Валерій Швець. Україна

В. Т. Швець

Україна - це ми

See Explanation. Clicking on the picture will download
the highest resolution version available.

Одеса - 2014

УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР

С89

Швець В.Т.

С89 Україна - це ми. / Валерій Тимофійович Швець. -

Одеса: ВМВ, 2014. - 155 с.

ISBN 978-966-7591-59-5

Збірка статей, присвячені давній і новітній історії України, Народному руху України, що вийшли за останні роки в різних періодичних громадсько-політичних виданнях України,. Роздуми над долею українського народу і над його майбутнім.

УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР

ISBN 978-966-7591-59-5

Світлій пам'яті мого сина -

Тараса Валерійовича Швеця

присвячується

Передмова

Коли життя добігає кінця, часто задаєш собі питання, а що ти зрозумів у цьому життя? Чи є твоє розуміння цікавим і корисним для інших? Серед безлічі думок, які я передумав, найважливішими, як на мене, є думки про мій народ, про мою країну, про їх минуле і про їх майбутнє. Я є фаховим фізиком-теоретиком, а не фаховим істориком, чи філософом. Правила мого професійного жанру привчили мене все в оточуючому світі сприймати через призму максимально грунтовної, досконалої, адекватної проблемі концепції. Не ігнорувати жодних фактів, шукати зв'язок між ними, заглиблюючись у проблему досягати спрощення у її розумінні. "Я думаю, отже я існую": казав геніальний Рено Декарт. З цієї точки зору я існував все своє життя. "Все піддавай сумніву" - це його ж слова. Ще не знаючи цих слів, від першої прочитаної мною книжки, я почав підсвідомо нагромаджувати сумніви і нестиковки у прочитаному. Нас вчили добре у школі точним наукам і чим більше я в них заглиблювався, тим переконливішою для мене була їх концептуальна база. Нас в школі інтенсивно вчили гуманітарним наукам і чим більше я в них заглиблювався, тим непереконливішими видавались мені їх основні концепції.

Кращі роки мого життя пов'язані з Одеським державним університетом. В рік мого вступу на його фізичний факультет відбувся подвійний випуск у середніх школах. Одночасно випускались десяті і одинадцяті класи, що суттєво збільшило конкурси у всі вузи. Від того року одинадцятих класів у школах не стало. У ті ж роки авторитет фізики був надзвичайно високим. Радянській державі були потрібні фундаментальні науки і вона дбала про їх розвиток. На фізичному факультеті університету зібралась справжня студентська еліта. Піддавати все сумніву стало провідним гаслом нашого життя. Заняття з історії КПРС, політичної економії, наукового атеїзму, наукового комунізму, діалектичного і історичного матеріалізму часто перетворювались у справжні інтелектуальні баталії, де кожний сперечався з кожним і всі разом з викладачами. Викладачі дуже часто були у тих ситуаціях просто безпорадними. Гасло все піддавати сумніву не було крамольним. Воно є підмурком професійної наукової діяльності. Створити щось нове у науці можна лише при умові, що ти піддаєш сумніву своїх попередників, шукаєш у них слабкі місця і заповнюєш їх досконалішими міркуваннями і концепціями. Наука - це щось протилежне догматизму, а саме на догматизмі тримались всі суспільні предмети радянських часів, які чомусь називались науками.

Наш університетський випуск був унікальним. Десять відсотків випуску фізичного факультету 1971 року захистили докторські дисертації, ще тридцять відсотків кандидатські. Важко було вчитись, важко було працювати на науковій ниві. Але звичайне життя ніколи не залишалось поза моєю увагою. Найбільше мене бентежило питання про голодомор 1933 року, про який я багато чув від своїх батьків, і своїх дідів, бо бабусі померли занадто рано для мене. На цю тему з неперевіреними людьми небезпечно було навіть говорити. Ще в ранньому дитинстві я чув від діда Василя - маминого батька, який був головою колгоспу від початку конфіскації землі аж до початку війни, що голод був викликаний штучно. В якійсь момент я задав собі запитання: "Якою є справжня історія Радянського Союзу, справжня історія України, яке майбутнє чекає мій народ"? Мені почалось здаватись, що професійні історики існують не для того, щоб відшуковувати істину, а для того, щоб її майстерно приховувати. Протягом усього свого подальшого життя я шукав відповіді на ці запитання. Мені довелось багато попрацювати в різних наукових бібліотеках Радянського Союзу і завжди я знаходив можливість віднайти у їх фондах бодай щось, що просувало мене у розумінні цих проблем. Згодом я знайшов можливість і час надрукувати деякі з своїх поглядів на світ взагалі і на історію свого народу зокрема у різних газетах України. У цій книжці подаються тільки такі матеріали, що вже пройшли рецензію редакцій і читачів відповідних видань.

Статті подані у зворотному хронологічному порядку. Деякі статті подані у декількох редакціях, в залежності від світоглядної концепції тої чи іншої редакції. Цілком зберігала початковий задум автора лише одна газета, що виходить в Одесі: "Чорноморські новини". За це я дуже вдячний прекрасному колективу цієї газети. Я вдячний редакції Київської газети "День" за увагу до моїх матеріалів. Я вдячний і редакції Київської газети "Дзеркало тижня", яка не просто надрукувала мою статтю, а й багато разом зі мною над нею попрацювала, щоб зробити її максимально досконалою. Я вдячний іншим газетам України, включно з електронними виданнями, за повні або часткові передруки моїх статей. Я вдячний і своїм читачам, думки і зауваження яких були великим стимулом для моєї праці.

Зміст

Передмова. 3

ЧЕТВЕРТА РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА.. 1

Україна-Крим-Росія. 9

ЧИ ЗДАТНІ УКРАЇНЦІ БОРОНИТИСЯ САМОСТІЙНО?. 28

МОРОК НАД РОСІЄЮ... 33

Обережно! Нова хронологія. 1

Флот України. 12

З Шевченком у серці 13

Генеральний план «Ост». 19

Генеральний план «Ост». 26

Українське село у Другій світовій війні 33

Українське село у Другій світовій війні 45

Українське село у Другій світовій війні 51

Наш Юрій Липа. 59

Україна на стародавніх мапах Європи. 64

Родовід українців. 73

Моє 1 грудня 1991 року. 81

Чим є 9 травня для українців?. 90

На службі Рейху. 98

Енергетична безпека України — в чому вона?. 106

Голодомор 1933 – мій рахунок. 115

Розплата за поразку. 123

Голодомор 1933-го — мій рахунок. 123

Інформаційне суспільство і Україна. 130

Замість післямови. 138

Чорноморські новини. - 2014. - № 48. -21 червня. http://chornomorka.com/archive/a-4080.html

Контраст - інформаційно-аналітична газета. - 2014. -18 червня.

http://www.kontrast.org.ua/index.php?news=1969&vote=5&aid=1969&Vote=Vote

ЧЕТВЕРТА РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА

Війна — це мир. Свобода — це рабство. Незнання — сила. Такими були засадничі партійні гасла вигаданої Джорджем Оруелом країни Океанії з єдиною правлячою силою під назвою «Партія» — однієї з трьох світових імперій майбутнього. Захмарне майбутнє для Оруела мало цілком реалізуватися вже у 1984 році. Тому його роман, написаний у 1948-у, що приніс йому світову славу, так і називався «1984». Він просто переставив місцями дві останні цифри року написання роману.

Англійська нація дала неперевершених особистостей у всіх сферах інтелектуальної діяльності людства, й одним з них був Джордж Оруел. Маючи диплом Ітона — одного з найпрестижніших коледжів Великої Британії, Джордж Оруел замість успішної кар’єри у будь-якій сфері діяльності, що є типовим для випускників Ітона, присвятив своє коротке життя боротьбі за ідею демократичного соціалізму. Романтика та ідеалізм молодості привели його в тридцяті роки в Іспанію на бік республіканців. Там, на відміну від більшості лівої інтелігенції Заходу, він реально зіткнувся із справжнім сталінським обличчям соціалізму. Він так і не знайшов відповідь на питання — чи можливий соціалізм з якимось іншим обличчям, але, повернувшись з Іспанії, всі свої творчі сили віддав боротьбі з тоталітаризмом як полі-тичною системою, що реально за-грожувала людству тоді. Не зникла в світі ця загроза і сьогодні.

Одинока постать Джорджа Оруела багато років вивищувалася над лавами численних представників західної інтелігенції, що вважали Радянський Союз форпостом світової революції. Він вважав Радянський Союз імперією зла. Роман «1984» — це роман про Радянський Союз, хоча його дії відбуваються в Лондоні у 1984 році.

Однією з характерних ознак тоталітарного суспільства є «новояз». Характерні приклади такої мови наведені у перших рядках цієї статті. Ця нова мова руйнує класичну мову, вбиває саму можливість мислити, оскільки людина мислить словами, а слова тепер нічого не значать. Біле — це чорне, а чорне — це біле. Не намагайтесь зрозуміти, що це означає. Просто виконуйте те, що наказано. Чи Росія — це щось інше, ніж Радянський Союз? Чи просто дещо зменшена його копія, яка прагне, як мінімум, повернутись до попереднього статусу? Швидше, друге. Чи новітня Росія визнала злочини Радянського Союзу, чи відмежувалася від них? Ні! Згадаймо хоча б Голодомор в Україні. «Нічого не було», — слова її президента. Чи в Росії є реально багатопартійна система, а чи монопольно править одна сила, яку за Оруелом можна назвати «Партією»? Чи Росія вже відмовилася від «новоязу» радянських часів? Ні! Біле — це, як і раніше, чорне, а чорне — це, як і раніше, біле. Ми всі маємо можливість оцінити діяльність російських засобів масової інформації, особливо в останні місяці, під час четвертої ро-сійсько-української війни.

Спочатку, при запровадженні «новоязу», людина починає помилково сприймати реальну дійсність, а, зрештою, перестає розуміти її взагалі. Як сказав і написав один з наших президентів: «Україна — це не Росія». Але чи навчилися ми мислити адекватно до ситуації і самостійно? Український народ генетично не схильний до тоталітаризму. Йому притаманний невгамовний потяг до волі, до свободи — аж до анархії. Але для чого нам «новояз»? Чому російський спецназ у Криму ми називали «зеленими чоловічками»? Чому нездатність нашої армії боронити навіть території власних військових частин від «зелених чоловічків» ми називали бажанням уникнути людських втрат? Чому ми називаємо сепаратистами людей, які виступають із зброєю в руках за приєднання Східної України до Росії? Сепаратизм — це відокремлення, а не приєднання. Адекватним ситуації є не термін «сепаратист», а термін «загарбник». Але цей термін вимагає деталізації. Загарбник у даному разі — це військові формування, очолювані російськими кадровими офіцерами, наповнені значною мірою представниками різних російських військових формувань і доукомплектовані місцевим люмпеном. Ці формування, озброєні сучасною російською зброєю, не тільки постачаються, а й фінансуються з різних джерел на території Росії. Це російська армія вторгнення, яка за сприятливих політичних умов може швидко досягти потрібної чисельності для виконання будь-яких завдань щодо України. Чому ми говоримо про війну з бандитами і терористами? Ми ведемо війну з Росією, з її армією вторгнення, з її громадянами, хоча часто вони мають й українські паспорти. Навіть якби Росія, як держава, не мала жодного стосунку до цієї війни, все одно ця війна є російсько-українською. Далі я це поясню.

Виникає декілька запитань. Чому Луганська і Донецька області?

Тому що це області з максимальною концентрацією етнічних росіян або тих, хто вважає себе етнічними росіянами на території України. Тому що, одночасно, це області з найвищою кримінальною активністю населення. Тому що це, одночасно, області в Україні з найширшим прошарком маргінального населення. Тому що, маючи у прикордонних з Росією регіонах можливість вибору між українськими засобами масової інформації і російськими, етнічні росіяни обирають, звичайно, російські, причому, найпровокативніші з них. Тому що на світ вони дивляться московськими очима. Тому що вони так і не стали громадянами України, хоча, формально, мають українські паспорти.

Чому антиукраїнська діяльність почала розгортатися не просто у великих містах на сході України, а у центральних частинах цих міст?

Тому, що саме у великих містах Донецької і Луганської областей кількість етнічних росіян досягає 50%. Це у середньому. А в центральних частинах цих міст їх кількість досягає 90%. Це не тільки на сході України. Це є і в Києві, і навіть у Львові. Як це відбувалося, наприклад, у Львові. Найнебезпечніша ситуація для місцевих мешканців виникала тоді, коли комусь з високопосадовців новоствореної радянської адміністрації сподобалося їхнє житло. Це житло відбиралося, а у його мешканців, залежно від можливостей агресора, було декілька варіантів майбутнього. Найпростіший і найгуманніший — просто самим кудись дітися. Менш гуманний — потрапити у категорію виселенців до Сибіру, якщо більш поталанить — у Східну Україну або Польщу. Про тих, кому геть не пощастило, не хочеться і говорити. Друга можливість захоплення житла корінних мешканців центральних частин міст, що виникала для представників колоніальної адміністрації, була просто наслідком масових репресій щодо місцевого населення. Звичайно, під маховик таких репресій першими потрапляли заможні прошарки місцевих громад, які, як правило, і мешкали у центральних частинах міст. Тоді житло, що вивільнялося, централізовано розподілялося в середовищі представників колоніальної адміністрації. Третя можливість щодо місцевого населення була «найгуманнішою». На якомусь етапі Другої світової війни центральна частина міста просто знищувалася у різний спосіб. У Києві вона була замінована і підірвана при відступі радянських військ, у Тернополі і в Рівному — знищена внаслідок вдало проведеної воєнної операції радянськими військами з визволення місцевого населення від фашистсько-німецьких загарбників. Далі ці частини міста поступово забудовувалися, а помешкання виділялися відповідно до уподобань радянської влади.

Частина мого дитинства про-йшла у місті Балті Одеської області, і я добре пам’ятаю ті часи, коли всі керівні посади, без винятку, у районі з цілком однорідним українським населенням — від першого секретаря райкому партії до начальника поштового відділення — обіймали етнічні росіяни. Для них і був центр міста. В Одесі формування однієї з найбільших російських громад на півдні України відбувалося через надання житла відставникам радянської армії. Саме для них, у першу чергу, будувалися «Черемушки» — південно-західний житловий масив Одеси ще за часів Хрущова.

Яка все ж таки головна причина четвертої російсько-української війни? На кого робить основну ставку Кремль для поповнення своєї армії вторгнення? Хто створює благодатний ґрунт для всіх його політичних провокацій на теренах України? Це, безумовно, та частина етнічних росіян, що в глибині душі вважає себе окупантами, безумовно, не називаючи себе так явно. Чим вирізняється окупант від решти громадян держави? Він зневажає мову корінного народу, він зневажає його культуру, його історію, його героїв, всі його досягнення, чинну владу, якщо вона не є суто окупаційною. Це ж яке блюзнірство вважати лайкою святі імена наших героїв: «мазєпінци», «петлюровци», «бандєровци»?! Я сам доволі скупався у своєму житті цією пекучою ненавистю до всього українського. Остання лайка, як найсвятіший прапор нової війни, об’єднала навколо себе в єдиному пориві мільйони росіян по обидва боки російсько-українського кордону. Я далекий від того, щоб вважати всіх етнічних росіян в Україні монолітом, готовим виконувати будь-які забаганки Кремля. Порядний і розумний росіянин не буде нашим ворогом. Я далекий від того, щоб вважати монолітом український народ, навіть у часи найважчих наших національних випробувань. У люмпена нема національності і національних інтересів. Про це казав ще Карл Маркс, щоправда, використовуючи замість слова «люмпен» слово «пролетарій».

Ще в середині дев’яностих років я якось зустрів у пресі результати соціологічних опитувань у Росії та Україні. Згідно з ними, 70% росіян негативно сприймали Україну і лише 30% українців негативно сприймали Росію. Ще тоді я сказав своїм однопартійцям-рухівцям, що Росія вже готова до війни з Україною, але Україна ще не готова до війни з Росією. Відтоді я вже відслідковував цей показник регулярно і бачив, що він практично не змінювався роками. Наступний мій висновок на тлі такої безрадісної ситуації був такий: війна між Росією й Україною — це питання часу, причому Україна до неї буде неготова з будь-якого боку. Так і сталося навесні 2014 року.

Щира українська душа не бачить різниці між словом і ділом. Для неї слово і є дія. До кримських подій більшість українців (100% — 30%=70%) вважали росіян братнім народом. Термін «братній народ» російський президент вживав регулярно і щодо українського народу, хоча рівень підтримки такого гасла серед росіян був завжди невеликим (100% — 70%=30%). Російська ментальність цілком відмінна від української. Для російської душі слово не має жодного стосунку до діла. Слово саме по собі, діло саме по собі. Ще найвидатніший канцлер Німеччини Бісмарк у кінці дев’ятнадцятого сторіччя сказав про зрадливість Росії, що будь-який договір з нею не вартий паперу, на якому він написаний. Чомусь українцям було потрібно майже 150 років, щоб навесні 2014-го черговий раз у цьому переконатися.

За законами «іноязі», що діють у сучасній Росії, так само, як вони діяли в Радянському Союзі, кожне визначення слід, як мінімум, розумі-ти з точністю до навпаки (дивись початок статті). Тому слова «братський народ» щодо українців у вустах президента Росії завжди звучали доволі зловісно, як вирок, як заявка на новий підступ.

Якось виступаю по Одеському державному телебаченню (ще до кримських подій). На прохання ведучої розповісти про те, що нас об’єднує з великим братнім ро-сійським народом, я не знайшов у своїй пам’яті жодного прикладу, який свідчив би про братні російсько-українські стосунки, хоча очікував подібного запитання. Зате я пригадав і сказав про це телеглядачам, що протягом останніх ста років триває перманентна війна Росії проти України з фазами загострення, до рівня військових конфліктів і фазами тимчасового примирення.

Символічним початком першої війни можна вважати знаменитий бій під Крутами взимку 1918 року, де наша славна молодь малими силами намагалася зупинити російські війська у їх наступі на Київ. Далі декілька років тривала повномасштабна російсько-українська війна, яку, за законами «іноязі», і досі в підручниках історії кваліфікують як громадянську. Запроваджений більшовиками НЕП виглядав як викинутий ними білий прапор переможених, показова українізація колоні-альної адміністрації України ще більше нібито переконувала, що, навіть програвши військову кампанію, українство все-таки, нехай частково, перемогло. Це була помилка. Друга російсько-українська війна виявилася найкривавішою за кількістю жертв. Вона захопила українців зненацька. Російська сокира цього разу вдарила у корінь української нації — в українське селянство, щоправда, при цьому була знищена й українська інтелігенція. Ця війна за законами «іноязі» називалася колективізацією, хоча реально земля не колективізовувалася, а конфісковувалася на користь ро-сійської держави. Згадайте блюз-нірське гасло більшовиків: «Земля — селянам». Знову ж таки у повній відповідності до «іноязі». Для українства ця друга війна була розплатою за поразку у першій війні, нелюдське покарання за спробу втілити у життя свої віковічні прагнення про власну державу. Росія сама розпочала цю війну, сама й зупинила. Треба було закінчувати внутрішні війни й розпочинати тотальну підготовку до Другої світової. Цю війну фахівці з «іноязі» охрестили світовою революцією. Третя російсько-українська війна почалася після нападу Німеччини на Польщу — в середині вересня 1939 року разом з окупацією Західної України Радянським Союзом, яке за законами «іноязі» називалося визволенням. Ця війна знову носила збройний характер і тривала до середини п’ятдесятих років.

Усі три війни українці програли. Головна причина, з моєї точки зору, — вони відбувалися у несприятливих зовнішньополітичних для України умовах. У жодній із цих воєн українці не отримали жодної підтримки західних демократій, що визначали політичну карту Європи тих часів. Єдину надію тоді українці могли покладати лише на Німеччину. Першу російсько-українську війну Україна програла тому, що Німеччина програла Першу світову. Коли Україну добивали у другій російсько-українській війні, Німеччина ще була занадто слабкою. Програш Німеччиною Другої світової війни надовго зробив шанси українців на створення власної держави майже нульовими.

Тепер триває четверта російсько-українська війна. Що змінилося у наших шансах на перемогу? Кардинально змінилася зовнішньополітична ситуація для України. Тепер з нами не тільки Німеччина, а весь цивілізований демократичний світ, частиною якого, нарешті, стала і сама Німеччина. Тепер з нами лідер цього світу — Сполучені Штати Америки. Тепер у світі є розу-міння, що Російська імперія, як би вона не називалася, становить за-грозу для всієї західної цивілізації, а не лише для Донецької і Луганської областей або навіть всієї України, але лише України.

Що нам робити? Не очікувати, що за кілька тижнів війна на Сході України припиниться. Навіть якщо ми здолаємо військовий опір на Сході, що цілком реально, у короткий термін, військова загроза з боку Росії і далі буде підсилюватися. Жодними перемовинами з Росією цього не змінити. Жодні домовленості з нею нічого не варті. Реальністю є той факт, що Росія — імперія азійського зразка, подібна до імперії Чингісхана, з тими самим внутрішніми імпульсами до меха-нічного поширення на якомога більші території. Дійти до остан-нього моря — таким був заповіт Чингісхана своїм нащадкам. Успадкувавши імперію Чингісхана, вірніше, ту її частину, що займала малолюдні околиці Євроазії, москвини, так їх було б правильніше називати, успадкували і весь арсенал її духовних і моральних цінностей.

Від часів Київської Русі роль України — бути форпостом на кордоні цивілізованого світу і великим степом, який починається від степів України і закінчується степами Монголії, і який сьогодні і є переважно тим, що називається Росію. На час московського поневолення ми втратили цю роль, але тепер обставини змушують нас до неї повернутися. Нам, нарешті, слід відмовитися від «іноязі». Не Київська Русь, а Русь із столицею у Києві. Іншої Русі просто не було. Не Росія, а Московія, як то є на середньовічних мапах Європи. Тепер Русь-Україна вже не є частиною Московії і жодних юридичних підстав Московію називати Росією нема.

Ще слід пам’ятати, що у часи Богдана Хмельницького, коли наші стосунки з Московією тільки-но починалися, українців на наших землях було 11 мільйонів, а московітів на їх землях — лише 10 мільйонів. Тобто русинів-українців було більше, ніж московитів-росіян. Тепер, внаслідок 350-літньої взаємодії двох етносів, що носила далеко не братній характер, московитів-росіян на їх землях утричі більше, ніж русинів-українців на наших землях. Занадто обнадійлива тенденція для них і не надто оптимістична для нас.

Крок за кроком Україна має перетворюватися у військовий табір, у потужну військову, економічну і політичну силу. Нам властиве генетичне прагнення до демократії — влади народу. Цю нашу схильність слід розвивати, але пам’ятати при цьому, що головним надзавданням сьогодні є виживання нас як нації на наших споконвічних від тисячоліть, від часів трипільської культури, землях.

І нарешті, слід пам’ятати запо-віти наших геніальних провидців, зокрема: «Не може бути й мови про компроміс щодо сучасної російської державності. Єдиним рятунком для існування української державності є цілковите знищення російської великодержавності. Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви, як столиці російської наддержави» (Юрій Липа).

Контраст - інформаційно-аналітична газета. - 2014. -23 квітня. http://www.kontrast.org.ua/index.php?news=1860&vote=5&aid=1860&Vote=Vote

UAmedia

Обзор украинской прессы

http://uamedia.visti.net/content/ukrayina-krim-rosiya

Борисфен Інтел - Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень

http://bintel.com.ua/uk/guests/ukraina-krym-rossija

Борисфен Інтел - Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень

http://bintel.com.ua/uk/guests/ukraina-krym-rossija2

Чорноморські новини. - 2014. - № 32-33. - 26 квітня.

Чорноморські новини. - 2014. - № 34. - 30 квітня.

Україна-Крим-Росія

Тисячоліттями різні народи приходили на територію Криму і будували, будували, будували. У давні часи Крим став перлиною античної цивілізації.

Мені було вже 56 років, коли я вперше відвідав Крим в якості пацієнта одного з санаторіїв. Я почувався зле. Вранішня зарядка, басейн, настільний теніс до обіду. Рюкзак на плечі і пішки світ за очі - після обіду. Пішохідні прогулянки поступово досягли 15 кілометрів на день. Пішки обійшовши Велику Ялту, я почав використовувати маршрутний транспорт для поїздок за сотні кілометрів від санаторію. Таким було моє лікування. Додому я повернувся фізично зміцнілою і позитивно налаштованою людиною. Розпочався новий етап мого життя з кращим розумінням його цінності і призначення. Подорожуючи Кримом я звернув увагу на вбогість його культурних пам'яток старовини, хоча серед інших земель України саме Крим мав би найбільше пишатись своїм минулим. Старовинні грецькі міста колонії, що з'явились тут задовго до початку нової ери, славне Боспорське царство, могутнє Кримське ханство. Де те, що мало б від них залишитись? Від Херсонесу - найбільшого з багатьох грецьких міст-колоній, де Київський князь Володимир, що хрестив Русь, сам прийняв хрещення від грецьких церковних ієрархів, лишились лише розкопані в останні десятиліття фундаменти будівель, хоча і вони справляли сильне враження. В колишній столиці Кримського ханства - Бахчисараї про минулі часи нагадує лише ханський палац. І жодної іншої споруди давніх часів. За свідченням мого студента, що родом з Керчі, у столиці Боспорського царства - Керчі про славне минуле не нагадує ніщо. Правда є там гора, що зветься горою Митридата - іменем найславетнішого з царів Боспорського царства, усіяна дрібними уламками кераміки і будівельного каміння.

Часи класичної російської імперії краще відобразились у пам'ятках архітектури. Правда, архітектурних шедеврів серед них немає але в певній мірі вони компенсують враження від убогих забудов радянських часів.

Відповідь на питання, куди ділись пам'ятники стародавнього Криму, я з найшов у біблії сучасного українця. Це Юрій Липа: "Всеукраїнська трилогія. - Том 1. - Призначення України": Ось москаль приходить до Херсонеса, повного тисячолітніх еллінських і римських будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами. І далі він наводить спогади очевидця - професора Кебріджського університету Е.Д. Клерка (Clark):

"Руїни Херсонеса ще були тривалі, і скрізь були навіть двері. Як лише прийшов москаль, все зразу було зруйновано. Ці варвари зайнялись своїм улюбленим заняттям - плюндруванням. Перекидали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише дотягнулись і що свідчило б до висвітлення старовинної історії країни.

Ось приходять до Бахчисарая, де були не лише арабсько-татарські, але й готські, еллінські й руські (старокиївські) будівлі. Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було поділене на багато частин: грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не залишивши каменя на камені.

У Керчі, місті Митридата Великого, Карфагені Евксинського моря, повного пам'яток з тритисячолітньої історії, росіяни повелися найжорстокіше. Там зустрівши стрункий мармур слави й величі показали себе. В Керчі, зрівнявши з землею п'ятсот будівель, вони дозволили збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків.

Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам'яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і московитські наїзники не зоставили б і корінця який би показував де було це місто. Порівняно з росіянами навіть турки видаються освіченими і культурними".

Далі знову Юрій Липа. Росіяни мусили це робити. Адже століття і тисячоліття дивилися на них з презирством з тих храмів , веж і будівель. Адже ж підбиті чи сфедеровані народи знаходили б у тих пам'ятках віру в себе, в свою власну велич і передусім у свою індивідуальність , у красу власного органічного життя. І це було небезпечно для російської імперії, для її механістичності.

А що залишилось від Хаджибею, а що залишилось від Ізмаїлу. Скрізь те саме. Білгород-Дністровська фортеця вціліла лише через те, що занадто пізно потрапила до складу російської імперії. А де могили наших гетьманів? І чому старовинні фортеці і храми вціліли лише на землях Західної України, що входили до складу Австрійської імперії або Польської держави? Російська імперія воліла починати відлік часу на завойованих землях від того моменту, коли туди вперше ступав чобіт російського солдата. Такою була ця унікальна і вкрай небезпечна імперія.

Питання про вік Одеси у науковій площині давно вирішене і не викликає наукових дискусій. Це приблизно шістсот років. А чому ж Одеса і досі святкує трохи більше ніж двісті років від свого народження? Тобто не історичну дату свого народження, а політичну, залишену нам у спадок Новітньою російською імперією - Радянським Союзом. Те саме у Севастополі, вік якого слід рахувати від віку Херсонеса. Те саме по всій східній Україні.

А що сталося з населенням Криму? Тисячоліттями Крим вбирав у себе різні етнічні групи, як губка воду, нікого не випускаючи за свої меже. Таври, греки, скіфи, сармати, русини, татари - це далеко не повний перелік найголовніших народів, що прийшли і залишились тут назавжди, ставши кримськотатарським народом. Переселення людей тисячоліттями йшло лише в бік Криму. Надто приваблива і благодатна була Кримська земля. Аж ось вперше в історії Криму напрямок міграції населення різко змінився. Причиною цих змін стали дві російсько-турецькі війни у 1768-1774 рр. та 1787-1779 рр. В ході першої з цих воєн росіяни повністю заволоділи Кримом. Із самого початку і до кінця війни активну участь у ній взяло козацтво України на боці Росії. Підсумком російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр. було підписання Кючук-Кайнарджійського договору 1774 р., за яким Крим оголошувався незалежним від Османської імперії. Ця війна завершилась поразкою не тільки для турецько-татарська коаліція але і для української сторони. Після повернення запорожців з війни, Запорозька Січ була оточена російськими військами (на чолі з генералом П.Текелієм, що теж поверталися з турецького фронту) та зруйнована. Скидалося на те, що щодо Криму у росіян був певний план і незалежне українське козацтво заважало реалізації цьому плану. Підтвердженням такого припущення є і той факт, що в ході війни, точніше у 1780 році, у Криму були звільнені 120 тисяч українських невільників але звільнення супроводжувалось їх примусовою депортацією з території Криму на територію материкової України.

У 1783 році Росія, порушуючи тільки що підписаний договір з Туреччиною, приєднала Крим до себе. Важко точно визначити чисельність населення Криму тих часів. Різні автори наводять різні числа. В книжці Миколи Галичанця "Наш український Крим" наводяться такі дані. У цей час на території Кримського ханства мешкало 1 мільйон 235 тисяч українців, 650 тисяч татар і 36 тисяч представників інших національностей. У тому числі на самому півострові мешкало 900 тисяч українців і 110 тисяч татар. Зауважимо, що чисельність кримського населення відновилась у зазначених числах лише на кінець двадцятого сторіччя. Депортація українців почалась у 1784 році. Саме вони були першим депортованим з території Криму народом. Російські військові загоди прочісували територію півострова, вимагаючи від мешканців українських сіл залишати півострів. Великі валки українців село за селом - хто на конях, хто на волах, хто на коровах, а хто і тягнучи за собою візки з майном посунули до Перекопу у супроводі російських солдат.

Цікаво, що разом з українцями з території Криму почалася депортація і іншого населення Криму: греків, вірмен, арабів, караїмів тощо. Це були переважно ремісники, торговці та купці.

Більше трьохсот років татари гнали полонених українців на територію півострова. Попри всі поневіряння українців, Крим став для більшості полонених новою батьківщиною. Тепер уже росіяни силоміць зганяли українців з землі, що стала для них рідною. Протягом 1784 - 1785 років було депортоване майже все сільське українське населення Криму. Степи, передгір'я, долини гір перетворилися в незаселені пустки, заростали бур'яном необроблені ниви, запустіли сади і виноградники. У 1786 - 1788 рр. депортували решту українців з міст, містечок, портів.

У 1785 році, слідом за сільським українським населенням, почалась депортація кримських татар. Татар депортували не тільки за межі Криму, а і за межі України. Їх мазанки просто спалювались. У 1786 році росіяни взялись за депортацію татар з поза меж півострова. Це Буджацький, Єдисанський, Джамбойський, Едичкульській Улуси. Депортація татар закінчилась практично за один рік.

Замість депортованого корінного населення Криму його почали заселяти етнічними росіянами. На кінець вісімнадцятого сторіччя новітнє населення Криму вже становило понад 100 тисяч включно з солдатами і чиновниками.

Початок дев'ятнадцятого сторіччя Крим зустрів економічним занепадом. Рівень життя населення був нижчим рівня бідності. Скрізь були руїни міст і сіл та цілковите запустіння.

У таких же пропорціях міграційні процеси відбувались і на Північному Кавказі за результатами перемоги Росії у Кавказькій війні. Російська імперія завжди прагнула захопити землю, не вміючи і не бажаючи її обробляти. Місцеві мешканці їй були при цьому не потрібні. До речі, так було і у часи Новітньої російської імперії - Радянського Союзу. Мільйони українців знищувались на батьківщині або виселялись у віддалені регіони Радянського Союзу, а на їх місце потужним потоком переселявся імперський народ. Захоплення нових територій Російською імперією - це для населення цих територій завжди була руїна цивілізаційна і етнічна.

Навіть на кінець дев'ятнадцятого сторіччя населення Криму не наблизилось до своєї чисельності за часів Кримського ханства. За першим всеросійським переписом у 1897 році на півострові мешкало лише 268 тисяч осіб. З них 130 тисяч офіційних переселенців - в першу чергу етнічних росіян. Решта - залишки корінного населення Криму, яке всіма правдами і неправдами повернулась на свою землю. Це були в першу чергу українці. Відсотковий склад населення був таким: 85% росіян, до яких зарахували всіх українців, 6% німців, 4% євреїв, 3% греків, 1.5% вірмен та 0.5% татар.

Нарешті у 1918 році постала Українська держава. Найефектніше вона виглядала за часів гетьмана Скоропадського, підтриманого всією міццю Німецької імперії. Тоді Крим був у складі Української держави.

Правда тривало це менше року. Такою була доля України гетьмана Скоропадського, тісно пов'язана з долею Німеччини. Після періоду гетьманату надалі ніхто вже не згадував про Крим і Кубань як частини української території. Але влада Новітньої російської імперії пам'ятала про таку можливість і зробила все можливе, щоби черговий раз перетворити Крим у пустелю і почати його нове заселення імперським народом.

Україну і Крим залила хвиля кривавого більшовицького терору. Особливого розмаху він набув від моменту, коли 14 листопада 1920 року останній пароплав з військовиками Врангелівської армії залишив Крим. Крим остаточно став червоним. Багато хто з військових і службовців, які повірили об'явленій радянською владою амністії, залишились у Криму. 17 листопада 1920 року Кримським Кримревкомом був виданий наказ про обов'язкову реєстрацію в триденний термін іноземців, осіб, що прибули у Крим за період відсутності там радянської влади, офіцерів, чиновників і солдатів армії Врангеля. Далі були забуті всі обіцянки про амністію. Розстрілювали і тих, хто не пройшов реєстрацію, і тих, хто пройшов. В результаті було розстріляно кілька десятків тисяч осіб, – різні автори називають від 50 до 120 тисяч. Останнім часом зупиняються на числі 96 тисяч. Фактично розпочалось полювання на представників інтелігенції незалежно від їх роду діяльності. За свідченням Максиміліана Волошина - відомого російського поета, з кожних трьох інтелігентів вцілів лише один.

Як і Голодомор 1930-х років, голод 1921—1923 років був наслідком людиноненависницької політики радянського керівництва. Літо 1921 року для Криму було посушливим але посуха в окремо взятому регіоні будь-якої країни ніколи не є приводом для голоду в цьому регіоні. Для того і існує країна, щоби у критичний момент допомагати одним регіонам за рахунок інших. У Криму все було не так. Однією з головних причин майбутньої катастрофи був режим надзвичайного стану, встановлений у Криму відразу ж після приходу більшовиків восени 1920 року, внаслідок чого населенню не дозволяли залишати місця постійного проживання, що прирікало його на неминучу загибель.

Тільки 16 лютого 1922 року, коли від голоду вже померли десятки тисяч, на засіданні президії ВЦВК Кримську РСР визнали районом, охопленим голодом. Але навіть після цього Наркомат продовольства РРФСР встановив для кримського села продподаток на 1,2 млн. тонн зерна, тобто здати було потрібно все вирощене зерно. Причому селянам забороняли навіть засівати поля, оскільки посівне зерно також підлягало вилученню. Інформаційні зведення тих років рясніли повідомленнями про самогубства на грунті голоду і масове людоїдство. Дитяче засолене м’ясо знаходили всюди. У Карасубазарі міліція виявила склад, на якому було знайдено 17 засолених трупів, переважно дітей. 18 лютого 1922 року «Правда» писала: «... в Криму: повністю з’їдено всю худобу й коней, сільське населення покидає свої житла і наводнює міста, відсоток смертності прогресивно зростає. На шосейних дорогах Севастополь — Сімферополь — Євпаторія, у містах, на вулицях і біля вокзалів валяються трупи... та залишені матерями діти». «У різних частинах міста Севастополя, — повідомлялося в добовому зведенні НК від 18 лютого 1922 р., — лежать трупи, яких не прибирають до двох діб. Обивателі, що проходять повз трупи, посилають прокльони Радвладі. Мертвих ховають без жодної реєстрації і без обрядів». На літо 1923 року кількість жителів півострова, які загинули голодною смертю, перевищила 100 тисяч чоловік.

Штучно створений голод 1921—1923 років мав для Криму воістину катастрофічні наслідки. Населення півострова зменшилося із 719 531 до 569 580 чоловік. Але і перед 1921 роком Крим вже втратив близько ста тисяч осіб. У запустінні опинилися багато населених пунктів. У Карасубазарі чисельність жителів упала на 48%, у Старому Криму — на 40,8, Феодосії — на 35,7, у Судакському районі — на 36%, багато сіл гірського Криму, населені кримськими татарами, вимерли повністю. Найбільш постраждалими в Криму виявились українські селяни і татари. В тій мірі, в якій процесом вимирання кримчан можна було керувати, він спрямовувався на вимирання передовсім українців і кримських татар. Голод у Криму став генеральною репетицією майбутнього голодомору 1932-1933 років у всій Україні, а Крим - лабораторією червоного терору для тої ж України і не тільки. Фізична ізольованість Криму від решти країни, інформаційна блокада, висока концентрація військ, режим надзвичайного стану і терор чека - стали цінним набутком для подальшого використання цього досвіду в масштабах всієї України. На першому етапі знищення інтелігенції і деморалізація решти населення, а потім сокира пролетарського терору вже рубає самий корінь людської спільноти - селянство.

