Кемп Артур. Марш титанів: історія Білої раси
http://www.sota.libra.com.ua/biblioteka/kemp1.html
Сота Свободи
Від “СС”:
Українці ніколи не були схильні вірити землякам, а от коли “німець” скаже — то
вже авторитетно. Те ж і з історією: неславні нащадки Орійських Творців Білої
Раси будуть тупо згоджуватись, що хліборобство на їх землі принесли семіти, що
вишивку вигадали ацтеки, що писемність придумали єгиптяни, а коня приручили
первісні негри, аби лиш не свої…
Праці Плачинди, Шилова, Наливайка, Чайченка виходять мізерними накладами у
500-1000 примірників на всю Україну (виняток лише “Арійський стандарт"
Каганця), а шкільні підручники з історії практично не міняються з часів
сталінської епохи.
Зате більшість представників західної наукової думки змушені об’єктивно
признавати той неприємний для дуже багатьох факт, що УСЯ СУЧАСНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
походить виключно з берегів Дніпра. Наприклад, начебто фантастична теза про
Україну як центр розселення індоєвропейців насправді є усталеним науковим
уявленням принаймні з початку 80-х років XX століття.
“Марш титанів: історія Білої раси” — книга американського
автора Артура Кемпа. Ця масштабна праця побачила світ у липні 2006 року завдяки
видавництву «Ostara Publications» (книгу надруковано у Південній Африці,
інтернет-версія на сайті www.white-history.com).
Артур КЕМП
Марш титанів: історія Білої раси
Розділ
1. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Раса, етнос, культура
Раса визначається як велика група
людей зі спільними генетичними ознаками, які зумовлюють фізичну зовнішність цих
людей та — що не так однозначно — їхні пізнавальні здібності.
Етнос — це угруповання людей
(найчастіше усередині певної раси, але є також випадки, коли етнос складається
з представників кількох рас), об’єднаних спільними традиціями, мовою,
мистецтвом, світоглядом тощо.
Культура дає вияв таким ознакам того чи іншого етнічного
угруповання, як мова, мистецтво, релігія, соціальний устрій, практичні
досягнення. Наприклад, можна говорити про Білу расу, шотландський етнос і
шотландську культуру. Етнос і культура безпосередньо взаємозумовлюються і
перебувають у нерозривному симбіотичному взаємозв’язку. У цій книжці ідеться
головним чином про історію Білої раси і відповідно — про білі етноси та
культури.
Біла раса
Що ми вкладаємо в поняття Білої раси? Існують її три головні
підгрупи (з двома подальшими відгалуженнями), відомі в академічній науці як
Нордична, Альпійська і Середземноморська підраси . Хоча ці назви походять
головним чином від назв географічних територій, на яких мешкали носії згаданих
підгруп і з якими вони асоціювалися в християнську еру (нордійці проживали в
Північній, альпійці — в Центральній, а середземноморці — в Південній Європі),
не треба думати, що ці підгрупи завжди були міцно прилучені лише до своїх
родових теренів. Вони брали активну участь у подіях майже усіх тих регіонів
планети , де Біла раса з’являлася у вигляді певної етнічно-цивілізаційної
групи.
Із цих трьох первісних підгруп нині у значній кількості існують тільки дві —
Нордична та Альпійська. Стародавніх (первісних) середземноморців не можна
ототожнювати із теперішніми мешканцями Середземномор’я. Останні являють собою
«мішанину» з представників кількох рас, — «мішанину», в якій першородний білий
середземноморський компонент значною мірою розчинився в масі прибульців після
навал спочатку нордичної та альпійської білих підгруп, а потім небілих
арабських, тюркських та інших середньосхідних та північноафриканських расових
угруповань.
Методи ідентифікації расової
приналежності людських залишків
Як визначити належність певного суспільства або цивілізації до
тієї або іншої раси? Відповідь тут дуже проста — раса ідентифікується трьома
шляхами: засобами палеоантропології, за творами образотворчого мистецтва і за
мовою.
Палеоантропологія
Палеоантропологія — це наука про
скелетні рештки стародавніх людей. Оскільки різні расові групи мають відповідно
й різні антропологічні характеристики, належність до певної раси первісних
мешканців того чи іншого регіону досить просто визначити за допомогою вивчення
давніх поховань. Нинішні патологоанатоми використовують черепи за потреби
ідентифікації расової належності неопізнаних трупів, і так само ця наука довела
свою корисність у процесі археологічних розкопок. Палеоантропологічні
дослідження скелетів з давніх поховань відіграли неоціненну роль у з’ясуванні
расових ознак народів, які мешкали на тих чи інших територіях у різні часи і
для визначення расових витоків яких дослідники не мали у своєму розпорядженні
ніяких інших індикаторів. (хоча ця форма вивчення часто є необ’єктивною, як от
на орійських територіях, де майже до ХІ ст. н.е. практикувався обряд
трупоспалення — ред.”СС”)
Мистецькі форми
Мистецькі форми (тут йдеться про художні зображення — чи то
звичайні картини, чи то малюнки на гончарних виробах, чи скульптуру) теж мають
важливе значення для расової ідентифікації минулих народів. Це зумовлено тим,
що давні цивілізації — це стосується усіх рас — відображали своє життя у
специфічних, притаманних лише цим цивілізаціям мистецьких формах (часто-густо
тому, що їхні власні расові типи були для них єдиними людськими моделями).
