактивніше діють два центри: один у генеральному комісаріаті Волинь-Поділля (це був крайовий провід ОУН на ПЗУЗ на чолі з Д. Клячківським), другий у східних українських землях (Північні СУЗ) з центром у Києві, який після вбивства Д. Мирона очолив А. Сак. При цьому німці особливо виділяли Київську область, де за їх відомостями перебувало близько однієї тисячі членів ОУН С. Бандери. До зазначеного слід додати ще й крайовий провід ОУН на південно-східних українських землях (Південні СУЗ) з центром у Дніпропетровську, включаючи й території, окуповані румунами. Тут бандерівськими організаціями після повернення на захід З. Матли керував В. Кук.

Наведені вище оперативні документи поліції безпеки і СД Третього Рейху за травень-серпень 1942 р. дають підставу стверджувати, що у розпорядженні вищого нацистського керівництва були ґрунтовні відомості про програми, стратегію й тактику всіх течій українського руху опору. Але, не дивлячись на це, зрушень у політиці Німеччини стосовно українського питання не відбулося. Німці не бажали пов'язувати себе будь-якими політичними обіцянками стосовно майбутнього України. Націоналістичні кола українства, насамперед ОУН(Б), не отримавши таких обіцянок, відмовлялися від тісного й активного співробітництва з німецькою владою на фронті боротьби з СРСР.

Вище вже говорилося, що обидва проводи ОУН спонукали своїх членів і симпатиків до вступу у формування української допоміжної поліції з метою проходження там військового вишколу і одержання зброї. Мельниківці робили це відкрито, розраховуючи, що у випадку надання Німеччиною Україні статусу самостійності допоміжна поліція автоматично стане опорою їх влади. Бандерівці, дотримуючись такої ж точки зору, прагнули однак працювати у поліційних формуваннях конспіративно.

Німці, як вже зазначалося, розуміли наміри обох ОУН і намагалися контролювати проникнення їх членів в українську допоміжну поліцію. Щоб якось паралізувати націоналістичний вплив, німецька адміністрація заохочувала приймання до поліції росіян, поляків, представників інших національностей. У середині 1942 р. нацисти мали в цілому повне уявлення про масштаби проникнення і діяльності націоналістів в українській допоміжній поліції і негативні наслідки цього для окупаційної політики.

Одним із свідчень цього може бути директива рейхскомісара України Е. Коха від 12 серпня 1942 р. про жорстоке поводження місцевої поліції з сільським населенням. У ній відзначалося, що частина українських поліцаїв, котрі є членами нелегальних націоналістичних організацій, спеціально застосовує методи фізичної розправи стосовно сільського населення, щоб таким чином викликати ненависть українців до німецької влади. Таке поводження поліцейських націоналістів, на думку рейхскомісара, дискредитує "німецьке правосуддя і управління, що може привести до тяжких наслідків політичного характеру". У зв'язку з цим Е. Кох категорично забороняв українській поліції "застосовувати фізичний вплив стосовно населення", за винятком особливих випадків.²⁴⁰

Не збираючись іти на поступки, відкидаючи саму думку про можливість існування самостійної України до закінчення війни, гітлерівці покладали всі надії на застосування у необмежених розмірах сили для реалізації своїх планів на окупованих територіях. Події, які відбувалися на фронтах Другої світової війни, де вермахт наносив поразки своїм противникам, здавалося, підтверджували правильність такого жорсткого курсу. Німецькі війська вийшли до берегів Волги, досягли Кавказьких гір, стояли у африканській пустелі під Ель-Аламейном на кордоні Єгипту. Підводні армади адмірала К. Дьоніца почувалися господарями у водах Атлантики.

Було б необачно вважати, що німці недооцінювали всі форми руху Опору на окупованій території СРСР, в тому числі й в Україні. Але тій силі, з якою вони зіткнулися, було вирішено протиставити ще більшу силу.

Будь-які можливості політичного вирішення проблем на Сході рішуче відкидалися. У зв'язку з реалізацією плану "Ост" не могло вестися й мови про будь-які державні утворення на захід від Уралу. Ця територія мала стати "життєвим простором" для німецького народу.

Зрозуміло, що вирішальне значення у цьому питанні мала особиста позиція А. Гітлера. Він багато чув і знав про сировинні ресурси України, розглядав їх, як про це вже говорилося, основним джерелом постачання Третього Рейху. Але по-справжньому відкрив для себе Україну фюрер у липні 1942 р., коли вперше прибув до своєї нової польової ставки "Вервольф" в районі Вінниці. Він назвав Україну "небачено прекрасною", порівнював її з "землею обіцяною". Тутешній клімат здавався йому більш м'яким, ніж у Мюнхені. А Південний Буг був схожий за ландшафтом на р. Везер.

Водночас фюрера обурила сама думка про те, що таке багатство знаходиться у користуванні українців, котрі перебувають у стані "культурного регресу". Гітлера вразило, що чоловіки виглядали ледацюгами, що більша частина родючого ґрунту необроблена, що на ньому пасеться худоба. Не відчув фюрер в місцевого населення прагнення працювати більше, ніж безумовно необхідно.²⁴¹

Можна припуститися, що таке поверхове враження від побаченого остаточно зміцнило у свідомості нацистського вождя ідею перетворення України на "життєвий простір" для німецького народу. З приводу цього фюрер 22 липня 1942 р. у своїй ставці під Вінницею погодився з міркуваннями М. Бормана, "щоб ці руські або так звані українці не дуже плодилися", бо їх землі в один прекрасний день мають бути "заселені німцями". Водночас Гітлер наголосив, що треба будь-що "не пробудити у місцевого населення почуття особистої гідності" і що між німцями і місцевим населенням має бути зведений "неподоланний бар'єр".²⁴²

Що фюрер у цей час прийняв остаточне рішення про долю України, свідчить і такий важливий факт. У серпні 1942 р. у таборі для полонених під Вінницею перебував відомий генерал А. Власов, для розмови з яким приїхав представник МЗС Німеччини Хільгер, колишній радник німецького посольства у Москві. Він запропонував А. Власову увійти до складу російського уряду, який німці начебто хотіли створити. Хоч генерал і не дав однозначної відповіді, але він почав з'ясовувати у Хільгера, на які частини території СРСР претендує Німеччина. Останній заявив, що "Україна і Прибалтика повинні відійти до Німеччини".²⁴³

Ще в липні 1941 р., А. Гітлер наголосив, що на завойованих вермахтом східних територіях озброєними можуть бути тільки німці. Однак через рік фюрер дещо змінив свій погляд на це питання. Хоча в душі він розумів, що "найбільша дурниця, якої можна припуститися в окупованих східних областях, це дати в руки підкорених народів зброю". Але обставини змушували зробити такий непопулярний крок.