Крим завжди був ідилічною мрією російської душі. Мабуть для народу, що зростав у суворому кліматі півночі на неродючій і непривітній землі, де обрій завжди обмежувався верхівками найближчих дерев, Крим здавався раєм. Теплий клімат, родючі землі, простори степів і тепле море навкруги. Понад триста років він знову і знову намагається колонізувати кримську землю але крім горя органічним мешканцям цієї землі і самим завойовникам - це не призводить до жодних інших наслідків.

Між двома світовими війнами Крим переживав стагнацію. Прогресу не спостерігалось у жодному сенсі. Каральні акції початку двадцятих років у Криму виявились настільки ефективними, що у нових потреб поки що не було. Голодомор 1932-1933 років Крим майже обминув. Каральні органи слідкували в першу чергу за тим, щоби продовольство з Криму не вивозилось у сусідні регіони України, оскільки Крим належав до Російської федерації і, як тоді думалось, назавжди. Але навколо Криму почалась ще одна гра.

Єврейські націоналісти зіграли провідну роль у здійсненні в Російській імперії пролетарської революції. Вони мріяли про багато чого але і про власну етнічну державу також, або хоча б автономію у складі іншої держави. Одним з таких привабливих варіантів міжнародний єврейський рух вбачав у створенні якщо не незалежної держави, то хоча б автономної республіки у складі Радянського Союзу на території Криму. До революції євреї володіли на півдні України і на півночі Криму 1 млн. 200 тис. гектарів землі, в т.ч. 208 тисячами в Криму. Позитивно оцінила цей проект практично вся правляча верхівка Радянського Союзу. Сталін вів складну гру з міжнародними єврейськими організаціями. Йому була потрібна їх матеріальна і інформаційна підтримка. Цю підтримку він отримував майже протягом всього свого життя. Проте в практичному плані з цієї ідеї нічого не вийшло. За переписом 1926 року національний склад населення Криму був таким. Населення Криму (разом з Севастополем) складало 713,8 тис. (у тричі менше, ніж зараз): Росіяни - 301,4 тис. (42.2%); Татари - 179,1 тис (25.1%); Українці - 77,4 тис. (10.8%); Німці - 43,6 тис. (6.1%); Євреї - 39,9 тис. (5.6%); Греки - 16,0 тис. (2.3%); Болгари - 11,4 тис. (1.6%); Вірмени - 10,7 тис. (1.5%); Кримські євреї - 6,0 тис. (0.8%); Караїми - 4,2 тис.(0.6%). Попри великі зусилля центральної влади відсоток євреїв у Криму так і залишився невеликим. Активно протидіяли єврейській колонізації Криму кримські татари. Саме по них і прийшовся наступний потужний удар репресивного апарату Новітньої російської імперії.

Але перед тим була німецька окупація Криму. Вона істотно не відрізнялась від окупації інших теренів України. Відмінність була у тому, що і німці не утримались від спокуси вголос помріяти про майбутнє Криму, як чисто німецької землі з переважним німецьким населенням. В силу об'єктивних причин, ці мрії тривали недовго. У 1944 році на зміну Третьому Рейху у Крим повернулась Новітня російська імперія. Разом з нею повернулась і мрія про чисто російський Крим. Для початку, у травні 1944 році з території Криму були виселені 183155 кримських татар (не враховуючи солдатів армії, які були відправлені на спецпоселення після демобілізації 1945 року). Татари були не поодинокі. У червні 1944 року виселили кримських вірмен, болгар, чехів і греків. Загалом було вивезено біля 300 тисяч осіб. Населення Криму в черговий раз скоротилось до приблизно півмільйона осіб. Приводом було звинувачення кримських татар і всіх інших щодо співпраці з німецькими окупантами. У більшій мірі це звинувачення мало б стосуватись самих росіян з огляду на великий відсоток росіян у складі Вермахту і військ СС. Лише на дивізійному рівні у складі німецьких збройних сил налічувалось 27 чисто російських дивізій або із змішаним російсько-німецьким складом. Проте, хто міг би заступитись за кримських татар? А хто міг би заступитись за українців всієї України, щодо яких існував аналогічний наказ про депортацію, з різних причин так і не виконаний?

Двадцяте сторіччя було сторіччям націоналізму. Майже кожний європейський народ включно з євреями відзначився своїм бажанням самореалізуватись або у рамках власної держави - наприклад українці, євреї, поляки тощо, або у рамках власної імперії - німці, росіяни, італійці. Росія виявилась зосередженням найбільших у світі національних протиріч. Сильний єврейський націоналізм виявився згубним для класичної російської імперії, власний російський на початку двадцятого сторіччя ще тільки набирав силу. На теренах колишньої російської імперії провідними гравцями були євреї і росіяни. Сталін загравав з обома цими народами. У двадцятих і тридцятих роках в процесі підготовки другої світової війни (світової революції) Сталін надавав перевагу євреям. У цьому контексті стає зрозумілим і його поступливість у питанні створення єврейської автономії в Криму. У кінці тридцятих років він відчував себе достатньо сильним для проведення власної політики. У 1937 році напередодні вирішальних міжнародних подій він провів тотальну чистку державного апарату Радянського Союзу включно з армією і каральними органами з метою беззастережного підпорядкування їх собі, не бажаючи ділити владу всередині країни з жодними міжнародними єврейськими організаціями. При цьому з цього моменту і аж до своєї смерті він спирався вже на російський націоналізм. Найбільшою постраждалою стороною виявились у цьому разі євреї. Були знищені сотні тисяч євреїв, що в часи революції і після неї масово наповнили органи державного управління. Про український націоналізм у 1937 році вже не йшлося, оскільки його кволі залишки були знищені значно раніше. Тепер проблему Криму слід було трактувати з точки зору інтересів російського етносу. "Великий російський державник" - так висловився щодо Сталіна відомий сучасний російський письменник.

Після Другої світової війни Сталін використав питання Криму для початку ще одного наступу на радянське єврейство. Репресії проти ініціаторів і очільників створення єврейської автономної республіки у Криму почались у 1948 році убивством Народного артиста СРСР, лауреата Сталінської премії С.В. Міхоельса і завершились розстрілом у застінка Лубянки у 1952 році ряду визначних єврейських письменників, акторів і інших представників творчої інтелігенції. Крим остаточно став російським без жодних сторонніх зазіхань на нього.

Від закінчення війни і до передачі Криму Україні він перебував у жалюгідному стані. Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Росіяни із лісистої Росії важко приживались у степу і не могли адаптуватися до гірської місцевості. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у житті. Суттєво скоротилась площа посівів. В 1913 році середній урожай зернових культур на кримській землі становив 11,2 ц/га, в 1940-му - 10,7, а в 1950 році - 3,9 ц/га. Зменшилось поголів'я великої рогатої худоби. В 1950 році порівняно з 1940 роком Крим майже в 5 разів скоротив продаж зерна, в три рази - тютюну, вдвічі - овочів, майже в 5,5 раза - картоплі, в 5 разів - ефіроолійних культур, майже вдвічі - винограду, в 2,5 раза - шерсті. Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і було неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Виявилася безперспективною орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону за рахунок переселенців з Росії. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що у цьому примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди зі степовою землеробською культурою. Питання про зміну підпорядкування Кримської області ідеологічно та економічно було обґрунтоване на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 року, присвяченому проблемам сільського господарства. На ньому з ґрунтовною доповіддю виступив беззаперечний знавець цієї галузі Микита Хрущов. Саме тоді він і був обраним першим секретарем ЦК КПРС, головою ж Президії ЦК та головою Ради міністрів залишався Г. М. Маленков.

Зі спогадів зятя Хрущова Олексія Аджубея відомо, що невдовзі після пленуму Хрущов особисто відвідав Крим. За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів. «Це зараз я пишу: приїхали, - зазначає Аджубей, - а вони кричали: «Нас пригнали». З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або вкрай сумне: «Блощиці заїли». За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день виїхав до Києва. Мав тривалу розмову з керівництвом республіки. Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сергійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. «Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку», - переконував Хрущов. Рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії - Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна - воно б не відбулося. Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. Офіційно Крим указом передав Україні Г. Маленков, а підписав указ Президії Верховної Ради СРСР К. також Ворошилов.

Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом «Секретно» «О состоянии сельського хозяйства Крымской области» від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка. У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідеологічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні. В Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібні магазини, 18 - м’ясопродуктів, 8 - молочних, 2 - тканин, 9 - взуття, 5 - будівельних матеріалів та 28 - книжкових крамниць. Виходячи з наведених даних задамось питанням чим була передача Кримської області до складу УРСР «щедрим дарунком» чи накинутим економічним ярмом?

Я думаю, що ще однією важливою причиною передачі Криму Україні було намагання позбутися для Російської Федерації вантажу таємних обіцянок і домовленостей перед міжнародними єврейськими організаціями, що десятки років нагромаджувались у сталінські часи.

Під передачу Криму необхідно було підведене ідеологічне підґрунтя. Ним став ювілей - 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперії представляли як возз’єднання України з Росією. Цю дату вирішили гучно відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята «вечной дружбы двух братских народов» чудово вписувалася в кремлівський сценарій.

Але без жодної помпи, на замін, від України до Російської Федерації (протокол Президії ЦК КПРС №49 від 25 січня 1954 р.) передали Таганрог і прикордонні до нього землі, за територією рівною площі півострова в Чорному морі і і значно більшим населенням. Тобто Україна замість багатих чорноземних районів отримав засушливий солончаковий степ, без води, без натяків на зрошення, без електроенергії та енергоресурсів. Замість українського населення отримала російське, яке так ніколи в основній своїй масі і не стало лояльним до української держави. Я пам'ятаю свої планові в умовах санаторію зустрічі з лікарем-терапевтом санаторію Лівадія. Замість медичних проблем він чомусь весь час обговорював зі мною питання самовизначення росіян. "Ми візьмемось за зброю" - декілька раз я чув від нього. У 2005 році це видавалось мені маячнею. Тепер ми всі це побачили наочно.

Територіальні втрати Україна несла і раніше. Ще у 1924 ЦК РКП(б) були висунуті безпідставні претензії РСФРР на Шахтинський і Таганрозький округи (загальна площа 5 тис. км² Донецької губернії, де українці становили 71,5 % від усього населення, а 1925 на підставі постанови «Про врегулювання кордонів з РСФРР і БСРР» значні масиви земель Чернігівської, Курської і Воронезької губернії, де українці також становили абсолютну більшість, були приєднані до Росії. Протягом 20-х років тривали процеси перегляду кордонів УСРР і відчуження великих українських етнічних територій на користь РСФРР. Постановою президії ВУЦВК від 3.6.1924 у складі УСРР була створена Молдавська АСРР, куди увійшла частина українських етнічних земель (перебувала до 2.8.1940). Після утворення Молдавської РСР частина цих земель так і залишилась у складі Молдови. Тепер ці землі називають Придністровською республікою. Подивіться на карту України часів гетьмана Скоропадського. Там добре видно все те, що ми втратили за часів радянської влади. Тепер, у 21 сторіччі, у нас намагаються відібрати і Крим, який, щоби ситуація виглядала особливо глузливо, нам спочатку з великою помпою нібито "подарували" у 1954 році.

Фрідріх Ніцше сказав: "Все, що мене не вбиває, робить мене сильнішим". Отже найближчим часом ми маємо пересвідчитись - чи ганебна поразка в Криму зробить нас сильнішими, чи заб'є роковий цвях у труну української нації. Дмитро Донцов вважав, що кожна нація ділиться на козаків і свинопасів. Знову ж таки ми маємо найближчим часом переконатись - чи серед українців достатньо є справжніх козаків, а чи лише свинопасів. Млява реакція українського суспільства на події в Криму і Східній Україні - це не свідчення нашого миролюбства, а свідчення нашої слабкості, що лише заохочує Росію до подальший агресивних дій щодо України.

Чорноморські новини. - 2014. - № 26. - 3 квітня

ЧИ ЗДАТНІ УКРАЇНЦІ БОРОНИТИСЯ САМОСТІЙНО?

Крим здано росіянам без жодного пострілу. Втрачене все озброєння, а його в Криму було чимало і не найгіршого, втрачений увесь український флот, що дислокувався на півострові, втрачена більшість особового складу української армії, який просто перейшов на бік ворога. Перейшов не з ідейних міркувань і не через страх, а за обіцянку більших грошей, тобто продався ворогові.

За всю писемну історію України, починаючи з часів Київської Русі, — це наша найганебніша поразка. Ніхто не взяв на себе відповідальність за неї. Ніхто з вищих військових і цивільних керівників країни не застрелився відповідно до кодексу офіцерської честі. Нікого не покарано за цю національну ганьбу. Чи те, що відбулося, є результатом некомпетентності і непрофесійності наших військових і цивільних керманичів, чи результат зради? Ситуація, яка склалася, навіть не обговорюється як ганебна. Вона взагалі не обговорювалась серйозно на засіданнях Верховної Ради, на відміну від питання про акцизи на тютюн або щось подібне. Верховна Рада обговорює безліч справді серйозних питань, але всі вони втрачають сенс, якщо ми втратимо нашу державу.

Наші військові — «герої». Вони не піддалися на провокації. А якби піддалися і просто виконували, а не порушували, вимоги військових статутів, — що тоді? Це дало б привід Росії розпочати повномасштабну війну проти України. А хіба Росії потрібний хоча б якийсь привід для агресії? А що її спонукало до нападу на Україну? Підготовка до такого нападу, судячи з його орга-нізованості, мала розпочатися ще задовго до подій на Майдані. А чому, власне, російські танки ще не захопили Одесу або Київ? Одеса — місто російської слави. От вам і привід. Київ — мати міст руських. От вам і ще один привід. Дарма, що Московія — історичні області росіян між річками Окою і верхів’ями Волги з містами Ярослав, Ростов, Суздаль, Володимир тощо — жодного дня не входили до складу Київської Русі і Руссю ніколи не називалися. Як не входили? А от в історії написано. В якій історії? Історії Російської імперії, перший варіант якої був створений ще Карамзіним і відтоді, аж до нашого часу, не зазнав принципових змін.

Але ж добре відомо, що «Історія держави російської» — це не науковий, а художній твір, а Карамзін ніколи професійним істориком не був. Дарма. Сила російського народу — в його невігластві. Замість детального аналізу — проста і зрозуміла формула. «Грабуй награбоване» — більшого ідеологічного обґрунтування для трагедії, що почалася у 1917 році, виявилося і не потрібно. «Знищимо українських буржуазних контрреволюціонерів» — і розпочалася Перша кривава багаторічна російсько-українська війна. «Не дозволимо українським куркулям задушити революцію кістлявою рукою голоду» — і переможений у війні український народ був пограбований до такої міри, що в Україні розпочався голод 1921 року, який забрав мільйони життів. «Знищимо куркулів як клас» — і декілька мільйонів українців були виселені до Сибіру, а понад 7 мільйонів — знищені Голодомором. Далі — Друга світова війна, далі — Друга ро-сійсько-українська війна вже на теренах Західної України, третій Великий голод 1946—1947 років. І завжди все відбувалося під простими і зрозумілими гаслами. До речі, й окупація Криму відбувалася під по-дібним гаслом. «Врятуємо російськомовне населення Криму від бандерівців» — таким було це гасло. Годі намагатись зрозуміти його сенс. Саме ці слова можна було почути від російських солдатів, коли вони наважувалися хоч щось казати.

Проста російська людина нагадує людину у стані гіпнозу, якій гіпнотизер каже: «На рахунок три ви розплющите очі». Число «три» тут особливої ролі не грає. Конкретна дія людини під гіпнозом також. Росіяни перебували у стані гіпнозу всю свою історію. Це ідеальний імперський народ. Ним легко маніпулювати. Українці відрізняються від росіян не тільки ментально, але й генетично, і то дуже сильно. Стан гіпнозу для них не є характерним. Проте штучний відбір радянських часів зробив свою справу. Українців десятки років знищували фізично. Насамперед знищували людей, здатних на самостійне мислення, на самостійні дії. Знищували тих, яких у побуті часто називають агресивними. Насправді — це переважно люди з активною життєвою позицією. Таких у нормальному суспільстві не більше за 10%, але без них суспільство ніколи не буває самодостатнім. Живими залишали покірних. Саме такі люди потрібні імперії. Меншою мірою це стосується Західної України, однак і там, за визнанням самих місцевих мешканців, ситуація радикально помінялася після масових репресій 1950-х. Тут ре-пресій і знищення зазнали понад 10% населення.

Найбільший відсоток покірних людей саме серед росіян як головного носія імперської ідеї. Але за радянські часи їх стало багато і серед українців. Відділивши для себе частину території Радянського Союзу, українці не зробили те саме з інформаційним простором. Інформаційним простір залишився спільним — тобто російським. Результат ми бачимо в Криму. Результат ми ще побачимо і на материковій Україні. У мене таке враження, що у вишах Одеси половина професури старшого віку радісно очікує російські танки на вулицях нашого міста. На щастя, серед студентів таких мало, але вони також є. Основне джерело зомбування людей — телебачення. Усі роки незалежності воно переважно працювало проти України. Я пригадую слова Ігоря Лосєва, видатного публіциста сучасної України: «Як довго може існувати держава, телебачення якої спрямоване проти неї?» Приклад Криму показав, що недовго. Державна влада валиться при першому ж невеликому струсі.

Події в Криму засвідчили, що єдина команда, яку вміють виконувати наші військові, — це команда «не стріляти». Чи вміють вони виконувати протилежну команду — впевненості нема. Не можна захистити Батьківщину без готовності і вміння виконувати команду стріляти.

Який мій прогноз? Метою Росії є не Крим. Крим — це завдання мінімум, і воно вже напрочуд легко розв’язане. Метою Росії є вся Україна. Агресія триватиме. Росія зупиниться лише тоді і там, коли і де зустріне справжній опір. Наскільки реальні наші подальші територіальні втрати? Цілком реальні. І вони будуть тим більшими, чим менший опір ми чинитимемо. Можливий і варіант окупації всієї України. Але час Російської імперії спливає. Рахунок пішов на роки.

Велика війна ще тільки попереду, а бюджет Росії перенапружений. Вже зараз Росія має військовий бюджет воєнного часу. Він становить більше 20% загального бюджету країни і ще 25% складають його закриті статті, також пов’язані з війною. Добре відомо: якщо тривалий час військовий бюджет країни перевищує 5%, то це прирікає країну на прогресуючу бідність. Росія почала докорінне переозброєння своєї армії, яке планує завершити у 2015 — 2016 роках. Чи дадуть їй це зробити? Думаю, що ні. У Росії є проблема з нестачею нормальних солдатів: не алкоголіків, не наркоманів, без судимостей і просто фізично та психічно здорових. Тому в її планах на майбутнє українській молоді відводиться особливе місце. Вона із задоволенням бере до себе на службу колишніх українських вояків. Значна кількість наших вояків у Криму порушила присягу, перейшовши на бік ворога. На мою думку, їх чекатиме не матеріальна винагорода за зраду, на яку вони так сподіваються, а роль гарматного м’яса у тій великій війні, до якої Росія так старанно готується. Або у тій війні, яку вже зараз веде Росія на теренах України. Той, хто у двобої виявляє слабкість, провокує супротивника на ще більшу агресію. Такими слабаками є ми. І неминуча трагедія недалекого майбутнього — те, що по обидва боки лінії вогню гинутимуть українці. Одні з них захищатимуть свою Батьківщину, інші — відроблятимуть свої Іудині срібляки.

Ми повернемося на втрачені землі. Ми повернемось і на наші інші етнічні землі, що входять до складу Росії. До речі, частина з них передана до складу Росії в обмін на приєднання Криму до України. Якою буде Україна на новітній карті Європи, залежатиме від того, наскільки ми здатні самі бороти свою державу і свій народ, а не лише чекати, поки за нас це зроблять інші країни, як би добре вони до нас не ставилися.

Яким є головний міф, що деморалізує наших вояків і збиває з пантелику наших громадян? Це міф про те, що ми і росіяни — брати-слов’яни. Тільки зруйнувавши цей міф, ми здатні підвищити боєздатність нашої армії і зцементувати наше суспільство навколо ідеї справді вільної, незалежної і процвітаючої неньки України. На нашому боці практично весь цивілізований, за винятком деяких країн-ізгоїв, світ. Пам’ятаймо, хто був у цій Третій російсько-українській війні нашим ворогом і хто був нашим другом.

Передруки: Борисфен Інтел - Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень. - 2014.

http://bintel.com.ua/uk/guests/cposobny-li-ukraincy-sami-sebja-zashhitit%27/

Контраст - інформаційно-аналітична газета. - 2014. -1 квітня.

http://www.kontrast.org.ua/news/1829.html

Чорноморські новини. - 2014. - № 20. - 13 березня

МОРОК НАД РОСІЄЮ

Існують держави, стрижнем яких є певна проста й універсальна ідея. За формою ця ідея може змінюватися, за суттю — ні. Знищити цю ідею — і держава втрачає сенс свого існування. Таких держав у світі небагато, але саме до такого типу держав належить Росія.

У більшості народів світу держава існує для людей. У Росії люди, незалежно від національності, завжди існували для держави. Для більшості народів світу держава існує як гарант свободи її громадян і гарант їхнього добробуту. Росія завжди існувала за рахунок свободи її громадян і за рахунок їхнього добробуту.

З чого починалася п’ятсотлітня російська історія? З простої ідеї: «Москва — це третій Рим». Чому Рим? Тому що Рим був найбільшою і найпотужнішою імперією давнього світу. Чого хотіла Москва? Стати такою ж імперією у новітні часи. І надалі вона суттєво наблизилася до цієї мети. За професором В.О. Ключевським, від 1462 року Московія розширювалася в середньому на 130 км² щодня протягом 400 років і справді стала найбільшою за площею імперією світу, але лише за площею.

У пізніші часи виникла потреба у доповненні початкової ідеї. Це доповнення мало конкретизувати напрям експансії і готувати для неї ґрунт. Панславізм став цим доповненням. Стати прапором всіх слов’янських народів і, рано чи пізно, залучити їх до своєї імперії. Ця ідея була прикриттям потужної російської експансії на Балкани та захоплення Польщі. Попри те, що сучасні генетичні дослідження не виявили жодних характерних генетичних ознак слов’янськості різних народів, ця ідея певною мірою спрацювала. Серед болгар, сербів, чехів і досі сильні проросійські настрої. Росія є захисником православ’я у всьому світі. Ця ідея вже визначала інший вектор експансії. Крім православних народів, що розмовляли неслов’янськими мовами, до імперії можна було залучити стратегічний центр земної цивілізації — Царгород, він же Константинополь, він же Стамбул.

Саме для реалізації цієї ідеї Росія вступила в катастрофічну для неї Першу світову війну. Не в останню чергу Хаджибей — сучасна Одеса — розбудовувався як най-зручніший трамплін для стрибка Російської імперії у цю стратегічну точку земної кулі. Росія — наш стратегічний союзник, а мусульман потрібно стріляти, — так висловлювався професор Белградського уні-верситету, з яким я познайомився на одній з міжнародних наукових конференцій. Це були часи Балканської кризи, і під мусульманами малися на увазі мешканці Боснії та Герцеговини. Одним реченням він висловив відразу дві обговорювані вище глобальні ідеї. Я не вдався до суперечки, а лише запитав: а чим відрізняються мусульмани Боснії і Герцеговини від православних Сербії, і що ви знаєте про Росію? Якщо так висловлювався професор-серб, то чого можна було очікувати від простих сербів, не переобтяжених освітою?

Але Перша світова війна закінчилася для Росії катастрофічною, на перший погляд, революцією. Можна було б раз і назавжди поховати на смітнику історії Російську імперію і дати можливість всім народам Європи, включно з ро-сійським, право на нормальне життя. Але, поховавши дві центральноєвропейські імперії, на Заході знайшлися потужні сили, що відродили вже вщент зруйновану Ро-сійську імперію. Відродили ціною свободи двох багатостраждальних народів: українського і білоруського. Всі інші народи Центральної і Східної Європи отримали право на свої власні держави.

Нові часи вимагали нового ідеологічного оформлення із збереженням старої суті. Світова революція, Всесвітній союз радянських соціалістичних республік, зрозу-міло, з центром у Москві. Таким став ідеологічний прапор новітньої російської імперії. Така ідея давала можливість долучати до імперії будь-яку країну світу, незалежно від віри, національності і геогра-фічного розташування. Скрізь можна було знайти маргінальний прошарок населення і під гаслом захисту його прав узяти контроль над відповідною державою.

Чи змінилася Росія у своїй суті у наш час, порівняно з часами минулими? Чи є у неї провідна ідея тепер? Така модерна ідея є: це — нова хронологія. Наклад книжок з її викладом уже досяг мільйона примірників. Пік цього книжкового буму припав саме на останнє десятиліття. Цього достатньо, щоби кожен громадянин Росії, який належить до читацької верстви населення, мав у своїй бібліотеці принаймні одну з цих книг. Якщо сфокусувати десятки томів цієї серії в одне речення, то воно виглядатиме так: «Ми вже володіли всім світом». Практично всі подібні книжки видаються у дорогому варіанті, розрахованому на людей заможних, а отже і впливових. До якого висновку підштовхують ці книги? «Нам слід повернути те, що нам уже належало».

Символом радянської епохи, на мою думку, є пам’ятник Леніну, що завжди показував рукою кудись у далечінь. Сотні тисяч па-м’ятників вождю світового пролетаріату, розкиданих по всій новітній російській імперії, мали переконувати простих людей у тому, що великий вождь і його наступники точно знають куди вести народи імперії. Попри те, що Леніну належать слова «На Росію мені наплювати — я більшовик», росіяни на широких просторах країн СНД боляче сприймають знесення цих пам’ятників. Вони вибачають Леніну те, що йому було наплювати на російський народ, але ж як розширилися кордони новітньої російської імперії за радянських часів! Під контроль Росії перейшли не тільки країни Східної і частини Центральної Європи, які ніколи не були у складі класичної Російської імперії; під її впливом опинилася величезна кількість країн Азії, Африки і Латинської Америки. А за допомогою потужних комуністичних партій, фінансованих з Москви, можна було ефективно шантажувати і більшість урядів Західної Європи. Й от у 1991 році луснула мильна бульбашка чергової ро-сійської імперії. Здавалося б, це дало шанс самим росіянам побудувати, нарешті, нормальну, за міжнародними мірками, заможну, демократичну державу. Ні, не дало. Росіяни знову взялися за відбудову того, що вони лише і вміють робити, і робили останні п’ятсот років, — вони взялися за відбудову чергової імперії.

Чи потрібні новітнім російським імператорам якісь принципово нові способи відбудови імперії? Думаю, що ні. «Підтримувати державу у стані безупинної війни, щоб загартувати солдатів, а всю націю тримати напоготові до першої команди вирушати в похід». Це заповіт Петра І своїм нащадкам. Чи чинить після 1991 року Росія інакше? Ні, не чинить. Чечня, Придністровська республіка, Абхазія, Осетія, а тепер уже й Україна.

Скільки років тривало в Росії мирне життя за останні десятиліття? Можливо, жодного.

Але є ще одна вагома причина пос-тійних військових конфліктів, спровокованих Росією. Нормальна держава під час тривалого миру зміцнюється і роз-квітає. Державний апарат Росії під час тривалого миру іржавіє і розсипається. Росія в такому вигляді, як вона є, змушена вести нескінченні війни, інакше вона стане чимось іншим, можливо, звичайною, нормальною державою, як і більшість держав світу. Насправді тривала війна завжди вигідна бюрократичному апарату російської держави, збільшуючи його владу і добробут за рахунок зменшення свобод і добробуту простих громадян. Під час великих воєн прості люди тяжко і мовчки працюють майже безкоштовно. Лякаючи простих росіян військовою загрозою, російські можновладці мають можливість безмірно нарощувати військовий бюджет. Військова частина бюджету країни — це та його частина, яку найлегше розкрадати, бо через брак прозорості витрат, вона використовується найнеефективніше.

Який військовий бюджет Росії сьогодні? Як завжди, у всьому, що стосується Росії, важко отримати точні дані, але нижньою межею для її військового бю-джету можна вважати 71 мільярд доларів США. Чисельність збройних сил — 1 мільйон військовослужбовців. Щоправда, у російській пресі можна зустріти і суму 91 мільярд доларів. У перерахунку на душу населення це, щонайменше, становить 5000 доларів.

Я звернув увагу на те, що військові витрати Росії вперше зросли в рази саме в той рік, коли Путін, відбувши два президентські терміни, обійняв посаду прем’єр-міністра. Очевидно, при призначенні на цю посаду він і отримав саме такий наказ від військово-промислового комплексу. Це забезпечило йому необ-хідну підтримку при наступному поверненні на посаду президента Росії.

За військовими витратами Росія посідає третє місце у світі. На першому — Сполучені Штати Америки, на другому, з великим відривом, — Китай, на третьому, з невеликим відривом, — Росія. Маючи удесятеро менше населення, Росія тримає практично паритет у військових витратах з найбільшою за населенням країною світу — Китаєм. Це при тому, що валовий внутрішній продукт (ВВП) Росії у п’ять разів менший, ніж у Китаї. Військові витрати Сполучених Штатів, Західної Європи і світу загалом у 2013-у, порівняно з 2012 роком, суттєво скоротилися. У цей же час військові ви-трати Китаю і Росії значно зросли. Якщо в Китаї одночасно зростає і ВВП, що до-зволяє без особливих втрат фінансувати цивільний сектор економіки, то в Росії ВВП практично не зростає, а оскільки 50% його отримується за рахунок продажу нафти і газу, то при суттєвому падінні цін на ці енергоносії він також може катастрофічно впасти.

Показовим є військовий бюджет Росії на 2014 рік. Прямі військові статті заплановані у фантастичну для Росії суму — 106 мільярдів доларів. При цьому слід мати на увазі, що утаємничені статті російського державного бюджету вперше становлять аж 25%. Вони також переважно спрямовані на військові цілі. Сучасний військовий бюджет Росії — це бюджет воєнного часу. Довго втримати його на такому рівні неможливо. Мета, заради якої це робиться, має бути у часі десь недалеко. Щоб зрозуміти цю мету, досить подивитися, яка ж іще країна такими ж темпами нарощує свій військовий бюджет. За відсутності зростання ВВП Росія може фінансувати свої військові витрати лише за рахунок інших статей бюджету. За планом на 2014-й на 13% скорочуються видатки на освіту, на 8,6% — на охорону здоров’я, на 23,7% — на житлово-комунальний сектор тощо.

У розряд засекречених статей бюджету вперше потрапила і стаття, пов’язана з витратами на житлове будівництво. На мою думку, це означає що житлове бу-дівництво у 2014-у буде переорієнтоване на якесь інше будівництво військового призначення. Висновок: Росія готується до великої війни і ця війна — незабаром. З моєї точки зору, ця війна для Росії неминуча, і вона є платою за імперську маячню росіян протягом століть. Надзавдання для України — не потрапити під колеса цієї війни. А для цього потрібно триматися від Росії якнайдалі.

Який стан Збройних сил України? Військовий бюджет в Україні у 2013 році становив ганебну для держави суму — 1,8 мільярда доларів США, тобто у 40—45 разів менше, ніж у Росії, і є найменшим військовим бюджетом у Європі. Чисельний склад наших Збройних сил — 200 тисяч військовослужбовців, що лише вп’ятеро менше, ніж у Росії. Отже, фінансування, що припадає на одного військовослужбовця в Україні приблизно вдесятеро менше, ніж у Росії. Тобто, наших захисників якось годують і вдягають, здалеку показують зброю радянських часів — і на тому все.

Інакше колоніальна адміністрація, що очолювала Україну у попередні роки, чинити і не могла. Розвал Збройних сил був одним з її завдань, і вона з цим завданням успішно впоралася. Маленька нейтральна Швейцарія, на яку ніколи ніхто не нападав, в якій армія, швидше, виконує представницьку функцію, ніж служить якійсь стратегічній меті, витрачає на свої військові сили втричі більше коштів. Тобто з 1917 року ми нічому не навчилися.

Нинішня агресія Росії проти України висвітила цю вразливу ділянку українського державного організму і нашого національного менталітету. Тепер ситуація із Збройними силами України вимагає термінового і радикального втручання. Косметичні засоби не допоможуть. Я пригадую слова одного із своїх однопартійців, що у часи президентських виборів, які, зрештою, виграв Янукович, зрадив партію і перейшов у його табір: «Янукович — це абсолютне зло. Для того, щоб велика кількість українців прозріла, потрібно, щоб ці українці побачили зло у повній силі». Я думаю, що вони це зло у повній силі і побачили. За чотири роки президентського правління Янукович зібрав статки у 12 мільярдів доларів, що майже вдвічі перевищує військовий бю-джет України за ці ж роки. Це приблизно 2500 доларів, вкрадених у кожного українця — від немовляти і до столітнього старця. Це падіння моралі, це параліч нормальних відносин у суспільстві між людьми.

Чи така вже Росія багата, що може дозволити собі безпрецедентні військові витрати та ще й у нібито мирний час? Я мало довіряю даним з інтернету, що стосуються Росії, тому наведу їх з одного з чисел наукового журналу «Вісник Національної академії наук України» за 2005 рік. Тривалість життя російських чоловіків тоді становила 58 років. Це на рівні середньої африканської країни і найгірший показник у Європі (для Західної Європи він майже на 20 років був більшим). Принагідно зазначу, що і в Україні він був невисоким — 62 роки. Тривалість життя чоловіків — це інтегральний показник, що найкраще свідчить про якість життя у тій чи іншій країні.

Далі процитую деякі дані з прекрасної статі О. Воловича «Агонія імперії», на-друкованої 6 березня в газеті «Чорноморські новини». Росія — на другому місці в Європі за кількістю абортів. У Росії налічується більше 9 мільйонів безробітних, що у відносному вимірі до загальної чисельності працездатного населення дозволяє посісти їй, з великим відривом від решти європейських країн, перше місце. У Росії — понад 4 мільйони безхатченків, що в абсолютному і відносному вимірі знову дає перше місце і не тільки серед європейських країн. У Росії більше двох мільйонів неписьменних дітей шкільного віку, що знову виводить її за цим показником на перше місце у Європі. В Росії найбільше в світі людей, які гинуть від отруєння неякісним алкоголем. У Росії найбільша в світі кількість людей, у відносному вимірі, що страждають від сухот, СНІДу, алкоголізму і наркоманії, одне з перших місць — за кількістю кримінальних убивств тощо. Росія — це країна безпрецедентно великої кількості невирішених соціальних і національних проблем. Для того, щоб відвернути увагу росіян від цих проблем і не витрачати на їх розв’язання грошей з бюджету, Путіну також потрібна невелика, але і не дуже мала, військова перемога. Наведений, далеко не вичерпний, перелік «досягнень» Росії дозволяє стверджувати, що вона є маргінальною країною євроазійського простору, який вона так активно хоче розбудовувати.

Та, попри все, статки нинішнього президента Росії оцінюються різними інтернет-виданнями у 40 мільярдів доларів, що в перерахунку на душу населення країни цілком співставне зі статками Януковича. Але багато росіян уже зморилися від Путіна. Його популярність останніми роками швидко падає, а потреба у диктаторі з наближенням неминучого глобального військового протистояння зростає. Як підняти авторитет лідера? Потрібна маленька переможна війна. Досвід з Грузією показав, що, попри певні міжнародні втрати (а які, власне?), це добре спрацьовує. З будь-яких міркувань, наступним об’єктом могла бути лише Україна.

Поки Янукович разом із своєю коло-ніальною адміністрацією перманентно нищив Україну духовно і фізично, можна було не поспішати. Але Янукович не встояв. Втікши в Росію, він нібито звернувся до Кремля з проханням щодо введення російських військ в Україну для наведення конституційного порядку. Вся легітимність цього екс-президента полягала в тому, що винятково за рахунок підтримки Москви він і очолив виконавчу владу в Україні. Думаю, що саме в Росії його життя найбільш загрожене, оскільки бажання заволодіти його колосальними статками може спровокувати будь-які дії проти нього, а жодні моральні застереження у цій країні не діють.

Маленька, але й не дуже маленька, переможна війна потрібна Росії і для генеральної репетиції більшої війни. Так було перед початком останньої російсько-німецької війни. Генеральною перевіркою боєготовності Червоної армії стала Фінська війна, спровокована Росією. Півмільйона життів радянських людей (проти п’ятдесяти тисяч життів фінських патріотів) заплатила за цю «репетицію» російська імперія, але отриманий досвід дозволив краще підготуватися до більшої війни.

Західний і Південний військові округи РФ, що охоплюють всю європейську територію Росії, напередодні окупації Криму були приведені у бойову готовність. Почалися так звані широкомасштабні військові маневри, а насправді — висунення військових частин на вихідні для атаки позиції, безпрецедентне за весь період після закінчення Другої світової війни. Подібна картина спостерігалася в Радянському Союзі лише один раз — перед початком російсько-німецької війни. Тоді німці просто не стали чекати, поки маневри завершаться, і вдарили першими.