Таким чином, давнє китайське мистецтво зображало тільки китайців, мистецтво
інків та ацтеків — тільки інків та ацтеків і т. д. Одне слово, первісні мистецькі
форми усіх суспільств відтворювали фізичний вигляд людей свого часу. Цей
принцип проілюстровано чотирма наведеними вище портретами, на яких засобами
мистецтва відображені різні расові типи. (теж складне питання для орійської
спільноти, де найголовнішим матеріалом для відображення чи писемності (крім
кераміки і металу) було все ж дерево, нетривке в часі і форс-мажорних
обставинах — ред.”СС”)
Мова
Наука про мови є ще одним дуже важливим засобом визначення
расової належності народів: спільні мовні форми залишають чіткі ідентифікаційні
«відбитки пальців» у культурах тих чи інших етносів. Схожі слова, речення або
лінгвістичні звороти є безперечною вказівкою на первісну єдність походження
цілої низки цивілізацій, які надалі рухалися своїми окремішними шляхами. Таким
чином, історичні маршрути різних культур (а отже, і народів, котрі їх
породжували) можна відстежити на прикладах прямих лінгвістичних аналогій у
деяких мовах (див. таблицю):
|
Англійська |
Німецька |
Латинь |
Грецька |
Давньо-перська |
Санскрит |
Українська |
|
brother |
bruder |
frater |
bhrater |
brater |
Bhrater |
брат |
|
mother |
mutter |
mater |
meter |
matar |
Matar |
матір |
|
father |
vater |
pater |
pater |
pitar |
pitar, tata |
батько, тато |
Клімат і гени
Теза про вплив клімату як про причину фізично-расових
відмінностей є такою ж самою хибною, як і віра в спільного расового предка.
Досить часто можна почути твердження, що Біла раса, мовляв, має свій колір
шкіри, бо виникла на холодній півночі, а Чорна раса має свій колір шкіри, бо
виникла на спекотному півдні. Окрім очевидної географічної невідповідності
такого припущення (чимало найвеличніших справ Білої раси були здійснені саме у
спекотному кліматі, наприклад, на Близькому Сході та в Єгипті) , цей аргумент
не пояснює специфічних расових характеристик, скажімо, монголоїдів (китайців,
японців та інших). Зокрема, він не відповідає на запитання, яким саме чином
клімат Азії витворив притаманні монголоїдам форму очей і структуру черепа?
Насправді фізичні характеристики певної раси генетично зумовлюються в момент
«зачаття» цієї раси, і при цьому немає абсолютно ніяких доказів того, що зміна
генетичного коду тої чи іншої групи людей спричинюється саме проживанням у
холодному або ж спекотному кліматі . Якби велика група китайців переїхала до
Норвегії і жила там протягом досить тривалого часу, але весь цей час залишалася
— через шлюби — у межах своєї раси, то чи можна було б всерйоз припускати, що
вона зрештою «зеволюціонує» у блакитнооких і світловолосих людей? І навпаки —
чи буде хтось всерйоз твердити, що, переїхавши до Китаю, але залишаючись там у
межах своєї генетичної громади і не змішуючись із місцевим населенням,
європеоїди з часом набудуть фізичного вигляду монголоїдів?
Єдиним способом зміни певного генофонду може бути ситуація, коли досить велика
група його носіїв перемішується (фізично інтегрується і має при цьому
потомство) з носіями якісно іншого генофонду. Це — єдиний випадок, коли гени
по-справжньому змінюються. Історія насичена прикладами того, як різні і до
цього переважно ізольовані расові групи сполучалися в єдине ціле і «виробляли»
нове угруповання, за своїми фізичними і навіть пізнавальними характеристиками
цілком відмінне від обох своїх первісних «батьків».
Навколишнє середовище і прогрес
Інший поширений сучасний міф полягає у тому, що деякі расові
групи розвивалися швидше за інших нібито через випадковості їхнього
географічного розташування. Він відомий як «теорія навколишнього середовища», —
деяким расам, мовляв, «поталанило» жити, наприклад, на плодючих землях басейну
річки або мати доступ до певних типів здатних до приручення тварин чи до
їстівних рослин. Отим-то вони й розвивалися швидше, аніж інші расові групи десь
в іншому місці планети. Існування цієї та подібних теорій відбиває намагання
світової думки пояснити величезне технологічне відставання чорних африканців,
американських тубільців, азійців і австралійських аборигенів від білих
європейців, — відставання, котре з особливою наочністю виявилося в період
колоніальних завоювань Білої раси.
Ясна річ, поняття вищості або нижчості є вельми суб’єктивним, — те, що одні
вважають для себе вищим, переважаючим, інші можуть вважати нижчим,
підпорядкованим . Отож у контексті згальноцивілізаційного руху питання
технологічного розриву між расами є несуттєвим, і все ж таки воно потребує
певної уваги, — бодай уже з огляду на ту величезну роль, яку воно відіграло в
історії взаємостосунків білошкірих людей з іншими расами.
Теорію навколишнього середовища руйнують два головні приклади — Єгипет та
порівняння тубільних культур Екваторіальної Африки та Центральної Америки. В
Єгипті Біла і Чорна раси спільно займали територію уздовж ріки Ніл, однак давні
білі єгиптяни створили дивовижну світову цивілізацію, а здобутки чорних
насельників цього ж регіону в порівнянні з дивами пірамід є куди скромнішими,
власне кажучи, зовсім незначними.