Необхідність поповнення у зростаючих масштабах резервами діючої армії обмежувала можливості нарощування сил для охорони німецьких інтересів на окупованих землях. Довелося-таки поступитися принципами й стати на шлях залучення до цієї справи місцевого населення, військовополонених.

З цією метою при Генеральному штабі ОКХ створюється в 1942 р. спеціальний відділ для організації так званих антирадянських добровільних військових формувань з представників усіх національностей. Його очолювали генерал Гельміг, а потім - колишній військовий аташе посольства Німеччини у Москві генерал Кестрінг.

Хоча росіяни й українці користувалися найменшою довірою у порівнянні з жителями Прибалтики, Північного Кавказу, козаками Дону і Кубані, мусульманськими народами, їх також почали тягнути до цих багатонаціональних формувань, схожих на "велику армію" Наполеона. Загальна чисельність "добровольців"

* Деякі дослідники рахують їх чисельність на Україні до 400 тис. чоловік, включаючи сюди й українську допоміжну поліцію. За даними вже згадуваного ген. Кестрінга, у німецьких збройних силах було понад 220 тис. вояків українського походження (Українська дивізія "Галичина". Історико-публіцистичний збірник - К., 1994. - С. 73). Німецька "Інструкція про використання місцевих підсобних сил на Сході" (серпень 1942 р.) надавала українцям, як і деяким іншим народам СРСР, лише право вступати до "місцевих охоронних з'єднань з місцевих добровольців і відпущених військовополонених". До числа тих, хто мав "високу честь" битися на фронті "проти більшовицького ворога" у ранзі рівноправних соратників німецьких солдатів, були віднесені: тюркські батальйони, російські козачі підрозділи, кримські татари.

** За словами мельниківця М. Данилюка ("Блакитний"), цей "легіон" був створений з ініціативи деяких членів ОУН А. Мельника, котрі начебто повірили у запевнення німців, які обіцяли забезпечити їх зброєю і надати можливість виконувати завдання "в охороні українського населення від польських банд на Володимирщині, Горохівщині, Грубевщині та інших повітах". Після цілої низки переформувань "легіону" частина його вояків наприкінці 1944 р. опинилась у лавах 14-ї піхотної дивізії СС ("Галичина").

*** У маніфесті Комітету визволення народів Росії, зголошеному ген. А. Власовим 14 листопада 1944 р. у Празі, серед тих сил, що борються проти більшовизму, поряд з Російською визвольною армією називалося й "Українське визвольне військо". У бандерівців до цієї формації було цілком вороже наставлення.

на колишній території СРСР за деякими даними становила понад мільйон чоловік.^* Їх діяльність регламентувалась інструкцією Генерального штабу сухопутної армії Німеччини від 29 квітня 1943 року - "Місцеві допоміжні сили на Сході - добровольці".²⁴⁴

Згаданий документ передбачав, що всі "добровольці" російської національності як при німецьких частинах, так і в окремих з'єднаннях, створюють "Русскую освободительную армию", а української національності - "Українське визвольне військо" (УВВ). Зазначені вояки приносили присягу А. Гітлеру як "вождю і головнокомандувачу визвольних армій". Одним з формувань "Українського визвольного війська" був "Волинський легіон" у кількості 600 бійців, сформований восени 1943 р. з українців на Волині.^** Від імені УВВ розповсюджувались листівки, у яких зазначалось, що "українські націоналісти боряться в рядах німецької армії".^***

Важлива роль у боротьбі з рухом опору в Україні, як вже говорилося, відводилась українській допоміжній поліції. В її лавах, за англійським даними, у середині літа 1942 р. нараховувалось 150 тис. чоловік. До послуг окупаційної влади стали й загони "Українського народного козацького руху" (УНАКОР).

Пізніше, вже у 1943 р., прихильниками співпраці з нацистами висувалася фантастична ідея створення під німецьким протекторатом держави "Козакія". У цю авантюру втягнувся й відомий військовий діяч УНР генерал-поручник М. Омелянович-Павленко. Його підтримували деякі інші діячі української політичної еміграції. Один з них, колишній член Директорії УНР, проф. П. Андрієвський з Праги, так оцінював можливості козацького руху також "До цієї пори, - писав він у листі від 5 червня 1943 р. до Ю. Колларда, - німці не дозволили сполучення з Україною ні націоналістам, ні гетьманцям; може пощастить козацькому рухові; а останній не ворожий ні першим, ні другим; готує ґрунт для майбутньої політичної форми".²⁴⁵

Суперечливий характер відносин, які склалися у Німеччини з антикомуністичними еміграційними силами в СРСР, у тому числі й в України напередодні і на початку Другої світової війни, у наш час є загальновизнаним фактом. Сучасний англійський історик Д. Сьюард, автор порівняльної біографії "Наполеон і Гітлер", пише, що у німців "до початку операції "Барбаросса" був встановлений контакт з українськими націоналістами, однак після вторгнення ті всі опинилися у концтаборах". За його ж словами, "фюрер відкидав будь-яку думку про те, що можна одержати підтримку від українських націоналістів і російських антикомуністів".²⁴⁶

Однак з останнім твердженням важко погодитись. Ані Гітлера, ні його найближче оточення, як добре відомо, ніколи не відкидали у своїх стратегічних планах думки про залучення до співпраці колабораціоністських елементів у тих країнах, які мали стати об'єктом агресії. Навпаки, німці завжди, і не без успіху, намагалися використати колабораціоністів, але свідомо відводили їм другорядну, допоміжну роль, розуміючи, що така "співпраця" носить тимчасовий характер.