Але щось у Криму пішло не так, щось по всій Україні пішло не так, щось у всьому світі пішло не так для новітньої російської імперії. Російські війська ви-йшли на вихідні позиції по всьому периметру кордонів України, але поки що там і стоять. Вони розраховували на сприятливішу для них атмосферу в Україні. Спроби дестабілізувати ситуацію у східних і південних регіонах України за допомогою заслання сюди співробітників ро-сійського спецназу і кримінальних елементів з території Російської Федерації мали малий ефект. Усі акції непокори, що прокотилися цими регіонами України, свідчили не стільки про їх підтримку місцевим населенням, скільки про слабкість центральної влади у складний перехідний період у цих регіонах. У Криму не вдалося відразу пролити кров «невинних» і викликати тим самим стадну єдність російського народу під гаслом «наших б’ють». Витримка українських військових, дислокованих у Криму, за-слуговує найбільшого схвалення. Але будь-яка витримка має розумні межі. Вона не може перетворюватися у демонстрацію слабкості. Росіяни нікому не вибачають слабкості. У самій Росії почалися антивоєнні демонстрації. Весь світ, як одна держава, підтримав Україну.

Що далі? Згадаємо Януковича. Три попередні президенти України просили його зупинитися і виконати вимоги українців. Тоді це було нібито можливе. Але Янукович лише криво посміхався у відповідь. Він уже не міг зупинитися і мав пройти свій шлях до кінця. Чи може Путін зараз відступити? Думаю, що ні. Він також пройде свій шлях до кінця. Відступити — це гірше, ніж не починати. Відступити — це проявити слабкість, яку росіяни нікому не вибачають, а особливо — своїм імператорам. Вони, швидше, вибачають помилку, якщо ця помилка не свідчить про слабкість. Отже, Путін продовжуватиме далі агресію проти України, але значно обережніше, ніж він це планував попередньо.

Референдум, зрозуміло, за таких умов не може бути проведений. Він може бути лише сфальшований. Через півгодини після його закінчення оголосять правильні, з точки зору Росії, результати. Надалі Росія спиратиметься не лише на «легітимну» кримську владу, яка була обрана в оточеному і наповненому ро-сійським спецназом будинку Верховної Ради Криму за зачиненими дверима. Невідомо, чи було там взагалі якесь голосування. Просто на поріг будинку через деякий час вийшла певна людина і сказала, що відтепер вона і є вся повнота влади в Криму. Росія спиратиметься і на «легітимні» результати референдуму.

Українська влада має відновити контроль над усіма українськими військовими об’єктами Криму і при спробі проникнення на ці об’єкти сторонніх людей має виконувати вимоги військових статутів.

Слід пам’ятати, що метою Путіна є не Крим, а вся Україна. Наступним кроком після «референдуму» в Криму буде намагання зірвати президентські вибори в Україні. Путіну не потрібна легітимна влада в нашій державі. Президент України у нього вже є десь у потаємній коморі. Час від часу він вискакуватиме з неї і куку-рікатиме написану для нього заздалегідь у Москві промову. Зірвати президентські вибори можна лише подальшою деста-білізацією ситуації в Україні або хоча б у деяких її областях, без яких вибори не можна вважати легітимними.

Контроль над інформаційним простором України з боку Української держави —запорука успішної реалізації всіх урядових і національних проектів. Перо і слово у нинішній надзвичайній ситуації важать не менше, ніж автомат, а, можливо, і більше.

Максимально швидкий темп інтеграції у всі європейські цивільні, економічні і військові структури дає нам шанс вистояти, спираючись на весь цивілізований світ.

Мені здається, що годинниковий механізм, заведений у Москві, запущений. Ми повинні бути готові до тотальної агресії проти нашої країни, якщо не сьогодні, то через день, через тиждень, через місяць. Кожен день, який у нас ще є, ми повинні витрати на якомога ефективнішу підготовку до відсічі агресора. Всі органи державної влади мають працювати у надзвичайному режимі. Все слід робити якомога швидше: кадрові перестановки, підготовку і розгортання мобілізації, необхідне переміщення матеріальних ресурсів, підготовку до введення, в разі агресії, у країні надзвичайного стану, мобілізацію матеріальних і фінансових ресурсів країни, перехід на режим їх суворої економії.

На мою думку, Росії завжди була потрібна українська земля, але без українців. Голодомор 1932—1933 років, і не тільки він, неспростовно це довів. Але сьогодні їм терміново тимчасово потрібні й українці. Для майбутнього військового конфлікту, до якого готується Росія, потрібна не тільки зброя, якої у Росії з кожним роком фантастично більшає, але й багато гарматного м’яса. Українці є гарним гарматним м’ясом. Складаючи лише 25% населення Радянського Союзу, вони становили 33% військово-службовців під час афганської війни. Вони добре воюють за чужого царя, і їх не шкода. Якщо ми зараз програємо Україну один раз, то незабаром ми програємо її ще раз і вже остаточно, оскільки разом з росіянами перетворимося на купу ка-міння, брухту і людського попелу. Віддячити нашим ворогам за всі наші кривди — це вижити, а вижити — це перемогти. Перемога можлива, але давайте разом над цим думати і працювати.

Роки, віддані Руху, були найкращими роками мого життя, це були роки відчуття максимальної його повноти. Свій іменний партійний квиток з номером 56, підписаний особисто В’ячеславом Чорноволом, я і досі зберігаю, як найдорожчу згадку про ті часи. Пройшовши кадрову школу Руху і відповідний ідеологічний вишкіл, я, зокрема, зафіксував для себе такі засадничі світоглядні принципи.

...Майбутнє України — це Європа. Але слід пам’ятати слова нашого великого провідника Степана Бандери: «Як визвольна, так і оборонна самостійність України в основі своїй має спиратися на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони».

Ці слова були епіграфом до газети «Рух», яку я видавав у середині дев’яностих років на Одещині. Вони мають бути епіграфом і для будь-якої політичної програми щодо майбутнього України. Морок над Україною нарешті розвіявся.

Передруки: Борисфен Інтел - Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень. - 2014.

http://bintel.com.ua/uk/guests/mrak-nad-rossiej/

Контраст - інформаційно аналітична газета . - 2014. - 24 березня. http://www.kontrast.org.ua/news/1824.htmlП

Чорноморські новини. - 2014. - № 3. - 11 січня

Обережно! Нова хронологія

Хто контролює минуле, той контролює і майбутнє. Цю відому сентенцію я наводжу лише для того, щоб була краще зрозуміла запекла боротьба за минуле, що точиться у царині історії, і то не окремої країни, а всього людства. Я написав «історії», а не «історичної науки», бо згідно з означенням видатного німецького філософа Емануіла Канта: «В кожній науці стільки науки, скільки в ній математики». А в історії математики мало, майже нема. Математику на історичних факультетах не вивчають, при вступі на історичні факультети не вимагають. Скидається, що історія — це не наука про аргументи, а наука про висновки. На висновки ж завжди є замовник. А професіоналізм потрібен історику для того, щоб під десь вище затверджені висновки підібрати відповідні аргументи, проігнорувавши всі інші. Аналізувати і порівнювати фізичні явища можна лише завдяки найбільшому винаходу людства, звичайно, після винаходу колеса, — числу. Для дійсних чисел завжди можна сказати, яке з них більше, якщо вони не є рівними. Для професійних фізиків ігнорування мови чисел неможливе. Для професійних істориків — можливе.

На 1 січня останнього мирного року Європи — 1938-го — за вироками судів у націонал-соціалістичній Німеччині було страчено близько 20 тисяч осіб, в інтернаціонал-соціалістичному Радянському Союзі — близько 15 мільйонів. Фашистська Німеччина (з якого такого дива вона стала фашистською? А це для того, щоб не компрометувати світле слово «соціалізм») є найбільшим злом в історії людства, кажуть історики по обидва боки Атлантичного океану. І це зло спробували знищити фізично за допомогою масованих килимних бомбардувань, а по закінченні Другої світової війни — морально, за допомогою Нюрнберзького процесу, де головним обвинувачем був якраз Радянський Союз. Серійний вбивця судив кишенькового злодія. Перед початком німецько-російської війни за основними видами озброєння Радянський Союз перевищував усі інші країни світу разом узяті, а щодо Німеччини — перевага по танках, авіації, артилерії була у п’ять-сім разів на користь Радянського Союзу. Радянський Союз був не готовий до війни, кажуть історики по обидва боки Атлантичного океану, йому не вистачало озброєння. Велика Британія втратила під час війни близько 200 тисяч військових і мирних мешканців. У Радянському Союзі лише за вироками воєнно-польових судів за звинуваченням у зраді Батьківщини було розстріляно близько 1 мільйона солдатів та офіцерів. А скільки їх загинули у радянських концтаборах під час війни і після неї? Під кінець 1941 року практично вся кадрова армія Радянського Союзу опинилася в німецькому полоні. Радянський Союз виграв війну на хвилі всенародного піднесення, кажуть радянські історики, а західні історики при цьому сором’язливо мовчать.

До чого цей екскурс в історію Другої світової війни? До того, що сучасні історики практично беззахисні перед вторгненням в історичну науку представників точних наук. Таке вторгнення мало рано чи пізно відбутися, і воно відбулося. Першим «агресором» був геніальний засновник теоретичної фізики і вищої математики англієць Ісак Ньютон. Він першим висловив сумніви щодо достовірності існуючої у його часи історичної хронології, тобто часової шкали, з розташованими на ній всіма відомими на той час історичними подіями. Але він уже мав світову славу і не хотів нею ризикувати, тому був надзвичайно обережним і не дуже наполягав на своїх висновках. Цікаво, що практично без суттєвих змін хронологія часів Ньютона дійшла до наших днів. Ніщо на неї не вплинуло: ні знахідка шумерських глиняних табличок і їх дешифрування, ні пізніше прочитання великої кількості давніх єгипетських текстів, написаних за допомогою знаменитих піктограм, ні пізніші археологічні відкриття, про які у часи Ньютона можна було лише мріяти, ні сучасні лінгвістичні дослідження, ні використання вуглецевого аналізу.

Маючи у своєму розпорядженні лише долі відсотка відомої на сьогодні історичної інформації, середньовічні хроністи якось зуміли геніально вловити історичний поступ людства. Хронологія — це, безумовно, наука, а ще й геополітика. Цікаво, що всі точні науки з моменту свого виникнення пережили не одну революцію, спровоковану епохальними відкриттями в кожній з них. Виникли цілком нові науки. Незмінною залишилася лише одна наука під назвою хронологія. Революції в точних науках завжди відбуваються під зухвалим тиском молодих, здібних, професійних й агресивних науковців, над якими не тяжіють усталені погляди їхніх попередників. Така людина нарешті з’явилась і в царині хронології. Ця людина — наймолодший у свій час академік Російської академії наук, доктор фізико-математичних наук, професор Анатолій Тимофійович Фоменко.

Історія — це не лінійний ланцюжок подій, однозначно пов’язаних між собою причинно-наслідковим зв’язком. Кількість історичних подій настільки велика, зв’язки між ними настільки неоднозначні, наслідки кожної події настільки багатоваріантні, до речі, і минуле також, наскільки на основі часто невеликої кількості даних буває потрібно відновити історичну картину, що містить, насправді, нескінченну інформацію про свій час. В історії можна говорити лише про тенденції, про ймовірності варіантів, про певні числові характеристики на перший погляд випадкових явищ. Адекватним математичним апаратом для такого аналізу є теорія ймовірностей, математична статистика і теорія випадкових процесів. Історики апаратом цих теорій не володіють, а академік Фоменко володіє.

Для визначення різних історичних дат перспективним є використання методу астрономічного датування. Але астрономія — це точна наука. Для астрономічного датування історичних подій потрібно вміти розраховувати дати місячних і сонячних затемнень, різні конфігурації планет Сонячної системи, заглиблюючись у часі на тисячі років. Історики цього не вміють, а академік Фоменко вміє. Він добре озброєний професійно. Він розумний, впевнений у собі. Він посів чільне місце в лавах бійців ідеологічного фронту новітньої Російської імперії. Його книги видаються великими накладами, а це вже десятки томів. Вони видаються в дорогому виконанні і розраховані, в першу чергу, на сильних світу російського. Його завдання, на мою думку, обґрунтувати в історичному плані всі претензії сучасної російської еліти, так само, як і всіх попередніх еліт, включно з елітами часів класичної Російської імперії, на світове лідерство Росії. У часи, коли у росіян безліч запитань зразка: чи є росіяни слов’янами, чи є слово «руський» їх самоназвою, чи правомірно їх країна називається Росією, а не Московією чи Татарією, і що за народ такий росіяни, академік Фоменко малює уяві росіян чарівний світ нової і приємної ілюзії щодо минулого Російської імперії, а отже, підтримує їх морально у сучасних російських негараздах і готує до майбутніх звершень.

Історія Росії — це історія необмеженої експансії на всі боки, це поневолення інших народів не економічно, не політично, не ідеологічно — це чинники другого плану, а на першому плані — пряма силова дія, де головними є відносини хазяїн—раб. Першою такою ілюзією, ще в Середньовіччі, було гасло: «Москва — це третій Рим». Тепер це звучить так: «Москва — це перший Рим». Для обґрунтування цієї тези слід знищити два засадничі принципи сучасної світобудови людства: у культурному плані — це європоцентризм, в ідеологічному — це євреєцентризм. Ніякої античної культури не існувало, оскільки нема жодного першоджерела з тих далеких часів. Усі книги — нібито античні — написані в середні віки фальсифікаторами. Написи на стінах єгипетських храмів також відносяться до Середньовіччя. Всі, виконані академіком Фоменком, астрономічні датування свідчать, що події, нібито дуже давні, насправді є подіями середніх віків. На його думку, культура й освіта почали розвиватися приблизно одночасно на гігантських просторах Євроазії.

На мою думку, більшість наведених академіком Фоменком аргументів є серйозними і є викликом для сучасних істориків. Він легко грає на полі професійних істориків, перехід істориків на поле академіка в принципі неможливий. Математична освіта — це дуже складна справа. Концепція Фоменка — це виклик, але виклик, який сам по собі не загрожує нікому і лише піде на користь історичній науці. Остання повинна на нього відповісти, хоча поки що, попри декілька безплідних обговорень на різних рівнях історичної російської ієрархії, задовільних спростувань так і не знайшлося. Навіть якщо академік Фоменко правий, культурна першість Європи абсолютно очевидна, коли б ми не почали відлік нашої культурологічної історії. Російський цар Петро І був малоосвіченою людиною, його права рука Меншиков не вмів ні читати, ні писати. Такою була і більшість російської провідної верстви. Тоді як у Європі вже сотні років існували університети й академії, були вони і в Україні, але не в Московії.

Другий виклик спрямований проти християнства та іудаїзму. Христос народився не раніше 1054 року. В цей рік спалахнула наднова зірка у сузір’ї Тельця. Цей спалах було видно навіть удень. Тепер на місці цієї зірки — туманність під назвою Крабовидна. Ця наднова і є тою Вифлеємською зіркою, що засвітила при народженні Ісуса. Біблія була написана століттями пізніше, причому Новий Заповіт був написаний або одночасно зі Старим, або навіть раніше. Тоді ж були написані й основні релігійні тексти іудаїзму. Редагування всіх святих книг продовжувалося аж до пізнього Середньовіччя. Місто Єрусалим — це сучасний Стамбул. В околицях цього міста і був розіп’ятий Ісус. Цей виклик академіка Фоменка серйозніший за перший. Він, безумовно, ставить під загрозу авторитет християнської церкви, послаблюючи тим самим духовну залежність громадян сучасної Росії від чинників, що лежать за її межами. Аргументи, які наводить академік на підтвердження свого другого виклику, досить вагомі і вимагають до себе серйозного ставлення. Достойної відповіді на ці аргументи з боку істориків і релігійних діячів також і досі нема.

Обидва виклики вже не можна замовчати, зробивши вигляд, що нічого не сталося. Академік Фоменко має багато прихильників не тільки в Росії, але й у всьому світі. Кількість його прихильників невпинно зростає. Про його концепцію хронології знає практично вся творча інтелігенція колишнього Радянського Союзу, за західну не ручатимусь. Щоправда, його все ще не підтримують російські історики, насамперед, старої школи. Не зустрічав я його прихильників і серед російських науковців рівня докторів, з якими час від часу зустрічаюся на наукових конференціях. Другий виклик ні для Європи, ні для України серйозної небезпеки не становить, передусім, через втрату релігією провідних позицій у суспільстві. Більше того, обидва виклики, швидше, корисні для України, оскільки зменшують комплекс меншовартості не стільки росіян, які тільки-но вийшли на світову арену у середні віки, а перш за все українців, які вже встигли в ті ж часи створити одну з найпотужніших європейських держав — Київську Русь з Московією як частиною великої української імперії, і руськими, як тими, хто платив данину русинам, тобто українцям, відповідно до сучасної назви нашого народу.

Як на мене, то перші два виклики найбільше обґрунтовані і мають приспати пильність щодо третього, найголовнішого виклику. Третій виклик стосується вже, в першу чергу, Росії, і його можна коротко сформулювати так: «Москва — це перший Рим». Згідно з цією концепцією, ніяких Римської і Візантійської імперій не існувало. Від початку історії людства існувала лише одна світова імперія з центром у Ярославлі. До цієї імперії належала вся Азія, включно з Китаєм та Індією, Мала Азія, де тепер Туреччина, вся Європа, Північна Африка, зокрема Єгипет. Так звана Київська Русь теж була складовою частиною цієї імперії. Принагідно зауважу, що якби центром імперії академік зробив Київ, то його концепція виглядала б трохи менш фантастично. Потім Центральна і Західна Європа звільнилися від пут цієї імперії і придумали нову історію та хронологію, де замість імперії, що реально існувала, згадується вигадана імперія Чингізхана — вихідця з далекої Монголії, а для Московії відводиться та роль, яка нам і зараз відома зі шкільного курсу історії.

Загалом ця концепція видається маячнею, але й вона містить ряд фрагментів, які видаються і цікавими, і правдоподібними. Зокрема, це питання про татаро-монгольське ярмо. Академік Фоменко вважає, що ніякого ярма взагалі не було. Була зміна правлячих еліт імперії, яка вилилася у криваві війни, що закінчилися для імперії руїною. До влади, в результаті внутрішньої боротьби, прийшла військова верства імперії. В сучасних термінах це означало б прихід до влади козачої старшини на чолі з гетьманом. Напрошується також аналогія з Хмельниччиною. Хмельниччина також була бунтом проти законної влади польського короля і приходом до влади в Україні нової правлячої еліти на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. Хмельниччина для України закінчилася тим, що офіційна історія називає руїною. При цьому були підірвані і підвалини Речі Посполитої, що врешті закінчилося для Польщі трьома її поділами між іншими імперіями тодішньої Європи.

На мою думку, для пояснення феномену так званого татаро-монгольського ярма зовсім не потрібне припущення про існування міфічної світової імперії зі столицею в Ярославлі. Аналогія з Хмельниччиною все могла б пояснити. Чи міг Хмельницький захопити і спалити Варшаву, так як так званий Чингізхан захопив і спалив Київ? Історики стверджують, що міг, але не захотів виводити свої війська за межі України, коли Польща вже практично лежала біля його ніг. Чи правильно він зробив? З моєї точки зору — правильно.

Яка об’єктивна реальність приховується за цим фрагментом концепції академіка Фоменка? Якщо щодо Східної Європи залишатися в рамках традиційної історії, то ще у часи Київської Русі у верхів’ях Волги, там, де тепер Ярославль, Ростов, Суздаль, сформувався досить потужний центр іншої етнічної природи, ніж у Середній Наддніпрянщині. Цей центр швидко вступив у конфронтацію з метрополією з центром у Києві. Згадаємо, що ще у часи розквіту Київської Русі війська з цього центру кілька разів палили Київ. Думаю, що одне з чергових вивержень руйнівної енергії з цього центру і перетворило в руїну всю Східну Європу. Академік Фоменко ж пояснює руйнівні походи так званого Чингізхана каральними експедиціями військ нової правлячої еліти проти тих частин імперії, що під час смути у ній, пов’язаної із зміною правлячих еліт, вийшли з підпорядкування центру. Після руїни першої імперії з того самого центру почалася її новітня консолідація, яка вилилася у виникнення Московії. Населення верхів’я Волги, швидше за все, мало незначну слов’янську складову і було схильне до тоталітаризму. Перший слов’янський компонент з’явився у складі Московії в кінці XV сторіччя, коли московський цар Іван Грозний, скориставшись мором у Великому Новгороді, що винищив мало не половину його населення, захопив Новгородську республіку. Захопив і, по можливості, винищив. Кого не винищив, переселив в інші частини московського царства. Далі експансія Московії на слов’янські землі невпинно наростала і закінчилася приєднанням до неї України, що дало можливість перейменувати Московію на Росію, а потім і Польщі.

Концепція про перший Рим, з моєї точки зору, не викликана історичною необхідністю пояснення якихось важливих фактів. Схоже, що ця концепція подобається істеблішменту Росії, але лякає російську творчу інтелігенцію своєю фантастичністю. Новий погляд на татаро-монгольське ярмо позбавляє росіян простого пояснення причини пізнього виходу Московії на світову історичну арену і хронічного культурного відставання всіх варіантів Російської імперії від країн Центральної і Західної Європи, Північної Америки тощо. Тому ця концепція користується ще меншою підтримкою росіян. Проте небезпека наростає разом з накладами книг і тривалістю їх видання.

Третій виклик є небезпечним і для світу, і для України. Україну він просто позбавляє власної історії і робить ілюзорними її надії на власне майбутнє. Для світу цей виклик має нагадати про те, що росіяни стають небезпечним народом, якщо ними опановує якась проста й універсальна ідея. Москва — це третій Рим. Під цим гаслом створювалася перша Російська імперія, що охопила більшу частину Європи і Азії. Москва — це центр світової революції. Під цим гаслом створювалася новітня Російська імперія під назвою Радянський Союз, що охоплювала вже і Центральну Європу. Москва — це перший Рим. Що чекає світ й Україну у цьому разі? Доказова база третього виклику надзвичайно хитка. Але якою була доказова база щодо маячні про світову революцію? А скільки горя народам Землі принесла, а скільки мільйонів життів забрала?!

Закінчити статтю я хочу закликами: «Обережно! Нова хронологія» й «Увага! Нова хронологія». Академік Фоменко стверджує щодо історичної науки: «А король-то голий». Але, тим не менш, на всі конструктивні аргументи цієї химерної історичної концепції мають відповісти й історики, і представники точних наук, без активної участі яких в історичних дослідженнях останні ще довго матимуть присмак малодоказових міфів про історію людства. Академік Фоменко висунув нову парадигму історичної науки: «Все, що не можна спростувати, має право на існування». Але він не бере до уваги, що за відсутності критичної маси історичних фактів віртуальних концепцій з будь-якого приводу може існувати безліч.

Флот України

Видання Міністерства
оборони України.
12 січня 2014 р.

Валерій ШВЕЦЬ — доктор фізико-математичних наук, професор

“Від моменту відновлення української державності у1991 році Україна заявила про себе як миролюбну країну, що відмовилася від ядерної зброї. Заявила про себе як про країну, що готова до широкої міжнародної співпраці і міжнародного контролю, у тому числі й у сфері ядерної енергетики. Ми маємо моральне право думати про власне енергомайбутнє, власну енергетичну незалежність і безпеку. Атомні реактори у нас уже є. Вони становитимуть мінімальну небезпеку тоді, коли ми спрямуємо серйозні кошти на подальший розвиток і вдосконалення ядерних технологій і підготовку фахівців. Ядерна енергетика, адекватно сприйнята державою і громадянами України, може стати нашим містком до новітніх технологій узагалі, до відновлення відповідного сучасному світу стану науки в нашому суспільстві, до відновлення престижу точних наук і інженерних професій. З моєї точки зору, альтернативи атомній перспективі України немає. В цьому її шанс на повну енергетичну безпеку як у політичному, так і економічному сенсі”.

http://fleet.sebastopol.ua/articles/valerij_shvets_doktor_fiziko_matematichnih_nauk_profesor/printable/

Чорноморські новини. - 2013. - № 89. - 9 листопада

З Шевченком у серці

Я дав їм своє слово, з гіркотою писав Тарас Шевченко, а Україна так і не пробудилася від сну. Але слова мають силу. Слова великих людей мають велику силу. Зерна правди, посіяні Тарасом Шевченком, мали прорости. І вони проросли буйним цвітом українського національного відродження початку двадцятого сторіччя. «... бо джерелом українського відродження 1917 року був передусім Шевченко та його ідеї...» (Дмитро Донцов).

Покоління молодих людей буремних двадцятих і тридцятих років минулого століття усвідомило себе українцями саме завдяки Шевченку. Батьки-отамани, а здебільшого це були молоді хлопці по 25—30 років, із шаблею в руці і «Кобзарем» за поясом боронили як могли нашу Україну від московсько-більшовицьких окупантів. Таким був Василь Чучупака — головний отаман Холодноярської республіки — вчитель за фахом, таким був і один з його братів — також учитель. Не випадково саме на їх чорному прапорі були написані слова «Воля України або смерть». Таких отаманів було багато, але, на жаль, багато було й отаманів, які Шевченка не читали. Які колосальну енергію всенародного українського здвигу пустили в річище анархії і взаємного поборювання. Таким, на мою думку, був батько Махно. Він декілька разів об’єднувався з більшовиками проти російських й українських націоналістів, але жодного разу не об’єднався з українськими націоналістами проти справжніх ворогів української нації — російських націоналістів і більшовицьких інтернаціоналістів. Останні згодом швидко перейшли на позиції російського великодержавного націоналізму.

…Ішов 1996 рік. На Кавказі точилася чергова війна. Мої симпатії і симпатії моїх побратимів були на боці чеченців. Зусиллями Народного руху України з Києва для чеченців були споряджені два літаки з гуманітарною допомогою. Але що ми могли вдіяти, перебуваючи в Одесі? У кого шукати поради? Я завжди вважав «Кобзар» Біблією українського націоналізму. А в «Кобзарі» є слова:

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая.

Великий Кобзар підказував нам, що ми вірно думаємо, але потрібно було ще й вірно діяти.

Одеська організація Народного руху України не була дуже численною — швидше, однією з найменших обласних організацій в Україні. Але у неї був унікальний провід. Можливо, найкращий провід в Україні — п’ять професорів, кілька доцентів і керівників високого рангу. Будь-яке обговорення відбувалося спокійно і закінчувалося дієвим продуманим рішенням. І ми прийняли рішення щодо подій на Кавказі — провести пікетування російського консульства в Одесі з вимогою припинення російської агресії проти Ічкерії (країни аріїв). У подібних справах провальна акція деморалізує людей, а керівники організації втрачають авторитет. Ми не могли собі цього дозволити.

Майже два місяці пішло на підготовку пікету. Двічі на тиждень я збирав людей: у четвер — провід, а у вівторок — загальні збори для всіх, хто бажав прийти і дізнатися з перших уст про поточні політичні події і про наші плани. Треба було переконати простих членів нашої організації, що запланована акція конче потрібна. У ті часи організація не фінансувалася централізовано. Ніхто не платив нам, і ми також ніколи нікому з учасників наших акцій нічого не платили. Акції відбувалися лише в тому разі, коли забезпечувалися достатньою моральною підтримкою членів НРУ і наших симпатиків. Ми планували виставити на пікеті двадцять найвідданіших членів міської організації.

Був уже липень 1996 року. Російські війська впритул підійшли до Грозного. За кілька днів мав початися штурм столиці Ічкерії. І ми наважилися. Акція перевершила всі наші сподівання. Замість двадцяти осіб прийшло близько двохсот. Половина з них були чеченці, з якими ми попередньо також вели перемовини. Акція мала широкий розголос у пресі і на телебаченні, насамперед у Москві. Москва, очевидно, не очікувала, що у такому зросійщеному місті, як Одеса, може відбутися щось подібне. Нічого гарного вони, звичайно, про нас не казали, але репортаж про цю акцію вийшов на популярному російському каналі ОРТ. Про неї писали і московські газети.

Цікавим було й продовження цієї акції. Інші організації Народного руху України, в тих містах, де були російські консульства, в наступні дні провели аналогічні пікетування. Там, де російських консульств не було, рухівці пікетували вокзали у час відправлення потягів на Москву. Я не перебільшую значення цієї акції, але вона, безумовно, зробила внесок у рішення російського уряду відмовитися від штурму Грозного. 1996 рік завершився перемогою чеченців у першій російсько-чеченській війні.

«Вони змагаються за свою і нашу свободу, — говорив я біля пам’ятника Дюку де Ришельє. — Чеченський народ дає приклад відданості ідеї свободи свого народу і незалежності власної держави. Чеченський народ сплачує найдорожчу ціну за свої ідеали. Таким я хотів би бачити і власний народ».

Це був мітинг на честь п’ятої річниці незалежності Ічкерії. Був теплий сонячний день на початку вересня 1996-го. Була неділя. Людей було небагато. На диво, мало було самих чеченців. Мабуть, далися взнаки репресивні заходи місцевої влади щодо учасників нещодавнього пікетування російського консульства. З приблизно п’яти тисяч чеченців, що внаслідок війни покинули свої домівки і знайшли порятунок на одеській землі, було хіба що десяток осіб. Без прописки, без громадянства, звичайно, без роботи, обтяжені великими родинами, під постійною загрозою депортації в Росію, вони були надзвичайно вразливим прошарком населення Одеси.

Але серед присутніх на мітингу був один дивовижний чеченець. Молодий чоловік 30—35 років, гарної статури, з гарним і водночас мужнім обличчям та приємним голосом. Замість політичної промови він заспівав нам. Пісні були про чеченський народ, про війну, про свободу, про кохання і про мій народ. Від деяких слів на очі набігали сльози. Промовців було небагато, тому враження від його пісень було особливо сильним. На жаль, тепер я вже не пам’ятаю його прізвища. Я організовував і проводив цей мітинг і сподівався, що до кола моїх знайомих додасться ще одна яскрава і прекрасна людина і ми ще не раз зустрінемося у подальшому житті. Не судилося.

Тільки-но почали налагоджуватися контакти між українською громадою Одеси і чеченською діаспорою. Ми ледве встигли провести кілька акцій на підтримку боротьби чеченського народу. Саме з цією метою і приїхав до Одеси чеченський бард. Відчувши сприятливе ставлення до себе з боку українців, він планував провести серію концертів на Одещині, а можливо, і не тільки тут. Він мав ідеальний родовід. Батько його був чеченцем, а мати — українкою з родини, що під час Голодомору 1932—1933 років зуміла залишити терени України і сховатися у Чечні. Але втрутилася доля у вигляді трьох озброєних автоматами молодих людей з характерним московським акцентом. Вони увірвалися у квартиру, де мешкав поет, і порізали автоматними чергами трьох присутніх там чеченців. Четвертий чеченець був у цей час у ванній кімнаті і вцілів, сховавшись за дверима. Його покази не залишали сумнівів щодо походження «гастролерів»…

Як таке могло статися в суверенній Україні? Відповідь знову знайдемо у Шевченка: «Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну. ...Ой Богдане, Богданочку, якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала...» (це про Богдана Хмельницького).

Відчуття, що страшний ворог поряд, ніколи не полишало мене і до того. Здебільшого він діяв грошима або через людей впливу. Тепер уперше я переконався, що він не зупиняється і перед прямими діями — автоматними чергами. Справжня небезпека для тих, хто займається політичною діяльністю в Україні не на користь Росії, — це російські спецслужби. Так я думав тоді, так я думаю і тепер.

Чеченський народ бореться за свою і нашу свободу. Якими гарними словами звернувся до чеченців наш Кобзар: «Борітеся — поборете, / Вам бог помагає. / За вас правда, за вас сила / І воля святая!» Так я закінчив свою промову.

Якщо не знаєш, як думати — читай Шевченка, якщо не знаєш, як діяти — читай Шевченка, якщо не знаєш, як далі жити — читай Шевченка! Це сьогодні моя порада всім свідомим українцям.

Передруки: Лемківщина (USA). - 2013. - № 3. - С. 8-9 (осінь)

Чорноморські новини. - 2013. - № 78. - 3 жовтня

Генеральний план «Ост»

«...В ЦК и СНК имеются сведения, из которых видно, что массовые беспорядочные аресты в деревне все еще продолжают существовать в практике наших работников. Арестовывают председатели колхозов и члены правления колхозов. Арестовывают председатели сельсоветов и секретари ячеек. Арестовывают районные и краевые уполномоченные. Арестовывают все, кому только не лень и кто, собственно говоря, не имеет никакого права арестовывать. Не удивительно, что при таком разгуле практики арестов органы, имеющие право ареста, в том числе и органы ОГПУ, и особенно милиция, теряют чувство меры и зачастую производят аресты без всякого на то основания, действуя по правилу: сначала арестовывать, а потом разобраться...» (Директива ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про припинення масових виселень селян, упорядкування арештів і розвантаження місць позбавлення волі» від 8 травня 1932 р. Таємно. Не для друку.)

Так було в 1932-у, але так тривало і далі. Якщо на початку тридцятих років кількість засуджених у СРСР становила близько мільйона на рік, то перед початком Другої світової війни — вже півтора мільйона осіб. Не всі народи Радянського Союзу однаковою мірою постраждали від репресій. У роки радянської влади на європейській частині Радянського Союзу українці мали найвищу народжуваність. Проте за роки радянської влади їх кількість так і не досягла тієї, яку вони мали перед Першою світовою війною, хоча населення України дещо зросло. Кількість росіян за той же час при меншій народжуваності зросла більше ніж удвічі.

А починалася ця практика арештів і нищення людей значно раніше.

У 1918 році в Унече (тепер це райцентр на півдні Брянської області), де розташовувався прикордонний контрольно-пропускний пункт, на все місто наводила жах комісарша, що ходила з двома револьверами і шаблею та була відповідальною за дозвіл на виїзд до України. Україна тоді перебувала під владою гетьмана Павла Скоропадського. В ній ще продовжувалося нормальне мирне життя, відроджене силою німецької зброї. Від цієї комісарші залежало, кого пустити до України, а кого розстріляти. При тому вона мала репутацію чесної та ідейної людини — хабарів не брала, а речами розстріляних гидливо поступалася підлеглим. Але приречених до розстрілу завжди розстрілювала сама. Раптом Тефі (псевдонім російськомовної письменниці Надії Олександрівни Лохвицької — авторки цих спогадів, 1872 — 1952) впізнала у ній сільську бабу-посудомийку, колись тиху і забиту, що мала одну особливість — вона завжди зголошувалася допомагати кухареві різати курчат: «Ніхто не просив — своєю охотою йшла, ніколи не пропускала».

У цей же час у підмосковних Бронницях виконком місцевої Ради вів терор за власним розумінням. Член виконкому зупиняв на вулиці людину, що з якоїсь причини привертала його увагу, разом з двома конвойними заводив її у двір манежу і розстрілював.

Ще приклад. У ставропольському селі Бєзопасноє була в’язниця, куди звозили затриманих з навколишніх сіл і містечок. Суд місцевого коменданта Трунова зводився до двох фраз: «покажь руки», і якщо руки видавали представника інтелігенції — без мозолів, з тонкими пальцями — або людина з іншої причини йому не подобалася, звучала команда «раздеть». З приреченого зривали одяг, кололи багнетами і викидали в скотомогильники.

Це і був більшовизм на рівні малоосвічених, примітивних людей, які сотнями тисяч прийшли у всі структури нової російської державної влади. Російська інтелігенція на власні очі побачила реалізацію своєї ідеї широкого народовладдя. Це вона сотні років боготворила нижчі верстви населення імперії, наділяючи їх всіма можливими чеснотами, передусім тими, яких бракувало їй самій. Перше, що зробили ці верстви, прийшовши до влади, — це знищили інтелігенцію, знищили попередню еліту суспільства. Тепер правлячою елітою стали вихідці з суспільних низів.

Тим часом в Україні.

«Ніколи потім Україна так близько не підходила під поняття державності, ніколи з нею так не рахувались, як у часи гетьманства. Україну визнала низка держав: Німеччина, Австрія. Туреччина, Болгарія, Грузія, Польща, Фінляндія, Швеція, Румунія. Були вислані представники до Франції, Великої Британії, Сполучених Штатів Америки. Я хотів, щоб ми врятувалися за допомогою чужоземної підтримки, оскільки це було вигідно для нас. І я ніколи не ототожнював наші інтереси з інтересами німців. Ми спиналися на ноги і стали б міцно, якби дотягли до весни, коли б мали готову армію. Саме в цей час Україна стала державою зі всіма установами, що правильно функціонували. Я переконаний, що більшовизм не прорвався б до нас, якби був міцний державний апарат і українські партії не взяли б участь в повстанні Директорії. Ні керівні російські кола цього не зрозуміли, ні українці не змогли хоча б тимчасово відмовитись від своїх дрібних честолюбних розрахунків заради великої справи.

Центральна Рада і Директорія прагнули революції і здобули її у всіх сенсах, опинившись на руїнах старої держави і не здобувши нової, і ставши черговими із з’їдених революцією своїх дітей. Я зумів об’єднати протестуючі сили навколо себе і повести за собою. У 1918 році я відродив нашу історичну традицію». (Гетьман Павло Скоропадський).

Тут маємо дати деякі пояснення. Згідно з таємними статтями Брестської мирної угоди німці обіцяли допомогу у створенні 300-тисячного українського війська. Весною 1919 року, яку згадує Павло Скоропадський, Україна вже була б червоній Росії не по зубах. Але сталося не так, як гадалося. Восени 1918-го непередбачувана революція в Німеччині змусила німців спішно вивести свої війська з України, так і не виконавши цей пункт Брестської угоди.