Нерідко наводиться аргумент, що, мовляв, білі люди переважали усіх інших тому,
що мали у своєму розпорядженні робочих тварин, зокрема велику рогату худобу і
коней, а тубільці не мали. Але при цьому не зважається на те, що білі єгиптяни
навіть після створення багатьох своїх технологічних див ще досить довго не мали
коней. Вони з’явилися в Єгипті у період навал семітських гіксосів , які сталися
через сотні років після першого розквіту Єгипетської цивілізації.
Деякі порівняння
Важливо порівняти також досягнення
«кольорових» інків і ацтеків Центральної й Південної Америки — регіонів,
розташованих безпосередньо на північ і на південь від екватора — із
досягненнями Чорної раси, первісна серцевина котрої також розташовується
безпосередньо на північ і південь від екватора, тільки в Африці. Наближеність до екватора зумовлювала в Центральній Африці і Центральній
Америці тотожні умови навколишнього середовища. Мешканці обох регіонів не мали
коней і однаково потерпали від тропічних дощів.
Попри всю подібність своїх природних умов існування до африканських, інки та
ацтеки Мезоамерики мали складну будівельну техніку, писемність, обробляли
коштовні метали і опанували цілу низку інших передових технологій. Нічого
подібного в Африці не було, у найліпшому разі можна казати про незначний
прогрес у порівнянні з кам’яним віком. Отже, пояснювати нерівність між небілими
інками і ацтеками та небілими африканцями гіршим географічним розташуванням
останніх не можна, позаяк, іще раз повторимо, умови існування для людей в
центрі Америки та в центрі Африки є однаковими.
Особливо дошкульного фіаско «теорія навколишнього середовища» зазнає тоді, коли
зіштовхується з проблемою піднесення і занепаду народів. Чому Єгипет за давнини
вів усю планету до культури й цивілізації, а нині перебуває на задвірках
«третього світу»? Будь-який відвідувач Єгипту засвідчить злидні, жалюгідність і
відсталість цієї країни, — незважаючи на те, що вона займає ту ж саму
територію, що й у часи свого найвищого розквіту. Такий занепад просто неможливо
пояснити лише на основі «теорії навколишнього середовища».
Причини технологічного відставання
Якщо не навколишнє середовище, то що ж у такому разі є
причиною технологічного відставання того чи іншого народу? За єдине логічне
пояснення тут може правити те, котре визнає певні типи культур чи цивілізацій
продуктами відповідно ж певних типів людей — носіїв вродженого потенціалу
якоїсь великої етнічної групи. Такий висновок нині вважається політично
некоректним, але об’єктивні факти історичного розвитку виключають будь-який
інший варіант.
Для прикладу порівняймо Північну та Південну Америки. Північна була
колонізована переважно білими європейцями і поступово стала провідною силою у
сучасному світі. Південна ж Америка, хоч і мала куди багатші, ніж у Північній,
природні ресурси, також колонізувалася європейцями, але вони не стали там
пануючим компонентом. Що ж до технологічних здобутків, то в цьому відношенні
Південноамериканський континент класифікується як «третій», або, краще сказати
б, — «другий світ». Але ж цілком ясно, що якби рівні розвитку обох Америк
визначалися самим лише «навколишнім середовищем», то, маючи у цьому контексті
більше переваг, Південна Америка повинна була б випереджати Північну...
Homo erectus (Людина прямоходяча)
Археологія та суміжні науки (приміром, палеоантропологія)
відкрили, що такі частини і явища у загальній морфологічній будові людського
тіла, як дві руки, дві ноги, специфічні тулуб і голова, прямоходіння тощо
виникли в різних місцях по всій Землі приблизно 2 млн років тому. Носіями цієї
новоствореної будови були расові типи Homo erectus (Людини прямоходячої), що їх
еволюціоністи наполегливо трактують в якості «предків людини». Кісткові рештки
цих створінь знаходять по всій Європі, в Африці, Китаї та Австралії. Але з
усією впевненістю сказати, від якого саме расового типу Homo erectus походить
Homo sapiens (Людина розумна, тобто сучасна), наука поки що не має змоги.
Неандерталець
Час існування типів Людини прямоходячої відомий як палеоліт.
Вважається, що кінець цієї епохи збігся з появою неандертальця — нового
расового типу, який згідно із теперішніми уявленнями трактується як
«мавполюдина». Хоча неандерталець відзначався млявим мисленням, у порівнянні з
Homo erectus він був значно прогресивнішою формою. Разом із тим ще й досі не
з’ясовано його зв’язку із сучасними білими расовими типами.
Серед характеристичних морфологічних ознак неандертальця можна назвати череп з
важкими надбрівними дугами, непропорційно довгі руки, спадистий лоб та
настільки випнуті вперед щелепи, що зуби виходили за лінію носа або підборіддя.