Як пише німецький професор К. Пфеффер, "німецькі фронтові війська і служба тилу на Сході були б не в змозі продовжувати боротьбу впродовж тривалого часу, коли б значна частина населення не працювала на німців і не допомагала німецьким військам".²⁴⁷ Але якщо стояти на ґрунті правди, то "значна частина населення", про яку згадує К. Пфеффер, не допомагала німцям, а, навпаки, була вороже налаштована проти них. А зиску від так званих "добровільних

* Про ставлення А. Гітлера до "добровольців" свідчать такі факти. Коли восени 1943 р. фюреру стало відомо про масові вигадки переходу "добровольців" до лав партизанів або ж на бік Червоної армії, то він спочатку дав розпорядження про розформування цих частин і переведення їх особового складу на роботу до промисловості. Але потім на прохання німецького генералітату погодився з тим, щоб формування "добровольців" з 1 січня 1944 р. були виведені з теренів СРСР для використання їх на інших фронтах і окупованих територіях.

помічників", про яких йшла мова вище, виявилось недостатньо для перемоги над СРСР.^*

Провину за небажання залучити народи СРСР до боротьби з більшовизмом німецькі спеціалісти по Сходу покладали цілком на А. Гітлера. Так, один з керівників німецької розвідки на Східному фронті, відомий Р. Гелен у своїх спогадах стверджує, що, коли б вище нацистське керівництво рахувалося з національними почуттями українців та інших народів СРСР, було б згодне реалізувати їх "нехай і не в тому обсязі, в якому передбачали це деякі з колишніх державних діячів, котрі перебували на еміграції", то це б призвело до швидкого й позитивного для німців "завершення російської кампанії".²⁴⁸

Але А. Гітлер виявив непоступливість у питаннях політизації мети війни, вважав неможливим дати самоврядування народам окупованих східних території, бо такий шлях, на його думку, мав неодмінно привести ці народи до самостійності, що створило б в майбутньому проблеми для німецької політики на сході Європи. Саме тому фюрер намагався дотримуватися такої лінії поведінки, яка шляхом застосування необмеженої сили прагнула довести українському та іншим народам на окупованих територіях СРСР правильність і непохитність політичного курсу Німеччини.

18 серпня 1942 р. ставка німецького Верховного головнокомандування видала директиву № 46 про основні вказівки щодо посилення боротьби з партизанським рухом на Сході. "Ліквідація партизанського руху, - говорилося в ній, - вимагає активних дій і найжорстокіших заходів проти всіх, хто бере участь в організації партизанських загонів або винуватих у підтримці партизанів". Відповідно до неї ставилось завдання до 15 жовтня 1942 р. передислокувати у розпорядження командуючих окупаційними військами в рейхскомісаріатах "Остланд" й "Україна" 5 запасних дивізій, а також до кінця місяця перевести сюди з армії резерву запасну організацію чисельністю 50 тис. чоловік.²⁴⁹

Поряд з нарощуванням військової присутності для боротьби з рухом опору в Україні, одним з найважливіших завдань окупаційної влади було не допустити за будь-яку ціну одночасного збройного виступу всіх антинацистських сил, всіляко поглиблювати протиріччя між політичними течіями українського руху Опору, між ним і червоними партизанами, між українським і польським населенням. І треба сказати відверто, що цієї мети німці в цілому досягли. Однак, зрозуміло, це не спричинилося до вирішального впливу на події.

Вже вище зазначалося, що у вересні 1941 р. штаб ОКВ Німеччини вперше висловив занепокоєння з приводу можливої активізації українського націоналістичного руху під впливом комуністичної повстанської боротьби. У 1942 р. ці побоювання підтвердилися. Відбувся збройний виступ "Поліської січі" під проводом Боровця-Бульби, відкрилися його контакти з червоними партизанами. Були встановлені численні факти військово-підготовчої діяльності бандерівської ОУН, намітилась радикалізація окремих мельників-ських груп. Більш того, поліція безпеки і СД добула відомості "про співробітництво бандерівського руху з НКВС", зокрема, у Харкові. Стали відомі окупаційній владі й факти фінансової допомоги єврейського населення українському руху опору. Правда, ця акція, на думку німців, була наслідком шантажу.²⁵⁰

Як пише П. Мірчук, "вже після одного року побуту німців в Україні політично-психологічна мобілізація українського загалу до активної протинімець-кої боротьби була завершена". Це, на його думку, стало результатом "політичної пропагандивно-роз'яснювальної акції та революційної дії ОУН" і "жорстокої загарбницько-експлуатаційної політики німецьких окупантів супроти України".²⁵¹ До цього слід зауважити, що згаданий автор в основному має на увазі Волинь-Полісся, бо у східних областях України "протинімецька боротьба" вже велась, а в дистрикті "Галичина" населення у цей час взагалі не було готовим до зриву.

У вересні 1942 р. серед населення Західної України широко розповсюджувалося звернення "урядуючого" провідника ОУН М. Лебедя "Друзі революціонери, члени Організації українських націоналістів". У ньому засуджувалося вбивство гестапо у Києві у липні 1942 р. відомого діяча ОУН Д. Мирона ("Андрій", "Орлик") і давалася оцінка нацистській політиці щодо України. "Німеччина, - говорилося там, - що вдавала союзника й "визволителя", не хоче бачити Україну самостійною і соборною, не хоче, щоб існувала українська держава, хоче зробити Україну своєю колонією, а український народ панщизняним невільником". З огляду на поведінку німецької окупаційної адміністрації, у зверненні надзвичайно передбачливо наголошувалося, що німецький окупант "своєю безглуздою політикою поневолення, насильств і мордів веде до своєї катастрофи".

Хоч у зверненні не містився відкритий заклик до збройного повстання проти нацистів, однак підкреслювалась необхідність вести боротьбу "спільними об'єднаними силами до розвалу імперіалізмів у союзі з іншими поневоленими народами" і здобувати Українську самостійну соборну державу. Німці розцінювали це звернення як прояв антинімецької позиції ОУН С. Бандери, радянська сторона вважала його пропагандистським трюком бандерівського проводу, щоб завоювати прихильність народних мас.