Далі Україну накрила каламутна хвиля кривавого більшовицького терору. Почалася агонія української національної революції, яка тривала декілька років. Але вона породила тисячі національних героїв і дала необхідний політичний досвід провідникам нації для майбутніх боїв. Вона посіяла в свідомості більшості українців зерна самостійництва, які рано чи пізно мали прорости. Вона породила також комплекс скривдженої нації, який колись мав вибухнути проти кривдника. Зокрема, жорсткість бандерівців стосовно своїх політичних супротивників пояснюється саме цим досвідом. Вони не дали втопити національну справу у хвилях дріб’язкового політичного егоїзму і балачок окремих осіб. Тому їхня боротьба за менш сприятливих умов тривала довше і мала більший позитивний резонанс у цивілізованому світі.

Політика німців щодо України мала давню історію і була логічним продовженням відповідної політики Австро-Угорщини. Німеччина та Австро-Угорщина у Європі політично завжди почувалися між молотом і ковадлом. Молотом була Російська імперія. Ковадлом — Франція, Велика Британія, а пізніше і Сполучені Штати Америки. Франція могла розраховувати на перемогу над Німеччиною лише при використанні людського і матеріального потенціалу Російської імперії, затискуючи Німеччину з двох боків у смертельні лещата. Росія прагнула експансії на захід — за рахунок Європи і на південь — за рахунок Туреччини. Велика Британія домагалася збереження статусу-кво в Європі, а для цього мала виступати на боці Франції. Сполучені Штати починали боротьбу за світове лідерство.

Цей простий механізм молота і ковадла у двадцятому сторіччі спрацював ефективно двічі. Німеччина та Австро-Угорщина могли розраховувати на лідерство на Європейському континенті лише у разі суттєвого послаблення Росії. Критично вразливою ланкою для існування Російської імперії була Україна. В ній зосереджувалася третина промислового і сільськогосподарського потенціалу Російської імперії. Українці становили за чисельністю другий після росіян етнос імперії. Генетично ці два етноси були суттєво різні, хоча й об’єднані однією християнською конфесією, на відміну від українців і поляків, генетично близьких, але роз’єднаних саме конфесійно. У ті часи спільна віра могла важити більше, ніж братерська кров. Приспаний навіюваннями з Москви український етнос у разі свого пробудження становив велику небезпеку для росіян, а отже і для самого існування їхньої імперії.

Не випадково пробудження української національної свідомості почалося саме на Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщини. З одного боку, австрійці певною мірою сприяли цьому процесу свідомо, а з другого — ще більшою мірою — його стимулював сам демократичний клімат Центральної Європи. Під час Першої світової війни австрійці пішли навіть на створення української національної частини у складі австрійської армії — корпусу українських січових стрільців. Зазначимо, однак, що більшість ідеологів українського націоналізму — родом із Східної України. Саме на її ґрунті розвинулася ідеологія українського націоналізму. Шанобливе ставлення до етносу з боку метрополії сприяє його національно-культурному розвитку і зміцнює імперію. Зневажливе ставлення — сприяє розвитку саме націоналізму, і тим радикальнішого, чим більша ця зневага. У часи Української Центральної Ради та Української Народної Республіки корпус січових стрільців, створений з полонених галичан, став осердям збройних сил, найбільш відданим незалежній Україні й ефективним військовим формуванням протягом всієї українсько-російської війни. Саме офіцери цього корпусу на чолі з полковником австрійської армії Євгеном Коновальцем після поразки української революції створили на еміграції Українську Військову організацію, що згодом переросла в Організацію українських націоналістів.

Переможці у Першій світовій війні — передусім, Сполучені Штати Америки, і Франція, і Велика Британія — за результатами підписання Версальської мирної угоди створили у Центральній Європі на уламках Австро-Угорської, Німецької і частково Російської імперій цілу низку нових незалежних держав за принципом «один народ — одна держава». Своєю увагою переможці обійшли лише найбільший колоніальний народ Європи — українців та близький їм по крові відносно невеликий народ — білорусів.

Мета Першої світової війни для країн Антанти не була повністю досягнута. Німеччину не вдалося перемогти на полі бою. Її перемогли ударом у спину за допомогою інспірованих зовні революційних заворушень всередині країни. Для остаточної перемоги потрібна була ще одна війна. Підвалини наступної війни були закладені у Версальській та інших угодах щодо Німеччини. Росія за результатами Першої світової була сильно послаблена. Головним призом у цій війні для Росії були Константинополь, Боспор і Дарданелли. Але вона їх не тільки не отримала, а й втратила великі території у Центральній Європі. Антанту цілком влаштовував більшовицький уряд Росії. Він не вимагав своєї частки здобичі у війні. Йому було не до того, оскільки в цей час він натхненно роздмухував у країні полум’я громадянської війни. Антанту не влаштовував білогвардійський уряд у Росії. Він як правонаступник попереднього царського уряду міг вимагати виконання союзниками всіх домовленостей з царем напередодні війни, адже, формально, Росія також була переможцем у Першій світовій, винісши її найбільший тягар у вигляді людських і матеріальних втрат. Військового потенціалу Антанти цілком вистачило б для ліквідації більшовицької загрози для Росії протягом кількох тижнів. Вона цього не зробила.

(Далі буде).

Чорноморські новини. - 2013. - № 79. - 5 жовтня

Генеральний план «Ост»

Закінчення. Початок у номері за 3 жовтня.

Але у наступній війні Росія знову була потрібна. Причому, Росія достатньо сильна. Для цього Росію не можна було позбавляти її промислової і сільськогосподарської бази, тобто України. Ці міркування, думаю, і вирішили долю України у Версалі. Більше того, в Росію потоком пішли сучасні обладнання і технології, насамперед із Сполучених Штатів Америки. Так, флагман російської індустріалізації — Дніпрогес — був побудований на американські гроші, за американським проектом, американськими інженерами.

Але країни Антанти недооцінили більшовиків. Більшовицька маячня про «світову революцію» стала основою радянської державної політики. Над капіталістичним світом нависла реальна загроза всесвітнього хаосу. Збройні сили радянської імперії за кількістю всіх основних видів озброєння в кінці 1930-х перевищували військовий потенціал всіх армій світу разом узятих. Велика Британія і Франція першими усвідомили, що долю України свого часу вони вирішили неправильно. Але зупинити новітню Російську імперію своїми силами вони вже не могли. Єдиною реальною військовою силою в Європі завжди була Німеччина. Тому Німеччині, всупереч Версальським угодам, дали відродити її економічний і військовий потенціал. Вся потуга західної дипломатії і засобів масовою інформації працювали у передвоєнні роки на те, щоб спрямувати німецьку експансію на схід — втягнути Німеччину у війну з Радянським Союзом. При цьому досягалася б подвійна мета — їх взаємне довготермінове ослаблення.

Співпраця свідомих українців на еміграції з німцями не припинялася ніколи. Вона існувала після поразки Німеччини у Першій світовій війні до приходу Гітлера до влади. Вона тривала у часи Третього рейху. Вона продовжувалася і після поразки Німеччини у Другій світовій війні, аж до здобуття Україною незалежності. Тривалість цієї співпраці свідчить про її об’єктивність і відповідність стратегічним інтересам обох народів. Персоналії керівників Німецької держави принципової ролі тут не грали.

Велика заслуга Степана Бандери у тому, що він сприяв залученню у ряди прихильників українського національного відродження інші країни Заходу, в першу чергу, Сполучені Штати Америки. Розкол в ОУН на бандерівців і мельниківців — це був, передусім, розкол на тих, хто ставив на англосаксів, і тих, хто ставив на німців.

Повернемося до Німеччини тридцятих років. Тоді Адольф Гітлер активно розігрував у стосунках з іншими країнами Заходу українську карту. Він неодноразово заявляв про необхідність створення Великої України під німецькою опікою і гарантією її безпеки. І західні держави охоче це сприймали. Отже, в разі перемоги німецької зброї Українська держава на мапі Європи мала постати. Питання було лише в тому, у яких кордонах і наскільки незалежною від Німеччини. На жаль, детального плану перевлаштування Східної Європи в разі перемоги Німеччини над Радянським Союзом — плану «Ост» — у науковців і досі нема. Можливо, його не існувало взагалі. Декілька сторінок, нібито з цього плану, фігурували на Нюрнберзькому процесі, але їх достовірність й дотепер викликає сумнів.

Певне уявлення про майбутній устрій Східної Європи дає адміністративний поділ окупованої німцями території Радянського Союзу. Закарпатську область України окупувала Угорщина. Чернівецьку, Одеську і частину Миколаївської —Румунія. Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області увійшли до складу генерал-губернаторства «Польща», тобто до складу Третього рейху на умовах особливого політичного статусу.

На решті території України і частині території Росії був утворений рейхкомісаріат «Україна». Це автономне утворення, що вже не входило до складу Третього рейху, але ще не було і незалежною державою. Рейхскомісаріат складався з декількох генеральних комісаріатів: «Волинь-Поділля» — Волинська, Рівненська, Хмельницька, Вінницька області України та південь Брестської області Білорусії; «Житомир» — Житомирська область України, Гомельська область та південь Поліської області Білорусії; генеральні комісаріати «Київ», «Миколаїв», «Дніпропетровськ», «Таврія», «Чернігів», «Харків» і «Сталіно» складалися з решти областей України, включно з Автономною Республікою Крим; генеральні комісаріати «Ростов», «Воронеж», «Бєлгород», «Царицин» — Воронезька, Орловська, Курська, Бєлгородська, Ростовська і західна частина Сталінградської (Волгоградської) області Росії.

Легко бачити, що німці добре усвідомлювали справжні етнічні межі України. Але розширення адміністративних кордонів України за рахунок областей Росії і Білорусії, на мою думку, не могло компенсувати втрату осердя України — Галичини. Саме Галичина та ще Волинь за всіх часів і лихоліть мали постійне автохтонне українське населення. Хвилі спустошень, що періодично накочувалися на Східну, Південну і Центральну Україну, призводили до значних втрат українського населення і його переміщення у більш безпечні області України. Відновлення втраченого завжди відбувалося шляхом чергового переселення українців із заходу на схід та з півночі на південь. У Галичини є прекрасна історична назва, яка передає її глибинну суть — Червона Русь.

Прибалтика і Білорусія входили до рейхкомісаріату «Остланд», центральні області Росії — до рейхкомісаріату «Москва», Північний Кавказ — до рейхкомісаріату «Кубань». У німецьких документах тих часів зустрічаються і майбутні назви нових держав у Східній Європі: Україна, Московія, Казакія — на базі відповідних рейхкомісаріатів.

У рейхкомісаріатах «Москва» і «Кубань» німці провели експеримент із самоврядування територій, населених росіянами (Лепельський округ Брянської області: 8 районів — 581 тисяча мешканців) і козаками (Уманський відділ Кубанського козачого війська:

6 районів — 160 тисяч мешканців). В рейхкомісаріаті «Україна» такі експерименти не проводились. З росіян і козаків у складі вермахту і СС були створені десятки військових формувань дивізійного рівня. З українців військові формування такого рівня не створювалися. Єдина дивізія СС «Галичина» була створена з українців тієї частині України, що увійшла до складу Третього рейху і за спеціальним розпорядженням Гімлера в жодному разі не повинна була називатися українською, а лише галицькою. Подібні факти наштовхують на думку, що з усіх нових планованих німцями державних утворень Східної Європи, Україна була б найменш незалежною.

Чи були німці занадто жорстокими до українців? Німецький народ був єдиним у світі народом, який знав правду про Голодомор в Україні у 1932—1933 роках. Він співчував нам. Під час окупації німці забирали у селах лише половину того, що забирала перед тим радянська влада. Практично були зняті обмеження на розміри присадибних ділянок. Вперше за багато років село не голодувало. Черговий голод почався після повернення в Україну радянської влади. У 1947-у з цієї причини населення України знову зменшилося.

Так, чимало українців покладало на німців великі надії, але звертає на себе увагу такий факт. При тому, що українці складали 50% населення, що опинилося на окупованій німцями території Радянського Союзу, з них було сформовано лише 1 із 40 дивізій та охоронних корпусів (2,5%), 3 бригади з 60 (5%), 20 полків із 250 (8%), 120 батальйонів із 1100 (11%). Основним ненімецьким контингентом для німецьких військових формувань були росіяни і козаки. Чому було так мало українців? Невже вони були такими відданими радянській владі? Можливо, відповідь криється у словах, записаних у щоденник одним німецьким офіцером: «Окупована нами Україна виглядає як після тяжкої пошесті». Український народ був ослаблений голодомором і репресіями настільки, що перед війною вже перестав бути народом, а лише населенням. Позбавлений інтелігенції — і старої, «буржуазної», і нової, вже радянської — просіяний на предмет винищення всіх активних, творчих, працелюбних, успішних елементів серед селян і міщан, він опустився до рівня біологічного виживання і вже нічого в більшості своїй не хотів. Те, що радянська влада не встигла зробити сама, вона намагалася зробити руками німців.

Село Оленівка Балтського району Одеської області — це через річку Кодиму від рідного села моїх батьків. У центрі села партизани, які раптом з’явилися у цій місцевості при наближенні лінії фронту, вбивають німецького офіцера. Винних не знайдено — німці палять центральну частину села. На щастя, в цьому випадку нікого не було вбито. Історії відомий факт, коли радянський чекіст Кузнєцов, що діяв у Західній Україні, зокрема у м. Рівному, вбиваючи німецьких високопосадовців на місці злочину спеціально залишав документи, що нібито свідчили про причетність до вбивства українських націоналістів. На останніх падала вся лють німецьких репресій. Почерк той самий, що і в селі Оленівка. Репресіями проти українців, як правило, спровокованими не українцями, завершувалося перебування німців на українській землі.

Друга світова війна зменшила населення України з 41 мільйона осіб у 1941 році до 28 мільйонів — у 1946-у. Мабуть, якби ми мали дані щодо кількості населення на 1945 рік, то вони були б ще сумнішими. Як ми взагалі вижили як народ у радянському суспільстві?

До речі, участь Радянського Союзу у Другій світовій війні — це також закономірний результат його розвитку у напрямку реалізації марення про «світову революцію», а насправді, про світове панування під гаслом «світової революції».

Чи не диво, що врешті-решт, ми стали незалежною державою? Чи зуміємо ми зберегти нашу незалежність, за яку заплачено таку ціну? Твердо сказати «Ні» — це перекреслити все наше минуле і все наше майбутнє, і не тільки як народу. Твердо сказати «Так» — це приректи себе на невиправдане почуття безпечності, на безпідставну впевненість у тому, за що, насправді, треба боротися щодня. Боротьба завжди має сенс і нагородою у ній є те, до чого прагнеш.

День. - 2013. - № 110. - 27 червня

Українське село у Другій світовій війні

ТАК 1941 РОКУ ЗУСТРІЧАЛИ НІМЕЦЬКІ ВІЙСЬКА В ДЕЯКИХ УКРАЇНСЬКИХ СЕЛАХ, І ТАКИХ СІЛ БУЛО НЕ ТАК МАЛО. ЧОМУ ТАК ВІДБУВАЛОСЯ? БО СТАЛІНСЬКЕ КОЛГОСПНЕ РАБСТВО БУЛО АЖ ЗАНАДТО НЕСТЕРПНИМ... / ФОТО З САЙТА RFERL.ORG

Не вірте нікому, що німці — погані люди. Вони нікому нічого поганого не зробили. Ці слова не раз я чув від бабусі моєї дружини — баби Єлизавети. Все своє довге життя вона прожила в селі Липняжці Кіровоградської області. Село було великим і розташовувалось на дорозі Одеса — Київ. Під час останньої війни у ньому містився німецький гарнізон, а в хаті баби Єлизавети — німецька комендатура. Я не вступав у суперечку стосовно її слів, бо ще довго залишався в полоні відомих радянських стереотипів щодо Другої світової війни. Ці стереотипи настирливо впроваджували у нашу свідомість радянською школою, та й тепер так само впроваджують школою незалежної України. «Ми повернули вам правду історії», тобто радянський погляд на всіх і на себе — «волають» останнім часом великі плакати на вулицях Одеси. Яку саме пам’ять нам повернули?

Вороже ставлення до селян від початку було одним з засадничих принципів марксизму. Селянам просто не було місця в омріяному лівою інтелігенцією Заходу ідеальному, з її точки зору, комуно-соціалістичному майбутньому. Тому ця інтелігенція соромливо відвертала очі від усього, що відбувалося в селі і з селом у Радянському Союзі, і не висловила навіть крихти співчуття українському народу, селяни якого у передвоєнні роки пережили справжній геноцид.

Перед війною 66% населення України проживало в селі. Яким був статус цих людей? Паспортів вони не мали. Без дозволу сільради не мали права покинути село навіть на кілька днів. Їх не селили в готелі, де був потрібний паспорт, з тої ж причини їм не продавали квитки на деякі види транспорту. Їм не платили за роботу в колгоспі. Правда, інколи в кінці року давали по півкілограма зерна на один відпрацьований в колгоспі день. Не працювати в колгоспі було неможливо. На відміну від панщини, де на пана працювали лише кілька днів на тиждень (2—3 дні, рідко більше), робочий тиждень у колгоспі міг тривати сім днів. Колгоспникам не платили пенсії, та й саме поняття пенсійного віку до колгоспників не застосовували. Людина мусила працювати аж доти, доки трималася на ногах.

Поняття лікарняного листа щодо колгоспників не існувало. Вагітність жінок ніяк не брали до уваги, за кілька днів після пологів жінка вже мусила знову ставати до важкої фізичної роботи. Мати мого батька, поховавши більшість своїх дітей, переживши три штучні голоди і розкуркулення, змогла прожити лише 59 років. Останні роки свого життя вона важко хворіла. Це ніхто не хотів брати до уваги. Бабуся Ликера, світла їй пам’ять, була змушена віддати в колгосп замість себе свою єдину ще неповнолітню доньку, не давши їй закінчити навіть п’ятий клас. Про медичне обслуговування годі було й мріяти. Люди могли виживати лише за рахунок присадибного господарства. Його площу влада постійно обмежувала. Відрізану від присадибних ділянок землю колгоспи ніяк не використовували, і вона перетворювалася на пустку. Фруктові дерева обкладали податками, і люди змушені були їх вирубувати. Село жило у суцільних злиднях. Грошей у людей практично не було. Щоб трохи заробити, треба було крадькома пішки сходити з кількома десятками яєць кілометрів за десять або й більше до райцентру і продати їх на базарі. За найменший непослух людей нещадно карали. ЧК, НКВС, МДБ підтримували у селян постійний, майже тваринний, жах за свою долю. Люди, яких забирали з села в районне відділення цих каральних органів, вже ніколи не поверталися. Виселення людей стало звичним ділом.

За жменьку колгоспного зерна в кишені можна було отримати кілька років таборів (відомий закон про три колоски). Не питаючи згоди, дорослих людей і навіть дітей могли відправити куди завгодно. Моєму майбутньому тестю 1941 року виповнилося 17 років. Його разом з іншими однолітками, не питаючи згоди, відправили працювати на шахти Кузбасу. 1944 року такого ж віку дівчат, не питаючи, відправили працювати на шахти Донбасу. Моя майбутня теща лише дивом уникла такої долі. Щороку село платило державі данину кров’ю, віддаючи частину свого, переважно чоловічого, населення в ненажерливу пащу ГУЛАГу. До того ж селян відверто зневажали на всіх рівнях радянського суспільства. Все це свідчило не просто про кріпацький стан села, а про його рабське становище. Тисячоліття наш народ не знав такого ганебного явища, як канібалізм, а в тридцяті роки ХХ століття в центрі Європи, в Україні воно набуло широкого розмаху. Чужоземне рабство Україні не загрожувало, воно вже в ній існувало у найгіршій азіатській формі. Влада грабувала і вбивала цих людей у будь-який можливий спосіб. До речі, як з’ясувалося, це був її основний ресурс, який вона намагалася чомусь якомога швидше по-хижацьки вичерпати. Щойно це сталося — Радянський Союз розвалився.

Мене завжди цікавив Музей Великої Вітчизняної війни у Києві. Від часу його заснування на початку вісімдесятих років і до тепер я кілька разів відвідував його. В одній із зал ще під час перших відвідин мою увагу привернув стенд з листівкою-відозвою до радянських солдат: «Солдати! Фашистські солдати п’ють кров радянських дітей. Ось їх прізвища...» Далі було написано тридцять прізвищ, по два від кожної радянської соціалістичної республіки. Перші два прізвища — російські, наступні два — українські тощо, включно з казахськими, туркменськими, таджицькими. Ще тоді ця листівка здавалася мені відверто провокаційною. Спроба перевірити її сприйняття іншими людьми переконала мене, що практично всім вона здавалася за своїм змістом цілком правдоподібною. Так було і на початку дев’яностих років. Та лише після двотисячного року стенд із цією листівкою з музею зник. Правда, не виключено, що тепер він з’явиться знову. Пригадую ще одну світлину з музею. На ній — руїни Хрещатика і підпис: «Таким фашисти залишили нам Київ». Далі — руїни однієї з найбільших православних святинь України — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Від закінчення війни і до відновлення собору вже у незалежній Україні на цих руїнах завжди була табличка з написом про відповідальність німецьких загарбників за підрив собору. Якою ж була правда історії щодо Другої світової війни? Переказувати прочитане у книжках і побачене у фільмах — це й надалі блукати в темряві невизначеності. Єдина корисна справа — пригадати все почуте від людей, що пережили цю страшну війну. Але де ті люди? Давно немає в живих бабусі Єлизавети, немає моїх батьків і їхніх батьків. Немає однополчан мого батька, багатьох з яких я знав. Власне, вже немає нікого, хто справді пройшов ту війну. Лише моя пам’ять ще зберігає слова цих людей.

Село Мошняги в Одеській області — Батьківщина моїх батька і матері. Село тихо ненавиділо радянську владу. Люди, здатні на відкритий опір зі зброєю в руках, були знищені ще на початку двадцятих. Люди, здатні на спротив словом, були знищені і виселені на початку тридцятих. Залишилися лише люди, що носили цей спротив у своєму серці. Одного літнього дня, після відступу радянських військ, до села заїхала група німецьких мотоциклістів. Вони зробили привал на центральній площі села біля школи. Почали збиратися люди, з цікавістю розглядаючи німецьких солдат. Одна, ще не стара, але вже одинока жінка (у передвоєнне десятиліття вона втратила всіх членів своєї родини) винесла німцям хліб і сіль. Згодом вона заплатила за це своїм життям. Німці не затрималися, поїхали далі, а село незабаром перейшло під юрисдикцію румунської адміністрації. Гітлер розплатився з союзником за участь у війні на його боці великим шматком української землі, до якого належало і село Мошняги. Незабаром додому повернувся дід Василь — батько моєї матері. Він разом із «колгоспним стадом» приєднався до однієї з відступаючих радянських частин і разом з нею потрапив у полон до німців, які відпустили його додому. Спочатку дід Василь боявся нової влади і чекав арешту. Але нову владу він як колишній голова колгоспу не зацікавив, а односельці, які під час колективізації, тобто конфіскації землі на користь тоталітарної держави, двічі невдало в нього стріляли, мабуть, просто не дожили до приходу німців. Повернувся додому і старший брат мого батька, якого взяли до війська у перші тижні війни. Як я з’ясував пізніше, німці відпустили додому до кінця 1941 року кілька сотень тисяч військовополонених українців. Відпускали лише їх. Далі вони цю практику припинили і звільняли лише тих, хто переходив на службу до поліції чи військових німецьких частин. Вони охоче поповнювали українцями свої підрозділи, але окремі українські підрозділи за одним лише винятком не створювали. Щодо росіян та інших народів Східної Європи — їхня політика була дещо іншою. Наприклад, з росіян було створено більше двадцяти окремих дивізій у складі Вермахту і СС. Зовні в селі все залишилося по-старому. Як і раніше, люди працювали в колгоспі, і за це їм нічого не платили. Відмінність полягала в тому, що тепер в колгоспі можна було красти. Правда, в селі від румунської влади була одна уповноважена особа, яка за всім слідкувала. Якщо вона когось ловила на гарячому, наприклад, з мішком колгоспного збіжжя на плечах, то лупцювала цю людину палицею. Але радикальніших заходів не вживала. За роки румунської окупації в селі не було заарештовано жодної людини. Як згадує моя мати, саме під час румунської окупації люди навчилися красти і не боятися влади. Такий ситуація залишалася в селі й після відновлення радянської влади аж до її краху 1991 року. Працювала школа, в якій викладали за радянськими підручниками. Деякі предмети не читались, бо не вистачало вчителів. Зате читались закон Божий і румунська мова замість російської. Сьомий клас мати закінчила вже за румунської окупації. При вступі до Балтського педучилища 1944 року їй зарахували той рік навчання. Відновила свою діяльність православна церква. Передачі по радіо починались зранку молитвою «Отче наш» — це вже розповідав мій старший колега по кафедрі, котрий дитиною пережив румунську окупацію в Одесі. На реставрацію великого православного собору в районному центрі Балта (десять кілометрів від Мошняг) зробила пожертву навіть королівська родина Румунії. Приватна ініціатива заохочувалась.

Знову з’явилися в селі німці уже перед приходом Радянської армії. Дорога із залізничної станції Борщі спускалася до села крутим правим берегом річки Кодими неподалік від садиби мого діда Василя. Просто в його городі німці обладнали кулеметне гніздо, що мало своїм вогнем перекривати дорогу. Біля кулемета залишили одного солдата, на декілька днів ніби забувши про нього. Через деякий час дідові стало шкода солдата, і він спробував занести йому гарячу їжу. Солдат, неправильно зрозумівши наміри діда, зупинив його чергою з кулемета в повітря. Але згодом вони порозумілись, і на ті декілька днів солдат став ніби членом родини. То був літній чоловік. Один з його синів уже загинув на східному фронті, другий ще воював. Війни солдат не схвалював, у перемогу німців уже давно не вірив, Гітлера сприймав критично. Згодом солдата забрали звідти, хоч німці в селі ще деякий час залишалися. Страху перед ними у людей не було. У сусідньому селі Оленівка — одразу через річку Кодима від Мошняг на постої стояла калмицька частина, що воювала на боці німців. А тих — боялися.

Після відновлення радянської влади дід Василь ще довго працював у колгоспі бригадиром тракторної бригади. У партію він так і не вступив. Напевно, він добре розумів усе, що діється у світі, та майже ніколи не казав зайвого. Свого часу він був першим парубком на селі — ватажком великої парубоцької компанії. У п’ятидесяті роки, відколи я його вже добре пам’ятаю, з тої компанії живим залишився лише він. Пригадую, як він не раз зі слізьми на очах згадував своїх братів — так він називав друзів своєї молодості, хоч у родині був єдиним сином. Лише деякі з його друзів загинули на фронтах Другої світової...

«Німці у нього гуляли на весіллі, а влада його так і не заарештувала», — бідкався один чоловік на базарі в Липняжці щодо свого сусіди. «Якби не німці, то цієї дороги й досі не було б», — казав один пасажир в автобусі, що якраз їхав дорогою Одеса — Київ через село Липняжку. До війни ця важлива дорога була ѓрунтовою. Навіть від невеликого дощу вона буквально перетворювалася на непрохідне багно. На її будівництві при німцях час від часу, коли доходила черга, працювала молодою дівчиною моя майбутня теща. Її рідне село Новодобрянка було за десять кілометрів від Липняжки, і їх возили сюди підводами. Село Новодобрянка було невеликим — біля ста дворів. Єдиним представником німецької адміністрації в селі був староста. Він був із родини так званих куркулів. Ще на початку тридцятих років його разом з батьками виселили до Сибіру. Батьки там невдовзі померли. Йому якимось дивом вдалося перебратися на Донбас. Усією родиною, пішки, тягнучи за собою возики зі скромним домашнім скарбом, вони повернулися в село зразу після приходу німців. «А хто його призначив старостою?» — якось запитав я в тещі. «Люди обрали», — була відповідь. Був староста людиною тямущою, хазяйновитою, дбав про людей. За свою працю люди отримували від нього винагороду зазвичай частиною того, з чим працювали. Після відходу німців його родина знову повантажила своє майно на ті самі возики і, тягнучи їх за собою, подалася із села знайомою дорогою, але вже у зворотному напрямку. Час від часу до села заходили німецькі солдати з маршових відділків, що прямували на фронт. Звичайно просили у людей «млєко» та «яйкі». Люди давали продукти цілком добровільно і навіть охоче, оскільки вперше за багато останніх років всього того було вдосталь. Практично всі обмеження на присадибні ділянки за німців були зняті. Приватна ініціатива знову заохочувалася. Уже ніколи відтоді в селі не було стільки чоловіків. Повернулася більшість мобілізованих до Радянської армії в перші тижні війни, яких німці випустили з полону. Додалися ще молоді полонені українці — понад десяток (якщо визначати національність за мовою), яких німці не відпустили додому, а розселили між людьми. Ці хлопці працювали в колгоспі разом з іншими селянами.

Школа в Новодобрянці не працювала. У молоді було доволі часу на розваги. Вечорами хлопці й дівчата збиралися разом і співали або танцювали. Син старости непогано грав на гітарі, хтось із хлопців грав на гармошці. Ніколи ще в селі не звучало так багато пісень, ніколи вже вони не звучали так часто. Багато хто з молодих хлопців, хоч навряд чи вони тоді про це здогадувалися, мав попереду лише кілька років життя. Вони відспівали тоді за всі свої непрожиті в майбутньому роки. Пощастило лише тим, кого німці вивезли на роботу в Німеччину. Ці здебільшого повернулись додому. До Німеччини брали й молодих незаміжніх дівчат. Всі вони повернулись додому не з порожніми руками, на долю не нарікали, радше навпаки. До Німеччини переважно брали на роботу саме українську молодь — 3,7 млн осіб.

Уперше за багато років село за німців не голодувало. За офіційними даними, які стали відомими тільки нещодавно, німці відбирали у села лише половину того, що відбирала радянська влада, а остання відбирала все. Голод знову почав набирати обертів після відновлення радянської влади й досяг чергового апогею 1947 року, коли, за офіційними даними, в Україні загинуло від нього близько мільйона людей. І знову це були українські селяни. Після закінчення Балтського педучилища мою матір відправили на роботу в одне із сіл Херсонської області, яке опинилося в зоні найбільшого ураження голодом.

Відступаючи, німці спробували забрати полонених із Новодобрянки із собою. Зібрали всіх і повели у райцентр, куди з навколишніх сіл стягували й інших полонених. Один із наших хлопців став тікати. За ним навздогін кинувся німець. Він був уже в літах і почав відставати від хлопця, який, не зупиняючись, біг через поле до лісу, не зважаючи на команду солдата зупинитись. Тоді німець прицілився й вистрелив. Постріл виявився смертельним. Майже на тому самому місці згодом люди з Новодобрянки й поховали хлопця. Певний час полонених тримали у шкільній будівлі, але годували погано, німецька інфраструктура швидко розвалювалася. Проте німці дозволяли місцевим мешканцям приносити полоненим їжу. Кілька разів моя майбутня теща в гурті з іншими молодими хлопцями й дівчатами з Новодобрянки приносили їм харчі. Доля і далі не сприяла полоненим. Невдовзі німці відступили, так і не забравши їх з собою. Полонені знову повернулись у село. Звідти за кілька днів їх відправили на фронт. Багато хто з цих хлопців по війні обіцяли повернутися в село. Але не повернувся ніхто, швидше за все, з тих причин, що й переважна більшість забраних до війська 1944 року. Фраза маршала Жукова: «Все хохлы — предатели! Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны прийдется выселять в Сибирь», — була не просто словами, а мала реальне втілення.

В останні мої відвідини музею Великої Вітчизняної війни повз мене молода вчителька провела гурт маленьких школяриків. «Вони грабували й убивали наших людей», — почув я окремі слова із фрази. Вони — це, мабуть, німці. Все повертається на кола свої. Естафета ненависті передається новому поколінню громадян уже незалежної України. Але чи на ту адресу її спрямовано?

http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayina-incognita/rabstvo-hh-stolittya

Передруки з газети День:

Нація і держава. - 2013. - № 33(508). - 15 серпня

http://cun.org.ua/nid/508--15--08--2013--33.pdf

Народний оглядач

(Київ, електронний ресурс)

http://ar25.org/article/ukrayinske-selo-u-drugiy-svitoviy-viyni.html

Міст: Тижневик для українців всього світу

(Київ, електронний ресурс)

http://meest-online.com/?p=25045

Domivka.net

(Київ, електронний ресурс)

http://domivka.net/content/ukrainske_selo_u_druhii_svitovii_viini-3103/

Чорноморські новини. - 2013. - № 50. - 22 червня

Українське село у Другій світовій війні

Не вірте нікому, що німці погані люди. Вони нікому нічого поганого не зробили. Ці слова не раз я чув від бабусі моєї дружини — баби Єлизавети. Все своє довге життя вона прожила в селі Липняжці Кіровоградської області. Село було великим і розташовувалось на дорозі Одеса—Київ. Під час останньої війни у ньому містився німецький гарнізон, а в хаті баби Єлизавети — німецька комендатура. Я не вступав у суперечку з приводу її слів, бо ще довго залишався в полоні відомих радянських стереотипів щодо Другої світової війни. Ці стереотипи настирливо впроваджувались у нашу свідомість радянською школою, та й тепер так само впроваджуються школою незалежної України. «Ми повернули Вам правду історії» (тобто радянський погляд на всіх і на себе) — волають останнім часом великі плакати на вулицях Одеси. Яку саме пам’ять нам повернули?

Вороже ставлення до селян від початку було одним з засадничих принципів марксизму. Селянам просто не було місця в омріяному лівою інтелігенцією Заходу ідеальному, з її точки зору, комуно-соціалістичному майбутньому. Тому ця інтелігенція соромливо відвертала очі від всього, що відбувалося в селі і з селом у Радянському Союзі, й не висловила навіть крихти співчуття українському народові, селяни якого у передвоєнні роки пережили справжній геноцид.

Перед війною 66% населення в Україні проживало в селі. Яким був статус цих людей? Паспортів вони не мали. Без дозволу сільради не мали права покинути село навіть на декілька днів. Їх не селили в готелі, де був потрібний паспорт, з тої ж причини їм не продавали квитки на деякі види транспорту. Їм не платили за роботу в колгоспі. Щоправда, інколи в кінці року давали по півкілограма зерна на один відпрацьований у колгоспі день. Не працювати в колгоспі було неможливо. На відміну від панщини, де на пана працювали лише кілька днів на тиждень (2—3 дні, рідко — більше), робочий тиждень у колгоспі міг тривати і сім днів. Колгоспникам не платили пенсії, та й саме поняття пенсійного віку до колгоспників не застосовувалося. Людина мусила працювати аж доти, поки трималася на ногах. Поняття лікарняного листа щодо колгоспників не існувало. Вагітність жінок ніяк не бралася до уваги: за кілька днів після пологів жінка вже мусила знову ставати до важкої фізичної роботи.

Мати мого батька, поховавши більшість своїх дітей, витерпівши три штучні голоди і розкуркулення, змогла прожити лише 59 літ. Останні роки свого життя вона важко хворіла. Це ніхто не хотів брати до уваги. Бабуся Ликера, світла їй пам’ять, була змушена віддати в колгосп замість себе свою єдину ще неповнолітню дочку, не давши їй закінчити навіть п’ятий клас. Про медичне обслуговування годі було й мріяти. Люди могли виживати лише за рахунок присадибних господарств. Їх площа владою весь час обмежувалася. Відрізана від присадибних ділянок земля колгоспами ніяк не використовувалася і плодила бур’яни. Фруктові дерева обкладалися податками, тож люди змушені були їх вирубувати...

Народившись у Латвії і маючи можливість порівнювати, я сприймав свій народ як народ жебраків. Село жило у суцільних злиднях. Практично всі речі для вжитку були саморобними. За ліжко слугували забиті у глиняну підлогу кілки, накриті неякісними дошками з накиданим зверху лахміттям. Грошей у людей практично не було. Щоб заробити трохи грошей, треба було крадькома пішки сходити з кількома десятками яєць кілометрів за десять або й більше до райцентру і продати їх на базарі. За найменший непослух людей нещадно карали. ЧК, НКВС, МДБ підтримували у селян постійний майже тваринний жах за свою долю. Люди, яких забирали з села в районне відділення цих каральних органів, вже ніколи додому не поверталися. Виселення селян стало звичайною практикою. За жменьку колгоспного зерна в кишені можна було отримати кілька років таборів (сумнозвісний закон про три колоски). Не питаючи згоди, дорослих і навіть дітей могли відправити куди завгодно. Моєму майбутньому тестеві у 1941-у сповнилось 17 років. Його, разом з іншими однолітками, не питаючи їхньої згоди, відправили працювати на шахти Кузбасу. У 1944-у такого ж віку дівчат, не питаючи їхньої згоди, відправили працювати на шахти Донбасу. Моя майбутня теща лише дивом уникнула цієї долі.

Щороку село платило державі данину кров’ю, віддаючи частину свого, переважно чоловічого, населення в ненажерливу пащу Архіпелагу Гулаг. До всього цього, селян ще й відверто зневажали на всіх рівнях радянського суспільства. Все це свідчило не про кріпацький стан села, а про його рабське становище. З особливим натхненням влада нищила українських селян — прямих нащадків найдавнішої в Європі багатотисячолітньої землеробської Трипільської культури. Тисячоліття наш народ не знав такого ганебного явища як канібалізм, а в тридцяті роки двадцятого сторіччя в центрі Європи в Україні воно набуло широкого розповсюдження. Чужоземне рабство Україні не загрожувало, воно вже в ній існувало у найгіршій азіатській формі. Влада грабувала і вбивала цих людей у всякий можливий спосіб. До речі, як з’ясувалося, це був її основний ресурс, який вона намагалась чомусь якомога швидше по-хижацьки вичерпати. Як тільки це сталося, Радянський Союз і розвалився.