Кроманьйонець — перший сучасний
расовий тип
Перший сучасний білий расовий тип виник приблизно у період між
40 і 15 тисячами років тому в різних регіонах Європи і Близького Сходу. Цей час
відомий як пізній палеоліт. Фізичний носій згаданого типу називається кроманьйонець
— за назвою печери (Cro-Magnon) у Франції, де вперше було знайдено скелет цієї
людини. Кроманьйонець — перша двонога форма життя, від якої сучасні білі люди
можуть упевнено вести свій прямий генетичний родовід. Отже, історія Білої раси
починається близько 35 000 років тому, тобто у пізньому палеоліті. Саме з цього
періоду справжня історія починається і в цій книзі.
РОЗДІЛ
2. ПІЗНІЙ ПАЛЕОЛІТ
Перший расовий тип, ідентифікований як подібний до теперішньої
«білої людини», спочатку з’явився в окремих частинах Європи, Південній Русі і
на Близькому Сході у період між 30 та 15 тисячами років тому. Щоб виокремити
цей новостворений тип від Людини прямоходячої та неандертальця, його було
названо Homo sapiens (Людина розумна).
Ця перша форма Білої раси була репрезентована двома головними фізичними типами
— первісними середземноморцями («старими європейцями» ), які мали чорне або
брунатне волосся і очі, та високими, світловолосими та світлоокими носіями
протонордичного, або кроманьйонського, расового типу . В певних ізольованих
місцях Європи (зосереджених у Скандинавії) навіть сьогодні ще можна знайти
досконалі живі приклади цього протонордичного типу, які різняться, і то
незначно, від сучасних нордійців тільки зростом.
Знахідки кісткових решток кроманьйонців є вельми численними, позаяк ці люди
мандрували повсюди. Вони мешкали на теренах, котрі широкою стрічкою розляглися
від Іспанії через всю Європу до Азії (де також знайдені їхні рештки).
Зникнення неандертальців
У пізньому палеоліті, приблизно 25000 років тому, спостерігалися
такі найважливіші явища, як складання мисливсько-збиральницького господарства
ранніх білих людей і вимирання неандертальців (через їх неспроможність
конкурувати з кроманьйонцями ).
Мисливці і збирачі
Кроманьйонці пізнього палеоліту мандрували з регіону в регіон,
ніколи не затримуючись надовго на одному місці і освоюючи землі, звільнені від
криги відступаючого льодовика. Маючи нестійку соціальну організацію, ці люди
подорожували головним чином сімейними групами чисельністю від 5 до 20 чоловік. Їхнє
існування трималося на невеликій кількості домашньої худоби і на мисливстві.
Від цього періоду не залишилося великих будинків або інших стаціонарних будов,
натомість археологи знаходять досить багато побутових предметів. Розкопки в
Європі і Росії довели, що ці ранні білі люди мали вогонь, фарбу, кам’яні леза і
виробляли з кісток тварин зброю та інструменти. Тоді ж з’явилися голки для
шиття.
27 000 років до н. е. — музичні
інструменти та кераміка
Музичні інструменти з’явилися у Південній Франції. Знайдені
там флейти датуються XXVII тис. до н. е. Приблизно в цей же час було вперше
використане вугілля в якості палива. Ранні білі люди винайшли також метод
обпалювання гончарних виробів, статуеток та інших предметів, датованих
приблизно XXVI тис. до н. е. Все це було знайдено у сучасній Чехії. Тоді ж була
удосконалена головна зброя людей палеоліту — спис. Десь у XII тис. до н. е.
з’явився зроблений з кістки списомет, який підвищував ударну силу списа і
дозволяв йому летіти швидше і далі, а у IX тис. до н. е. були винайдені лук і
стріла. Це був період, коли по всій Європі вироблялися чисельні «хтиві» жіночі
фігурки, що їх називають зараз «первісними Венерами» — гадається, ці фігурки
були символом плодючості.
Азільське мистецтво — перше письмо?
Чи не найбільші труднощі при вивченні людей пізнього палеоліту
спричинюються тим, що ці люди не залишили жодних записів своїх досягнень, — від
них до нас дійшли тільки малюнки на каменях. До одних із найкраще збережених —
і найбільш інтригуючих — належить живопис на скелях у печерах Медазіль (Mes
d’Azil) у Південній Франції. Тут були знайдені зображення, як гадають, писемних
знаків. Вони так і не були розшифровані, але якщо це й справді письмо, то воно
є найдавнішим у світі.
Найперші будинки
Залишки найдавніших будинків датуються часами мисливців
пізнього палеоліту, які населяли терени нинішніх Чехії, Словаччини і України .
Щоб витримувати холодний клімат, вони робили одяг зі зшитих шкур (сліди цього
одягу збереглися в деяких місцевостях Чехії і Словаччини). Кроманьйонці полювали
за мамонтами — слоноподібними тваринами, які уже вимерли — та зводили будинки з
їхніх ребер, використовучи їх як підпорки для даху . Є також свідчення того, що
в Західній Європі вони мешкали у вапнякових печерах. В усякому разі, життя у
пізньому палеоліті було бідним, тяжким і жорстоким, і вся енергія тодішніх
людей скеровувалася майже виключно на виживання. Нестійка й недосконала
соціальна структура суспільства зумовлювала відсутність великих та стаціонарних
поселень, — вони стануть характерною ознакою людського життя вже після X тис.
до н. е., коли виникне сільське господарство.