Для розуміння характеру і масштабів націоналістичного руху в цей період становить інтерес доповідь одного з працівників апарату рейхскомісар-іата України проф. фон Грюнберга (10 вересня 1942 р.), який здійснив спеціальну поїздку за маршрутом Рівне - Бердичів - Вінниця - Київ - Кіровоград - Дніпропетровськ - Запоріжжя - Кривий Ріг - Миколаїв - Херсон - Сімферополь - Севастополь - Ялта і знову Рівне. Перебуваючи в Києві, він одержав від своїх колег з генеральної округи "Київ" інформацію про те, що особливу увагу привертає діяльність українських націоналістів. Надзвичайно активним є бандерівський рух, який створює свої центри і розповсюджує свій вплив в трикутниках міст Київ-Вінниця-Полтава і Київ-Харків-Сталіно (Донецьк).²⁵²

Коли ж спробувати в цілому охарактеризувати діяльність бандерівської ОУН, її основний зміст і напрямки, особливо на теренах Полісся-Волині. впродовж 1942 р., то слід погодитись з думкою відповідального працівника штабу військової округи УПА "Заграва" і УПА-Північ Р. Петренка ("Омелько", "Юрко"). У своїх спогадах він пише: "В культосвітній праці, в національному усвідомленні українського населення цих просторів в своїй правді, в розбудові кадрів ОУН пройшов майже цілий 1942 р."²⁵³

Тим часом окупаційна влада пильно слідкувала за швидкою еволюцією бандерівських організацій від політичних маніфестацій у бік активних дій під гаслом побудови незалежної України. Ці зміни в тактиці бандерівців нацисти пояснювали заключенням наприкінці травня - на початку червня 1942 р. союзних договорів між Великою Британією, США та СРСР про спільну боротьбу з країнами фашистського блоку. За цих обставин керівництво проводом ОУН(Б), на думку німців, "намагається також приблизити націоналістичний український рух до більшовицького". Однак, зрозуміло, що тут ідеться не про співробітництво, а про зближення форм боротьби, про наміри ОУН(Б) збройне виступити проти нацистів.

Позицію ОУН(Б) характеризує й повідомлення поліції безпеки і СД від 23 жовтня 1942 р. У ньому підкреслюється, що бандерівські організації "по відношенню до більшовицьких банд дотримуються доброзичливого нейтралітету" і що "бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того, щоб всіма засобами, також шляхом збройної боротьби, домогтися незалежності України".²⁵⁴

Втім, слід зазначити, що в згаданому документі німці у цей час пов'язували окремі збройні акції українського руху опору головним чином з діяльністю формації Т. Боровця-Бульби, якого вважали "бандерівським функціонером" і командиром "великої банди" в околицях м. Сарни. Тому не випадково, що саме з отаманом нацисти вперше розпочали переговори про налагодження німецько-українських стосунків.

Сучасні дослідники, зокрема, вже згадуваний В. Косик, і у наш час лякаються самої думки про можливість взаємодії у роки війни бандерівських формувань з радянськими партизанами у боротьбі проти нацистів. Коли йде мова про нейтралітет між українськими повстанцями і червоними партизанами, то згаданий автор відносить це до формації Боровця-Бульби. Однак відомо, що у 1942 р. бандерівці фактично не вступали у бойові сутички з червоними партизанам. Відомі випадки уникнення боїв між ними й упродовж 1943 р.

Радикалізація або так би мовити "полівіння" українського націоналістичного руху занепокоїла в цей час й рейхскомісара України Е. Коха. У директиві від 17 листопада 1942 року, направленій генеральному комісаріату "Дніпропетровськ", він зазначав, що органи СД звернули його увагу на факти розчарування націоналістичними колами українців німецькою політикою і на існування у зв'язку з цим тенденції "до зближення з бандами більшовицького походження". А тому, на думку намісника фюрера, "такий процес був би у вищій мірі небажаним".

Проте Е. Кох й не припускав, щоб і за цих обставин, можна було б піти на зустріч прагненням українців. Єдине, що на його думку можна зробити, - це усунути ексцеси у ставленні до українського населення з боку вербувальних комісій та відповідальних сільськогосподарських керівників, котрі часто-густо порушують встановлені норми вивезення людей і харчових продуктів до Рейху, палять села і хутора. "Наскільки не може змінитися і не зміниться політика німецького керівництва, - хоч би вона і розчаровувала українських націоналістів, - наголошує рейхскомісар в згаданій директиві, - настільки необхідно недопустити того, щоб населення хвилювалося необдуманими діями окремих осіб і в нього з'явилося б відчуття несправедливого поводження з ним". Однак це були порожні слова, бо далі Е. Кох наголосив, що "колективні заходи проти населених пунктів, де має місце опір німецьким розпорядженням, будуть необхідними і повинні в майбутньому здійснюватися з усією суворістю". Він також підкреслив, що "норми поставок українським населенням сільськогосподарських продуктів повинні бути виконані при всіх обставинах, не дивлячись на його власне продовольче становище, у відповідності з принципом райхсмаршала Г. Герінга "Якщо і голодують в Європі, то не повинні голодувати в Німеччині".²⁵⁵

Отож, цілком закономірно, що нацистська політика в Україні не тільки продовжувала сприяти розширенню і поглибленню комуністичної підпільно-партизанської боротьби, але фактично штовхала на шлях збройного опору діям німецької адміністрації також націоналістичні сили, вороже наставлені до більшовиків. їхні керівні кола прагнули будь-що недопустити такого стихійного зриву, хоч розуміли всю марність подібних спроб.