Мене завжди цікавив музей Великої Вітчизняної війни у Києві. Від часу його заснування на початку вісімдесятих років і дотепер я кілька разів відвідував його. В одній із зал, ще при перших відвідинах, мою увагу привернув стенд з листівкою-відозвою до радянських солдатів: «Солдати! Фашистські солдати п’ють кров радянських дітей. Ось їх прізвища...». Далі йшли тридцять прізвищ. По два від кожної радянської соціалістичної республіки. Перші два прізвища — російські, наступні два — українські тощо, включно з казахськими, туркменськими, таджицькими. Ще тоді ця листівка здавалася мені відверто провокаційною. Спроба перевірити її сприйняття іншими людьми переконала мене, що практично всім за своїм змістом вона видавалася цілком правдоподібною. Так було і на початку 1990-х. І лише після двотисячного року стенд з цією листівкою із музею зник. Втім, не виключено, що тепер він з’явиться знову. Пригадую ще одну світлину з музею. На ній — руїни Хрещатика і підпис: «Таким фашисти залишили нам Київ». Далі — руїни однієї з найбільших православних святинь України — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Від закінчення війни і до відновлення собору вже у незалежній Україні на цих руїнах завжди була табличка з написом про відповідальність німецьких загарбників за підрив собору...

Якою ж була правда історії про Другу світову війну? Переказувати прочитане у книжках і побачене у фільмах — це і далі блукати в темряві невизначеності. Єдина корисна справа — це пригадати все почуте від людей, що пережили цю страшну війну. Але де ті люди? Давно нема в живих бабусі Єлизавети, Нема моїх батьків і їхніх батьків. Нема однополчан мого батька, багатьох з яких я знав. Власне, вже нема нікого, хто справді пройшов ту війну. Лише моя пам’ять ще зберігає слова цих людей.

Село Мошняги в Одеській області — батьківщина моїх батька і матері. Село тихо ненавиділо радянську владу. Люди, здатні на відкритий опір із зброєю в руках, були знищені ще на початку двадцятих. Люди, здатні на спротив словом, були знищені і виселені на початку тридцятих. Залишилися лише люди, що носили цей спротив у своєму серці.

...Одного літнього дня, після відступу радянських військ, до села заїхала група німецьких мотоциклістів. Вони зробили привал на центральній площі села біля школи. Почали збиратися люди, з цікавістю розглядаючи німецьких солдатів. Одна, ще не стара, але вже одинока жінка — у передвоєнне десятиліття вона втратила всіх членів своєї родини — винесла німцям хліб і сіль. Згодом вона заплатила за це своїм життям. Тут німці не затрималися, поїхали далі, а село незабаром перейшло під юрисдикцію румунської адміністрації. Гітлер розплатився з союзником за участь у війні на його боці великим шматком української землі, до якого належало і село Мошняги.

Незабаром додому повернувся дід Василь — батько моєї матері. Він, разом із колгоспним стадом, приєднався до однієї з відступаючих радянських частин і разом з нею потрапив у полон до німців, які відпустили його додому. Спочатку дід Василь боявся нової влади і чекав арешту. Але нову владу він, як колишній голова колгоспу, не зацікавив, а односельці, які під час колективізації, тобто конфіскації землі на користь тоталітарної держави, двічі невдало в нього стріляли, мабуть, просто не дожили до приходу німців. Повернувся додому і старший брат мого батька, взятий до війська у перші тижні війни.

Як я з’ясував пізніше, німці відпустили додому до кінця 1941 року декілька сотень тисяч військовополонених українців. Відпускали лише їх. Далі вони цю практику припинили і звільняли лише тих, хто переходив на службу до поліції чи військових німецьких частин. Вони охоче поповнювали українцями свої підрозділи, але окремі українські підрозділи, за одним винятком, не створювали. Щодо росіян та інших народів Східної Європи їх політика була дещо іншою. Наприклад, з росіян було створено більше двадцяти окремих дивізій у складі вермахту та СС.

Зовні у Мошнягах усе залишилося по старому. Люди, як і раніше, працювали в колгоспі. За це їм, як і раніше, нічого не платили. Відмінність полягала у тому, що тепер у колгоспі можна було красти. Правда, в селі від румунської влади була одна уповноважена особа, яка за всім слідкувала. Якщо вона когось ловила на гарячому, наприклад, з мішком колгоспного збіжжя на плечах, то лупцювала цю людину палкою. Але радикальніших заходів не вживала. За роки румунської окупації в селі не заарештували жодної людини. За словами моєї матері, саме під час румунської окупації люди навчилися красти і не боятися влади. Такий стан речей залишався в селі і після відновлення радянської влади аж до її краху у 1991 році. Працювала школа. При цьому використовувалися радянські підручники. Деякі предмети не викладалися — бракувало вчителів. Зате читалися закон Божий і румунська мова замість російської. Сьомий клас мати закінчила вже в умовах румунської окупації. При вступі до Балтського педучилища у 1944-у їй цей рік навчання зарахували. Відновила свою діяльність православна церква. Передачі радіо починалися вранці молитвою «Отче наш» — це вже інформація від мого старшого колеги по кафедрі, що дитиною пережив румунську окупацію в Одесі. На реставрацію великого православного собору у районному центрі Балта (десять кілометрів від Мошняг) зробила пожертву навіть королівська родина Румунії. Приватна ініціатива заохочувалася.

(Далі буде).

Чорноморські новини. - 2013. - № 51. - 27 червня

Українське село у Другій світовій війні

Закінчення. Початок у номері за 22 червня.

Німці знову з’явилися у селі вже перед приходом радянської армії. Дорога з залізничної станції Борщі спускалася у Мошняги крутим правим берегом річки Кодими, недалеко від садиби мого діда Василя. Прямо в його городі німці обладнали кулеметне гніздо, що мало своїм вогнем перекривати дорогу. Біля кулемета залишили одного солдата, на декілька днів ніби забувши про нього. Через якийсь час дідові стало шкода солдата і він спробував принести йому гарячу їжу. Солдат, неправильно зрозумівши наміри діда, зупинив його чергою з кулемета в повітря. Але згодом вони порозумілися, і на ці кілька днів солдат став ніби членом родини. Це була літня людина. Один з його синів уже загинув на Східному фронті, другий ще воював. Війну солдат не схвалював, у перемогу німців вже давно не вірив, Гітлера сприймав критично. Згодом солдата з цього місця забрали, хоча німці в селі ще деякий час залишалися. Страху перед ними у людей не було. У сусідньому селі Оленівка — зразу через річку Кодима від Мошняг — на постої стояла калмицька частина, що воювала на боці німців. Калмиків боялися.

Після відновлення радянської влади дід Василь ще довго працював у колгоспі бригадиром тракторної бригади. В партію він так і не вступив. Мені здається, що він розумів все, що діється в світі, та майже ніколи не казав зайвого. Свого часу він був першим парубком на селі — ватажком великої парубоцької кампанії. У п’ятдесяті роки, відколи я його вже добре пам’ятаю, з тої великої кампанії в живих залишився лише він. Пригадую, як не раз із слізьми на очах згадував своїх братів — так він називав друзів молодості, в родині був єдиним сином. Лише деякі з його друзів загинули на фронтах Другої світової війни.

«Німці у нього гуляли на весіллі, а влада так його і не заарештувала», — бідкався один чоловік на базарі в Липняжці щодо свого сусіди. «Якби не німці, то цієї дороги і досі не було б», — казав один пасажир в автобусі, що якраз їхав дорогою Одеса—Київ через село Липняжку. До війни ця важлива дорога була ґрунтовою. Навіть невеликий дощ перетворював її в непрохідне багно. На її будівництві при німцях час від часу, коли доходила черга, ще будучи молодою дівчиною, працювала і моя майбутня теща. Її рідне село Новодобрянка було за десять кілометрів від Липняжки, і їх возили сюди підводами.

Село Новодобрянка було невеликим — біля ста дворів. Єдиним представником німецької адміністрації там був староста. Був він з родини так званих куркулів. Ще на початку тридцятих років його разом з батьками виселили до Сибіру. Батьки там невдовзі і померли. Йому якимось дивом вдалося перебратися на Донбас. Всією родиною, пішки, тягнучи за собою возики із скромним домашнім скарбом, вони повернулися в село відразу після приходу німців. «А хто його призначив старостою?» — якось спитав я свою тещу. «Люди обрали», — була відповідь. Староста був чоловіком тямущим, хазяйновитим, дбав про людей. За свою працю селяни отримували від нього винагороду, звичайно частиною того, з чим працювали. Після відходу німців його родина знову повантажила своє майно на ті самі возики і, тягнучи їх за собою, подалася з села знайомою дорогою, але вже у зворотному напрямку.

Час від часу в Новодобрянку заходили німецькі солдати з маршових відділів, що прямували на фронт. Зазвичай просили у людей «млєко» і «яйкі». Як правило, люди те давали цілком добровільно і навіть охоче, оскільки вперше за багато останніх років всього того було вдосталь. Практично всі обмеження на присадибні ділянки при німцях були зняті. Приватна ініціатива знову заохочувалася. Відтоді у селі вже ніколи не було стільки чоловіків. Повернулася більшість мобілізованих до радянської армії у перші тижні війни, яких німці випустили з полону. Додалися ще молоді полонені українці — більше десятка, якщо визначати національність за мовою, яких німці не відпустили додому, а розселили між людьми. Ці хлопці працювали в колгоспі разом з іншими селянами. Школа в Новодобрянці не діяла. У молоді було доволі часу на розваги. Вечорами хлопці і дівчата збиралися разом і співали або танцювали. Син старости непогано грав на гітарі, хтось із хлопців грав на гармошці. Ніколи ще в селі не звучало так багато пісень, ніколи потім вони вже не звучали так часто. У більшості молодих хлопців, хоча навряд чи вони могли про це здогадатися, попереду були лише кілька років життя. Вони відспівали тоді за всі свої непрожиті у майбутньому роки.

Пощастило лише тим, кого німці вивезли на роботу в Німеччину. Ці, як правило, повернулися додому. До Німеччини брали і молодих незаміжніх дівчат. Вони всі повернулися додому не з порожніми руками, на долю не нарікали — швидше, навпаки. До Німеччини переважно брали на роботу саме українську молодь — 3,7 мільйона осіб. В Липняжці розповідали дивовижну історію. В хаті навпроти комендатури мешкав німецький офіцер. Якось він спитав хазяйку, чого так часто бачить її заплаканою. Вона сказала, що причиною її сліз є дочка, яку німці забрали на роботу в Німеччину. Офіцер пообіцяв написати до своєї родини, щоб дізналися про долю цієї дівчини. Яке ж було загальне здивування, коли з’ясувалося, що дочка потрапила на роботу якраз до його родини, яка мала одноосібне селянське господарство. Додому ця дівчина повернулася з великим, як на ті часи, посагом. Щоправда, заміж, як і багато інших дівчат, вона так і не вийшла — хлопців на всіх просто не вистачало. Після відновлення радянської влади тих дівчат, котрих мали відправити на роботу до Німеччини і котрі вже пройшли медичну комісію, але не виїхали через швидке просування фронту, відправили на шахти Донбасу. З них у село не повернувся ніхто. Копальні були популярним місцем примусового працевлаштування української сільської молоді.

Вперше за багато років село при німцях не голодувало. За офіційними даними, що стали відомими лише тепер, німці відбирали у села лише половину того, що відбирала радянська влада, а остання відбирала все. Голод знову почав набирати обертів після відновлення радянської влади і досяг чергового апогею у 1947-у, коли, за офіційними даними, в Україні загинуло від нього близько мільйона осіб. І знову це були українські селяни. Після закінчення Балтського педучилища мою матір відправили на роботу в одне із сіл Херсонської області, що було в зоні найбільшого ураження голодом.

При відході німці спробували забрати полонених із Новодобрянки з собою. Зібрали всіх і повели у райцентр, куди з навколишніх сіл стягувалися й інші полонені. Один з наших хлопців почав утікати. За ним навздогін кинувся німець. Він був уже в літах і почав відставати від хлопця, що, не зупиняючись, біг через поле до лісу, незважаючи на команду солдата зупинитись. Тоді німець прицілився і вистрелив. Постріл виявився смертельним. Майже на тому самому місці згодом люди з Новодобрянки і поховали хлопця. Певний час полонених тримали в приміщені школи, годували погано, німецька інфраструктура швидко розвалювалася. Проте німці дозволяли місцевим мешканцям приносити полоненим їжу. Кілька разів моя майбутня теща в гурті з іншими молодими хлопцями і дівчатами з Новодобрянки приносили їм харчі. Доля і далі не сприяла полоненим. Невдовзі німці відступили, так і не забравши їх із собою.

Полонені знову повернулися в село. Звідти за кілька днів їх відправили на фронт. Багато з цих хлопців обіцяли, що після війни повернуться. Не повернувся ніхто, швидше за все, з тих же причин, що й переважна більшість забраних до війська в 1944 році. Слова головного маршала Радянського Союзу Жукова «Все хохлы — предатели! Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны придется выселять в Сибирь» були не порожніми словами, а керівництвом до дії. Новобранців без найменшого вишколу відразу відправляли у бій. Інколи навіть не перевдягаючи у військову форму, інколи навіть без зброї в руках, інколи використовували їх для утворення проходів у мінних полях, якими далі просувалися вже кадрові війська.

Мало не загинув і батько моєї тещі — дід Макар. Все його колгоспне життя пройшло біля коней і на фронті воно продовжувалося у тому ж ключі. Одного разу, відвізши чергову партію снарядів до лінії фронту, на зворотному шляху заблукав і потрапив у розташування німців. Обабіч польової дороги він побачив двох німців, що розмовляли між собою. Німці також його помітили. Один з них підняв гвинтівку і прицілився. Дід Макар замахав руками і почав волати, щоб той не стріляв. Німець, наче зрозумівши насправді не зрозумілу для нього мову, опустив гвинтівку і махнув рукою, ніби сказав: проїжджай.

У Липняжці один чоловік, який під час війни був ще дитиною, розповідав, що у них у хаті довгий час мешкав німецький офіцер. Коли німці відступали, він залишив матері один із своїх військових мундирів і сказав, щоб вона повісила його на видному місці. Якщо раптом до хати заскочать німецькі солдати з фронтової частини, що відступає, то вигляд німецького офіцерського мундира має їх стримати від нерозважливих дій. Хоча, за свідченням селян, загалом німці поводилися коректно, проте у 1944-у німецькі солдати вже були далеко не тими, якими вони прийшли в Україну в 1941 році.

...Про те, хто підірвав Успенський собор у Києво-Печерський лаврі, я дізнався ще у 1971 році під час моїх відвідин Києва у пошуках місця під сонцем. Тоді це була небезпечна правда. Тепер її знають усі, хто хоче знати. Так, це радянські війська, що замінували собор перед відходом з Києва, а підірвали вже за кілька днів після окупації міста німцями. Неодноразово наші газети писали і про пожежу, від якої вигоріла вся центральна частина Києва. Ситуація тут була абсолютно подібна до випадку з собором. А стосовно того, що німецькі солдати пили кров радянських дітей, то тут уже кожен нехай вирішує для себе сам, де тут правда. В усякому разі, офіційних спростувань не було. І, я думаю, не буде. Недарма нам, нарешті, «повернули правду історії».

Не справдилися сподівання багатьох українців, що німці визволять нас з-під ярма більшовизму заради нас самих. Тоді доля України в черговий раз була в німецьких руках... Їхні стратегічні плани щодо України — це предмет окремої розмови. А нам слід пам’ятати слова Лесі Українки: «Хто звільниться сам — той вільним буде. Хто звільнить кого — в неволю візьме».

...Нарешті настали і для нас часи незалежності. Але доля подальшого поступу нашої держави вже втретє перебуває, значною мірою, у німецьких руках. Чи зробить Німеччина, нарешті, правильний висновок з історії наших стосунків? Вона завжди програвала, коли програвала Україна. Чи засвоїли українці слова своєї геніальної поетеси? Найближче майбутнє дасть нам відповідь. Майбутнє, яке ще не існує, але яке ми маємо створити власними руками.

В останні мої відвідини музею Великої Вітчизняної війни молода вчителька провела повз мене гурт маленьких школяриків. «Вони грабували і вбивали наших людей», — почув я уривок фрази. Вони — це, мабуть, німці. Все повертається на круги своя. Естафета ненависті передається новому поколінню громадян уже незалежної України. Але чи на ту адресу вона спрямовується?

Передруки з газети Чорноморські новини:

Стик

(Івано-Франківськ, електронний ресурс) http://styknews.info/novyny/polityka/2013/06/30/ukrainske-selo-u-chasy-drugoi-svitovoi-viiny

Піну (Перший інтелектуальний ресурс України)

(Київ, електронний ресурс)

http://pinu.com.ua/novyny/suspilstvo/29-06-13/ukrayinske-selo-u-drugu-svitovu-viynu

Чорноморські новини. - 2013. - № 36-37. - 2 травня

Наш Юрій Липа

«Україна стане вільною не тоді, коли ми звільнимо Київ, а тоді, коли зруйнуємо Москву». Цими словами закінчив свою промову молодий хлопець років двадцяти. Замість аплодисментів майже заповнена зала встала, висловлюючи в такий спосіб своє найвище схвалення сказаному.

Це був літній сонячний день 1997 року в Одесі. В російському театрі зібрався Всесвітній з’їзд чеченської діаспори. Серед гостей з’їзду, в групі представників Народного руху України, був і я. Тільки що переможно для чеченців закінчилася перша російсько-чеченська війна. На хвилі національного піднесення на з’їзді зібралися як поважні і шановані чеченці з різних країн світу, так і багато з тих, у кого руки були обпалені порохом війни. Останніх легко було вирізнити з-поміж присутніх і за віком, і за статурою. Чеченці ще не знали, що найскладніше випробування їхньої національної долі попереду — це випробування владою. Випробування неминуче для будь-якої революції. Ті люди, що перемагають у революційній боротьбі, не завжди є ідеальним матеріалом для створення політичного проводу народу. Часто ускладнює ситуацію і те, що найавторитетніші з них гинуть саме на етапі збройної боротьби. Для політичної консолідації потрібен певний час. Чеченцям Москва того часу не дала. Друга російсько-чеченська війна, яку Росія незабаром розпочала, для Ічкерії закінчилася трагічно. Змінилася влада в Чечні, змінилося і її ставлення до України. Ще вісім років я не втрачав надію. Нарешті зняв із стіни свого кабінету до кращих часів портрет першого президента Ічкерії Джохара Дудаєва, подарований мені чеченцями Одеси. За подібним сценарієм дещо пізніше відбувалися події і в Україні. Тільки національна революція, прорахована мінімум на два кроки вперед, має шанси на успіх. Але того літнього сонячного дня настрій у всіх був піднесеним. Майбутнє і для Ічкерії, і для України здавалося безхмарним. Молодий хлопець, промова якого справила на мене таке велике враження, був українцем — учасником збройної боротьби за незалежність Чечні.

Що ж це за письменник, слова якого через десятки років після його трагічної загибелі надихали молодих українських хлопців, ризикуючи своїм життям, воювати за свободу іншого народу так, ніби це був їх власний народ? Цим письменником був наш знаменитий земляк Юрій Липа.

Часто відвідуючи Львів у кінці вісімдесятих — на початку дев’яностих років, я вже мав деякі твори Юрія Липи. Уважно перечитавши їх, я не знайшов слів, які так вразили мене на з’їзді. Це був певний виклик. Двадцятилітній хлопець знав письменника Юрія Липу краще, ніж сорокавосьмирічний професор. А може, ці слова не належали Юрієві Липі? За любов до України у далекі сорокові давали 10 років. За допомогу повстанцям — 15. За приналежність до повстанців — 20. А, власне, за що був по-звірячому закатований НКВС у 1944 році Юрій Липа, навіть не доправлений до в’язниці? Зброї до рук він не брав, хоча як лікар за фахом допомагав повстанцям. За покликанням він був письменником і публіцистом, причому дуже талановитим. Але найбільшою мірою його творчий дар розкрився як дар геополітика.

У першій половині двадцятого сторіччя поряд з ним просто немає рівноцінної фігури серед національно свідомих українців. Його концептуальний геополітичний твір-трилогія «Призначення України», «Чорноморська доктрина» і «Розподіл Росії» багато десятиліть був центральним для розуміння і минулого України, і її майбутніх устремлінь. Таким він залишається і тепер. Деякі його засади дістали подальший розвиток на сучасній науковій основі, наприклад, про трипільське та арійське походження сучасних українців. Деякі засади реалізовані як сучасні геостратегічні проекти, наприклад, перша в Україні автомобільна дорога європейського рівня Одеса—Київ. Деякі засади взяли на озброєння російські геополітики. Насамперед я маю на увазі ідею Юрія Липи про життєво важливе для Української держави її опертя на чорноморське узбережжя. Зараз значною мірою для України воно заблоковане через величезну активність антиукраїнських сил у найважливіших точках чорноморського узбережжя нашої держави — Одесі і Севастополі.

Не менш унікальною є і проза Юрія Липи, зокрема його оповідання. Це талановиті світлини у прозі української національної революції. У роки Другої світової війни найвище керівництво воюючих держав — Німеччини і Радянського Союзу — добре знало Юрія Липу. Німці — як кращого українського геополітика, росіяни — як заклятого ворога радянської імперії. У 1943 році німці навіть запропонували Юрієві Липі очолити український уряд. Саме в такий спосіб вони робити запізнілі спроби привернути до себе симпатії українців. Юрій Липа відмовився.

Я став приділяти Юрію Липі ще більше уваги і збирати просто все, написане його рукою. Дякуючи зусиллям щирих українських патріотів, це стало можливим навіть в Одесі. Нарешті, аж у 2009-у, в першому томі «Антології українського націоналізму» я знайшов те, що шукав багато років. Ось ці слова: «Не може бути й мови про компроміси щодо сучасної російської державності. Єдиним рятунком для існування української державності є цілковите знищення російської великодержавності. Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви як столиці російської наддержави». Найгірша форма Російської імперії під назвою Радянський Союз такі речі не могла вибачити і саме це коштувало Юрію Липі, на мою думку, життя.

Втім, життя представників еліти будь-якого народу, до якого дотягувалися руки Москви, було загроженим. За словами відомого російського дисидента Володимира Буковського, приходячи на нові землі, радянська імперія завжди знищувала приблизно 10% населення, якщо народ не можна було цілком виселити з його землі. При цілковитому виселенні з різних причин гинуло більше. Цілком зрозуміло, що в ці 10%, у першу чергу, входила економічна, політична й інтелектуальна еліта. З решти вже можна було ліпити потрібне. Так було зі Східною Україною у 1917 — 1922 роках. Ще краще це вийшло зі Східною Україною у 1931 — 1933 роках, коли, крім еліти, була зроблена спроба знищити коріння українського дерева — її селян. Із Західною Україною так вчинили у 1939 — 1955 роках (150000 вбитих і 500000 виселених галичан).

Юрій Липа був одним з найвизначніших представників української національної інтелектуальної еліти. Саме тому він загинув. Але його твори повертаються до українців через десятки років після смерті. До тих, передусім, українців, які народилися вже у незалежній державі. Повертаються тому, що вони написані талановитим письменником, а їх політичні аспекти не втратили актуальності і в сучасній Україні. Синдром приниженої нації для українців не тільки не послаблюється з роками незалежності, а, на жаль, посилюється.

5 травня — день народження Юрія Липи — гарний привід ще раз згадати про великого сина українського народу і нашого земляка, на мою думку, першого серед видатних одеситів. Я вірю, що вулиця Юрія Липи знову буде на мапі Одеси, як вона була і перед тим. А на будинку Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова (Новоросійського університету), в якому колись навчався Юрій Липа, нарешті з’явиться меморіальна дошка з його іменем.

Передрук з газети Чорноморські новини

Ананьїв-Інфо (Одеська область, м. Ананьїв, електронний ресурв)

http://ananiev.info/index/nash_jurij_lipa/0-788

Чорноморські новини. - 2013. - № 51. - 7 лютого

Україна на стародавніх мапах Європи

Краще один раз побачити, ніж десять разів почути – говорить народна мудрість. Слово москаль я в ранньому дитинстві не один раз чув і від мого діда по матері, і від мого діда по батькові. Так само як і в слово жид, вони не вкладав в ці слова жодного негативного сенсу, а просто позначали ним етнічну приналежність людини, про яку йшла мова. Ще тоді це слово і відклалось у моїй пам'яті. В школі на уроках української літератури я знову не раз чув слово москаль. Звідки це слово прийшло в українську мову ні діди, ні шкільна вчителька пояснити не могли. І один, і другий дід – тому, що не знали, а вчителька – тому, що не хотіла торкатися делікатних питань російської історії. Моя допитливість в цьому сенсі отримала першу справжню поживу вже під час навчання в аспірантурі в середині семидесятих років. В Радянському Союзі існував культ книжок. Книжок випускали багато. На душу населення більше, ніж деінде в світі, але доступними вони не були. Цікава література до полиць книжкових магазинів не доходила. Такі книжки купувались переважно не тими, хто любили читати, а тими, у кого був до них доступ, так само як і до всього іншого. В результаті,читали в Радянському Союзі не так багато. Мій вихід з цієї ситуації мав назву - книжковий магазин Дружба, що тоді розташовувався на розі вулиць Дерибасівська та Преображенська. В цьому магазині кожна соціалістична країна була представлена окремим відділом. В них було все найкраще, видане у цих країнах, по доступним цінам і при мінімальній кількості покупців. Так виникло моє захоплення польською мовою, що, частково, могло мати і генетичну основу – мій дід по матері мав польське прізвище і був нащадком польських осадників, яких в давнину було багато на півночі Одеської області. Одного разу в магазині Дружба, це був 1974 рік, я натрапив на справжній скарб - шеститомну трилогію Генріха Сенкевича: "Вогнем і мечем", "Потоп", "Пан Володийовський ". Останні дві книги видавались невеликим накладом і в Радянському Союзі, а от перша – "Вогнем і мечем" – не видавалась. Хоча в фондах наукової бібліотеки Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова було дореволюційне видання цієї книги але для доступу до неї був потрібен спеціальний дозвіл. На одному диханні прочитавши цей роман, я довго не міг зрозуміти, чому його так не любила радянська цензура. Нічого образливого для українців в ньому, так само як і в інших романах трилогії, я не побачив. Ставлення до українців у романах трилогії є цілком доброзичливим. Відчувається біль за розбрат між братніми народами. Розбрат, який перетворив у руїну і Річ Посполиту, і Україну, і Кримське ханство, кинувши їх під ноги Москви. Росія там взагалі згадувалась вряди годі. І раптом сталося прозріння. Справа всього лише в декількох словах: Русь, народ руський, воєвода руський, русин, русинка – ці слова вживались виключно стосовно нинішніх українців, Московія – це слова вживалось виключно щодо нинішньої Росії. Як згодом з'ясувалось, не Сенкевич таке придумав. Це загально прийняті в європейському середовищі тих часів назви і імена. На внутрішніх сторонах обкладинок були наведені середньовічні мапи Речі Посполитої і України, і як її складової частини, і як окремої країни. Шість томів – дванадцять мап. Там, де на мапу потрапляла нинішня Росія, скрізь написано Московія. Нарешті я побачив те, що давно хотів побачити. Цікава ситуація склалася і з фільмом талановитого режисера Єжи Гофмана "Вогнем і мечем", знятим у 1999 році. За духом він абсолютно адекватний роману Сенкевича. Так само як і в романі в ньому вживались слова Русь, народ руський воєвода руський, русин, русинка виключно стосовно нинішніх українців. Цей фільм, дубльований російською мовою, жодного з цих слів вже не містив, на відміну від фільму, дубльованого українською мовою, абсолютно ідентичного оригіналу. В цьому я переконався, продивившись всі три варіанти фільму. Не любили раніше, не люблять і тепер сучасні росіяни слово Московія, вживаного щодо них, і слів Русь, русин, вживаних щодо українців.

Якою ж була перша мапа України? На це питання я отримав відповідь аж у 1990 році, купивши ще одну раніше заборонену книжку Гійома Левассера де Боплана "Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільваніі, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн". В радянській імперії насувались великі суспільні зміні і національно орієнтовані інтелектуали по обидва боки кордону у свій спосіб обгрунтовували і наближали ці зміни. Ця книжка була вперше перекладена з французької мови на українську при активній участі Українського наукового інституту Гарвардського університету. Молодий військовий інженер, француз за походженням, Гійом Левассер де Боплан у 1630 році прибув у Річ Посполиту. Як найманий інженер фахівець став служити в артилерії польського коронного війська, що дислокувалося в Україні. Тут він прослужив до 1647 року, а далі повернувся до Франції. Багато подорожуючи Україною, він добре вивчив і наш народ, і нашу країну. Створена Бопланом мапа України вважається одним із найвищих досягнень європейської картографії 17 сторіччя. Бопланом були створені "Українська географічна карта", 12 карт окремих частин України і, нарешті, перша в історії світової картографії військова топографічна мапа цілої країни – "Спеціальний і докладний план України з належними їй воєводствами, округами та провінціями". Лише одна з цих мап потрапила до згадуваного вище видання книги Боплана в якості додатку. На мапі під назвою Україна об'єднані такі українські землі: Русь – нинішня Галичина, Волинь, Поділля, Київщина, Сіверщина –північний схід України, Брацлавщина – центральна Україна південніше Київщини, Буджак – нинішня Ізмаїльщина. Лівобережжя Дніпра вже було густо заселеним але без спеціальної назви. Дике поле – мало заселена територія між пониззями Дніпра і Бугу, а також Крим, Валахія і Московія. Московія тоді лише краєчком насувалась на Україну з північного сходу. На півночі була Литва. На березі Чорного моря між Богом (так на карті помічений теперішній Південний Буг) і Дністром нанесені три відомих нам міста: Очаків, Аккерман або Біллогрод та наша Одеса. Правда на мапі не написано Одеса, а написано Коцюбіїв. Тобто, більше як 350 років тому Одеса під іншою назвою на мапі, виданій у Європі, вже існувала. Наше місто вже тоді було у тій же ваговій категорії, що і знамениті Очаків і Білгород. Чому ж на 21 році нашої державної незалежності ми все ще святкуємо в дусі махрових імперських часів історично не обгрунтовані річниці нібито заснування міста Одеси? Щодо ще однієї назви. Слово Бог іранського походження. Такі ж за походженням і назви річок Дунай, Дністер, Дніпро, Дон. Донець тощо. Сенс слова Бог зрозумілий без пояснень. Ріка з такою назвою ще за багато століть до Різдва Христового мала особливий статус в релігійній міфології скіфів. З друку мапа і книга вийшли у 1651 році. Мабуть це і є перша поява України на мапах, виданих у Європі.

Справжній прорив стався 2009 році, коли у Київському видавництві ДНВП "Картографія" вийшов у світ атлас: "Україна на стародавніх картах". В ньому міститься більше ста мап України, а також інших країн Східної Європи. Перша мапа, зрозуміло, так само як і декілька наступних, належить Гійому Левассеру де Боплану і відноситься до 1651 року. Остання мапа відноситься до 1772 року – року першого поділу Польщі. Після цього року, а особливо після другого і третього поділів Польщі, долі різних частин України на декілька століть розходяться. Всі історичні назви у східній Україні поступаються місцем російським імперським назвам з ключовим словом "губернія". Зникає і саме слово Україна, поступаючись назві Мала Русь, що, на мою думку, означає певне звуження назви Україна до назви Центральна або Головна Русь замість Центральна або Головна Країна. Сенс назви Мала Русь, як мені здається, цілком подібний назвам: Мала Греція, Мала Македонія, Мала Польща. Слово ж Україна відповідає англійському та німецькому слову inland – середина країни. In – це у або в, land – це країна.

Тепер ще один лінгвістичний екскурс в історію. У скіфів кожній стороні світу відповідав певний колір: сходу – зелений, півдню – червоний, заходу – білий, півночі – чорний. Давні перси створили першу світову імперію, яка на півдні доходила до червоного, а на півночі – до чорного морів. На мою думку, звідси і назви цих морів. Якщо зважити на те, що давні русичі перейняли у скіфів назви своїх найбільших річок, скіфських богів (на центральному капищі в Києві більшість богів були іранського походження), як і саме слово бог, то цілком логічно припустити, що кольори, що відповідали сторонам світу також були запозичені у скіфів. Тобто, у часи Київської Русі, мала існувати Південна або Червона Русь, Західна або Біла Русь, Північна або Чорна Русь, Східна або Зелена Русь і Центральна або Мала Русь. Такий поділ мав би сенс лише на території, заселеній етнічно однорідним населенням.

У нас немає мап часів Київської Русі. У нас є мапи, створені більше як за триста років після руйнування Київської Русі. За цей час якісь назви могли зникнути, а якісь зміститись на інші місця, як це не раз і відбувалось в історії. Закріплення географічних назв за певними територіями відбулось лише з виникненням книгодруку, коли мапи великими накладами почали поширюватись серед правлячої верстви середньовічної Європи, тобто вже аж у 15 сторіччі. Київ і Новгород (з 1999 року Великий Новгород) практично лежать на одному меридіані. Тобто Новгород лежить на північ від Києва. Білорусія лежить на північному заході. Галичина лежить на південному заході. Москва лежить на північному сході від Києва. Що ж ми бачимо на мапах 17 сторіччя. Велика територія по обидва боки Дніпра з центром у Києві на всіх картах називається Україною, інколи Вкраїною, інколи Вкраїною Козаків. Слід зауважити, що на мапах, присвячених виключно Україні, Україною називається і центральна частина нинішньої України, і сукупність більшості регіонів, що і сьогодні входять до складу нашої держави. Майже на всіх мапах є Червона Русь (Russia Rubra). Найчастіше вона збігається з кордонами нинішньої Галичини. Інколи покриває всю територію південніше Києва, тобто містить Поділля і Брацлавщину. На багатьох мапах є Біла Русь (Russia Alba) - там, де і тепер Білорусія але разом із Смоленськом. На багатьох мапах є Північна Русь (Russia Nigra) – там, де тепер Новгородська область Російської Федерації. Жодного разу назва Чорна Русь не міститься там, де найчастіше їй відводять місце, тобто на північному заході сучасної Білорусії. Цікаво, що саме ця локалізація Північної Русі приводиться і у знаменитій книжці Миколи Аркаса "Історія України-Русі". Книзі, яку можна поставити слідом за Кобзарем Т.Г. Шевченка за важливістю у становленні національної свідомості української інтелігенції. На сході і на північному сході від Києва, там де мала б міститись Зелена Русь, жодної Русі не має і, з огляду на попередню історію Київської Русі, ніколи не було. Зате на всіх мапах атласу там розташована Московія (Moscovia). Часто зустрічаються дві рівновеликі за написанням назви Московія і Татарія. Очевидно, що назва Татарія була перед назвою Московія але, оскільки західноєвропейським видавцям було важко розділити ці дві епохи, то вони вживали обидві назви. Слід зауважити, що не всі мапи атласу високої якості. За деяким мапами дуже важко вгадати відомі з сучасних мап регіони. Є певна плутанина з назвами. Так Червона Русь на деяких мапах називається Чорною Руссю, а Новгородська земля Руссю не називається. До честі Боплана, саме його мапи вигідно відрізняються від багатьох інших. Думаю, перш за все, через його надзвичайну освіченість і особисте знайомство з країною Україною, якій він присвятив своє творче життя.

Дуже цікаво прослідкувати еволюцію географічних назв, не пов'язану з технічними помилками. З плином часу назва Росія все частіше зустрічається у тій частині мапи, де міститься Московія. На деяких мапах замість Чорної Русі в районі Новгорода, з'являється назва Росія для всієї півночі Московії. В міру того, як Московія почала приєднувати до себе інші етнічні території Русі: спочатку східну Білорусію (Смоленськ), а пізніше лівобережжя України на деяких мапах стали з'являтись рівновеликі за написанням назви Русь, Московія, Татарія. Тоді назва Татарія зникає, а замість попередніх двох назв з'являється назва Русь Московська. Тоді з'являється назва Велика Русь. При цьому на мапі України 1745 року, зробленій в Санкт-Петербурзі, зникли всі історичні назви на теренах України. На лівобережжі, що належало Московії з'явились назви: Київська губернія, Білгородська губернія. На правобережжі, що ще належало Польщі залишились лише назви населених пунктів. Нарешті, на мапі 1769 року, виданій в Одері-на-Майні, вже немає Московії але є Російська імперія. Правда, є й Україна але це з точки зору західних європейців. До першого поділу Польщі залишалось ще три роки. Так поступово, починаючи з часів царювання Петра І, який свідомо доклав до цього багато зусиль, назва Московія зникла з мап Європи на користь назви Російська імперія. Але в пам'яті українського народу вона залишилась аж до нинішніх часів. І слово москаль є свідченням цієї історичної пам'яті. Екскурс в історію питання тривав все моє життя. Нарешті, для себе, я розставив всі крапки над і. В кінці двадцятого сторіччя еволюція Російської імперії почалась у зворотному напрямі. Після відділення від неї України (Центральної Русі і Червоної Русі) і Білорусі (Білої Русі), у неї немає вагомих підстав називатись Росією. Цілком логічною її назвою тепер знову була б Московія. Залишаючись Росією, вона нагадує розлучену жінку, що після розлучення залишила за собою прізвище колишнього чоловіка.

Про що свідчать стародавні мапи України, видані в Західній Європі. Про те, що назва нашої держави "Україна" давня, історично і географічно обгрунтована і визнана у Європі ще в середні віки. Про те, що Україна, Червона, Біла і Чорна Русі ще понад п'ятсот років після занепаду Київської Русі існували на мапах Європи. Ця спорідненість географічних назв, швидше за все, була чимось більшим, ніж випадковим збігом історичних обставин. На цьому тлі принципова окремішність назви Московія також не є випадковою. Остаточну відповідь на таку постановку питання могли б дати лише генетичні дослідження населення, що широко ведуться в усіх європейських країнах, крім України. Але це вже предмет іншої розмови. В своєму історичному розвитку за останні декілька сотень років ми-українці багато втратили порівняно з нашими славними предками. Але ми зберегли своє справжнє ім'я – українці і назву своєї країни – Україна, тобто Центральна або Головна країна. Будьмо достойними цього імені. Опертя на вірні ідеї – це запорука наших великих звершень.