РОЗДІЛ
3. ЕПОХА НЕОЛІТУ
З відступом останнього великого льодовика клімат поліпшувався,
і людина пізнього палеоліту чим далі, то частіше залишалася на сприятливих
територіях довше, ніж раніше. Поява перших постійних поселень спричинилася до
занепаду збиральництва і виникнення відтворюючих, продуктивних занять, які
стали можливими, зокрема, після приручення тварин. Відтоді сільське
господарство є однією з характерних ознак способу життя білих людей. Ця зміна в
життєдіяльницькій культурі називається неолітичною революцією.
Організація фермерства зумовила постійне і тривале забезпечення людей
продуктами харчування; тепер все більше населення могло осідати на більш-менш
безпечних територіях, а всередині суспільства з’явилися умови для виокремлення
непродуктивних (тобто гуманітарних. — ред.) професій.
Синхронність розвитку Європи та
Середнього Сходу
Існування первісної цивілізації у Європі,
яка безумовно передувала цивілізаціям Середнього Сходу, було фактично
проігнороване традиційною історичною наукою (особливо тими
науковцями, які творили під час світоглядного панування європейського
християнства). Це зумовлювалося передусім юдейсько-християнським упередженням,
згідно з яким світова цивілізація розпочалася на Близькому Сході (Біблійний
Старий Завіт розповідає виключно про середньосхідні події, а загальноприйнята
думка епохи панування церкви вважала, що сад Едему знаходився десь там же, на
Середньому Сході). З огляду на все це історичні факти досить істотно
перекручувалися. Насправді ж одночасно з Месопотамською та Єгипетською
цивілізаціями (або навіть і до них) у багатьох регіонах Європи існували досить
розвинуті суспільства. Отже, великі міста і держави Близького і Середнього
Сходу не можна вважати єдиними провідними центрами тогочасної цивілізації.
Безліч величезних будівель — мегалітів, ранньонеолітичних поселень, поховань,
чудові зразки мистецтва і навіть первісні форми писемності доводять, що
тогочасні європейські суспільства перебували на високому рівні розвитку. Стара
Європейська цивілізація існувала приблизно 3000 років, а потім впала перед
хвилями нових завойовників, — індоєвропейських, або нордичних, племен, які
прийшли з території, відомої тепер як Україна.
Європейський континент
Майже одночасно з початком землеробства в Месопотамії, у
Центральній Європі були засновані ферми з вирощування злакових культур. Деякі з
найкраще збережених фермерських поселень у Франції та Британії датуються IV
тис. до н. е. Важливо наголосити, що близько 5000 р. до н. е. на Балканах
оброблялася мідь — десь за 2000 років до першої цивілізації в Месопотамії. В
неолітичній Європі, де було вдосталь лісу, будували прямокутні дерев’яні
будинки. Деякі з них мали дві кімнати і навіть двосхилі дахи. Залишки будинків,
знайдені у Швейцарії і датовані V тис. до н. е., доводять, що їх могли зводити
навіть на м’якому болотистому грунті, — під них підводили дерев’яні фундаменти
або палі, глибоко забиті в землю.
У V тис. до н. е. неолітичні поселення білих людей набули форми облаштованих
сіл, містечок і подекуди навіть міст, які розляглися по всій Європі, Західній і
Південній Русі. Ці перші неолітичні фермери вирощували хліб і тримали свиней,
корів, собак та інших домашніх тварин. Ферми були організовані по всій Європі;
кілька найкраще збережених ділянок знайдені в Ірландії. Знаряддя праці та
мисливська зброя цих людей виготовлялися головним чином із кременю, а будинки —
з деревини. Одяг виготовлявся зі шкіри; є також дані про існування ткацтва.
Маленькі знаряддя вироблялися з оленячого рогу і кістки. Епоха неоліту залишила
по собі багато вишуканих гончарних виробів.
Кургани
Можновладців цього першого білого суспільства ховали за
релігійними ритуалами, суть яких зараз уже втрачена. Незважаючи на це, могили є
дуже цінним джерелом знань про стародавні суспільтва. Видатних вождів ховали у
спеціально споруджених горбах, які називаються курганами. Кургани та чисельні
випадково знайдені менш важливі поховання дають багато матеріалу для з’ясування
расового складу ранніх європейців Письмо (IV тис. до н. е.)
Десь у IV тис. до н. е. первісні автохтони континентальної
Європи мали розвинене лінійне письмо. Точних відомостей про його походження
немає. Є лише дані, що частково або повністю воно могло прийти до Європи з
індоєвропейськими, або нордичними , завойовниками, які приблизно в цей час
прийшли сюди зі своїх баз у Південній Русі (Україні — ред.). Найвірогідніше, ця
мова лягла в основу гостро-кутового письма , відомого як руни.
Обпалена кераміка та обробка золота
Обпалену кераміку почали виготовляти (вручну) на Балканах
близько 6500 р. до н. е. Міста з населенням понад 1000 мешканців — величезні
для того часу — були засновані приблизно у V тис. до н. е.
На Балканах існують міднорудні шахти до
Обробка заліза
Близько 1000 р. до н. е. Західна та Північна Європа перейняли
від Близького Сходу та Центральної Європи технологію обробки заліза, і
приблизно в той же час західні європейці почали будувати високі фортеці на
горбах (які пізніше зеволюціонували в замки). Ці фортеці розкинулися по всій
Європі, а деякі використовувалися за своїм прямим призначенням аж до часів
раннього християнства.