А ситуація в Україні ставала для німців все більш і більш загрозливою. Як відмічали експерти батальйона пропаганди вермахта на південній ділянці радянсько-німецького фронту (осінь 1942 р.) події в Україні загрожують "прийняти такий зворот, який поставить під питання всі перемоги і жертви у війні проти Радянського Союзу і тим самим можуть вплинути на конечність війни". На думку зазначених фахівців, українське населення вже більше не вважає себе розчарованим, як це мало місце в перші місяці німецької окупації; воно бачить, що з ним поводяться як з об'єктом і що питання стосовно його національного й фізичного існування й знищення поставлене руба. З цього робився цілком слушний висновок, що невдовзі німецькі й українські інтереси можуть різко розійтися. А українці займуть ворожу до Німеччини позицію, що буде рівнозначно підтримці ними "більшовизму або незалежного від даної державної форми російського імперіалізма", матиме далеко йдучі наслідки для конечності цієї війни, майбутнього німецького Рейха та Європи.²⁵⁶

Не можна обминути увагою й погляд у цей час на український націоналістичний рух відповідальних чинників Румунії. Так, у доповідній записці спеціальної служби інформації королівської Ради Міністрів за 1942 р. під назвою "Діяльність партизанських груп" поряд з докладним висвітленням організації, спорядження і способів дій радянських партизанів згадується й "діяльність української незалежності, яка у своїй роботі переслідує таку ж мету, що й особисто "партизани", тобто боротьбу проти окупантів. При цьому підкреслюється, що "бандерівщина" у східній Україні по суті є комуністичною дією, крайній націоналізм використовується комуністами як зручна занавіска за нинішніх обставини. Румунські урядовці також відмічали, що "серед бандерівців є багато членів і кандидатів комуністичної партії, а також дуже багато комсомольців".

Водночас у згаданому документі говориться, що хоч бандерівські організації "не приступили ще до масових терористичних дій, тим часом, відомо, що на території України, окупованій німецькими і союзними військами, засвідчені терористичні дії, спрямовані проти ізольованих елементів німецьких і румунських з'єднань".

З огляду на зазначене робиться висновок, що "організації так званого "українського націоналізму" слугують для прикриття справжніх комуністів". Різниця між ними полягає в тому, що "бандерівці виступають за напад на окупантів у той момент, коли вони будуть послаблені", а "комуністи зацікавлені в тому, щоб "партизанські організації" приступили негайно до дій для ефективної допомоги у справі розгрому противника".²⁵⁷

------------------------------------------------------------------------

[200] Державний архів Служби безпеки України. - Збірник документів про структуру і характер антирадянської діяльності "Організації українських націоналістів - ОУН" і "Української повстанської армії - УПА" за період 1943-1954 рр. - Протокол допиту А. Г. Галицької 9.03.1945 р.

[201] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 2, спр. 86, арк. 1-4 зв.

[202] Там само, ф. 3838, оп. І, спр. 94, арк. 21.

[203] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 238.

[204] ЦДАГО України, ф. 66, оп. 1, спр. 93, арк. 19.

[205] Літопис УПА. - Т. 12. - С. 244.

[206] Стецюк Г. С. Чорні дні Волині. - С. 40.

[207] Лебедь Микола. Українська повстанська армія. - Частина І. Німецька окупація України. - Дрогобич, 1993. - С. 40.

[208] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 348, арк. 19-19 зв.

[209] Семиряга М. И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявлення в годы Второй мировой войны. - М., 2000. - С. 231.

[210] Український голос. Ч. 29(44). - 16 липня 1942 р.

[211] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[212] Кремінецький вісник. Ч. 69(107). - 27 серпня 1942 р.

[213] Жданович О. На партизанському фронті // На зов Києва. - С. 330-346.

[214] Данилюк М. Повстанський записник. - К., 1993. - С. 56.

[215] Архіви Литви (Про що розповідають документи КДБ). - Вільнюс, 1997. - № 8. - С. 113-115.

[216] Орловский С., Острович Р. Эрих Кох перед польским судом. - С. 185.

[217] Там само. - С. 34.

[218] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 100.

[219] Там само. - С. 97-98.

[220] Історія застерігає. - С. 143-144.

[221] Нюрнбергский процесе. - Т. 4. - С. 552.

[222] ЦДАВО України, ф. КМФ-8, оп. 2, спр. 196, арк. 23.

[223] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 208, 248.

[224] Дашичев В. И. Банкротство стратегии германского фашизма. Исторические очерки. Документы и материалы. М., 1973. - Т. 2. - С. 131-134.

[225] Новая и новейшая история. - 1992. - № 4. - С. 187, 189.

[226] Історія застерігає. - С. 192-195.

[227] Штрик-Штрикфельдт В. Против Сталина и Гитлера. Генерал Власов и русское освободительное движение. - 3-е изд. - М., 1993. - С. 91.

[228] ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 94, арк. 21.

[229] ЦЦАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 347, арк. 23-23 зв.

[230] ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 94, арк 1, 3.

[231] ЦЦАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 357, арк. 45-48.

[232] Там само, ф. 1, оп. 46, спр. 387, арк. 169-177.

[233] Там само, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[234] Там само, ф. 105, оп. 1, спр. 37, арк. 90.

[235] Там само, ф. 97, оп. 1, спр. 1, арк. 76.

[236] Там само, ф. 166, оп. 2, спр. 74, арк. 42.

[237] Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. - К., 1996. - С. 174-178.

[238] ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 4, спр. 476, арк. 17-27.

[239] ЦЦАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 76, арк. 51-57.

[240] Там само, спр. 45, арк. 20-21.

[241] Пикер Генри. Застольные разговоры Гитлера. - С. 447-448.

[242] Там само. - С. 452-453.

[243] ВИЖ. - 1991. - №4. - С. 26.

[244] Там само. - С. 21-22.

[245] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда.

[246] Сьюард Д. Наполеон и Гитлер. Сравнительная биография. - Смоленск, 1995. - С. 305,309.

[247] Итоги Второй мировой войны. Сборник статей. - М., 1957. - С. 513.

[248] Гелен Райнхард. Служба. - М., 1997. - С. 79-80.

[249] ВИЖ. - 1988. - № 3. - С. 84-85.

[250] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 76, арк. 11-12, 41-45.

[251] Мірчук П. Українська повстанська армія. - С. 24.

[252] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 106, арк. 6.