Чорноморські новини. - 2013. - № 51. - 16 лютого

Родовід українців

В Радянському Союзі національність мала значення. Вона мала велике значення. Вона була як присуд революційної трійки, що не підлягав оскарженню і мав бути виконаним щонайшвидше. В неділю партійний і комсомольський актив міста разом з міліцією і військовими звичайно йшов на полювання. Якщо гинув хто-небудь з мисливців, то це широко не розголошувалось. Якщо гинув хто-небудь з так званої дичини, то впольовану здобич викладали на пострах іншим біла брами двору районного відділення МГБ (міністерства державної безпеки). Тим латишах, що мали статус дичини діватись було нікуди. Це була інтелігенція: інженери, лікарі, вчителі. офіцери латиської і німецької армій, на яких навіть примарна амністія не розповсюджувалась. Ефективно проведена паспортизація місцевого населення поставила тих, хто був у лісі, поза будь-якою можливістю легалізуватись. Так само швидко, за добре відпрацьованим сценарієм, проведена колективізація сільського господарства не тільки спорожнила полиці продуктових магазинів і базари але і позбавила повстанців можливості нормального харчування, оскільки селяни раптово стали бідними. А ночами на невеликих залізничних станціях в далеку дорогу вантажились потяги з тими самим латишами. Їх нерухомість і майно, звичайно, діставались "визволителям". Так було в м. Гулбене, де я народився. Так було і в м. Огре, куди ми згодом переїхали. Різниця була в тому, що в Огре наш двір межував з двором районного відділення МГБ, брами були поряд, а залізниця - через дорогу.

"Все хохлы – предатели! Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны придется в Сибирь ссылать". Цей присуд належав знаменитому маршалу Жукову – представнику нації, що дала для німецької армії 26 дивізій проти однієї, створеної українцями, і стосувався наказ вже українців. Їх і топили в Дніпрі, і в інших ріках. Та й у чистому полі підставляли беззбройних під німецькі кулемети. З призову 1944 року з українців додому повернулись одиниці. Мій батько вижив тому, що був призваний до армії ще до початку війни. Батько моєї дружини вижив тому, що добровільно пішов до армії у 1944 році не з території України. Служба видавалась йому легшою за працю шахтаря на одній з шахт Кузбасу, куди у перші місяці війни його разом з іншими неповнолітніми хлопцями вивезли з українського села. Правила там були прості: норму не виконав – на поверхню не піднімають; вибився з сил – саботаж у військовий час. А каліцтво і смерть завжди були поряд. Був і наказ від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців, що проживали на зайнятих німцями територіях, за підписом того ж Жукова та ще Берії. З ряду причин наказ щодо українців не був виконаним але інші – менші народи були виселені.

Чим же є національність? Чи можна її приховати, чи змінити за власним бажанням? На ці питання шукались відповіді багатьма науковцями і у різні часи. Можливо найбільший внесок зробили німецькі антропологи кінця дев'ятнадцятого початку двадцятого століть але також і французькі та англійські. Рівень тодішньої науки дозволяв виконувати лише зовнішні вимірювання різних параметрів людини і ці вимірювання були доведені до досконалості. Яскравим представником цього напряму в Україні був Федір Вовк. Подальший крок був зроблений у першій половині двадцятого сторіччя, коли почали брати до уваги групи крові людей. Це питання щодо українців докладно викладене у фундаментальній праці нашого знаменитого земляка-одесита Юрія Липи – одного з найкращих аналітиків України. Нарешті, у другій половині двадцятого сторіччя почала стрімко розвиватись генетика. Науковці зрозумілі, де захована вся, без виключення, інформація про індивідуальність людини і її родовід протягом десятків тисяч років – це молекула ДНК, що міститься в ядрі кожної клітини людського організму.

Є в Миколаїві чудовий краєзнавчий музей, побудований, як і більшість знакових культурних закладів України, в часи президентства Віктора Ющенка. Цей музей, на мою думку, – це краще, що є в Миколаїві в плані культури. Є в цьому музеї і велика експозиція, присвячена трипільській культурі. Слова екскурсовода: "Я закохана в трипільську культуру. Вона настільки видатна, що легше повірити, що створена інопланетянами, ніж предками сучасних українців". Цікава річ. У нас забрали попередню назву нашої країни – Русь. Разом з назвою у нас намагаються забрати нашу давню історію – історію Київської Русі і позбавити нас нашої стародавньої історії – яскравої і самобутньої трипільської цивілізації. Чому? Відповідь проста. Народ, що не має минулого, не має і майбутнього. Але чому цьому злочину допомагають люди, народжені на українській землі? Суперечка щодо трипільської культури триває давно. Істину можна знайти лише у разі, якщо відділити політику від науки. При цьому під наукою я розумію те, що і великий німецький філософ Емануіл Кант, який казав: "В кожній науці стільки науки – скільки в ній математики". Тепер генетика – це точна наука, в якій немає місця політиці. В одній статті неможливо висвітлити всі аспекти проблеми походження українського народу але відповісти на питання, чи є він нащадком трипільців, цілком можливо.

Список параметрів, за яким можна порівнювати різних людей практично необмежений але на початку списку сучасна наука ставить порівняння гаплогруп. Гаплогрупою називають групу людей, що мають одного предка з однією спільною мутацією Y-хромосоми. Технічно ці мутації легко визначаються. Нагадаємо, що X I Y хромосоми відповідають за стать людини. Жіноча яйцеклітина завжди має лише X-хромосому, чоловічий сперматозоїд може мати або X-, або Y-хромосому. Якщо при заплідненні об'єднуються X- i Y-хромосоми, то народиться хлопчик, якщо дві X-хромосоми – дівчинка. Гаплогрупи сформувались досить давно – десятки тисяч років тому. Всього в світі їх є близько 20. Половина з них в різній мірі присутні в українців. Винятковість Y-хромосоми полягає в тому, що вона присутня лише у чоловіків і передається у спадок виключно від батька до сина. Ця хромосома надзвичайно сильно захищена від рекомбінації (обміну фрагментами ДНК) з іншими хромосома, в тому числі і жіночими і може змінюватись лише внаслідок власних мутацій, які відбуваються рідко – один раз на десятки тисяч років. Якщо мутація Y-хромосоми колись виникла, то всі нащадки по чоловічій лінії надалі цю мутацію будуть обов'язково мати. Це історична пам'ять, яка назавжди зафіксована в генах і ніколи не може бути витерта, хіба що знищена разом з її носієм. Якщо на карту світу в кожній її точці нанести концентрацію носіїв тої чи іншої гаплогрупи, то можна прослідкувати і місцевість де виникла певна мутація, і шляхи її розповсюдження по світу. При поширенні людей на нові території виникають і нові мутації, що накладаються на старі. Прекрасна аналітична стаття професора К. Тищенка на цю тему надрукована в газеті Український тиждень № 16 від 20-26 квітня 2012 року. На що звертаєш увагу при ознайомленні з результатами досліджень на обговорювану тему. Відсутність оригінальних робіт українських науковців, хоча подібні дослідження не вимагають надто великих коштів. Значний різнобій даних західноєвропейських науковців щодо України, що свідчить про складність дослідження генотипу іншого народу, якщо він сам тому не сприяє. Про суттєву відмінність результатів російських авторів, які подібні дослідження можливо проводять, від результатів західноєвропейських науковців. В цій статті ми спиратимемось на результати досліджень західноєвропейських науковців. За їх даними переважна більшість європейських націй містять лише три гаплогрупи R1a, R1b, і I. Як видно з назв, перші дві гаплогрупи насправді є підгрупами однієї більшої гаплогрупи. Відповідні мутації Y-хромосоми виникли у тій частині Азії, де тепер Афганістан і Іран. Тут і досі їх концентрація найвища в світі. Лише мутація, що відповідає гаплогрупі I, виникла в Європі, на Балканах приблизно там, де тепер Боснія і Герцеговина. Носіїв гаплогрупи R1a пов'язують із скіфо-сарматськими (арійськими) племенами. Доля серед населення гаплогрупи R1a падає з просуванням зі сходу на захід Європи. Найвищою в Європі вона є серед поляків – 51%. Ця цифра є науковим підтвердженням того, що поляки не даремно вважають себе нащадками сарматів. Серед українців носіїв гаплогрупи R1a від 30% до 50%. До речі серед німців носіїв гаплогрупи R1a менше за 30%. Цей факт зайвий раз доводить як небезпечно, коли політики кладуть в основу ідеології великої нації науково неперевірені теорії. За останніми науковими даними українці є більшими арійцями ніж німці, білоруси – більшими ніж українці, а поляки – є найбільшими арійцями в Європі. Носіями гаплогрупи R1b вважаються кельти. Доля цієї гаплогрупи серед населення падає при просуванні із заходу на схід Європи. Найвищий відсоток цієї гаплогрупи спостерігається в Ірландії – більше 80%, не набагато менший у Великій Британії та Іспанії. За теперішніми даними ця гаплогрупа мало представлена серед українців – всього декілька відсотків, трохи більше у білорусів, ще більше у поляків, і є провідною групою серед німців – близько 40%. Серед українців переважає гаплогрупа I. Її в Україні від 35% до 50% (швидше за все цей відсоток ближчий до верхньої межі інтервалу). Якщо розташувати різні європейські народи за відсотком представників гаплогрупи I у спадному порядку, то цей список буде таким: боснійці (батьківщина мутації), українці, хорвати, серби, болгари, а також поляки, німці і французи. Присутня ця гаплогрупа і у всіх інших європейських націй. Отже, українці, в першу чергу, є нащадками саме хліборобських трипільських племен. Від них наша українська, майже патологічна, любов до землі. Цей факт вже неможливо спростувати. Його можна лише уточнити кількісно. Але і без генетики ця істина була добре відома таким дослідникам як Юрій Липа ще до появи генетики як розвинутої науки. Саме він у своїй фундаментальній праці "Призначення України" поклав цю ознаку українців як основну. І Олександр Довженко у своїй книзі "Зачарована Десна" в уста свого батька вклав слова: "Українці це ті, що землю орють". До речі, і ми інтуїтивно це завжди усвідомлювали. Як бачимо, інтуїція нас не підвела. Майже кожний другий українець є нащадком славних трипільських племен з їх більш як 6000 літньою хліборобською культурою. По цій лінії всі зазначені вище народи є нашими найближчими родичами. Але українці є і арійцями, тобто кімерійцями, скифами, сарматами, аланами (звідси Роксолана). Як мінімум кожний третій українець, а можливо і кожний другий, є нащадком давніх аріїв, які понад 3000 років тому прийшли на нашу землю. Причому, не виключено, що вона і є їх справжньою батьківщиною. Від них назва нашої країни, що передувала назві Русь, а саме Велика Сарматія, а ще перед тим Велика Скіфія. Цілком можливо, що і назви Русь та Україна також від них. Від них назви наших найбільших річок. Від них назва нашого моря. Від них імена більшості наших язичницьких богів. Від них войовничий характер наших козаків і прагнення до особистої свободи – несприйняття рабства пересічними українцями. По цій лінії нашими найближчими родичами є поляки, білоруси, литовці ( не на порожньому місці виникла одна з провідних держав середньовічної Європи – Річ Посполита) , німці, чехи, словаки, а також і афганці з персами. Українці, як і їх прапор, мають ці дві першоооснови і є одним з найбільш етнічно однорідних народів Європи. Інших домішок у українців дуже мало, не більше 20%. Якщо відповідні дослідження застосувати до етнічних українців, а не до населення України, то вони будуть ще переконливішими. Цікаво, що генетичні дослідження не виявили специфічного германського або слов'янського генів. Всі європейські народи намальовані, в основному, трьома фарбами. Цікавим народом є німці. Це єдиний великий європейський народ де розглянуті вище три гаплогрупи майже однаково суттєві з невеликою перевагою кельтської складової.

Я нічого не сказав про Росію. Але ця країна настільки велика за територію, настільки строката за населенням, що розмову, основану на об'єктивних наукових дослідженнях, ще рано починати. Думаю – згодом дізнаємось щось достовірне і про цю країну. Поки що покладаймося на власну інтуїцію і на думку людей, яким довіряємо. З того факту, що предки росіян навчились орати землю у часи Київської Русі, тобто на 5000 років пізніше, за предків українців, не варто очікувати у росіян наявності трипільської складової. Так само не слід очікувати і наявності кельтської складової. Шансів на арійську складову більше і саме за неї російські автори ведуть непереконливу боротьбу. Ситуацію ускладнює і та обставино, що без огляду на генетичні дослідження, не цілком очевидно, хто ж такі, насправді, росіяни? Єдине, що видається цілком правдоподібним - це висновок, що кордон між Україною і Росією проходить територією України. А щодо України, то час розпочати серйозні наукові дослідження власної генетичної історії, а не чекати, як то ми звикли, поки нам її розкажуть представники хоча і братніх але інших народів.

Науковий підхід дозволяє уникати суперечок, оскільки наука ділить всіх людей на дві категорії – на тих, хто знає як правильно, і на невігласів. У 21 сторіччі людину, що заперечує трипільську складову української нації як основну можна вважати невігласом. Людину, що заперечує арійську складову української нації як основну можна вважати невігласом. Людину, що заперечує надзвичайно високу етнічну однорідність української нації можна вважати невігласом. Народ з таким генотипом як наш просто зобов'язаний мати велике майбутнє але у спілці з іншими європейськими народами, насправді, дуже близькими нам генетично.

Чорноморські новини. - 2012. - № 95. - 1 грудня

Моє 1 грудня 1991 року

Слова мають силу. Слова навіть однієї людини може вплинути на долю країни. Такими були слова академіка Ігоря Рафаїловича Юхновського, сказані влітку 1991 року у Верховній Раді України, про необхідність проведення всеукраїнського референдуму з питання державної незалежності України. Тільки вільне волевиявлення народу легітимізує будь-яку дію центральної влади в очах світової громадськості. Не у одного українця тривожно тьохнуло серце. Декларація про державний суверенітет України вже була проголосована в стінах Верховної Ради. А чи захоче більшість українського народу незалежності для своєї країни, власної відповідальності за її майбутнє? А що як більшість народу проголосує інакше, ніж Верховна Рада? У мене був певний досвід роботи у виборчих комісіях в радянські часи. Цинізм виборів тоді був просто вражаючим. Ще тоді я прийшов до висновку, що в умовах монополії на владу однієї партії вільне волевиявлення неможливе в принципі. Політична ситуація у 1991 році була непевна. Це, швидше, був стан нестійкої рівноваги між великою але деморалізованою комуністичною партією і порівняно малим але впевненим у своїх силах Народним рухом України. Тому, коли почалось формування дільничих виборчих комісій, я з мандатом Народного руху України був направлений за місцем свого проживання в одну з них . Я знав можливі механізми фальсифікацій і хотів забезпечити чесність виборів і референдуму хоча б на своїй дільниці. До того ж, я хотів для себе оцінити правдоподібність результатів референдуму, що будуть згодом оголошені через засоби масової інформації.

Тепер про мій власний досвід. У восьмидесятому році я перейшовши з посади старшого наукового співробітника Інституту фізики Одеського державного університету на посаду доцента кафедри прикладної математики і обчислювальної техніки Одеського інститут холодильної промисловості і двічі приймав участь в роботі дільничої виборчої комісії, що працювала під час виборів у приміщеннях інституту. Участь ця не була добровільною. Доцентів ВУЗів ніхто не питав про їх творчі плани і приховані бажання, а просто наказово залучали до всіх, як тоді називалось, громадських заходів. З дитинства у моїй свідомості відклалось число 99.99%. Такою була доля виборців, що завжди приходили на вибори і таким був відсоток голосів, що завжди отримував блок комуністів і безпартійних за офіційними даними. Так тоді називалась перемога єдиного кандидата за принципом: на одне місце – один кандидат. Першого разу я лише спостерігав як цю стратегічну інформацію отримують мої колеги, що подібно мені приймали участь у виборах і шукали відповіді на ті самі запитання. На другий раз я вже зібрав її сам. Ввечері, перед закриттям дільниці, коли потік виборців практично припинився і більшість членів виборчої комісії, що також є порушенням, вже були відпущені додому, я дочекавшись моменту, коли в залі для голосування не залишилось нікого крім мене, швидко перерахував невикористані бюлетені. Їх виявилось біля двохсот. Це становило не менше 10% виборців. Крім того, я зрозумів, що коло посвячених у таємницю виборів людей складається всього з двох осіб і уважно протягом дня прислухався до їх розмов між собою. Розмов про те, наприклад, яке число тих, що проголосували, подати на дванадцяту годину дня, на п'яту, тощо. Звичайно подавали у телефонограмах до райкому партії приблизно ті самі цифри, що і на попередніх виборах. Я чув ці цифри і добре бачив, що вони не відповідають дійсності. На дев'яту годину вечора вже звучала цифра 99.99%. Більшість учасників виборчої комісії недаремно, на їх превелике задоволення, завчасно відпускали додому. Те, що відбувало на дільниці після її закриття для голосування, не вимагало ні великої кількості людей, ні великої кількості очей. Зголосившись бути до кінця роботи комісії, я вже не міг відступити від участі у всьому подальшому дійстві. Спочатку мені здавалось, що головну інформацію я вже отримав і все подальше просто марнування часу. Але дійсність була набагато цікавішою. Виявилось, що в сейфі зберігався ще один комплект чистих бюлетенів і підрахунок голосів виборців полягав просто у тому, що ці чисті бюлетені перераховувались і складались в окремі невеликі пачки. Їх загальна кількість мала відповідати зазначеному числу 99.99%. Ці пачки пакувались у спеціальні мішки. Ці мішки опечатувались і разом з протоколами відвозились до окружної комісії. Списки виборців з відміткою про голосування також чомусь переписувались, а не доповнювались, що, як на мене, було значно простіше. Бюлетені ж, які пройшли через руки виборців, пакувались окремо і підлягали знищенню. Частина цих бюлетенів, свідомо чи несвідомо, були просто зіпсовані виборцями. Деякі на звороті містили цілі літературні твори, що свідчили або про душевну хворобу виборця, або, що було дуже рідко, про його несприйняття лінії партії. Формально за вибори відповідав один з проекторів, хоча насправді він в процес не втручався. Реально всією кухнею керували дві людини, які у міжвиборчий період були малопомітними працівниками інституту на незначних посадах, хоча і членами партії. Під час виборів на дільниці весь час чергував представник райкому партії, який також ні в що не втручався і з відведеної йому кімнати не виходив. Цинізм таких виборів був настільки великий, що виникало запитання – навіщо взагалі імітувався процес підрахунку голосів, кого він мав обманювати? Для чого взагалі десь зберігались мішки з бюлетенями, яких не торкались руки виборців? Чи не краще було б після закриття виборчої дільниці для голосування взагалі не проводити жодних дій, а відразу ж оголошувати потрібні їх результати? Після таких виборів у мене не залишалось жодних ілюзій щодо результатів будь-яких виборів у тоталітарному суспільстві, позбавленому моралі. Цинізм суспільства не зникає за один день, а можливо навіть часом посилюється, тому на будь-які наступні вибори я дивився через призму свого досвіду участі у виборах радянських часів.

Для мене референдум 1 грудня 1991 року розпочався десь за пів години до відкриття дільниці для виборців. Я перевірив урни для голосування на предмет наявності в них вже проголосованих бюлетенів. Тут все було гаразд. З прикрістю з'ясував для себе, що я єдиний представник від громадських організацій і партій на даній виборчій дільниці. З задоволенням побачив, що практично всі інші члени комісії, крім голови, у піднесеному настрої і зацікавлено придивляються до мене. Референдум і вибори почались о шостій годині не менш активно, ніж у радянські часи. Далі активність виборців почала швидко наростати і значно перевищила показники попередніх часів. Настрій у більшості людей був святковий. Вперше в їх житті під час виборів у них був вибір і від їх вибору багато залежало. Дев'ять кандидатів у президенти – дев'ять яскравих особистостей, напружена передвиборча кампанія кожного з них, їх практична одностайність у питанні державної незалежності України. Нарешті сам референдум. Голова дільничої комісії - колишній військовий був на диво пасивною і небалакучою людиною. Практично від початку референдуму він усунувся від керівництва комісією, провівши весь день у робочій кімнаті. Скидалось на те, що для нього цей день не був святковим. Очевидно, наказу саботувати референдум він не отримав, а самостійно діяти не наважувався. То він просто ні в що не втручався. Рядові члени комісії прийняли мене на диво доброзичливо і чомусь з усіх питань почали звертатись саме до мене. Атмосфера навколо мене дивним чином відрізнялась від агресивної реакції на слово РУХ, до якої я звик у попередні роки. Дільницю двічі відвідували відповідальні особи. Ближче до обіду з’явися представник райвиконкому – на вигляд етнічний росіянин. Він несхвально висловився щодо незалежності України але втручатись у роботу комісії не став. Відразу після обіду з’явився директор підприємства, у гуртожитку якого відбувалось голосування, – на вигляд етнічний українець. Він відразу спитав, чи є тут представники РУХу. Обпік мене похмурим поглядом але також втручатись в роботу комісії не став. Референдум почався о шостій, а вже біля дев'ятої я знав, що справу виграно. Людей було на диво багато, Люди не звикли до альтернативних виборів. В результаті процес голосування йшов значно повільніше, ніж раніше. Дільниці ж були обладнані абсолютно так як і в радянські часи. Щоб не утворювались занадто великі черги, я розпорядився винести з червоного кутка гуртожитку додаткові столи і стільці. Ми їх просто розташували у вільних місцях кімнати для голосування. Ніхто не говорив людям, щоб вони не йшли до кабінок, а заповнювали бюлетені для голосування за столами. Але частина виборців, щоб не стояти у черзі, саме так і почала робити. Неважко було помітити, як саме голосували люди. Переважна більшість впевнено голосувала за незалежність. Пригадую чоловіка на підпитку, який ледве піднявся сходами і зайшов у залу для голосування. Я хотів його не пустити але перед тим спитав, чому він у такому стані прийшов на референдум, а не залишився дома? Його відповідь втішила мене. Він сказав, що у такий важливий для долі України день він не може лишатись дома, і я махнув рукою, хай голосує. Пам’ятаю літню сільську жінку, що розмовляла мішаною українською мовою, видно нещодавно переїхала жити до дітей в Одесу. Погано орієнтуючись в техніці голосування, вона відразу спитала у членів комісії як їй проголосувати за Радянський Союз. Довелось пояснити. Пам’ятаю єврейську родину – мати і сина. Вони демонстративно, не заходячи до кабінки проголосували за незалежність України, а також за кандидатуру Вячеслава Максимовича Чорновола як можливого президента України. Пам'ятаю велику групу міліціонерів, які перед закриттям дільниці прийшли голосувати. Жваво і голосно обговорюючи свій вибір, вони не заходячи в кабінки проголосували і за незалежність України і за Вячеслава Максимовича Чорновола. Ніхто з членів комісії не просився додому до підведення підсумку голосування. І, цікаво, що всім вистачило роботи – бюлетенів було багато і потрібно було не просто їх рахувати, а і ретельно сортувати відповідно до результатів волевиявлення. Пізно ввечері, після десятої години всі члени комісії за одним великим столом підбивали підсумки голосування. На всяк випадок я слідкував за всіма етапами підрахунку голосів і за всіма його учасниками. При найменшій підозрі сам перераховував паки бюлетенів. Жодних зловживань не виявив. Результати, що були внесені в протоколи виборчої комісії були оголошені всім членам виборчої комісії. Підписи під протоколами, в тому числі і мій, ставились також у присутності всіх членів комісії. Результат по нашій дільниці щодо незалежності України був навіть кращим, ніж у середньому по країні, - 93% проти 91%. Для Одеси це був винятково добрий результат. Як я зрозумів пізніше, головним чинником тут був етнічний склад населення. В нашому мікрорайоні суттєво переважали українці. Я зміг оцінити національний склад населення у 1994 році за прізвищами людей, коли в моїх руках опинився повний список виборців Суворовського району міста Одеси. Українських прізвищ було близько 80%. Я не пам’ятаю усі інші результати голосування. Пам’ятаю, що за Леоніда Кравчука проголосував значно більший відсоток виборців, ніж у середньому по країні, а за – Вячеслава Чорновола значно менший. Значно більший відсоток виборців, ніж в середньому по країні, проголосував і за Ігоря Юхновського. До речі, останнє стосувалось і Одеси в цілому. Висновок: українці бажали незалежності але більше довіряли старим перевіреним кадрам партійної номенклатури. Вони хотіли і незалежності, і комунізму одночасно. У цьому голосуванні виявився один нюанс. Я впевнений, що за незалежність в Україні проголосував 91% тих, хто прийшов на референдум. Але що ніколи не обговорювалось у засобах масової інформації, то це явка на референдум. Явка не була 100%. Я припускаю, що вона була на рівні 75% - 80% в середньому по країні. На референдум прийшли в основному українці. На референдум не прийшли в основному неукраїнці. Тільки цим можна пояснити, що за незалежність проголосував більший відсоток людей, ніж відсоток українців в населенні України? Надалі я переконався, що більшість неукраїнців, що прийняли участь у голосуванні, таки за незалежність і не голосували, Притому і не всі українці голосували за незалежність. Відповідь у мене є принаймні щодо нашого мікрорайона. В голосуванні прийняло участь не все населення мікрорайону, а лише приблизно 80%. Це було дещо менше ніж у радянські часи але відповідало моїй оцінці долі українців в населені району. Додаткове підтвердження цього висновку було наступним. Для активізації процесу голосування, я наказав декільком членам комісії почати обходити ближні будинки, щоб полегшити голосування, для тих, хто ледачий, або кому важко прийти на дільницю. Сам я також пішов з цими людьми. На моє велике здивування, більшість людей, що не прийшли на голосування, зробили це свідомо. На моє запитання чому, я найчастіше чув лайку на адресу моєї країни і українських націоналістів. Після декількох невдалих спроб у такий спосіб активізувати виборців, ми такі спроби припинили. Але добре, що ці люди не прийшли на дільницю. 1 грудня 1991 року стало для більшості людей справжнім святом, не затьмареним присмаком українофобії. Надалі вже так не було. Агресивність антиукраїнської меншості в Україні рік у рік зростала. Вона стала ходити на вибори, входити до складу дільничих комісій, впевнено і сміливо поборювати все дороге щирим українцям.

Моє застереження щодо виборчого процесу у Україні. На мою думку, найвразливішою ділянкою виборчого процесу, що підтверджують і останні вибори, залишатимуться протоколи результатів голосування. Саме вони подаються до окружних виборчих комісій і саме за ними підводяться загальні підсумки голосування. При цьому, між результатами реальних підрахунків голосів і числами в протоколах може не бути нічого спільного. Громадські спостерігачі, навіть і іноземні, тут нічим зарадити не можуть. Ще ніхто і ніколи не перераховував бюлетені у разі сумнівів у достовірності даних у протоколах голосування, а слід було б хоч інколи це робити.

1 грудня 1991 року було справжнім, нічим не затьмареним святом для більшості громадян України – моментом переходу у новий, забутий за багато віків стан власної і незалежної держави. Таким цей день залишиться в нашій пам'яті і назавжди залишиться в історії нашої держави.

ОУН

Організація українських націоналістів

(Київ, електронний ресурс)

Чим є 9 травня для українців?

Відповідно до опитування, що було проведено 2007 року Центром політичних і економічних досліджень імені Олександра Разумкова, 72.5% громадян України вважають День Перемоги великим святом, 21.8% опитаних вважають цей день звичайним святом і 4.8% не вважають День Перемоги святом. Найбільшим святом цей день є для людей від 60 років (82%), у віковій групі 18-29 років День Перемоги справді великим святом вважають 59.2% опитаних. Серед регіонів України виділяється Західний регіон, де День Перемоги великим святом вважають лише 43.3% опитаних, а майже кожний п’ятий (19.3%) не вважає цей день святом.

Чим вважає день 9 травня, безпосередньо пов’язаний із світовою війною, міжнародна спільнота? Генеральна Асамблея ООН в резолюції, приуроченій до святкування шестидесятої річниці закінчення Другої світової війни (Резолюція № A/RES/59/26 від 22 листопада 2004 року) проголосила 8 і 9 травня «Днями пам’яті та примирення.

Для Європейського Союзу цей день є «Днем Європи». Цілком зрозуміло, чому так. Членами об’єднаної Європи стали переможені країни: Австрія, Болгарія, Німеччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Хорватія. Членами об’єднаної Європи стали умовно переможені країни, тобто країни, що були разом з Німеччиною на переможному для німців початку війни і на переможному для антигітлерівської коаліції кінці війни: Італія і Румунія. Членами об’єднаної Європи стали країни переможці: Велика Британія і Франція. Членами об’єднаної Європи стала велика кількість окупованих німцями, румунами і італійцями європейських країн, населення яких ставилось до цієї окупації далеко не однозначно. Наприклад, німці без особливих труднощів формували з населення окупованих країн військові частини. Тільки расова зашореність німців не дозволила їм ефективно використати той потенціал ненависті, що викликала радянська влада у народів, що її спізнали. До речі, за абсолютними, і відносними показниках у цих формуваннях, як це не дивно з огляду на сучасний перебіг подій, переважали саме росіяни. Справляє велике враження конкурсний відбір у ці формування. Так у дивізії СС Галичина зголосилася служити 81 тисяча осіб – німці відібрали лише 12 тисяч.

Чи можна вважати якісь європейські країни переможницями у цій війні? Формально так. Велика Британія і Франція окупували частину Німеччини і у політичному плані деякий час її контролювали. Чим вони заплатили за свою так звану перемогу? Це не тільки людські втрати. Вони вийшли з цієї війни економічними і фінансовими банкрутами. Англійський фунт був витіснений на другорядні позиції американським доларом. Британська колоніальна імперія, так само як і Французька, спочатку похитнулись, а потім почали з наростаючим прискоренням розвалюватись. Світові війни завжди мають катастрофічні наслідки для світових імперій. За результатами першої світової війни розвалились дві європейські імперії – російська і австроугорська. За результатами другої - розвалились вже чотири імперії. Спочатку Британська і Французька, а потім Радянська і Югославська. Світова війна – це надто велике потрясіння для штучних державних утворень. Такі потрясіння витримують лише монолітні етнонаціональні утворення. Якщо перша світова війна дала деяким європейським країнам ілюзію перемоги, то друга дала цю ілюзію хіба що частині простого люду, не обтяженого самостійним і критичним мисленням. Європейська багатонаціональна еліта прекрасно розуміла, що Європа як колиска сучасної цивілізації, як головний політичний гравець на світовій арені понесла колосальні втрати в результаті обох світових війн. На багато десятиліть вона перестала бути світовим лідером у всіх ділянках функціонування світової цивілізації. Тому для Європи 9 травня це не день перемоги, а день Європи – символ об’єднання після трагічного досвіду двох світових війн.

В ім’я чого ведуться війни? Кого можна вважати переможцем у війні? Війни ведуться задля того, щоб у короткий термін отримати те, що за умов мирного часу або отримати неможливо, або на це потрібні десятки років. У другій світовій війні Німеччина воювала за світове лідерство, Радянський Союз і Сполучені Штати також. Такі країни як Велика Британія і Франція воювали за те, щоб своє світове лідерство зберегти. Німеччина вийшла з цієї війни розділеною, зруйнованою і окупованою країнами антигітлерівської коаліції. Велика Британія і Франція вийшли з війни економічними банкрутами і швидко почали втрачати рештки своєї імперської могутності. Радянський Союз вийшов з війни економічно і фізично зруйнованим, понісши безпрецедентні в історії людські втрати. Він в якості компенсації отримав декілька незаселених Курильських островів і «ісконно русскую землю» - Калінінградську область, тобто частину Східної Прусії. Він також отримав в якості трофея троянського коня у вигляді країн народної демократії Східної Європи, які згодом і стали каталізатором розвалу самого Радянського Союзу. Цікаво, що Велика Британія і Франція вступили у другу світову війну, захищаючи незалежність Польщі, тобто вони не хотіли, щоб Польща стала частиною Німецької імперії. Але за результатами війни легко віддали Польщу до складу Радянської імперії.

Єдина країна, здобутки якої за підсумками другої світової війни не викликають сумнівів – це Сполучені Штати Америки. Не вони розпочали цю війну. Вони лише вступили в неї у слушний час на правильному боці. Сполучені Штати стали політичним, економічним і фінансовим лідером світу і залишаються ним і досі. Як же вони відмічають цю доленосну для них дату? Ось список національних свят: День благодаріння, Різдво, Новий рік, День Мартина Лютера Кінга, Президентський день, День пам’яті загиблих (останній понеділок травня), День незалежності, День праці, День Колумба, День ветерана. Як бачимо, День Перемоги серед цих свят відсутній. Можливо це не Національне свято, а пам’ятна дата календаря? Дивимось у календар. Дійсно, 9 травня відмічаються день учителя і день індіанців. Єдина країна світу, яка беззаперечно виграла другу світову війну, день 9 травня ніяк не святкує.

Формально Друга світова війна розпочалась нападом на Польшу двох тоталітарних держав. Як же поляки відмічають цей день? Ось список їх національних свят, що є вихідними днями: Новий рік, Пасха, Свято праці, Свято конституції, Зелене свято, Боже тіло, Вознесіння Богоматері, Всіх святих, День незалежності, Різдво Христове. Серед цих свят Дня перемоги немає. Але є ще і свята, що не є вихідними днями: День бабусі, День дідуся, День жінки, День Прапора Польської республіки, День матері, День дитини, День батька, День померлих, День святого Миколая. І серед цих свят немає Дня Перемоги.

Так хто ж врешті у світі святкує День перемоги? Є дві країни – це Сербія і Росія. Цікаво, що жодної з цих країн під такою назвою на момент закінчення другої світової війни на мапі світу не значилось. Була велика імперія – Радянський Союз і була маленька імперія – Югославія. Кожна війна, а тим паче світова, стимулює зростання національної свідомості недержавних народів. Югославія була у стані війни з 1941 по 1945 роки плюс один рік. Російська імперія була у стані війни з 1939 по 1945 роки плюс десять років. Тоді ці дві багатонаціональні держави справились із відцентровими силами але годинник, що відраховував їх кінець, був вже запущений. Нарешті сталося неминуче. Югославія розпалася на найдрібніші складові. Радянський Союз, якщо рахувати лише населення, розпався наполовину.

До святкування Дня Перемоги Радянський Союз йшов 20 років. За Сталіна День Перемоги не святкували. За Хрущова День Перемоги не святкували. Лише у 1965 році Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня, тобто в епоху Брежнєва, День Перемоги був оголошений неробочим днем як «Свято Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.». Імперії потрібні міфи. Немає міфів – немає імперії. За Сталіна таких міфів було доволі, наприклад, про доброго Леніна та мудрого Сталіна. За Хрущова міф про Сталіна був розвінчаний. Хрущов кинув тінь і на перемогу у другій світовій війні. Він вперше оприлюднив дані про кількість загиблих військовослужбовців – 20 млн. солдат і офіцерів. Люди почали подумки додавати до цієї кількості інші втрати серед мирного населення, неминучі під час такої жахливої війни. За Брежнєва вже все попереднє керівництво країни почало у людей викликати сумніви. Стали виникати неминучі запитання – чому такі великі втрати і в ім’я чого ці втрати? Потрібно було терміново підфарбувати фасад Радянської імперії і зазначений Указ саме цій меті і відповідав. Після напіврозпаду Радянського Союзу був розвінчаний і міф про Леніна. Велика Перемога – це останній міф Радянської імперії. Це шанс на її відновлення. Якщо це Велика Перемога, то виправдані всі злочини комуністичного режиму, виправдані всі його лідери. Приклад. Для Великої Перемоги потрібна індустріалізація країни, для індустріалізації потрібна валюта, для отримання валюти потрібно продавати зерно. Ось його і не вистачало у 1932-1933 роках. Тобто були певні труднощі з продовольством. Але вони виправдані в ім’я Великої Перемоги. Приклад другий. Так Сталін був диктатором, так він без жалю нищив ворогів народу але завдяки його сталевій волі ми здобули Велику Перемогу. Велика Перемога – це універсальне виправдання для всього зла, що несли радянські часи. Це реабілітація Радянської імперії. А реабілітація – це шанс для її відновлення. Істерія Великої Перемоги, що як кола по воді розходиться по теренах колишнього Радянського Союзу з Москви з року в рік наростає. Вона знову повертає росіянам шанс представити себе месіями для світу. Це їх улюблена роль. Під різними конкретними назвами вони всю свою не дуже довгу історію грали цю єдину роль: збирання земель руських, захист православ’я, об’єднання слов’янських народів, боротьба за визволення світового пролетаріату від капіталістичної експлуатації, тобто світова революція, боротьба за мир у всьому світі, побудова світлого майбутнього людства – комунізму, визволення світу від фашизму. За всіма цими гаслами, за всім цим месіанством – бажання творити і поширювати у світі свою імперію азійського зразка, фізично панувати над іншими народами. Викликає занепокоєння той факт, що з року в рік зростає відсоток українців, які вважають День Перемоги великим святом українського народу. Насправді це результат не самостійного думання українців, а їх тотальної керованості російськими засобами масової інформації. Ефективність російської пропаганди в Україні стрімко зростає. Сьогодні це основна загроза існуванню незалежної Української держави. Держава незалежна доти, доки її громадяни відчувають себе незалежними.