Мегаліти
У багатьох місцях Європи, особливо
багатих на матеріальні пам’ятки висвітлюваної доби, знаходяться мегаліти
(«великі камені»), що їх давні люди використовували з культовою метою. Масивні
кам’яні (а інколи — й дерев’яні) блоки доправлялися на великі відстані і
встановлювалися у певних місцях по всій Європі — від Британії через весь
континент, деякі навіть у Північному Причорномор’ї. Це було дивовижним
досягненням наших предків.
Найвідомішим з мегалітів є Стоунхендж в Уїлтшірі (Англія), який будувався у
кілька етапів. Перший етап відбувся десь між 3500 і 3000
рр. до н. е., тобто за 1000 років до зведення Великих Єгипетських пірамід.
Остання частина Стоунхенджа була побудована близько 1000 р. до н. е. — за сотні
років до появи грецької та римської цивілізацій. Багато інших вражаючих споруд
було зведено в Європі неолітичними фермерами навіть раніше за Стоунхендж.
Одна з таких ранніх споруд розташовується зовсім близько від Стоунхенджа і має
трохи спантеличуючу назву — Robin Hood’s Ball. Від неї збереглися округлі
фундаменти — чи то для великої зали, чи то для кількох будинків — і рештки
поховального комплексу. Ця пам’ятка походить від часів дуже раннього неоліту —
близько 4000 р. до н. е. — і доводить, що вже в ті часи в Європі існували
соціальні споруди.
Недостатня увага приділяється і таким свідченням технологічної спромоги людей
неоліту, як розкидані по Європі могили. Деякі з найдавніших мегалітичних
поховальних камер датуються за радіовуглецевим методом періодом близько 6000 р.
до н. е., — це десь на 2,5 тисяч років старіше, ніж славетні єгипетські
піраміди.
Є чотири типи мегалітів: менгір — поставлена сторч поодинока монолітна, часто
досить велика кам’яна брила; комплекс менгірів, розташованих колом (напр.,
Стоунхендж); цілий ряд менгірів, розташованих в одну лінію (такі знаходяться у
Карнаку у Франції); дольмени — складені з оброблених брил поховальні склепи.
Дольмени є найпоширенішим типом мегалітів — на Європейському континенті їх
знайдено уже більш ніж 50 тисяч. Інтер’єри деяких з них прикрашаються складним
різьбленням на камені або геометричними малюнками, які ще й дотепер справляють
на глядача приголомшуюче враження.
Згідно із запровадженою юдо-християнством догмою «Все світло приходить зі
Сходу» вважається, що сучасна світова цивілізація почалася на Середньому Сході.
Але археологічні розкопки та новітні методи визначення дат доводять, що перші
планетарні цивілізації розквітали саме в Європі, інколи на тисячі років раніше,
ніж на Середньому Сході.
Одна з найдавніших у світі пірамід Silbury Hill, розташована поблизу сучасного
міста Мальборо в Уїлтшірі (Британія). Заввишки
(знахідка в 2006 році велетенської піраміди в Луганській обл., поблизу села
Степанівка, яка вже була збудована за 300 років до того, як в Єгипті перша
піраміда лише заплановувалась — зайве свідчення вищескзаному — ред.”СС”)
Розділ
4. ІНДОЄВРОПЕЙСЬКІ ЗАВОЮВАННЯ
Більшість сучасних білих людей є прямими чи непрямими
нащадками групи білих людей, які приблизно з 5000 до 500 р. до н. е.
опановували Європу. Батьківщиною цих людей, належних до Нордичної підгрупи
Білої раси, була територія, відома нині як Україна . Достеменно ще невідомо, що
спричинило міграцію цих індоєвропейців, але нещодавні дослідження показали, що
близько 5600 р. до н. е. сталося затоплення басейну Чорного моря. Це вповні
могло послужити причиною першого великого переселення.
Танення льодовика, який відходив з Європи наприкінці плейстоцену, привело до
підняття рівня світового океану майже на
Індоєвропейські завоювання в Європі
Найбільші індоєвропейські завоювання в Європі були здійснені
чотирма головними групами — кельтами, германцями, балтами і слов’янами. Усі ці
групи прибували до Зхідної Європи хвилями приблизно з 4000 по 500 р. до н. е.
Слово «кельт» походить від слова «келтой» — імені, що його дав завойовникам
грецький історик Геродот . Римлянам кельти були відомі як галли або гаули, а на
Британських островах — як бритти (в Україні їх нащадки носять ім’я «бої», або
бойки — ред.”СС”).
Кельтські племена завоювали Грецію та Італію, а у 390 р. до н. е. загарбали сам
Рим і завершили це завоювання походом на священне грецьке місце Дельфи (279 р.
до н. е.).
Хоча індоєвропейські племена були відомі під різними іменами, усі вони походили
від спільної породи. Їхні мови виникли з однієї протоіндоєвропейської мови,
сформованої тоді, коли всі їхні предки жили разом на своїй первісній
індоєвропейській базі.
Британія, названа на честь
кельтів-бриттів
Близько 600 р. до н. е. кельти-бритти уже заселили чимало
західноєвропейських земель — Францію, частину Бельгії та Голландії, Британію,
Іспанію. Назви Бретань (у Франції) та Британія походять від назви цієї групи.