[253] Літопис УПА. - Т. 27. - С. 75.

[254] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 77, арк. 120-122.

[255] РГАСПИ, ф. 17, оп. 125, спр. 251, арк. 67-69.

[256] ЦДАВО України, ф. КМФ-8. оп. 2. спр. 296, арк. 12.

[257] Державний архів Одеської області, ф. 492, оп. 1, спр. 14, арк. 27.

ОУН І ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ

Як би там не було, але восени 1942 р. провід ОУН(Б) ще коливається між необхідністю ухилятися до слушного часу від рішучого зіткнення з німцями і потребою взяти під свій контроль жагуче бажання населення північно-західного регіону України виступити проти нового окупанта. Зокрема, наприкінці 1942 р. на розширеному засіданні проводу ОУН С. Бандери при розгляді питання про позицію поневолених народів Сходу Європи щодо німецько-радянської війни підкреслювалося, що "мобілізація мас до боротьби зарівно як проти німецького, так і більшовицького імперіалізмів, є в сучасний момент передумовою перемоги у визвольних змаганнях поневолених народів".

У зв'язку з цим вважалося необхідним паралізувати всі спроби як німців "зробити з поневолених народів Сходу гарматне м'ясо у боротьбі за німецькі імперіалістичні цілі", так і більшовиків "втягнути поневолені народи до боротьби в обороні російської імперії чи то у формі гекатомб жертв в рядах Червоної армії, чи то у формі партизанки на окупованих Німеччиною землях".²⁵⁸

Позиція ОУН(Б) у цей період добре ілюструється й листівкою "Партизанка і наше ставлення до неї" (жовтень 1942 р.).^* У ній говориться,

* Аналогічна листівка під назвою "Партизанщина і наше ставлення до неї" була видана ОУН(Б) й у червні 1942.

що "більшовицька партизанка діє ще від літа минулого року, польська - від кількох місяців. Тереном більшовицької партизанки, як дотепер бачимо, є поза частиною Білорусії виключно українські землі. Тереном польської партизанки є наші західні окраїни: Підляшшя, Холмщина, Західне Полісся і деякі повіти Галичини". У листівці визнається, що партизанський рух в Україні "має можливості розвою, бо ці можливості створює своєю політикою Німеччина..., вона штовхає горячіші елементи на шлях збройної боротьби". Однак партизанський рух на українських землях, на думку ОУН, не є справою українського населення, яке не хоче бути "знаряддям чужих сил". Партизани це - "агенти Сталіна і Сікорського", завдяки їм німці вдаються до масових репресій, спалення сіл, розстрілів цивільного населення.

На підставі таких узагальнень робився висновок, що ставлення ОУН "до партизанки активно вороже", завдання Організації полягає в тому, щоб "не дати нації по можливості по героїчному вмерти, але здобути на власній землі владу та стати врешті господарями тієї землі". Тому ОУН "застерігає кожного перед вчинками, які не йдуть йому, але його вчорашнім та нинішнім гнобителям на добро". За цих обставин єдино правильний шлях - не поспішати, адже "наш час ще прийде", готуватися і об'єднуватися навколо Революційного проводу ОУН, бо "не партизанка сотень чи навіть тисяч, а національно-визвольна революція мільйонів" приведе до перемоги.²⁵⁹

А в іншій листівці ОУН "Чому ми проти партизанки" проводилася думка про те, що "сьогодні української держави партизанкою ми не здобудемо", і що головне завдання на сьогодні - це "з'єднання і підготування українських мас до рішаючого змагання цілого народу за українську державу".²⁶⁰

ОУН і надалі не змінила свого ставлення до партизанки. У документі "До методів і форм нашої боротьби" (не раніше листопада 1943 р.) підкреслювалося, що організація УПА не суперечила негативному ставленню до партизанки, бо, на думку бандерівців, творення УПА "всупереч партизанці йшло по державній лінії - регулярної армії".

Звичайно, можна зрозуміти прагнення проводу ОУН зберігти власні сили на час виснаження обох противників націоналістичного руху. Однак це була нереалістична позиція. І чи могло бути так, щоб народ, котрий відчув на собі страхіття окупаційного режиму, сидів склавши руки і очікував, як завершиться двобій між гітлерівською Німеччиною і Радянським Союзом? Яка ж сила мала стримувати народний гнів проти нацистських загарбників? Між тим, справа полягала не тільки в тому, щоб не допомогати Гітлеру або Сталіну, необхідно було не дати можливості нацистам доконати Україну вивезенням робочої сили, продовольства й сировини до Німеччини. Але ж хіба цього можна досягти без опору? Згадані вище листівки на це не давали відповіді, а лише закликали чекати, накопичувати сили.

Аналогічно трактувало ситуацію в Україні й звернення крайового проводу ОУН на ПЗУЗ "Український народе!" (жовтень 1942 р.). У ньому, зокрема, говорилося: "Не дай вивести себе з рівноваги. Не час тобі сьогодні на оружну боротьбу з наїзниками. Сьогодні виступ твій скінчився б провалом, невдачею. Хай живі імперіалісти, що деруться за наші багаті землі, пожеруть себе до решти. Тоді прийде твій час, як вороги будуть валитися".²⁶¹

Через деякий час, а саме 13 листопада 1942 р., провідник ОУН на Північно-західних українських землях (ПЗУЗ) Д. Клячківський ("Охрім") надіслав листа І. Литвинчуку ("Максим", "Дубовий"), котрий очолював Сарненський надрайонний провід. У ньому "Охрім" детально наставляє "Дубового", якої лінії поведінки потрібно дотримуватися. Насамперед звертається увага, що гестапо через своїх агентів "провокують населення до виступів". У зв'язку з цим рекомендувалося виявляти максимальну обережність, не дати захопити себе зненацька, не дати народові "марно загинути". І разом з тим висувалася вимога ні в якому разі не виступати проти німців. "Всі сили, - говориться у листі, - вжити на внутрішню консолідацію..., на фронт творення ще більших сил".²⁶² Отож, як бачимо, мова

* Упродовж 1942 р. німецькі поліцейські чинники неодноразово відмічали антинімецьку пропагандистську діяльність обох фракцій ОУН, особливо бандерівців, але завжди пов'язували збройну боротьбу в своєму тилу з діями більшовиків. Так, в інформаційному повідомленні поліції безпеки і СД Німеччини від 9 жовтня 1942 р. наголошувалось, що на Волині "бандитизм" сильно розповсюдився завдяки "активної участі комуністичних елементів".