Радянська Україна у 1941 році мала 41 млн. населення, у 1946 році лише 28 млн. Це статистичні данні, Чому вони наведені за 1946 рік, а не за 1945 рік? Тому що у 1945 році населення було ще менше. Чому ж тоді не взяли для статистики 1947 рік? Тому що у 1947 році в Україні почався черговий голодомор і населення знову поменшало. Наші втрати найбільші у світі і у відносному і в абсолютному вимірах. Хто нам за це подякував? В ім’я чого вони? Світові імперії знали, за що воювали. А ми за що? Ми навіть не були державною нацією. Мій висновок однозначний. Українці були гарматним м’ясом на чужій війні. Тільки декілька відсотків українців це розуміють. Більшість з чужого нещирого голосу, не замислюючись, не піддаючись сумнівам, вважають себе переможцями. Своєю «перемогою» вони лише продовжили на декілька десятиліть агонію найкривавішої імперії світу за весь час його існування і заплатили за це найдорожчу ціну. Зазначу, що на мою думку, таким же гарматним м’ясом були і інші народи колишнього Радянського Союзу з росіянами включно. Якби з росіян хоча б хтось це розумів.

У своєму зверненні від 22 квітня 2005 року Світовий Конгрес Українців зазначив: «9 травня не є днем перемоги для України». І далі: «Ми звертаємось до членства наших складових організацій, щоб 9 травня 2005 року відзначити трагічні наслідки Другої Світової Війни реквіями, літургіями та панахидами, за всіх тих, хто воював в різних військових формаціях, але які у своїх серцях несли незалежну Україну. Ми також звертаємось до складових організацій з проханням донести до урядів своїх держав правду про совєтські репресії та комуністичне зло. Ми звертаємось з проханням до Президента України відкликати свою поїздку до Москви, оскільки Москва символізує трагедію українського народу, його біль та страждання протягом 45 років після оманливої перемоги 9 травня». Хіба не є це звернення актуальним і через шість років? Що змінилось?

http://kmoun.info/news/view/322/word/%D8%E2%E5%F6%FC+%C2.%D2.

Чорноморські новини. - 2012. - № 68. - 1 вересня

На службі Рейху

Україна і Росія належать до тих небагатьох країн світу, де події другої світової війни залишаються актуальними і по сьогодні, де відмічається і початок, і кінець цієї війни, річниці видатних битв, дні звільнення тих чи інших міст, де активно підтримуються у громадській думці стереотипи радянських часів, хоча вже виросло покоління людей, народжених після них. Одним з таких стереотипів є теза про те, що радянський народ виграв цю війну завдяки безпрецедентній згуртованості навколо комуністичної партії і її вождя в ім’я перемоги. При цьому інколи згадують і купку запроданців, що перейшли під час війни на бік німців. До їх числа, найчастіше, зараховують українців, кримських татар і деякі народи Кавказу. Як все це було насправді? Історична наука вже має відповідь на це питання. Однак ця наукова відповідь ще так і не стала частиною світогляду більшості громадян всіх країн колишнього Радянського Союзу. Отже, перейдемо до цієї відповіді.

У часи другої світової війни з 73 млн. мешканців СРСР, що опинились під німецькою окупацією, українці склали 30 млн. осіб, росіяни – 20 млн. осіб, естонці, латиші і литовці – 5 млн. осіб, поляки – 1.5 млн. осіб, молдавани і румуни – 3 млн. осіб., євреї – 2 млн. осіб, ... . З українців було сформовано у складі німецької армії:

- дивізій - 1 з приблизно 40 – 2.5%;

- бригад - 3 з приблизно 60 – 5%;

- полків – 20 з приблизно 250 – 8%;

- батальйонів – 120 з приблизно 100 – 11%.

Точну кількість формувань важко навести, оскільки формування гинули і переформовувались.

Відповідно до Ялтинської угоди 1943 року, громадянство воюючих країн визначалось по стану на початок 2-ої світової війни, тобто на 01.09.1939 року. Таким чином, мешканці Литви, Латвії, Естонії, Західної Білорусії і Західної України громадянами СРСР не вважались і їх перебування у складі німецької армії, відповідно до цієї угоди, не розглядалось як зрада. Зазначимо, що єдина українська дивізія у складі німецької армії була сформована з мешканці Західної України. На запитання, чому такий малий відсоток українців, здавалося б, попри всі криваві репресії радянської влади в Україні в передвоєнні роки, воювали на боці німців, у мене немає простої відповіді.

Загалом у німецький полон потрапило 5.74 млн. громадян СРСР. У полоні у 1941 році опинився практично весь кадрової склад радянської армії, з яким вона починала цю війну. 318 тисяч військовослужбовців у 1941 році були відпущені з полону за місцем проживання під підписку про невиїзд. З них 41 тисяча – це німці, прибалти, білоруси, 277761 – українці. У 1942-1944 роках звільнено з полону 505 тисяч осіб але тепер вже у зв’язку з їх переходом на німецьку військову службу. Серед них 160-170 тисяч представників народів Кавказу, Поволжя і Середньої Азії, 60-70 тисяч українців і 260 – 280 тисяч росіян включно з козаками. Для порівняння. З 232000 полонених англійців, ірландців, американців, канадців, ново-зеландців перейшли на німецьку службу 300 осів (250 фольксдойче, 35 ірландців і 15 англосаксів). У часи першої світової війни з 4 млн. військовополонених російської армії на німецьку службу перейшли лише декілька тисяч осіб. В німецькій армії служили близько 200 російських генералів: 50 – колишні радянські громадяни, 150 – російські еміграти. Служили також 5 українських генералів з емігрантів, 1 білоруський, 1 естонський, 3 латишські, 1 армянський, 1 грузинський, 2 генерали – вихідці з Північного Кавказу.

Під час війни до складу німецької протиповітряної оброни були мобілізовані приблизно 35 тисяч юнаків і дівчат віком 14 – 17 років на термін 2 роки з наступним їх переведенням у частини СС. З них: 14 тисяч росіян, 10 тисяч українців, 3200 білорусів.

В Рейхскомісаріатах “Москва” і “Кавказ” були в порядку експерименту створені самоврядні автономні території. Це Лепельський округ Брянської області: 8 районів – 518 тисяч мешканців і показовий Уманський відділ Кубанського казачого війська: 6 районів – 160 тисяч мешканців. Вони були прообразом майбутніх маріонеткових держав “Московія” і “Казакія”. Казаків у ті часи німці вважались зрусифікованими нащадками ост готів-арійців. На території Лепельського округу була створена Російська визвольна народна армія у складі 1 бригади, 5 полків, 18 батальйонів. Разом з 8 районними управами міліції вона налічувала біля 20 тисяч осіб. На території Уманського відділу було створене казаче ополчення у 3300 осіб. В Україні було створено 442 єврейських гетто. В них діяла Єврейська допоміжна служба правопорядку. Найчисельнішою вона була у Львові – 750 осіб. Українська поліція Львову налічувала 425 осіб. Взагалі, у Західній Україні Українська допоміжна поліція 1941 році налічувала 6 тисяч осіб. Після переходу української поліції у 1943 році в УПА (Українська повстанська армія) німці призвали на службу 16 тисяч осіб з членів колишньої польської поліції.

Німецьке військове керівництво, по можливості, приховувало від Гітлера і керівництва партії масштаби використання ненімецьких національних формувань. Діяла заборона Гітлера на формування східних військових частин більших за батальйон. Німці вдавались до заміни німецького персоналу східними добровольцями без зміни статусу і назви військових частин. Це дало можливість забезпечити особовим складом батальйони охорони концтаборів, артилерію берегової охорони, частини протиповітряних сил, важку артилерію, де на 1 німця припадало 4-5 східних солдат.

З 06.10.1941 року німецьке командування дозволило набір в німецькі частини “Добровільних помічників” (ХІВІ) з числа місцевих мешканців. Кращі ХІВІ за 2-4 місяці підписували контракт добровольців і переводились у бойові військові частини. В ХІВІ німецьких частин Вермахту дозволялось брати лише росіян і українців за виключенням бандерівців, членів ВКП(б) і злочинців. Максимальна чисельність ХІВІ становила 800-900 тисяч осіб. За національним складом, за російським джерелами, 72% становили росіяни і 28% українці. 6-а армія Вермахту, що наступала на Сталінград, мала у своєму складі 51 тисячу ХІВІ з 200 тисяч солдат. 11-а армія, що воювала в Криму, мала у своєму складі 47 тисяч ХІВІ з 130 тисяч солдат.

Значним за кількістю учасників формуванням була місцева поліція і сили самооборони. У 1943 році ці сили налічували 238 тисяч осіб. Сюди слід додати і сотні тисяч громадян Радянського Союзу, що працювали на різних посадах у німецькій окупаційній адміністрації.

В якості першого висновку зазначу, що на жодному театрі військових дій у 20 сторіччі не було прикладів такої масової співпраці з окупантами як на території колишнього Радянського Союзу під час Другої світової війни. Головна причина, з моєї точки зору, може бути лише одна – антисоціальна, антинаціональна, антилюдська внутрішня політика більшовицького керівництва Радянського Союзу. Немає простого пояснення, чому відносно малий відсоток українців співпрацював з німцями. Це – другий висновок.

На завершення, наведу список більшості військових формувань дивізійного рівня, утворених з представників народів, що проживали на теренах колишнього Радянського Союзу.

Українські дивізії:

1.14-а Гренадерська дивізія військ СС “Галичина” ФХА – СС.

Білоруські дивізії:

1.30-а Гренадерська дивізія військ СС “Рутенія” ФХА – СС.

Російські дивізії СС:

1.29-а Гренадерська дивізія військ СС “РОНА”;

2.30-а Гренадерська дивізія війсь СС ФХА-СС;

3.1-а Донська казача кавалерійська дивізія;

4.2-а Кавказська кавалерійська дивізія;

5.3-а Пластунська казача дивізія;

6.1-а Казача російська кавалерійська дивізія військ СС ФХА_СС;

7.1-а Донська казача піша дивізія Казачого корпусу;

8.2-а Кавказька казача піша дивізія Казачого корпусу.

Російські дивізії Вермахту:

9.Російська піхотна дивізія “Фон Штумпфельд”;

10.Збірна казача кавалерійська охоронна дивізія польової поліції “Фон Шуленберг”;

11.136-а Східна дивізія особливого призначення;

12.140-а Дивізія особливого призначення Вермахту (німецько-російська);

13.442-а Дивізія особливого призначення Тилового району групи армій “Центр” Вермахту;

14.210-а Стаціонарна піхотна дивізія особливого призначення берегової охорони;

15.454-а Охоронна дивізія групи армій “А”;

16.201-а Охоронна дивізія групи армій “Центр”;

17.1-а Дивізія РВА КОНР (600-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);

18.2-а Дивізія РВА КОНР (650-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);

19.3-а Дивізія РВА КОНР (700-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);

20.4-а Дивізія РВА КОНР;

21.353-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

22.134-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

23.71-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

24.76-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

25.297-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

26.Особлива дивізія “Росія” (сформована з колишніх білогвардійців і емігрантів):

27.1-а Російська національна дивізія.

Прибалтійські дивізії:

1.15-а Добровольча дивізія 6 польового корпусу військ СС (латишська);

2.19-а Добровольча дивізія 6 польового корпусу військ СС (латишська);

3.Латишська дивізійна бойова група “Єкельн”;

4.Латишська дивізійна бойова група “Бах-Зелевські”;

5.20-а Добровольча дивізій військ СС (естонська);

6.300-а естонська дивізій особливого призначення.

Кавказсько-мусульманські дивізії:

1.219-а піхотна дивізія (кавказсько-німецька);

2.162-а Тюркська піхотна дивізія;

3.242-а Стаціонарна піхотна дивізія (німці, кавказці, росіяни).

4.81-а Східна кадрова дивізія Вермахту;

5.709-а Піхотна дивізія (німці, росіяни, грузини);

Детальнішу інформацію за темою статті можна знайти, наприклад, у довіднику: Вадим Махно “Справочник. Полный перечень объединений и соединений 3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, а также жителей Прибалтики, Западной Белоруссии и Украины”, 2010 рік, 156 с.

Дзеркало тижня. - 2012. - № 16. - 27 квітня

Енергетична безпека України — в чому вона?

Україна платить найвищу в світі ціну за російський природний газ. Він є однією з вагомих складових енергетичного балансу України. 2011 року базова ціна на газ для України склала 450 дол. за тисячу кубометрів, у той час як для Західної Європи — в межах 350 дол. (у 2010 році — 237 дол.). В інших країнах світу ціни значно нижчі за європейські. За 100-доларову знижку базової ціни, відповідно до Харківських угод, ми заплатили частиною своєї незалежності. Чи є якийсь розумний вихід із ситуації, що склалася в нашій енергетиці? У пошуках відповіді пропоную уважніше придивитися до атомної енергетики України.

Валерій Швець

Енергетика світу, у тому числі енергетика України, має чотири головні аспекти: собівартість, існуючі запаси, безпечність, екологічність. Розглянемо їх детальніше. У 2011 році в Україні середній тариф на кіловат електричної енергії, виробленої на атомних електростанціях, склав 18,82 копійки, на теплових електростанціях — 56 копійок, на гідроелектростанціях — 12,92 копійки. При цьому у «гідротариф» ніколи не закладалися збитки від невикористання колосальних земельних угідь, затоплених водосховищами гідроелектростанцій.

Є ще нетрадиційна енергетика, яка становить в енергетичному балансі людства ,5%. За прогнозами аналітиків, її доля у загальному енергобалансі людства у найближчі десятиліття не зростатиме, хоча в абсолютних цифрах таке зростання спостерігається.

Традиційним і найпоширенішим сьогодні представником цього напрямку розвитку енергетики є вітрові електричні станції. У деяких країнах Європи, зокрема у Німеччині, доля електричної енергії, виробленої на вітрових електричних станціях, становить уже декілька відсотків і продовжує зростати. Здавалося б, ось де енергетична перспектива людства. Але, за оцінками Кристофера Сміта, голови проекту ІТЕR (міжнародний експериментальний реактор Токамак), собівартість кіловата електричної енергії вітрових електричних станцій становить 50 центів і навряд чи в досяжному майбутньому у таких країнах, як Україна, знайдуться промисловці чи рядові громадяни, які дозволили б собі використання такої дорогої енергії. Значно дешевше було б ще вдесятеро дорожче купувати російський газ…

Здавалося б, дуже перспективним джерелом енергії є Сонце. Але для досягнення потужності одного блока наших атомних електростанцій потрібно вкрити сонячними панелями 100 квадратних кілометрів земної поверхні. При тому, якщо атомна електростанція працює в одному режимі цілодобово, сонячна — загалом у ясний сонячний день. Уявлення про вартість такої електростанції може дати ціна на сонячну батарею побутових розмірів, наприклад 0,5 кв. м. Вона становить приблизно 100 дол. У результаті сонячні електростанції є значно дорожчими за вітрові. Отже, з точки зору собівартості, ядерна енергетика поза конкуренцією.

Щодо наявних запасів палива у світі ситуація така. Уран з атомною масою 235 атомних одиниць (уран-235) — найбільш поширене тепер ядерне паливо — зустрічається в природі у суміші з ураном з атомною масою 238 атомних одиниць (уран-238) у співвідношенні 0,72% до 99,28% відповідно. Більшість атомних реакторів світу, у тому числі всі атомні реактори України, використовують саме уран-235. Решта ж урану, що входить до складу тепловидільних елементів (твелів) ядерних реакторів — паливо наступного покоління атомних реакторів. Тобто 99,28% потенційного палива залишається невикористаним і вивозиться у складі відпрацьованих твелів за межі України до країни-виробника, хоча третина з них виробляється з урану українських родовищ.

Зазначу, що відпрацьований твел, на відміну від невідпрацьованого, містить не лише уран-238, але й плутоній. Останній утворюється при опроміненні урану-238 в активній зоні ядерного реактора нейтронами, що виникають при ядерній реакції поділу урану з атомною масою 235. При цьому кількість плутонію, що утворюється таким чином, може значно перевищувати кількість використаного урану-235. Так званий коефіцієнт відтворення ядерного палива може досягати 1,6. Цінність плутонію полягає у тому, що він, у свою чергу, може ефективно використовуватись як ядерне паливо.

Недоліком плутонію в якості ядерного палива є складніший ядерний реактор для його використання. Це так званий реактор на швидких нейтронах. На думку фахівців, реактори на швидких нейтронах є майбутнім атомної енергетики світу, оскільки дозволяють використовувати в якості ядерного палива і уран-238, збільшуючи більше ніж у 120 разів запас потенційного ядерного палива.

Що це означає для України? Україна має найбільші запаси природного урану в Європі (Новокостянтинівське родовище). Використання в якості ядерного палива лише урану-235 на нинішньому рівні забезпечене розвіданими українськими родовищами урану приблизно на 100 років. На цьому тлі число у 10 тис. років для України виглядає значно привабливішим, якщо мати на увазі наші наявні запаси також і урану-238. Для порівняння зазначу, що розвіданих запасів нафти у світі при нинішніх темпах споживання, за песимістичним сценарієм, вистачить приблизно років на 70. Для Росії ця перспектива вирахувана значно точніше — 21 рік. Вугілля при нинішніх темпах споживання має вистачити років на 400. Отже, з точки зору перспективи, на теперішній час серед існуючих джерел електричної енергії для атомних електростанцій немає альтернативи.

Що потрібно для реалізації атомного енергетичного майбутнього України, подарованого нам природою — найбагатшими в Європі покладами урану і унікальним спадком колишньої радянської імперії у вигляді атомних електростанцій? Активно включитися в міжнародну науково-технічну співпрацю з розробки і вдосконалення ядерних реакторів на швидких нейтронах. Зробити розвиток ядерної фізики і ядерної енергетики пріоритетними напрямками розвитку науки і техніки в Україні, почати вкладати серйозні кошти у відповідні дослідження.

Відповідно до недавньої заяви голови «Росатому» Сергія Кирієнка, у Росії планують збудувати до 2020 року 26 нових атомних енергоблоків великої потужності. Зараз їх там 30. Це при тому, що Росія має на своїй території колосальні поклади органічного палива. За його ж словами, майбутнє ядерної енергетики Росії пов’язане з ядерними реакторами на швидких нейтронах. Разом із Францією розпочато будівництво сучасного атомного реактора на швидких нейтронах. Росія бере участь у найсучаснішому, найперспективнішому і одному з найдорожчих енергетичному міжнародному проекті ITER, пов’язаному з термоядерним синтезом. Росія робить ставку на енергетику майбутнього.

У світлі невідворотної перспективи переходу в недалекому майбутньому атомної енергетики світу на реактори на швидких нейтронах, особливо важливим стає питання ядерної безпеки. Справа у тому, що критична маса чистого плутонію приблизно у чотири з половиною рази менша за критичну масу чистого урану-235 і становить приблизно 11 кілограм (для урану — 50 кілограм). Якщо плутонію надати форму кулі, то діаметр цієї кулі буде всього 10 сантиметрів. Плутоній має високу радіоактивність. Для того щоб відбувся ядерний вибух, достатньо дві півсфери зазначеного діаметра, зроблені з плутонію, привести у контакт своїми плоскими частинами. Тому міжнародну спільноту завжди турбують держави, що мають запаси збагаченого плутонію або навіть урану. Не випадково Україна кілька років тому була змушена передати свої запаси плутонію, а в минулому році і збагаченого урану, Сполученим Штатам Америки. Очевидно, всі роботи з використання плутонію у нас мають проводитися під ефективним міжнародним контролем, щоб у світової громадськості не виникало ні найменшого сумніву щодо його мирного використання.

Україна зараз має 15 атомних енергоблоків великої потужності, на яких виробляється приблизно 50% електричної енергії країни. Вищий результат у цьому сенсі у Франції, Бельгії та Словаччині. Важливо, що три енергетичні блоки добудовані вже у незалежній Україні. Їх будівництво супроводжувалося дискусіями про доцільність подальшого розвитку атомної енергетики в Україні. З нашої точки зору, така доцільність не тільки існує, вона є нашою невідворотною долею. Чим раніше ми це зрозуміємо, тим якіснішими і безпечнішими будуть наші атомні електростанції, тим упевненіше Україна почуватиметься у своїх стосунках з іншими державами світу.

Чорнобильська трагедія продемонструвала, у першу чергу, тотальну некомпетентність і безвідповідальність керівництва всіх рівнів від партійного до наукового у тоталітарній державі. За таких умов трагедія типу Чорнобильської була неминуча. Питання лише в тому, чому саме біля Києва проводилися дивні експерименти з атомним реактором. У ході цих експериментів потрібно було вимикати автоматичну систему захисту атомного реактора. Чому загинули наші героїчні пожежники, намагаючись загасити ланцюгову реакцію традиційними засобами — водою і піною? Вода при контакті з розплавленим ураном лише перетворювалася в радіоактивні аерозолі, які легко переносилися на значні відстані від зони реактора. Чому до в’язниці потрапив директор станції, що лише виконував накази з Москви, і не потрапив той, хто їх віддавав? Таких запитань можна поставити багато.

Вагомим аргументом проти подальшого розвитку атомної енергетики стала аварія на японській атомній станції Фукусіма-1, що стала наслідком безпрецедентного в історії Японії цунамі. Але зважу на те, що внаслідок цього цунамі загинули тисячі осіб, а внаслідок аварії на атомній електростанції Фукусіма-1 — не загинула жодна. Не було і випадків променевої хвороби. На аварію в Японії відреагувала лише Німеччина, яка офіційно заявила про відмову від ядерної енергетики як такої. Політика ж таких лідерів атомної енергетики, як Франція залишилася незмінною і спрямована на подальше нарощування потужностей атомних електростанцій. Тут понад 78% електричної енергії виробляється саме на атомних електростанціях.

Комфорт сучасної людини, що користується всіма благами цивілізації, постійно оплачується життями інших людей. У минулому році в Україні була видобута рекордна за останні роки кількість вугілля — понад 80 млн. тонн. За кожний мільйон тонн вугілля Україна сплачує двома-трьома людськими життями. Чому в Україні не ставиться питання про закриття всіх вугільних шахт? До речі, якщо помножити масу видобутого вугілля приблизно на три, ми отримаємо масу парникових газів, що викидаються в атмосферу України. Ми отримаємо також колосальну кількість канцерогенних речовин, розпорошуваних її територією.

Від моменту відновлення української державності у 1991 році, Україна заявила про себе як миролюбну країну, що відмовилася від ядерної зброї. Заявила про себе як про країну, що готова до широкої міжнародної співпраці і міжнародного контролю, у тому числі й у сфері ядерної енергетики. Ми маємо моральне право думати про власне енергомайбутнє, власну енергетичну незалежність і безпеку. Атомні реактори у нас уже є. Вони становитимуть мінімальну небезпеку тоді, коли ми спрямуємо серйозні кошти на подальший розвиток і вдосконалення ядерних технологій і підготовку фахівців. Ядерна енергетика, адекватно сприйнята державою і громадянами України, може стати нашим містком до новітніх технологій узагалі, до відновлення відповідного сучасному світу стану науки у нашому суспільстві, до відновлення престижу точних наук і інженерних професій. З моєї точки зору, альтернативи атомній перспективі України немає. В цьому її шанс на повну енергетичну безпеку як у політичному, так і економічному сенсі. В Інтернеті з’явилась інформація, що Україна планує до 2030 року ввести у дію 11 нових блоків на АЕС та продовжити експлуатацію дев’яти нині працюючих атомних блоків. Залишається побажати щасливого плавання кораблю української атомної енергетики.

http://gazeta.dt.ua/ECONOMICS/energetichna_bezpeka_ukrayini__v_chomu_vona.html

Передруки з газети Чорноморські новини:

Ukrainian Scientists Worldwide

(електронний ресурс)

http://www.usw.com.ua/group/ukrainian/forum/topics/2031682:Topic:68981

Чорноморські новини. - 2011. - № 93-94. - 26 листопада

Голодомор 1933 – мій рахунок

Гриша! Ти щось бачиш? Ні. І я нічого не бачу. Так звичайно моя мати починала розповідь про голодомор 1932-1933 років. На початку голоду їй було лише 5 років. Гриша – це її старший брат, на кілька років доросліший за неї. Тримаючись за руки і навпомацки, орієнтуючись по стінам хати, вони виходили, швидше виповзали, на ганок хати і сідали під стіною поряд, гріючись у променях вранішнього сонця. Хатні двері виходили саме на південний схід, і так проти сонця вони сиділи доти, поки набряки біля очей трохи не спадали і на очі ставало можливо щось бачити. Далі починався звичайний день дітей, інколи присвячений дитячим забавам, а частіше пошукам хоча б чогось, що можна було б з’їсти з того, що росло на городі або у садку. Батьки ще вдосвіта йшли на роботу і з ними діти бачились лише пізно ввечері. Хліба в хаті не було ніколи. Будь-якого зерна – також. Батько, як людина віддана пролетарській владі, першим здав все зерно із словами: «Що буде людям, те буде й нам». Він, кажучи ці слова, дещо лукавив. Тому що людям не дозволяли тримати домашню скотину, зокрема корів, а у маминих батьків корова була. Батько у ті роки був головою колгоспу у селі Мошняги, а до таких людей влада ставилась дещо поблажливіше. Вони мали померти останніми. Молока корова давала небагато і на те молоко було багато голодних ротів. Поряд з хатою, на тій самій ділянці землі жили – її дідо і бабця. У маминого батька було вісім сестер, правда вони віддавались заміж здебільше в інші села, але була і інша рідня поряд. Люди їли все те що і тварини, починаючи з лободи. Проте, саме корова врятувала життя майже всім членам родини. Від голоду помер лише дідо. Він був здоровою і сильною людиною у розквіті літ. Виховав дев’ятеро дітей і з достойним посагом за достойних чоловіків віддав заміж вісім своїх дочок. Своєму єдиному і улюбленому сину він відділив половину власної землі і допоміг побудувати хату поряд із своєю. Мабуть сподівався, що саме син стане його справжньою опорою у подальшому житті. Вийшло не так. Він помер від голоду у той час, коли його син очолював колгосп. Такою була і доля багатьох інших сильних і здорових людей. Вони звикли працювати за трьох але і їли багато. Режим злиденного харчування виявився для них абсолютно непридатним. Мамину бабцю, а звали її Варвара, я добре пам’ятаю. Переживши всі голодомори із властивою жінкам витривалістю, виховавши дев’ятеро дітей, вона померла у віці, здається, вісьмидесяти трьох років. Не чини спротив злому. Ці слова з Євангенлія від Матфея є не закликом до українців тих часів, а характерною рисою вдачі більшості з них. Мабуть чотири класи церковно приходської школи – значна на селі тих часів освіта – не пройшли для мого діда марно.

Батьки мого батька не покладаючись на євангелія намагалися злу противитись. Але вийшло ще гірше. Мешкали вони у тому ж селі, що і мамині батьки але на території іншого колгоспу. До колгоспу вони не йшли. Намагалися працювати одноосібно. Це було їх спільне рішення. Бабця була надзвичайно віруючою людиною і відкрито називала комуністів антихристами. Дідо також був налаштований до комуністів критично. На відміну від маминого батька, він вийшов віком, щоб прийняти участь у першій світовій війні від її початку, а далі і у громадянській. Додому він повернувся у двадцятому році. Коли дід помер, я був у другому класі і вже мав певні уявлення про громадянську війну. Якось я спитав діда за кого він воював у цій війні – за поганих білих, чи за гарних червоних. Його відповідь тоді я просто не зрозумів. Я не воював ні за білих, ні за червоних. Очевидно, що у них не було шансів вижити. Для початку їх зимою вигнали з хати роздавши все нехитре майно односельцям і готували до виселення до Сибіру. Оскільки влада не дуже квапилась з вивезенням, дідо за допомогою тестя, що був головою сільради у сусідньому селі, встиг написав скаргу до Москви. Як це не дивно, але скарга спрацювала. Оскільки дід ніяк не підходив під категорію куркулів, виселення відмінили, хату повернули. Але навіть ложки і тарілки у ній вже не було. У такому стані їх і застав голодомор. Всі діти, у тому числі і мій батько, спухли від голоду. Четверо дітей втратила родина за неповних два роки. Ще деякий час обкладений немислимими податками мій дід намагався утриматись поза колгоспом але врешті-решт із залишками родини змушений був до колгоспу вступити. Всього у родині було дев'ятеро дітей. До зрілого віку дожили лише троє. Від того райського колгоспного життя мій батько у віці 15 років у старому маминому взутті, бо свого не було, з 5 рублями в кишені, подався у пошуках кращої долі до Одеси. Дивно, що у книзі пам'яті жертвам голодомору, виданою Інститутом національної па'яті, створеним за часів президентства Віктора Ющенко (тепер такі речі були б неможливими) зазначено, що в селі Мошняги від голоду померло лише 10 осіб.

А у нас щодня було м'ясо – згадує моя теща голодомор 1932-1933 років. Як так? – дивуюсь я. А мій батько у колгоспі працював на стайні. Там завжди було багато горобців і він навчився їх ловити. Щодня він приносив додому декілька горобців. І що, тільки через це в вашій родині ніхто не помер? – Питаю я. Зрозуміло, що ні, Батько зумів приховати трохи пшениці. Кілька разів приходили люди із "шпичками", намагаючись її знайти але так і не знайшли. Тож у нас щодня була для їжі жменька зерна. А ще у нас було молоко. Як то? – Ще більше дивуюсь я. Чоловік сестри батька працював у райцентрі бухгалтером. Це на ті часи було велике начальство. Його хату боялись обшукувати і у льоху вони тримали корову. Молоко ділили на три родини. Корову охороняли по черзі цілодобово. Траву для неї косили виключно вночі, щоб не викликати підозру у сусідів. І що, у Вашому роду так ніхто і не помер від голоду? – Знову питаю я. У батька було троє братів. Двоє з них померли від голоду. Третій загинув під час другої світової війни. На нашій вулиці спорожніли три хати, Втрати від голоду були і в інших хатах. А скільки всього було хат на вашій вулиці? Вісім. – Відповіла теща. На той час їй було лише шість років. Не так багато вона змогла від тих часів запам'ятати. Хіба що чітко врізались в її пам'яті події, пов'язані з розкуркуленням. Їх родину також виселили с хати і планували на відправку до Сибіру. Але то вже інша і довга розмова. У книзі пам'яті значиться, що в селі Новодобрянка загинули від голоду більше трьохсот людей, На невелике село, де мешкали менше ста родин, це виглядає цілком реалістично.

Роки голодомору добре пам'ятав і мій тесть. Йому на той час було вже дев'ять років. У великому селі Липняжка вони жили десь за два кілометри від центру села. А школа знаходилась в центрі села. Якось я попросив тестя намалювати схематично ту частину села, якою він ходив до школи не оминаючи жодної хати. Коли він це зробив, то виявилось, що приблизно третина хат повністю спорожніла. На кожному прямокутнику, що зображував інші хати, він написав кількість померлих. Лише невеликий відсоток родин не зазнав втрат. До них належала і родина мого тестя. Вони зуміли приховати трохи зерна. Крім того мати мого тестя була настільки бойовою жінкою, що могла з рогачем зустріти так званих активістів колгоспного руху і не дозволити їм робити обшук у хаті. Звичайно у їх частині села обшуки проводили три жінки-активістки. Вони забирали все їстивне: цибулю, квасолю, кабак, картоплю тощо. В певних межах це спрацьовувало. Але час від часу обшуки робили команди з участю чоловіків і чільних представників діючої влади. Від тих перевірок рятувала тільки кмітливість. Тесть добре пам'ятав, як одного разу він йшов селом і жінка з опухлими ногами почала наполегливо зазивати його до своєї хати. Він злякався її вигляду і почав тікати. Жінка скільки могла бігла за ним але з опухлими ногами далеко не побіжиш. В селі були відомі непоодинокі випадки канібалізму. Вже моя дружина пам'ятає жінку, що мешкала недалеко від них. Про неї було відомо, що її сестру зарізала мати під час голодомору. В центрі села крім школи і контори колгоспу був також і клуб. Зрозуміло, під час голоду клуб не працював. Але чомусь певна кількість помираючих людей з тих, хто у своїй хаті вже залишився один, з усього села сходилась до того клубу, сподіваючись, що діюча влада не дасть їм померти. Діюча ж влада не звертала на них жодної уваги, хіба що час від часу вивозила з клубу мертві тіла. Дорога зі школи додому пролягала біля того клубу і мій тесть інколи зазирав у його вікна. На все життя він запам'ятав сцену, коли напівживий чоловік підповз підлогою до лавки, на якій лежав вже мертвий чоловік, і почав обгризати йому пальці. В селі працювала не тільки школа але і дитячий садок. Якщо діти помирали у дитячому садку, що було досить часто, то їх відвозили на цвинтар не чекаючи, коли ввечері після роботи прийдуть за ними батьки. Відповідно до книги пам'яті у селі загинуло біля чотирьохсот осіб, що, на мою думку, для великого села у кілька тисяч мешканців є явно заниженим числом.

Чи так було скрізь у країні рад у ті роки? Добре відомо, що ні. Голодомор був і за межами України але лише в місцях компактного проживання тих самих українців. Слушним є вислів, що українці гинули не тому, що були селянами, а селяни гинули, тому що були українцями.

Чи був би можливим голодомор 1932-1933 років в Україні, якби у 1917 – 1920 роках Україна отримала б незалежність. Безумовно – ні. У цьому разі від голоду ми не втратили б жодного життя. Як я оцінюю голодомор – як кару українців за те, що вони не виграли перед тим визвольну війну, не здобули незалежність. Це сплата за поразку. Це урок на майбутнє. Ми більше ніколи не маємо права дозволити собі втрату нашої незалежності. Чи здатні ми засвоїти хоч якісь уроки з нашої історії?

Чим був голодомор з етнічної точки зору? Результатом конкуренції двох етносів, що набула таких крайніх форм через знищення в результаті більшовицького перевороту в Російській імперії всіх моральних засад, на яких тримається здорове суспільство.

Чим був голодомор у всесвітньому мірилі? Закономірним результатом ставки певних фінансових структур Заходу на всебічну підтримку нової комуністичної імперії. Захід у ті роки надав потужну інформаційну підтримку Радянському Союзу. Західні газети писали, що ніякого голоду, а тим паче голодомору у Радянському Союзі в цілому і Україні зокрема не було. Про це говорили і визначні державні діячі. Індульгенцією Радянському Союзу за скоєний злочин геноциду проти українського народу було дипломатичне визнання Сполученими Штатами Радянського Союзу у 1933 році. Як це не дивно, але тільки німецька і італійська преса тих років писала правду про голодомор в Україні. Тільки канцлер Німеччини відкрито говорив про нього на весь світ. Але світ не хотів того чути.

Тепер десятки провідних країн світу визнали і голодомор і факт геноциду проти українського народу. Почалося це визнання з відповідної резолюції Конгресу Сполучених Штатів у кінці восьмидесятих років. Але лише з обранням на посаду президента Віктора Ющенка цей процес визнання набув справжнього розмаху. Це величезне і незаперечне досягнення і Віктора Ющенка і Помаранчевої революції. З ініціативи Віктора Ющенко створений і Інститут національної пам'яті, який перевів питання голодомору з чисто політичного у наукове русло. Саме така, я б сказав, героїчна поведінка нашого президента, об'єднала проти нього всі антиукраїнські сили в усьому світі. Шквалу цієї антиющенківської істерії мимоволі піддались і багато національно свідомих українців. На жаль процес утвердження цього засадничого принципу в будові української держави тепер перервався. Але те, що вже зроблено, не може відмінити жодна зміни влади в Україні. Закономірним результатом активної діяльності нашої держави в питанні голодомору мала б стати резолюція Організації Об'єднаних Націй. Але прийняття цієї резолюції було заблоковане чотирма провідними країнами світу: Сполученими Штатами, Великою Британією, Ізраїлем і Росією.

Який з цього висновок? Дуже часто Захід і Схід не дивлячись, на здавалось би свою полярність, виступають спільно проти українських інтересів. Чим більше Захід і Схід щось ділять між собою, тим більше Україна стає картою у цій грі. Жодна орієнтація чи то на Захід, чи то на Схід, хоча у світі попередньої історії припустима лише орієнтація на Захід, не здатна убезпечити майбутнє України від трагедій, подібних голодомору. Лише власна потуга, власна консолідація, лише орієнтація на самих себе здатні надійно захистити нашу державу, нашу націю, наш народ, наше майбутнє.

День. - 2011. - № 215. - 25 листопада

Розплата за поразку

Голодомор 1933-го — мій рахунок

«1932—1933. НАРОД, ЯКИЙ НЕ ПАМ’ЯТАЄ СВОГО МИНУЛОГО...» ПЛАКАТ ОЛЕКСАНДРА МІКУЛИ, КИЇВ

«Гриша! Ти щось бачиш? Ні. І я нічого не бачу». Так звичайно моя мати починала розповідь про Голодомор 1932—1933 років. На початку голоду їй було лише п’ять років. Гриша — це її брат, на кілька років старший за неї. Тримаючись за руки й навпомацки, орієнтуючись по стінах хати, вони виходили, швидше виповзали, на ґанок хати й сідали під стіною поряд, гріючись у променях вранішнього сонця. Хатні двері виходили саме на південний схід, і так проти сонця вони сиділи доти, доки набряки біля очей трохи спадали і з’являлася можливість щось бачити. Далі починався звичайний день дітей, інколи присвячений дитячим забавам, а частіше пошукам хоча б чогось, що можна було б з’їсти з того, що росло на городі або в садку. Батьки ще вдосвіта йшли на роботу, і з ними діти бачилися лише пізно ввечері. Хліба в хаті не було ніколи. Хоч якогось зерна — також. Батько як людина, віддана пролетарській владі, першим здав усе зерно зі словами: «Що буде людям, те буде й нам». Він, говорячи ці слова, дещо лукавив. Тому що людям не дозволяли тримати домашню худобу, зокрема корів, а в маминих батьків корова була.