Мігруючи на захід, ці кельти знаходили регіони відносно малозаселені і з уже
доволі змішаними протонордично-альпійсько- середземноморськими народами. У
більшості регіонів кельти легко змішувалися з цими угрупованнями, закладаючи
цілу низку підгруп расових типів. Це привело до «кельтської зовнішності», яка
варіює від вигляду типового низькорослого кельта-уельсця з брунатними очима і
волоссям до вигляду рудоволосого синьоокого шотландця, що його теж називають
кельтом. Ці західноєвропейські кельти пізніше були підкорені нащадками інших
індоєвропейських племен, які завоювали Італію і стали римлянами.
Германці і балти у Центральній та
Північній Європі
Близько 4000 р. до н. е. індоєвропейські
племена германців населяли територію, відому сьогодні як Данія і Південна
Скандинавія , а потім почали рухатися на південь — ближче до Центральної
Європи, де згодом і виникла давня Германія (теперішня Німеччина. — ред.). Балти
займали північне узбережжя континенту (давши своє ім’я Балтійському морю) і
терени Скандинавії (пануючи в ній, за винятком Фінляндії , населення якої і
донині значною мірою зберегло свій первісний альпійсько-середземноморський
вигляд).
Протягом 1800-400 рр. до н. е. кельти розвинули в Південній Німеччині та
Австрії дві передові культури металообробки, названі археологами Урнфілдською і
Гальштатською (за місцями найчисленніших знахідок пам’яток
цих культур у Верхній Австрії). Звідси по всій Європі поширилася технологія
обробки заліза та виготовлення з нього інструментів і зброї.
Кельти в Південній Європі
Плем’я індоєвропейців-латинів проникло аж в Італію,
запроваджуючи свій контроль над півостровом і змішуючись з місцевим
давньоєвропейським населенням. Згодом тут постала найвеличніша імперія світу —
Рим. Латини дали своє ім’я мові, яку вони принесли. За іронією долі, римська
мілітарна сила пізніше завалила віддалених індоєвропейських кузенів латинян —
кельтів Франції та Британії, але, у свою чергу, підкорилася нащадкам
індоєвропейських германців.
Латини не були єдиними кельтами, які опановували Італійський півострів. Близько
400 р. до н. е. інше кельтське плем’я завоювало Північну Італію, вибивши
етруське населення і заснувавши місто Мілан. У 390 р. до н. е. кельтська армія
навіть спромоглася завоювати сам Рим, а римляни, що залишилися, заплатили їм
викуп золотом.
У Південній Франції та Іспанії кельти зустрічалися і змішувалися з добре
організованим середземноморським населенням, втрачаючи при цьому багато чого зі
своєї оригінальної нордичної психології. У I тис. н. е.
кельтсько-середземноморські народи Іспанії були окуповані арабами. Змішання з
ними спричинилося до того, що чимало іспанців, репрезентуючи цю
кельтсько-середземноморсько-арабську суміш, уже не мають жодних фізичних
характеристик своїх первісних індоєвропейських предків. Разом із тим в Іспанії
ще можна знайти більш-менш виразні расові типи стародавніх кельтських і
середземноморських спільнот.
Мікеняни — перші індоєвропейські
завойовники
Материкова Греція, заселена давньоєвропейською середземноморською
людністю, впала перед навалою індоєвропейців-мікенян. Це плем’я заклало основу
майбутньої класичної Греції, для остаточного сформування якої знадобилася потім
ще одна хвиля нордичних завойовників.
Близько 1900 р. до н. е. кінні мікеняни раптово з’явилися в Пелопонесі (регіон
Грецького материка) і швидко поглинули місцеве населення. Є дані, що вони мали
контакт з іще одним завойовницьким нордичним племенем — хеттами (зокрема, вони
торгували між собою). У Греції, на малоазійському узбережжі і навіть у Сирії
почали виникати мікенські міста. Мікеняни були попередниками класичної Грецької
цивілізації. Вони збудували чудове місто Мікени, чиїм найвідомішим мешканцем
був цар Агамемнон.
У 1100 р. до н. е. мікеняни були розбиті навалою ще одного
нордичного племені — дорійського. Нащадки дорійців — це спартанці та коринфяни
— народи, які згодом відіграли драматичну роль в історії Греції. Після цієї
поразки чимало мікенян втекло на узбережжя теперішньої Туреччини. Тут вони
побудували поселення і заснували країну під назвою Іонія. Іонійська цивілізація
зберегла багатющий спадок Мікен і додала до нього культуру Лідії. Пізніша
цивілізація Афін пішла саме з Іонії.
Дорійці
Десь у 1100 р. до н. е. у Грецію з півночі посунула нова хвиля
індоєвропейських нордійців. Це були дорійці. У період від цього часу і
приблизно до 750 р. до н. е. на Грецькому півострові було запроваджено
технологію обробки заліза. Дорійська епоха знана як епоха Гомера, позаяк про
неї відомо дуже мало, а більшість з того, що відомо, почерпнуто з гомерівських
епічних поем «Іліада» та «Одисея». В «Іліаді» Гомер описував індоєвропейських
ахейців (загальна назва мікенян і дорійців) як «яснооких», «світлоголових»,
«вродливих», «високих на зріст», а богиню Афіну — як «яснооку блондинку».
Наведемо кілька фрагментів:
“... і ось я бачу ... світлооких ахейців, яких легко відрізнити...”