знову йшла про відтягнення збройного виступу проти Німеччини.^*

У цьому контексті політику ОУН(Б) стосовно гітлерівців розкривають і "Вказівки для пропагандивної роботи серед українців осередніх й східних українських земель "Лицем до народу" (1942), складені "Петром Думою" (під цим псевдонімом виступав Д. Маївський). У них відзначалось, що у зв'язку "з заложенням, що Москва мусить бути знищена, бо це передумова повного нашого успіху, випливає факт, що ми сьогодні не йдемо на нищення тих ворожих нам фізичних сил, які сьогодні прискорюють упадок Москви". Але згаданий автор розуміє, що народні маси на східній Україні "думають простіше". "Вони, - зауважує "Петро Дума", - вже поволі забувають старі більшовицькі кривди й тому весь їхній біль спрямовується лише проти сьогоднішніх безпосередніх окупантів", тобто німців.

Але, як показав час, не чіпати німців вже було неможливо за умов, які витворилися. І така позиція ОУН(Б) суперечила розвитку подій. Збройну боротьбу українського народу проти гітлерівських поневолювачів було неправильно розглядати лише у контексті війни Німеччини й СРСР, бо ж двобій цих держав був невід'ємною складовою Другої світової війни, у якій фашистському блоку протистояли Об'єднані Нації. Під таким кутом зору позицію ОУН(Б), яка полягала в тому, що "в час, коли на Сході стоять ще мільйонні більшовицькі армії, всяка наша збройна акція проти німців була б поміччю для Сталіна", важко визнати політично виваженою й далекоглядною.

Іншої думки, в порівнянні з бандерівцями, був вже згадуваний І. Багряний. Аналізуючи вже в післявоєнний час обставини, які виникли у зв'язку з встановленням в Україні нацистського окупаційного режиму, він писав, що для всіх українців, незалежно від їхньої політичної орієнтації, "була лише одна можливість вирятуватись від остаточної ліквідації взагалі - це бити Гітлера, бити фашизм". "Справа боротьби за державну суверенність і незалежність, - наголошував він, - яка не могла бути підтримана ніким в тім побоїщі, - ані зовнішнім втручанням, ані революцією в СРСР (що в тій ситуації була виключена агресією найреакційнішого фашизму), - відсувалася ходом подій до більш слушної ситуації, до створення якої треба ще змагати".²⁶³

Що й казати, у той історичний час, коли німецькі війська люто штурмували Сталінград, і весь світ, затамувавши подих, з острахом очікував наслідків велетенської битви на берегах Волги, добре розуміючи, до чого приведе перемога нацистської Німеччини, заклик ОУН(Б) до українського населення не йти до "партизанки", утримуватися від збройних виступів проти нацистів фактично діяв на користь останніх.

Втім, стратегія ОУН(Б), спрямована на уникнення вирішального зіткнення з німецьким окупантом в Україні, і породжена нею навесні 1943 р. "двофронтова" боротьба, не була якимось винятком або феноменом, як про це нерідко пишуть деякі історики. Ця стратегія мала багато спільного з позицією інших політичних сил в антифашистському русі Опору в Європі. Кожна з цих сил, виступаючи проти окупантів, намагалася дотримуватися такої лінії поведінки, яка б забезпечила їй перевагу над політичними опонент після закінчення війни.

Для тієї частини західноєвропейського руху Опору, якою керували еміграційні уряди, характерною була тактика, спрямована на збирання розвідувальної інформації для союзних держав, на ведення антинацистської пропаганди, на подання допомоги військовополоненим, котрі втікали з фашистських концтаборів. Активні збройні дії планувалися лише після висадження на континенті англо-американських військ. За словами англійського істсорика Дж. Ермана, завданням британського Управління спеціальних операцій на той час, тобто до відкриття "другого фронту", було утримання руху Опору в країнах Європи від передчасних дій, які загрожували йому розгромом.

Показовими, на нашу думку, можуть бути події в Югославії, яку в квітні 1941 р. окупували німецькі та італійські фашисти. Проти останніх спочатк виступили формування сербських четників під проводом Драже Михайловича. Але він, створюючи певні труднощі окупантам, не поспішав кидати їм у виклик до рішучої боротьби, бо накопичував сили проти хорватів Анте Павелича і комуністів Й. Броз Тіто. Як відзначає вже згадуваний Дж. Ерман. керований Драже Михайловичем спротив за таких умов "не міг створити серйозної загрози для німців та італійців".

Тому невипадково британська сторона, яка підтримувала четників, почала критично ставитися до позиції Драже Михайловича, звертаючи все більшу увагу на партизанську армію Тіто, яка восени 1942 р. нараховувала майже 100 тис. бійців. У цей час англійські офіційні особи були змушені визнати, що партизани на відміну від четників "стали чинити серйозні неприємності ворогу". 17 грудня 1942 р. в меморандумі, складеному британським міністерством закордонних справ, наголошувалось, що Драже Михайлович "вносить зовсім незначний внесок у загальні військові зусилля", тобто не відтягує на себе німецькі та італійські дивізії, які використосувалися проти союзників на Середземноморському театрі військових дій. З огляду на це, незважаючи на свої симпатії до Драже Михайловича, Е. Іден висловив думку, що інтереси боротьби з фашистським

* Відгомін про героїчну боротьбу югославських партизанів проти німецьких та італійських окупантів був досить широким. Не залишився він поза увагою й керманичів українського руху Опору. Так, у часописі політвідділу УПА (Ч. 3, вересень 1943 р.) з'явилась публікація "Визвольна боротьба сербів". Однак у ній був цілковито перекручений зміст тих подій, що відбувалися в Югославії. Автори згаданої публікації, стоячи на антикомуністичних позиціях, всі успіхи боротьби з німцями та італійцями "приписали" не партизанам Й. Броз Тіто, а четникам Драже Михайловича! Вони звинуватили німців навіть у тому, що останні, пишучи переважно про боротьбу з комуністичними партизанами, недооцінюють і компрометують цим визвольну самостійницьку боротьбу народів.