Батько в ті роки був головою колгоспу в селі Мошняги, а до таких людей влада ставилася дещо поблажливіше. Вони мали померти останніми. Молока корова давала небагато, й на те молоко було вдосталь голодних ротів. Поряд із хатою, на тій самій ділянці землі, жили дідо й бабця. В маминого батька було вісім сестер, правда, їх віддали заміж в інші села, але була й інша рідня поряд. Люди їли все те, що і тварини, починаючи з лободи. Проте саме корова врятувала життя майже всім членам родини. Від голоду помер лише дідо. Він був здоровою й сильною людиною в розквіті літ. Виховав дев’ятеро дітей і з достойним посагом за достойних чоловіків віддав заміж вісім своїх дочок. Своєму єдиному й улюбленому синові він відділив половину власної землі й допоміг побудувати хату поряд зі своєю. Мабуть, сподівався, що саме син стане його справжньою опорою в подальшому житті. Вийшло не так. Він помер від голоду в той час, коли його син очолював колгосп. Такою була й доля багатьох інших сильних і здорових людей. Вони звикли працювати за трьох, але й їли багато. Режим злиденного харчування виявився для них абсолютно непридатним. Мамину бабцю, а звали її Варвара, я добре пам’ятаю. Переживши всі голодомори із властивою жінкам витривалістю, виховавши дев’ятеро дітей, вона померла у віці, здається, 83-х років. «Не чини спротив злому» — ці слова з Євангелія від Матвія є не закликом до українців тих часів, а характерною рисою вдачі більшості з них. Мабуть, чотири класи церковно-приходської школи — пристойна на селі тих часів освіта — не минули для мого діда марно.

Батьки мого батька, не покладаючись на Євангеліє, намагалися злу противитись. Але вийшло ще гірше. Мешкали вони в тому ж селі, що й мамині батьки, але на території іншого колгоспу. До колгоспу вони не йшли. Намагалися працювати одноосібно. Це було їхнє спільне рішення. Бабця була надзвичайно віруючою людиною й відкрито називала комуністів антихристами. Дідо також був налаштований до комуністів критично. На відміну від маминого батька, він вийшов віком, щоб взяти участь у Першій світовій війні від її початку, а далі й у громадянській. Додому він повернувся у 1920-му році. Коли дід помер, я був у другому класі й уже мав певні уявлення про громадянську війну. Якось я спитав діда, за кого він воював у цій війні: за поганих білих чи за гарних червоних? Його відповідь тоді я просто не зрозумів: «Я не воював ні за білих, ні за червоних». Очевидно, в них не було шансів вижити. Для початку їх зимою вигнали з хати, роздавши все нехитре майно односельцям, і готували до виселення в Сибір. Оскільки влада не дуже квапилася з вивезенням, дідо за допомогою тестя, що був головою сільради в сусідньому селі, встиг написати скаргу до Москви. Хоч як це дивно, але скарга спрацювала. Оскільки дід ніяк не підходив під категорію куркулів, виселення відмінили, хату повернули. Але навіть ложки й тарілки в ній уже не було. В такому стані їх і застав Голодомор. Всі діти, в тому числі й мій батько, спухли від голоду. Четверо дітей втратила родина за неповних два роки. Ще деякий час, обкладений немислимими податками, мій дід намагався утриматися поза колгоспом, але врешті-решт із залишками родини змушений був до колгоспу вступити. Всього в родині було дев’ятеро дітей. До зрілого віку дожили лише троє. Від того райського колгоспного життя мій батько у віці 15 років у старому маминому взутті, бо свого не було, з п’ятьма карбованцями в кишені подався в пошуках кращої долі до Одеси. Дивно, що у Книзі пам’яті жертв Голодомору, виданій Інститутом національної пам’яті, що був створений за часів президентства Віктора Ющенка (тепер такі речі були б неможливими), зазначено, що в селі Мошняги від голоду померло лише 10 осіб.

— А в нас щодня було м’ясо, — згадує моя теща Голодомор 1932—1933 років. — Як так? — дивуюсь я. — А мій батько в колгоспі працював на конюшні. Там завжди було багато горобців і він навчився їх ловити. Щодня він приносив додому декілька горобців. — І що, тільки через це у вашій родині ніхто не помер? — Питаю я. — Зрозуміло, що ні. Батько зумів приховати трохи пшениці. Кілька разів приходили люди із «шпичками», намагаючись її знайти, але так і не знайшли. Тож у нас щодня була для їжі жменька зерна. А ще в нас було молоко. — Як то? — Ще більше дивуюсь я. — Чоловік сестри батька працював у райцентрі бухгалтером. Це на ті часи було велике начальство. Його хату боялись обшукувати, й у льоху вони тримали корову. Молоко ділили на три родини. Корову охороняли по черзі цілодобово. Траву для неї косили тільки вночі, щоб нічого не запідозрили сусіди. — І що, у вашому роду так ніхто й не помер від голоду? — Знову питаю я. У батька було троє братів. Двоє з них померли від голоду. Третій загинув під час Другої світової війни. На нашій вулиці спорожніли три хати, втрати від голоду були і в інших хатах. А скільки всього було хат на вашій вулиці? — Вісім, — відповіла теща. На той час їй було лише шість років. Не так багато вона змогла від тих часів запам’ятати. Хіба що чітко врізалися в її пам’яті події, пов’язані з розкуркуленням. Їхню родину також виселили з хати і планували на відправку до Сибіру. Але то вже інша й довга розмова. У Книзі пам’яті значиться, що в селі Новодобрянка загинули від голоду більше трьохсот людей. На невелике село, де мешкало менше ста родин, це виглядає цілком реально.

Чи так було скрізь у Країні Рад у ті роки? Добре відомо, що ні. Голодомор був і за межами України, але лише в місцях компактного проживання тих самих українців. Слушним є вислів, що українці гинули не тому, що були селянами, а селяни гинули, тому що були українцями.

Чи був би можливим Голодомор 1932—1933 років в Україні, якби в 1917— 1920 роках Україна отримала незалежність? Безумовно — ні. Тоді б ми від голоду не втратили б жодного життя. Як я оцінюю Голодомор? Як кару українців за те, що вони не виграли перед тим визвольну війну, не здобули незалежність. Це розплата за поразку. Це урок на майбутнє. Ми більше ніколи не маємо права дозволити собі втрату нашої незалежності. Чи здатні ми засвоїти хоч якісь уроки з нашої історії?

Чим був Голодомор з етнічної точки зору? Результатом конкуренції двох етносів, що набула таких крайніх форм через знищення внаслідок більшовицького перевороту в Російській імперії всіх моральних засад, на яких тримається здорове суспільство.

Чим був Голодомор у всесвітньому мірилі? Закономірним результатом ставки певних фінансових структур Заходу на всебічну підтримку нової комуністичної імперії. Захід у ті роки надав потужну інформаційну підтримку Радянському Союзу. Західні газети писали, що ніякого голоду, а тим паче Голодомору, в Радянському Союзі в цілому й в Україні зокрема не було. Про це говорили і визначні державні діячі. Індульгенцією Радянському Союзу за скоєний злочин геноциду проти українського народу було дипломатичне визнання Сполученими Штатами Радянського Союзу в 1933 році. Хоч як це дивно, але тільки німецька та італійська преса тих років писала правду про Голодомор в Україні. Але світ не хотів того чути.

Тепер десятки провідних країн світу визнали і Голодомор, і факт геноциду проти українського народу. Почалося це визнання з відповідної резолюції Конгресу Сполучених Штатів у кінці 1980-х років. Але лише з обранням на посаду президента Віктора Ющенка цей процес визнання набув справжнього розмаху. Це величезне й незаперечне досягнення й Віктора Ющенка, і помаранчевої революції. На жаль, процес утвердження цього засадничого принципу в будові Української держави тепер перервався. Але те, що вже зроблено, не може відмінити жодна влада в Україні. Закономірним результатом активної діяльності нашої держави в питанні Голодомору мала б стати резолюція Організації Об’єднаних Націй. Але прийняття цієї резолюції було заблоковане чотирма впливовими країнами світу: Сполученими Штатами Америки, Великобританією, Ізраїлем і Росією.

Який із цього висновок? Дуже часто Захід і Схід, незважаючи на, здавалось би свою полярність, виступають спільно проти українських інтересів. Чим більше Захід і Схід щось ділять між собою, тим більше Україна стає картою в цій грі. Жодна одностороння орієнтація чи то на Захід, чи то на Схід не здатна убезпечити майбутнє України від трагедій, подібних Голодомору. Лише власна національна потуга, власна консолідація, лише орієнтація на самих себе здатні надійно захистити нашу державу, нашу націю, наш народ, наше майбутнє.

http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayina-incognita/rozplata-za-porazku

Чорноморські новини. - 2011. - № 67-68. - 27 серпня

Інформаційне суспільство і Україна

Розвинуті країни світу у своїй еволюції вже пройшли ту фазу, що називається індустріальною. Як назвати фазу розвитку наступну за нею? Серед різних варіантів найпопулярнішою назвою є “інформаційне суспільство”. Це суспільство, де основним ресурсом, що виробляється в державі є інформація і ідеї, як один із специфічних варіантів інформації, тобто все те, що продукується телебаченням, радіо, кіноіндустрією, газетами, парламентом, урядом, спецслужбами. Саме відповідно подана інформація дозволяє сконсолідувати націю довкола одних ідей і роз’єднати на грунті інших. Будь-яка боротьба між різними націями завжди розгортається спочатку в царині ідей і інформації. Саме інформація формує світогляд громадян і їх мораль, патріотизм одних і антипатріотизм інших. Звичайно імперії розпадаються внаслідок поразок у війні. В епоху індустріального суспільства Австроугорська імперія розпалась внаслідок “гарячої” першої світової війни, так само як і Російська імперія. Правда, завдяки ідеологічному перезавантаженню Росії на базі нових ідей, Російську імперію на деякий час вдалося відновити. Британська і Французька імперії розпались хоча і не під час другої світової війни але за її безпосередніми результатами. Ці країни виграли війну з Німеччиною але збанкрутували фінансово, а далі втратили свої імперії. Куди за результатами цієї війни їх віднести, до переможців чи до переможених? Формально до переможців, фактично до переможених. Адже світові війни велись, в першу чергу, за розширення імперій. Чому більшість громадян цих країн вважають себе переможцями? Це результат їх інформаційної обробки. Один з провідних німецьких військових очільників сказав, що війни виграються не військовими, а шкільними вчителями історії. Тим самим він, фактично, прирівняв інформацію до військової зброї. Чому в арміях воюючих сторін, де налічувалось десятки мільйонів солдат, значна частина цих солдат була готова цілком свідомо віддати своє життя за певний комплекс ідей, що насправді були лише прикриттям справжніх намірів учасників війни. Так для Росії у перший світовій війні справжнім і дуже давнім наміром було захоплення Константинополя і Босфорської протоки. Це не здійснилось. У другій світовій війні – захоплення всієї Європи. Це бажання сдійснилось лише частково за рахунок східної Європи. Для Японії у другій світовій війні – захоплення південно східної Азії. Це не здійснилось. Для Китаю – його максимальне розширення. Це здійснилось Теориторія Китаю збільшилась мало не вдвічі за рахунок Манжурії і Тібету. Інформація примушує людей свідомо йти на смерть. Без цієї згоди віддати своє життя не відбулась би жодна з великих вієн. Пригадую, що в Київському музеї “Великої відчизняної війни” в одній із зал другого поверху від дня заснування музею і майже до теперішнього часу містився такий експонат: “Німецьки солдати п’ють кров радянських дітей, ось їх прізвища”. Далі наведені тридцять прізвищ по два від кожної з п’ятнадцяти радянських соціалістичнх республік: два російьких, два українськиї, два узбецьких тощо. Я думаю, що така і подібна їй інформація діяла і дуже сильно на малоосвічених солдат радянської армії. Перш ніж програти у другій світовій війні Німеччина програла війну інформаційну. Саме на рахунок цього програшу можна віднести килимні бомбардування Німеччини союзниками. В Дрездені за одну ніч було знищено декілька сотен тисяч мешканців разом із усією центральною частиною міста. Міста, переповненого біженцями, міста, що не мало стратегічного значення і воєнної інфраструктури. Жодний пілот бомбардувальника не відмовився від вильоту на таке бомбардування. Навпаки – більшість з них свідомо робили свою роботу з почуттям високого обов’язку перед американською нацією і світом.

Жодна масштабна акція в історії людства не могла бути успішною без відповідного інформаційного забезпечення. Голодомор в Україні 1932-1933 років в таких масштабах як він відбувся вимагав інформаційного забезпечення світового рівня. І таким воно і було. Інформація про стан справ в Радянському Союзі у ті роки, що проходила через провідні інформаційні агентства провідних демократичних країн факт геноциду або не помічала, або заперечувала. До цієї справи підключились навіть державні діячі високого рівня цих країн. Один з провідних американських журналістів, акредитованих у Радянському Союзі в ті часи за «правдиві» статті про цю країну, в яких факт голодомору послідовно заперечувався, навіть отримав за ці репортажі престижну міжнародну Пуліцерівську премію. Правда про голодомор потрапляла лише на шпальти італійських і німецьких газет. Але хіба «прогресивна» частина людства могла вірити фашистам?. Дипломатичне визнання Радянського Союзу Сполученими штатами Америки у 1933 році також було знаковою подією в цьому питанні. Що говорити про далекі країни. Навіть провідний український письменник Микола Хвильовий незадовго до самогубства почав каятись у всіх своїх «гріхах» проти лінії рідної мудрої комуністичної партії, факт навіть не голодомору, а просто великого голоду в Україні, заперечував. І багато хто йому вірив, тому що початок свого творчого злету цей безумовно талановитий письменник починав гаслом «геть від Москви».

Якщо у двох світових війнах інформаційна війна мала допоміжний характер щодо війни збройної, то у теперішній час ролі цих складових перемоги змінились. Війна із застосуванням зборої стала або допоміжною, або і зовсім непотрібною. Радянська імперія напіврозпалась без збройної боротьби, програвши інформаційну війну Заходу. Цю війну прийнято називати “холодною” але насправді – це була війна інформаційна. Незалежна Україна постала на карті світу саме за результатом цього російського програшу. Колосальний апарат інформаційної війни, адже довгі роки Росія вела з Заходом інформаційну війну маже на рівних, залишився в Росії. І Росія активно використовує цей апарат не тільки для своєї зовнішньої політики щодо Заходу але і щодо колишніх радянських соціалістичних республік, що стали незалежними державами. За результатами соціалогічних досліджень біля 70% населення Росії негативно сприймають Україну і лише біля 30% населення України негативно сприймають Росію. Тобто Росія у даний момент психологічно готова на будь-які дії щодо України. При цьому, Україна навіть психологічно, не готова себе захистити. Це результат активної фази інформаціної війни Росії проти України. У той час як Росія свідомо цю інформаційну війну веде, населення України разом з її чільниками навіть не усвідомлюють самого факту цієї війни. І як результат, Україна цю війну активно програє. Склалася ситуація, що визначальним психологічним чинником для великої кількості громадян України є не позиція Київа з того чи іншого питання, а позиція Москви. Більшість засобів масової інформації в Україні, особливо телебачення веде антипатріотичне виховання людей. Деякі київські канали роблять це більш-менш завуальовано, деякі одеські брутально відверто. Людина влаштована дуже просто. Якщо є дві ідеї “А” і “В” і в мозок людини інформація щодо цих ідей потрапляє у співвідношенні 1 до 3 на користь ідеї “В”, то, швидше за все, звичайна людина (особливо впертих не так і багато) віддасть перевагу ідеї “В”. Стосовно великої сукупності людей це означає, що 3/4 цієї сукупності підтримуватимуть ідею “В” і лише 1/4 підтримуватиме ідею “А”. У наших засобах масової інформації присутні патріотичні і антипатріотичні ідеї. Співвідношення їх по обсягу вживання засобами масової інформації далеко не на користь патріотичних. Чого в цьому разі можна очікувати від громадян цієї держави? Хто, в разі потреби, буде її захищати?

Хто контролює думки людей, той контролює створену ними державу разом з самим фактом її існування. Хто ж контролює думки наших людей. Хіба українська держава? Скільки це може тривати? Що змінилось за 20 років територіальної незалежності, бо психологічно більшість українців від метрополії так і не відірвались? Держава – це не тільки і не стільки виокремлена територія, Це, в першу чергу люди, що на ній мешкають. А люди здатні думати. Якщо вони думають по українські, то це українська держава, Якщо вони думають по російськи, то це російська держава, хоча і тимчасово відділена кордоном від метрополії. Зараз в багатьох містах України можна комфортно жити не знаючи української мови, не звертаючи жодної уваги на всі кволі прояви українського духу, відверто зневажаючи нашу державу і народ. При цьому патріотично налаштована щодо України людина в тих самих містах не тільки почувається дискомфортно але і загрожено. Незалежна держава повинна мати не тільки армію, що убезпечує її незалежність у військовому плані, але і потужне власне інформаціїне поле, яке виштовхує інформаційні поля інших держав із своєї території. Ким створюється інформаційне поле? Письменниками і поетами, що мають змогу видавати свої книжки, режисерами, що мають змогу знімати фільми, журналістами, що мають змогу писати статті, телеведучими, що мають змогу створювати свої передачи, урядовцями і парламентаріями, що мають можливість бути почутими кожним громадянином своєї держави. Як створюється при наявності письменників, поетів, режісерів, телеведучих, журналістів тощо інформаційне поле? Моральною підтримкою і фінансуванням державою, того, що називається культурою, наукою і освітою. Потужне фінансування створює потужне інформаційне поле. До речі, скільки художніх фільмів знімається в Україні за рік? На якому місті в світі вона за цим показником? Принагідно зазначу, що найважливіший по ефективності важіль, який мають Сполучені штати Америки для впливу на світову громадскість – це Голівуд. І лише на другому місті декілька потужних інформаційних агентств, які, фактично, керують світовими інформаційними потоками. Цим же шляхом впевнено йде і Росія. Якщо власного потужного інформаціного поля немає, то держава в небезпеці.

Наслідком інформаційної війни, яку ми успішно програємо, навіть не усвідомлюючи, що вона йде, є наступний факт. На початку серпня поточного року опубліковано дані проведеного у квітні Інститутом соціології НАН України всеукраїнського соціологічного оппитування, згідно з яким за незалежність України на момент опитування проголосували б лише 46.6% громадян України, проти 27.8%, решта не визначились. При цьому на референдумі у 1991 році у перерахунку на все населення ( не всі виборці тоді прийшли на дільниці) за незалежність України проголосували 76% виборців. Таке стрімке падіння довіри до власної держави не може не насторожувати. Це при тому, що рівень життя українців, якщо відкинути політичні спекуляції на цю тему, невпинно зростає. Приблизно в тій же пропорції, що зростає доля російськомовного інформаційного продукту, в основному російського ж походження, на теренах України: радіо, телебачення, преса, книгодрук, падає довіра до української держави. Тобто є пряма залежність між політичною орієнтацією громадян України і потужністю інформаційного поля Росії на наших теренах. До цієї інформаційної навали активно підключилась і російська православна церква, яка не визнає суверенну Україну. Незважаючи на це по всій Україні ведеться масштабне будівництво православних храмів, більшість з яких наше «патріотичне» керівництво всіх рівнів передає Московському патріархату.

Сьогодні відкат спостерігається у всіх напрямках українського національного життя. Простий факт. На двадцяту річницю незалежності України не вистачило грошей на військовий парад, Так, в усякому разі, заявила наша влада, зате грошей вистачило на проведення віськового параду трьома місяцями раніше на так званий День перемоги, який Україна мала б не святкувати, а оплакувати, з огляду на колосальні людські і матеріальні втрати у Другій світовій війні. Складається враження, що наша влада повертається не просто до стереотипів минулого, а до стереотипів часів Радянського Союзу. Якщо Шухевич і Бандера - це не герої України, то свято незалежності, для наближення якого вони поклали своє життя, – це не свято для України.

Наша держава, на моє глибоке переконання, у великій небезпеці.

Замість післямови

Мабуть я зайнявся публіцистикою, щоби заповнити душевну порожнечу, що виникла у мене після жахливої особистої трагедії. Раніше я писав тільки наукові статті, навчальні посібники, монографії. Ця діяльність цілком лежала у професійній площині. Вона була розрахована на обмежене коло фахівців в царині теоретичної фізики, яких небагато і у цілому світі. А що вже говорити про Україну? Діяльність майже без зворотного зв'язку. Скільки б енергії, професіоналізму і кмітливості ти не вкладав у наукову статтю, вона ніколи нікого не чіпляла за живе. Більшість науковців уважно читають лише свої власні статті. Про інші вони задовольняються інформацією: хто написав, звідки він, чого прагне у загальних рисах, і де саме - це найголовніше - він надрукувався. Безумовно професійна діяльність такого штибу дозволяє відвойовувати і надалі утримувати своє місці під сонцем з відповідними матеріальними наслідками але повністю задовольнити духовні потреби людини вона не здатна. Якщо твоєю професією є думати - думати про складний фізичний світ, його закони і закономірності, досліджувати ще незнане у неживій природі, то хіба можна уникнути думок про світ людей, про суспільство, про долю країни, в якій живеш? З часом кількість людей, з якими ти знаходишся у фізичному контакті зменшується. Помирають рідні люди, помирають друзі, дехто з тих, хто був близьким, стає чужим. Не зважаючи на це, розширити свій світ, не дати йому сколапсувати до розмірів твоєї оселі, можна лише вийшовши до широкого загалу людей з тим, що їм цікаво, що їх хвилює, що може дати їм розуміння, якого немає, надію, якої немає, дороговказ, який вони, можливо, втратили. Я і далі продовжую активно займатись професійною діяльністю. Але почавши друкувати публіцистичні статті, я відразу відчув як розширився мій світ спілкування, наскільки цікавішим я став для оточуючих мене людей. Відчув, що ще можу бути корисним своїй країні не тільки своєю щоденною працею але і своїм розумінням якихось складних суспільних процесів, важливих щоденних обставин нашого життя, нарешті, майбутнього нашої держави. В жодній ситуації майбутнє не є однозначним. Наше майбутнє - це матеріалізація думок тисяч і мільйонів людей але серед цих мільйонів завжди є невелика кількість людей, що починають думати раніше, вміють думати краще і, головне, знаходять можливості запропонувати своє бачення для інших людей через засоби масової інформації.

Ми, українці, вже декілька десятків років живемо у стані війни. Війни економічної, війни кримінальної, війни політичної і, найголовніше, війни інформаційної. Війна економічна - це війна за статки всіх громадян разом. Війна кримінальна - це війна за статки кожного окремого громадянина. Війна політична - це війна за наш статус у світі, за наше почуття власної гідності. Війна інформаційна є основою для перемоги у всіх попередніх війнах але є і найнебезпечнішою окремою війною. Це війна за душі людей. Саме інформація безпосередньо потрапляючи, часто не поміченою і не розпізнаною, у наш мозок впливає на наші думки без нашої на те згоди і формує запрограмоване кимось бачення нашого майбутнього. Приз у цій останній війні - залишитись Українцем і зміцнитись у цьому статусі. Поразка - це зникнення з історичної арени як самостійної нації і через проміжний принизливий статус хохла зникнення вже і як біологічної спільноти людей.

Мені було трохи більше за два роки , коли я дізнався, що я українець. Від початку мого життя мої батьки жили у Латвії. Влітку 1951 року вони вирішили відвідати свою Батьківщину-Україну, показати мене своїм батькам. Я рано навчився говорити і у два роки вже спілкувався з дорослими майже на рівних. Мамо! А чому я не розумію, що бабуся говорить - це я про матір мого батька після першої зустрічі з нею? А тому, що бабуся говорить українською мовою - відповіла моя мати. А чому вона не розмовляє як ми - знову запитую я? Бо вона українка. А ми з тобою хто? Мені здається, що я сам пам'ятаю всі ці слова але за все своє життя мати стільки разів переповідала їх мені, що я вже не цілком впевнений, що це моя пам'ять, а не її. Крім мови, моя Батьківщина вразила мене якоюсь середньовічною бідністю, що межувала з жебрацтвом. Ми в Латвії жили ніби зовсім в іншому світі. Правда рівень життя почав знижуватись вже і там. То добре відчували латиші, а для нас він здавався мало не казковим порівняно з вбогою Україною.

Батько починав свою трудову біографію електриком на заводі Гена, що в Одесі на Пересипу. Мешкав він у далеких родичів, що кількома роками раніше втекли з рідного села, рятуючись від конфіскації землі[1] і голодомору, встигнувши хоч якось продати все те, що згодом у всіх забрали за так, і побудували в одному з дворів вулиці Ніжинської щось на зразок житла. Батькові подобалось працювати на великому заводі. Він мріяв вивчитись на інженера. Але дев'ять років забрала армія і війна. Його демобілізували у 1948 році у віці 27 років. Добре, що лишився живим і не скаліченим після війни, хоча і з великою купою медичних діагнозів, один з яких врешті решт і призвів до його передчасної смерті. Ситуацію в Україні він знав добре. Повертатись в рідне село не мало жодного сенсу. Повертатись в Одесу не маючи житла - також. . Все його майно складалось з військового однострою і старого солдатського ліжка. Тому пропозиція залишитись по місцю демобілізації, перейшовши на роботу в місцеву міліцію, була дуже слушною. Вона давала у житті певний шанс. Латвія йому подобалась і цілком відповідала його природі. Працелюбний, чесний, акуратний до педантизму, кмітливий - він добре вписався в потреби окупаційної адміністрації Латвії і швидко робив кар'єру. За кілька років він досить добре опанував латиську мову. Доброзичливість у ставленні до людей, відсутність зверхності у ставленні до місцевих жителів, робило його цілком прийнятним і для них. В Латвію він привіз і мою мати, одружившись з нею у своєму рідному селі Мощняги, що на Балтщині. Майже весь перший рік спільного життя вони винаймали куток для проживання у різних господарів. Нарешті батька, а це було в Гулбене, підселили до однієї молодої латиської родини, що мала власний будинок. Чоловік цієї родини за плечима мав гімназію але влаштуватись на роботу ніде не міг. Не брали через погану біографію. Під час війни він служив у німецьких збройних силах, причому в одній з двох латиських дивізій СС[2]. Більшість латиської молоді пройшла через німецьку армію. Вивезти всіх до Сибіру відразу не видавалось можливим. Вивозили по черзі. Черга цього латиського подружжя мабуть на той момент ще не прийшла. Перебивався чоловік випадковими заробітками. Здебільшого працював вантажником де прийдеться. Мої батьки були позитивними доброзичливими людьми і стосунки між родинами складались, як це не дивно, добрі. Майже одночасно у моїх батьків і у латиської родини народились сини і їх, по домовленості, назвали одним іменем - Валерій. Через три роки батька перевели на роботу ближче до столиці Латвії - Риги в місто Огре. До центрального Ризького вокзалу електрична йшла менше ніж півгодини. На той момент виселення корінних латишів до далекого Сибіру досягло великих масштабів. Житла вже не бракувало Нам виділили чотирикімнатну квартири в самому центрі Огре. Відтоді ніколи мої батьки не мали таких комфортних умов для життя. Але мати в Латвії не прижилась. Її вистачило лише на п'ять років. Не вистачало спілкування з рідними, відсутність якого у молодому віці не можуть замінити жодні матеріальні принади. Навіть спілкування з чоловіком було доволі обмеженим. Міліція тоді в Латвії перебувала на казармовому стані. На мою думку, потреби в цьому не було. Криміногенна обстановка була цілком спокійною, а латиським збройним опором займалось МДБ[3] з підпорядкованими йому військовими частинами. Правда міліцію регулярно залучали до прочісування місцевості. Звичайно робилось це у єдиний вихідний день - неділю. Про одне з таких прочісувань батько розповідав наступне. Інформатор МДБ подав інформацію про приблизне місце розташування бункера одного з лідерів повстанців. Було організоване прочісування відповідної місцевості з залученням всіх можливих людських ресурсів, підпорядкованих владі. Розшукуваний лідер був інженером за фахом, інженером гарним, одним з найвідоміших у довоєнній Латвії. Коли він зрозумів, що так чи інакше його бункер буде викрито, то висунувся з люка бункера і дав кілька черг у повітря. До місця, звідки пролунали постріли, почали підтягуватись всі, хто був в лісі. Коли повстанець вирішив, що людей зібралось вже доволі багато, він почав дистанційно підривати вибухові пристрої, заздалегідь замасковані на великій площі довкола бункера. Після останнього вибуху він відкрив кришку люка і ще встиг кинути навколо себе кілька гранат. Зрозуміло, що його було вбито, але загинуло і дуже багато людей, що свідомо , чи несвідомо, шукали його смерті. На початку п'ятидесятих років практично всі учасники збройного опору вже були вирахувані поіменно. Легалізуватись у населених пунктах вони не могли. Амністія на лідерів і активних повстанців не розповсюджувалась. Але виходити з лісу навіть і тим, на кого вона розповсюджувалась, не мало жодного сенсу. Нечесність влади у цьому відношенні була вже добре відома і їй не вірили. Один раз у своєму житті і я бачив живого повстанця. Мертвих міг побачити будь-хто. Їх викладали звичайно перед ворітьми МДБ. Був вже 1953 рік Я грався у дворі МДБ, ворота у який були поряд з ворітьми у наш двір. Особливо цікаво у дворі було, коли там ремонтували службові машини. Мені при тому інколи перепадали цікаві іграшки у вигляді відпрацьованих підшипників, чи чогось подібного. Якось вартовий біля камери попереднього ув'язнення, а двері камери виходили прямо у двір, підкликав мене і спитав, чи хочу у подивитись на справжнього бандита, якого спіймали у лісі. Хто б не погодився на таку пропозицію? Він підсадив мене до вічка камери і я побачив кремезного чоловіка середнього віку з правильними і навіть приємними рисами обличчя з нестриженим багато місяців волоссям на голові і величезною густою чорною бородою мало не до поясу. Він непорушно сидів за невеликим столиком, поклавши на нього руки, і на шарудіння біля дверей повернув у наш бік своє обличчя.

У більшості родин курс руху родинного човна задає дружина. Так було і у нас. З великими труднощами батькові вдалось перевестись на роботу у Балтський районний відділ міліції і починати свою кар'єру в міліції практично з нуля. Під його звання не було відповідної вакантної посади. Він і тут почав швидко робити кар'єру, маючи за плечима досвід роботи в Латвії і в якості слідчого, і оперативного співробітника, і начальника паспортного столу. В Балті він починав з найменшої з можливих у міліції посад - начальника дитячої кімнати але буквально за декілька років дійшов до посади заступника начальника райвідділу міліції і на цій посаді затримався вже років на десять. Мінялись начальники, а людина яка реально керувала райвідділом, була та сама - мій батько. Його чесноти ідеально підходили для ефективної роботи з окремими людьми і колективом у цілому, для здійснення конкретної і корисної справи. Бути формальним начальником - це щось інше. Це вже не стільки робота, скільки політика. Я пішов в райком, часто казав його начальник, і до кінця дня в райвідділі його ніхто не бачив. Куди насправді він пішов і що робив, хто скаже? Останні чотири, чи п'ять років своєї кар'єри мій батько таки був і формальним, і, можливо, вперше, реальним начальником райвідділу. Райвідділ став одним з кращих в області. В один з років був навіть найкращим. Проте хвороби, що не залишали його ще з часів війни, загострювались. Треба було думати не стільки про кар'єру, скільки про життя, і він пішов на пенсію. Можливо занадто пізно, бо прожив після того буквально декілька років.

Але повернімось до мого дитинства. При цьому розвороті родинного човна я відчув різку переміну свого статусу. Ми на декілька років занурились у злидні. Манну крупу можна було купити лише у спекулянтів, як тоді казали, за великі гроші. Продавалась вона на стаканчики. Все інше приблизно так само. Якщо в Латвії ми належали до еліти, якою вважалась окупаційна адміністрація, то в Україні це вже було не так. Тут окупаційна адміністрація складалась з вихідців з центральних російських областей: секретарі райкому, начальник райвідділу міліції, начальник пожежної охорони, начальник пошти, директори підприємств, часто директори шкіл - словом всі можливі начальники. В Балті дислокувались два військові гарнізони з великою чисельністю офіцерів, також переважно росіян. Платня у армійських офіцерів і офіцерів міліції при рівності звань відрізнялась у декілька разів на користь військовиків. Нам поталанило жити в колишньому купецькому шестиквартирному будинку, також свого часу конфіскованого радянською владою, недалеко від міліції в оточенні родин офіцерів. Ми займали найменшу з цих шести квартир - двокімнатну квартиру у 15 квадратних метрів житлової площі. Заможне оточення особливо яскраво підкреслювало нашу злиденність. Я пригадую один яскравий епізод. Один з офіцерів, що мешкав у нашому будинку, цілеспрямовано займався вихованням свого сина, який вже декілька років ходив до школи. Я часто влітку перед своїм першим класом бачив як вони вдвох грають у дворі в шашки і з дитячою допитливістю спостерігав за їх грою. Якось батько цього хлопчини серед дітвори нашого двору віком від семи до десяти років, а було нас таких п'ятеро чи шестеро, вирішив організувати шашковий турнір. Я був серед дітвори наймолодшим. На диво всіх цей турнір виграв саме я. Я і досі вважаю цю перемогу найбільшим досягненням свого життя. Мій авторитет у дворі різко підскочив. Незабаром у цього хлопчини бува день народження і мене, як місцеву знаменитість, також запросили. Стіл був накритий на славу навіть за стандартами сьогоднішнього дня: чорна і червона ікра, балик, ще якісь дивні страви яких я також ніколи не бачив. Все це хазяїн наклав мені в тарілку і все це я пробував вперше в житті, і все це мені не сподобалось до такої міри, що і проковтнути я це не міг, і виплюнути було не зручно. Я заплакав і вибіг з кімнати. Більше мене на дні народження не запрошували. А я через все своє життя проніс відразу до чорної і червоної ікри разом з баликом. Але навіть наше маленьке помешкання батько отримав не відразу. Близько року після повернення на Батьківщину я змушений був жити у сели - з початку у батькового батька, а пізніше у маминого. Можливо цей рік і зробив мене українцем за усвідомленням, заклавши, одночасно, гірке сприйняття якоїсь тотальної несправедливості до своїх сільських родичів, які так любили мене і турбувались про мене.

Родинні зв'язки моїх батьків були дуже сильними і наше життя на Батьківщині дійсно було наповнене теплом і любов'ю, яких матері так не вистачало в Латвії, попри всі наші матеріальні негаразди.

Я все своє життя намагався бути українцем, хоча радянська дійсність цьому не сприяла. У 1989 році, прочитавши в газеті коротке повідомлення про збори товариства української мови "Південна громада",не вагаючись поїхав на призначений час у призначене місце. З того часу і почалась моя участь в неформальному українському русі. Наступним кроком стала участь у заходах Народного руху України на Одещині. Коли на початку 1992 року почалась фіксація членства в цій організації, я отримав свій перший партійний квиток. З кінця цього ж року я вже був членом обласного проводу цієї організації. З весни 1994 року по осінь 1996 рік її очолював. Далі, за власним бажанням, лише член проводу і заступник голови і так аж до 2002 року, поки ця сила, на мій погляд, не вичерпала свій політичний ресурс. Роки, віддані Руху були найкращими роками мого життя, це були роки відчуття максимальної його повноти. Свій іменний партійний квиток з номером 56, підписаний особисто Вячеславом Чорноволом, я і досі зберігаю як найдорожчу згадку про ті часи.

Пройшовши кадрову школу Руху і відповідний ідеологічний вишкіл, я зафіксував для себе такі засадничі світоглядні принципи.

Сполучені штати Америки, як країна, - це найвище досягнення людської цивілізації і головний гарант нашої незалежності.

Єдиний старший брат на Європейському континенті для нас - це німецький народ.

Інші Європейські народи - це також наші брати по крові.

Поляки - це не інший народ, ніж ми. Українці і поляки - це один народ, що наразі проживає у двох різних державах. Але нехай так буде аж до того часу, коли зникнуть між нами значні відмінності в способі і рівні життя.

У світі немає жодних слов'ян. Є лише українці і споріднені з ними, майже не відмінні від них, народи.

Росіяни не є нашими братами. Це в усіх своїх проявах зовсім інший народ, що становить небезпеку і для нашої держави, і для нашого народу. Голодомор 1932-1933 років, який вони так і не визнали, не був випадковістю. Не був випадковістю на чолі Радянського Союзу і серійний убивця всіх часів і народів, визнаний судом незалежної Української держави катом українського народу, - Сталін, про якого один з сучасних відомих російських націоналістів сказав: "Великий російський державник".

Майбутнє України - це Європа. Але слід пам'ятати слова нашого великого провідника - Степана Бандери: "Як визвольна, так і оборонна самостійність України, в основі свої має спиратись на власні українські сила, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони". Ці слова були епіграфом до газети "Рух", яку я видавав у середині дев'яностих років на Одещині. Вони мають бути епіграфом і для будь-якої політичної програми щодо майбутнього України.

[1] Мені здається неприйнятною назва цієї акції як колективізація землі. Не відповідає дійсності і варіант цієї назви - націоналізація землі. Жодного стосунку до інтересів будь-якої нації вона не мала. це була дійсно конфіскація землі на користь міжнародної купки пройдисвітів, що панувала тоді в країні і використовувала потенціал цієї країни в ім'я реалізації маніакальної ідеї про світову революцію, користуючись при цьому підтримкою міжнародного фінансового капіталу або принаймні суттєвої його частини.

[2] Маленька Латвій дала для німців дві дивізії СС, велика Україна лише одну.

[3] Міністерство державної безпеки. Мало свої філії у всіх районних центрах Латвії, а як згодом з'ясувалось, і України.

Шукати в цьому блозі

Література