“раджу тобі припинити війну, не варто битися з білявим Менелаєм, інакше ти
неминуче будеш вражений його списом...”
“...хіба не бачиш ти, як біла моя шкіра і який я високий на зріст? Я син
найхоробрішого батька і богині...”.
Соціальна організація дорійців
Люди епохи Гомера були, поза всяким сумнівом, войовничими,
хоробрими, — можна сказати, що вони не чекали труднощів, а самі шукали їх.
Основу тогочасної економіки становило сільське господарство, а урядували царі
(племінні вожді) та радники з аристократичних родин. Приблизно у цей же час
були започатковані міста-держави, або поліси. Кожне місто мало акрополь —
найвищу частину своєї території, де «кращі люди» поліса поклонялися своїм богам
та могли у разі небезпеки знайти прихисток. Навколо (і, звісно, нижче) акрополя
розташовувалося асті — житлові і торговельні квартали. Асті та акрополь
становили цілісну адміністративно-юридичну структуру поліса (до речі, від слова
«поліс» походить слово «політика»).
Cлов’яни Східної Європи
Серед індоєвропейців, які населяли Європу під час великих
нордичних завоювань, була група слов’ян. Вони мешкали найближче до рідної землі
предків — Південної Росії (України — ред.). Облаштовані ними терени відомі
зараз як Україна і Білорусь («Біла Росія»). Вони були ідеальним місцем для
вирощування зернових культур , що спонукало їхніх мешканців більше займатися
сільським господарством, аніж війнами чи завоюваннями. Близько 1000 р. до н. е.
прямі індоєвропейські предки слов’ян почали переселятися на захід, займаючи
територію навколо р. Вісла у сучасній Польщі.
Близько 700 р. до н. е. землі східних слов’ян були завойовані ще одним
індоєвропейським племенем — скіфами, які з’явилися з півдня (де інша гілка
цього племені проникла в Малу Азію і на Близький Схід) . До 100 р. до н. е.
скіфи заволоділи значною територією, легко перемагаючи сільськогосподарське
населення слов’ян. Однак близько 200 р. до н. е. тут з’являються сармати — одні
з останніх індоєвропейських завойовників. З часом вони асимілювали скіфів і
замінили їх в якості володарів слов’янських земель. У расовому відношенні скіфи
і сармати були фактично ідентичними. У 600 р. до н. е. сарматів підкорили
індоєвропейські германці-готи з Північної Європи , які захопили землі Східної
Європи у своє володіння.
Можливо, через близькість до своєї індоєвропейської прабатьківщини у Південній
Русі (ідеться про Українське Подніпров’я. — ред.), племена, які формували
слов’ян, найбільшою мірою зберігали культурні засади своїх предків. Індоєвропейський
культ Сонця існував у слов’ян аж до XII століття, а в їхньому пантеоні
головувало божество, яке їхало в колісниці і тримало в руці молоток. Вірогідно,
це божество та скандинавський бог Тор походили від спільного міфологічного
предка.
Як тільки Римська імперія почала тріщати по швах, слов’яни посунули на Захід —
спочатку на Балканський півострів, а потім і в Центральну Європу. Близько 650
р. н. е. вони захопили узбережжя Адріатичного моря напроти Італії (нині там
розташовується Албанія), а потім проникали аж на південь, де зараз Туреччина, і
розчинялися тут у місцевому населенні.
Схіноєвропейські слов’яни не тільки прийняли на себе головний удар навали
монголів, але й протягом 1000 років були окуповані ісламськими турками . Певне
змішування з обома цими завойовниками породило в цьому регіоні темноволосу і
темнооку людську подобу, яка зараз хибно вважається «одвічно слов’янською»
(хоча, звісно, й дотепер існує велика кількість слов’ян — носіїв фізичних
характеристик ще своїх індоєвропейських предків).
Кельтські винаходи — кольчуга і мило
Усі давні індоєвропейські племена мали спільне расово-етнічне
коріння, але це не стримувало їх від війн одних з одними. Кожне плем’я
очолювалося вождем і далі ділилося на верстви друїдів (священиків), аристократів
(воїнів) і простолюду. Кельтська спадщина у Південно-Східній Європі, Франції та
Британії була зруйнована римлянами. Кельти не мали такої писемності, як їхні
завойовники, не мали вони і таких організаційних здібностей. Разом із тим саме
кельти винайшли кольчугу, залізні підкови для коней, безшовні залізні шини для
колісниць. Ще одним їхнім важливим винаходом було мило.
Зразки кельтського мистецтва, складність якого стала легендарною, свідчать про
зв’язки його творців з іншими індоєвропейськими племенами. Улюблені мотиви
кельтського стилю — стилізовані рослинні мотиви, запозичені у скіфів та інших
степових індоєвропейців зображення фантастичних тварин, протиставлені одна
одній еліптичні лінії, спіралі та шеврони.
Майже всі первісні індоєвропейці поклонялися Сонцю . У їхньому мистецтві
панувало зображення сонячного колеса у вигляді кола з хрестом у ньому.
“Кельтський хрест”, який є зараз християнським символом, скопійовано саме з
цього первісного індоєвропейського символу.
Сьогодні кельтська мова вижила тільки в Уельсі, Шотландії та в деяких регіонах
Ірландії.
Коментарі
Дописати коментар