блоком вимагають "перенести нашу підтримку і допомогу на партизанів,^* які здійснюють активний спротив окупаційним військам".²⁶⁵

Однак лише восени 1943 р. Велика Британія остаточно визнала перевагу партизанів Й. Броз Тіто, встановила з ними зв'язки і почала надавати певну матеріальну допомогу зброєю й боєприпасами.

Зрозуміло, що й в українському русі Опору, в ОУН(Б) було чимало діячів, котрі відчували нереалістичність позиції, яка штучно стримувала прагнення українського народу до активної боротьби з нацистами. Але ідеологічна упередженість тоді взяла верх над політичною доцільністю. І, як це буває, рядове членство своїми діями спонукало керівні кола проводити життя таку політичну лінію, котра б відповідала об'єктивним обставинам: не допомогати Сталіну, але й не потурати Гітлеру. Збройний виступ проти німців став проблемою номер один для ОУН(Б). Це була нагальна вимога часу.

Правда, всупереч позиції проводів як ОУН А. Мельника, так й ОУН С. Бандери, у деяких місцевостях Волині-Полісся, особливо на Крем'янеч-чині, восени 1942 р. мали місце виступи з власної ініціативи місцевих боївок ОУН, які здійснили низку антинімецьких акцій, розглядаючи їх як самооборону народу. Ці дії, однак, не справили якогось серйозного враження на німецьку владу, бо остання вважала, що це справа рук червоних партизанів. Тому недаремно, наприклад, у жовтні 1942 р. на сторінках місцевої преси генерального комісаріату "Волинь-Поділля" з'явилася публікація під назвою "Болячка наших днів - бандитизм". Її автори засуджували дії червоних партизанів, якими керують "жидівські вожаки", і підкреслювали, що ці бандити "хочуть заколотити нашу напружену працю для перемоги, вони хочуть знищити ту впевненість у перемозі німецького меча, що її мають українці".²⁶⁶

Таким чином, для ОУН(Б), найбільш впливової й організованої сили українського визвольного руху, період від початку німецько-радянської війни й до кінця 1942 року, став часом усвідомлення себе як самодостатньої політичної сили, здатної вплинути на події не тільки в західному регіоні, але і в інших областях окупованої гітлерівцями території України. Водночас ОУН під впливом обставин була змушена переглянути власні плани стосовно Німеччини і виробити таку політичну лінію, яка започаткувала перехід Організації від накинутого певними умовами співробітництва з нацистами до опозиції німецькій владі, а потім і до збройної боротьби з Третім Рейхом.

Поряд із зазначеним, влітку і восени 1942 р. діяльність політичних проводів українства, що опинилися в опозиції до брутальної окупаційної політики гітлерівців, у тому числі й ОУН(Б), не набула активних форм боротьби, які б створили реальну загрозу нацистському окупаційному режиму в Україні. Пояснювалась така ситуація, на нашу думку, з одного боку, браком необхідних сил і засобів, з іншого - політикою і стратегією українського визвольного руху, головним ворогом якого вважався московський більшовизм.

------------------------------------------------------------------------

[258] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 38, арк. 2-3.

[259] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 348, арк. 27-27 зв.

[260] Там само, спр. 342, арк. 78.

[261] Там само, спр. 364, арк. 27.

[262] ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 40, арк. 12.

[263] Багряний Іван. На новий шлях // Наша боротьба. Ч. 1. - 1946.

[264] Эрман Дж. Большая стратегия. Август 1943 - октябрь 1944. - М., 1958. - С. 107.

[265] Говард М. Большая стратегия. Август 1942 - сентябрь 1943. - М., 1980. - С. 275.

[266] Український голос (Луцьк). - Ч. 42(57). - 12 жовтня 1942.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

Абвер - Управління розвідки і контррозвідки штабу Верховного головнокомандування німецькими збройними силами

АБН - Антибільшовицький блок народів

Гестапо - Таємна державна поліція гітлерівської Німеччини

ГФП - Таємна польова поліція гітлерівської Німеччини

ЗУЗ - Західні українські землі

ЗЧ ОУН - Закордонні частини Організації українських націоналістів

МВС - Міністерство внутрішніх справ

МДБ - Міністерство державної безпеки

МЗС - Міністерство закордонних справ

НВРО - Народно-визвольна революційна організація

НКВС - Народний комісаріат внутрішніх справ

НКДБ - Народний комісаріат державної безпеки

ОКВ - Верховне головнокомандування німецькими збройними силами

ОКХ - Верховне головнокомандування сухопутною армією Німеччини

ОУН - Організація українських націоналістів

ОУН(Б) - Організація українських націоналістів (Бандери); вона ж:

ОУН(СД) - Організація українських націоналістів (самостійників-державників)

ПЗУЗ - Північно-західні українські землі

ПУН - Провід українських націоналістів

РСХА - Головне імперське управління безпеки гітлерівської Німеччини

СБ - Служба безпеки

СД - Служба безпеки німецької об'єднаної націонал-соціаліської робітничої партії

СРСР - Союз радянських соціалістичних республік

СС - Охоронні загони німецької об'єднаної націонал-соціаліської робітничої партії

СУЗ - Східні українські землі

США - Сполучені Штати Америки

УВВ - Українське визвольне військо

УВО - Українська військова організація

УГА - Українська галицька армія

УГВР - Українська головна визвольна рада

УДП - Українське державне правління

УКК - Український крайовий комітет

УНК - Український національний комітет

Шукати в цьому блозі

Література

Кентій Анатолій. Збройний чин українських націоналістів. 1920 - 1956/

Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Шафаревич Игорь Арьергардные бои марксизма

Карл Маркс і Фрідріх Енгельс Маніфест Комуністичної партії

Шафаревич Игорь Ростиславович. Сталинисты